«Це все мені втіха за той ранковий трамвай…»
(Джеймс Джойс)
У містичному і в міру готичному місті Станіславі різними його старовинними вуличками гуляють різні типажі. І вміють вони якось не перетинатися, створювати на кожній вуличці свій мікросвіт. Особливо це стосується жінок. Я не маю на увазі часи, коли одна з довгих вулиць Станіслава називалась Зосина Воля. Ті часи (на щастя) давно минули і в слово Воля ми вкладаємо зовсім інший зміст. І вже ніхто не сміється досхочу, коли чує запитання: «Як пройти на Зосину Волю?» Ця вулиця нині розчинилася в Амазонці міста і шукати до неї дороги годі.
На вулиці Бельведерській полюбляють шпацерувати дівчата в яких є щось дике, нестримне як степовий вітер, сарматське. Ніби Сарматія знову виникла з небуття, але вже на вулиці ідеального міста ренесансу. Нібито знову, як тоді, в часи нещадного Сонця, гетьман зазначає на папері, перш ніж поставити свій підпис: «Князь Сарматський». Дівчата з Бельведерської носять плаття і штани з картатими візерунками тартанів найбільш войовничих шотландських кланів, хутряні «ведмежі» куртки-безрукавки, металеві цвяхи (чи то вістря стріл), що стирчать прямо зі шкіри обличчя, несамовитий блиск в очах. Замість намиста носять важкі срібні ланцюги з візантійськими монетами і знаками кіммерійців на приплюснутих уламках металу. Кроки – ніби йдуть вони не на легку прогулянку, а на двобій. Черевики з товстою підошвою, що може розчавити стару єхидну-змію. Йдуть так, нібито їх вже очікують осідлані коні – там, за рогом. На велосипедистів вони кидають погляди зневаги (мовляв, обертається Всесвіт, а ви крутите колеса намарно), на голубів позирають як мисливці на здобич, а на кожного крука дивляться як на брата.
Містяни дивляться на них безбарвними білуватими поглядами, визираючи із-за фіранок вікон, що як повіки затуляють вампірівські очі будинків. Дивляться, ніби кажуть: летіть собі, нетутешні журавлі, туди, до Венеції, на карнавал потворних і зовсім не кумедних масок. Добре, що ці холодні погляди не бачать їжаки, що інколи трапляються серед трави і квітів міста. Їжаків я неодноразово бачив у Станіславі, переважно в північній безтурботній частині міста, де ріки підступні і неспокійні і нагадують старому Станіславу, що він на острові, а мости між майбутнім і минулим хиткі. Але ніколи я не бачив їжаків на Бельведерській, навіть серед квітів гортензій, якими Бельведерська щедра до перехожих в довгих львівських плащах. Якби ж то їжаки побачили б оці то погляди жителів середмістя – недоброзичливі і осінні. Вони би сказали своєю колючою мовою: «А нам що – теж летіти? Ми вміємо тільки чалапати і тупати по твердій землі. Летіти нам нікуди і недоречно. Масок ми не носимо, а подвір’я венеціанських палаццо створені для хом’ячків жовтого зерна сваволі.»
Не буду від вас приховувати одну маленьку таємницю (бо від Читача нічого приховувати не можна, а маленькі таємниці і поготів): станіславські горожани (а особливо крамарі та книжники) вважають їжака ледащом. Чому вони так зневажають цього колючого філософа літніх ночей – один Бог відає. Може тому, що їжаки тупцяють ночами навколо приватних садиб надто вже шекспірівським спокоєм, а горожани-книжники вважають Германа Гессе надто академічним модерністом?
З моїх текстів постійно вистрибують руді новозеландські кролики. Ненароком. Випадково. Чому? Не розумію. І ось зараз – знову кролики плиг. Звідки? Де вони ховались там – між фразами і літерами? Де? Навіщо? Цих кроликів я люблю годувати оранжевою нідерландською морквою з міста Гент і говорити їм клаповухим стиха: «До речі…»
