З певного часу Ернест Васильович полює на примар. Примар мирного життя. Цілими днями він блукає містом у їх пошуках. Вештається повз перукарні з розбитими дзеркалами, заходить до більярдної з розтрощеним столом, роздивляється будинки з мальовничим стінами, котрі перетворились на чорні уламки.
Раніше життя оточувало з усіх боків. Як компанія старих, не завжди добрих знайомих. Часом лякало, часом дивувало, іноді породжувало злість чи дратувало. Але частіше дарувало відчуття легкої радості й теплу думку, що день пройшов не даремно. А потім життя зникло. Розчинилося в тумані війни, залишило по собі лише примари. Прозорі привиди колишнього побуту, що викликають сум та почуття втрати.
Першу примару а Ернест Васильович знаходить на світанку. Майже щоранку, ледь прокинувшись, він чує басистий голос бабі Тоні з першого поверху:
- Васильович, стара ти шкарпетка, винось свою дупу на двір.
Ернест Васильович сповзає з ліжка так, щоб не розбудити кішку Сільву, шльопає босоніж до дверей, застигає на порозі.
- Твоя зараза знову на мій килимок нассала, - гримить голос за дверима. - Наступного разу я не подивлюся, що вона Сільва і видам її заміж за бульдога.
Ернест Васильович відчиняє обережно двері й визирає в порожній коридор. Сусідки немає. Хоча її голос і продовжує гриміти в будинку кожного ранку, сама грізна жінка виїхала з дому кілька тижнів тому.
Близько дванадцятої Ернест Васильович прямує до невеликого парку. Раніше, в його затишній прохолоді, він полюбляв разом з друзями шукати джинів у пивних пляшках. Вони відкривали пляшки одна за одною і тримали в кишенях на всяк випадок заповітні бажання. Зараз їх улюблений затишок перекреслили дерева, зламані під натиском вибухової хвилі. Під деревами ще блищать пивні корки наче сонячні зайці, а на найближчій до виходу лавці хтось залишив емоційне побажання. Чиясь нервова, тремтяча рука надряпала на її спинці всього два слова "Здохніть потвори!".
А надвечір, коли в оманливих сутінках усе місто перетворюється на привид минулого життя, Ернест Васильович іде полювати на примару колишній риболовлі. Він прямує до міського озера, знімає черевики, підтягує штани до коліна і закидає голий гачок в іржаву воду. Неподалік сторчить зламаний причал. До нього прив'язали пліт, зроблений у вигляді надгробка з хрестом та рятувальним колом з чорною стрічкою. Раз у раз із глибин озера піднімаються бульбашки. Чи то водяний обурюється тим, що відбувається навколо, чи то озеро робить останній видих. Але Ернест Васильович не звертає на бульбашки уваги. Він слідкує уважно за поплавцем і слухає, як гарчать вдалині домашні собаки, вступаючи до клубу безхатніх псів.
