- Літо закінчується, а морду Бзденку так і не набив!
Взагалі то він Микита Бзенко, але ж перейшов у сьомий клас, а так ні разу не закурив, ніколи не ходив разом з хлопцями за клуню. «Боїться батька» – вирішили однолітки і хтось уїдливо додав йому в прізвище літеру «д». Навчався Микита не погано, хоча й не був круглим відмінником. Сидів на першій парті перед учительським столом, не горбився, не крутився, уважно слухав учителів. Першим підіймав руку, коли вчитель питав клас, бо був впевнений, що його-то не спитають. Ніколи не брав участь у хлопчачих витівках, але про все чомусь знав і докладно доповідав про все класній керівниці. Ой як кортіло натовкти такому морду!
Петро в навчанні, як то казали пас задніх, зате на фізкультурі був найкращим! Ніхто не міг обіграти його в буца чи кожушку, пірнути дальше, ніж він, перегнати на ковзанах. Казали, що не було в селі однолітка, з яким би він не побився. Особливо з міськими, які зграями злітались літом до бабусь із навколишніх рудників.
Але один таки був – Микита. Коли закінчувався урок, набивався віднести до вчительської наочні посібники, і заодно дорогою задавав питання, щоб показати, як його цікавить предмет саме цього вчителя. Підлиза! Єдиний раз підловив Петро Микиту, коли той не терся біля вчителів:
- Ану пішли поговоримо!
- Столиця Гондурасу? – ні сіло ні впало спитав Микита.
Від несподіванки Петро оторопів, а Микита йому:
- Тегусігальпа, слабак. Та що з тобою темним говорити! – махнув рукою і пішов.
Не втік ганебно, а пішов переможцем, та ще й при дівчатах. А ті бризнули таким сміхом, що у Петра аж в грудях запекло. Такого точно не можна пробачати.
- Нічого, впіймаю тебе влітку на канікулах!
Та влітку майже всі однолітки працювали в колгоспі, заробляли батькам трудодні. На роботі хлопці не перетиналися, бо Микита не працював, а ходити на інший кінець села ніколи зайнятому парубку.
Петро все літо возив робітникам на поля воду. Запрягав у двоколісний віз з бочкою стару ледачу кобилу, набирав з колодязя журавлем воду і – вйо! Кобила була така ледача, що навіть не цвьохала хвостом, щоб зігнати з крупу оводів та мух, ледь перебирала копитами. В школі та на вулиці Петра називали лобурякою, харцизякою, шибайголовою, шибеником. Та коли привозив холодну свіжу воду на поле, як йому дякували робітники, які теплі слова говорили! Заради цих слів ладен був терпіти цю напів дохлу шкапу та насмішки однолітків. А як хотілося проїхати селом справжніми кіньми!
На сьогодні отримав наряд возити воду на баштан, там якраз почали збирати кавуни.
- А навіщо там вода? Захотів пити, розбив кавуна, виїв «душу» і порядок.
Але ж треба заробляти трудодні. А тут ще мати захворіли. Кілька днів тому вночі так розболівся живіт, що її відвезли в лікарню на рудник і зробили операцію. Так що хочеш-не-хочеш, а треба працювати.
Петро підняв останній раз журавля, зняв відро з г?раку, відпустив ключ і вже збирався лізти на бочку, коли його покликали до голови.
- Значить так – сказав голова, коли Петро став на порозі. – Дзвонила твоя мати з рудника з лікарні. Її сьогодні виписують. Біжи на конюшню, візьмеш моїх виїзних коней, запряжи в гарного воза і поїдь привези матір. Та приведи себе в порядок, щоб бачили городські, що у нас парубки не з лопуцька зшиті.
Прилетів додому, бризнув водою в обличчя і поміняв труси. Старі, що були ньому за літо вигоріли і стали світло сірими, а не чорними, яким були новими. Кинув ряднину на воза і погнав.
Мати лежала в лікарні разом з міськими жінками з рудника. До них приходили провідувати дітки в чистих сорочечках, коротких штанцях на шлейках, в сандаликах з білими носочками. Мати любила повихвалятися, при цьому не гребувала і прибрехати. Та в селі її всі знали, звали Галькою, а тут попала межі люди і стала Ганною Петрівною. Розпустила пір’я, розказувала жінкам та медсестрам, що в неї сини як соколи і одягаються вони так само гарно, якщо не краще ніж городські. І ось дивиться – влітають у двір лікарні баскі коні, а на возі стоїть в повний зріст засмаглий запилений хлопець. Босий, з оголеним торсом і лише в нових блискучих чорних трусах. Вихором пролетів по під вікнами і хвацьки зупинив коней перед парадним входом.
- Петику – сплеснула в долоні мати. – Чого ж ти сандалики з носочками не надів?
- Які ще в біса сандалики, які носочки?! Чи колись вони у мене були, чи колись будуть?
