Скло розбилось дуже швидко – секунда, і то навряд … усе розлетілось на частини, що голосно падали кудись.
Ліза побачила перед своїми очима холодну яму, від якої віяло вологою та холодом. Тільки іржаве відро без дна наштовхнуло її на думку, що то колодязь. Вона не помилилась. Пити не хотілось зовсім, тому тій дірці Ліза навіть не здивувалась. Це було нормально для того часу, коли вода капала з крану тільки від того, коли до нього ти підставляла свої брудні руки. Вона нарешті подивилась довкола себе – сад, її оточував яблуневий сад, який так рясно цвів, що у голові ставало п’янко від аромату ніжно рожевих та глибинно білих квітів. Ліза повернулась до колодязя, вона була розгубленою і не розуміла чому відро монотонно хитається, а ланцюг, за який воно було причеплене, так нервово поскрипував – не було вітру. І сонце ніби було, але воно не світило, а скоріше тьмяно та ліниво розкодувало проміння. Не було ї хмар.
«Цього року буде хороший урожай яблук», - подумала Ліза, проходячи повз яблуні – старі та молоді, навіть такі молоді, що лінувалися цвісти у повну силу. «Бабуся буде закривати компоти, варити киселі та сушити їх на печі. Скибочки яблук будуть покриватись коричнево – червоним кольором, укриватись зморшками та вмирати на вугіллі. Цим вам не смерть Жанни Д’Арк». Ліза цими думками сама себе здивувала. Вона не знала куди точно треба йти, аби вийти з цього саду, який вбивав її своєю красою. Вона любила природу, квіти, дерева та тварин, але так рідко з цим усім стикалась, що не знала як себе вести. Вона давно вбила у собі усе від природи, була такою собі дитиною штучного харчування та асфальту, у який сама себе вкачала, як вишні у рулет.
Починало сутеніти і зозулі на пару з солов’ями тільки напружували цей неприродно гарний сад. Ліза вирішила повернутись до колодязя, вона була певна, що нього хтось прийде по воду. Її навіть не бентежив той факт, що дна у відрі не було.
«Колодязь посеред саду. Це якось геть не по – українські. Не пам’ятаю я такого зі шкільної програми літератури. Щось тут не те. І сад, такого саду моє дитинство не може пригадати. Він не фермерський, точно, але і не селянина якогось. І пахне тут не весною, а скоріше аптекою, де продають тільки яблучні ліки від кашлю».
Ліза не довго не картала себе здогадами та припущеннями. Невідома втома поклала її прямо на траву, де вона і заснула, як заєць під кущем.
Волога яма була вирита два місяці тому. Комунальники міста ніяк не засипали її, мовляв, нікому не заважає, а для чого витрачати кошти. Яма була глибока, просто посеред тротуару далеко не центральної вулиці міста. Мешканці прилеглих до ями будинків періодично запихали в неї гілку. Кожного третього дня то були різні гілки – берези, дуби, тополі, бузки і навіть роздягнені новорічні ялинки. Кожного яма пахла по-іншому, вона несла з собою у простір аромати міської каналізації, ранкового бриття, вмивання, зливання та навіть часом кави. Ця яма на цій вулиці стала такою звичною, що навіть якби б її засипали чи закидали камінням до рівня тротуару – все одно всі б це місце обходили.
«Якого чорта усі чоловіки такі дивні. Ну не можу я його зрозуміти і усе. Ще й це арабське коріння. Стільки експресії у ньому. Ну не можу я кохатись зранку, але ж це не означає, що я його не люблю». Ліза продовжувала собі бурмотіти під ніс свідомо підвищуючи голос, аби Рустам усе сказане нею чув.
- А я і не про любов з тобою збирався говорити, - сказав Рустам на стільки серйозно, що по голому тілі Лізи пробігли мурашки. Вона стояла у ванні і не знала що відповісти. Зрозуміла, що бурмотіти немає чого. Все одно – горохом об стіну.
- Ти мене чула? У цей момент Ліза відчула, що Рустам стоїть занадто близько як для розмови. Його очі палали і він накинувся на неї, як бик на тореадора. Ліза відскочила у сторону, послизнулась і впала прямо йому в обійми. «Краще б на підлогу та розтрощила б собі череп», - вона навіть встигла зловити цю думку і почала мріяти про свою смерть на руках у коханого хлопця.
Ліза задалась Рустаму. Від тієї кілька хвилинної процесії сексу Ліза не отримала нічого, окрім душевного болю та відчуття порожнечі. Вона змушена була йому віддатись навіть тільки через те, що жила у нього, він її одягав та годував, давав їй статус та місце серед суспільства цього міста. На ринку їх стосунків ходила одна валюта – секс. Ліза любила Рустама так, як любить більшість жінок її віку. Нечітко, інколи спонтанно, частіше з дуру.
- Я куплю кави, - сказала Ліза, коли вилізла з-під ковдри і голою пішла в душ.
- Не в такому ж вигляді, - пожартував Рустам, задоволений собою, потираючи правою рукою свою ліву грудь.
- Не хвилюйся, за мене червоніти ти точно не будеш.
Ліза накинула сорочку, що чітко підкреслила її фігуру, натягнула швидко джинси. Увесь процес зайняв менше хвили, як в армії, і тільки для того, аби скоріше вдихнути повітря, відчути себе вільніше. Ліза сама себе душила, сама собі перекривала кисень і сама себе накрутила, як механізм на бомбі, що ось – ось зірветься.
Так і сталось. Ліза почала себе шкодувати і ненавидіти в одну і ту саму мить. Ці два почуття переплили її там сильно, як павук свою здобич замотує у кокон. Вона відчула, що трішки і … безодня, безвихідь, сором, крик, страждання, мука.
Ліза похапцем витягла з кишені на пів приспущених джинсів ключі від ЙОГО машини. Вона непогано водила, але у ці миті вона не думала про кермо і тим паче про своє життя. Мотор почав спокійно муркотіти, видимість була чудова, але не в очах Лізи. Вона сама себе за пеленала. Сльози, немов туман у горах після дощу наробив багато шкоди. Ні руки ні ноги не слухались, вони моторошно передирали педалі та передачі. Так само моторошно та у конвульсіях вони смикались, коли катера Швидкої привезла молоду симпатичну дівчину у реанімаційне відділення. Усе так виглядало в очах лікарів, що вони мали лише два варіанти того, що сталось – божевільна, що хотіла вкоротити собі віку або наркоманка.
Велика яма стала меншою. З часом її таки засипали мешканці малоповерхівок. Вона перестала нести аромати будніх днів усього міста і вже нічим не пахла. Коли Ліза бачила цю вологу прірву востаннє, то її осліпило дуже яскраве світло, яке різало в очі так, що просто закрити їх було не достатньо. Така сама прірва була у її голові – порожньо, самотньо, волого та мокро, темно та страшно. Але вже вільно.
Ліза щасливиця. Їй вдалось власну дурість вибити сильним ударом, що перейшов у кому. Вона стане новою, буде мислити тепер так само порожньо, як усі. Вона стане ямою, у які усі, кому тільки не буде байдуже, будуть зливати свої умивання, купання та сопіння. Ліза тоді ще нічого про це усе не знала. Вона гадала, що такий стан мине одразу після того, коли сухі губи змочать краплиною води. Це сталось, а інше ні.
