"Мій музичний слух, прошу віддати сусідці з третього поверху. Сподіваюся, тоді вона, підслуховуючи за іншими, зможе почути музику, а не тільки сварки".
Написавши речення, Роман спробував його прочитати й одразу зашпортався на третьому слові. Крива лінія йшла кудись вниз, літери нервово танцювали. Роман встав, розім'явся, сьорбнув із пляшки пива. Дійшов до вікна і почав рахувати Миколай Васильовичів Гоголів. Одного разу в школі, хвилюючись перед іспитом з літератури, він відкрив для себе заспокійливий засіб – уявляти авторів "Вечорів на хуторі біля Диканьки", що стоять у черзі за огірками. Дійшовши до тридцять другого Гоголя, він трохи заспокоївся та повернувся за стіл. Випив ще пива і продовжив:
"Моє почуття гумору залишаю двоюрідному братові. Щоб він більше не посміхався за компанію, а зміг, нарешті, підкорювати вершини жартів".
"Мій сміх від лоскоту, передайте Віці, - Роман уявив, молодшу сестру з хрюшками на обличчі - так непосидюче дівча називало свої веснянки. - Вона вважає його дуже заразливим. Нехай заражає інших".
"Влучний удар правою віддаю другу Славіку. Удар лівою в нього добрий, а ось права рука страждає на кулачну сліпоту. Він постійно лупить нею повітря"
"Свої шкідливі звички передаю діду Петру для його багатої збірки. Він завжди казав, що вони подовжують життя. Нехай живе до ста років. А мій футбольний м'яч подаруйте псу Сірому. Він усе одно грає у футбол краще за інших у дворі"
Роман знову зробив невелику перерву. Сьорбнув пива, порахував Миколай Васильовичів.
Прийшла сусідка з третього поверху. Попросила харчової соди і з цікавістю зазирнула у квартиру. Зачинивши за нею двері, Роман продовжив писати заповіт.
"Особисті речі залишаю всім, кому вони потрібні, - написав він якомога рівніше. - Листи закоханого підлітка до вчительки фізкультури, заповідаю вогню. Попіл від них - вітру. А свої надії на краще - клумбі під вікном. Посадіть їх там, нехай проростають".
Поставивши крапку, Роман перечитав заповіт і з сумнівом відклав його вбік. Посидів у тиші хвилин п'ять, допив пиво. Потім повернувся до заповіту і перечитав ще раз. Чогось не вистачало - чогось дуже важливого. Ні, не батьків - у них завжди буде його любов та повага. У заповіті не вистачало його самого. Хоч Романа не полишала впевненість, що він обов'язково повернеться додому, було розуміння - це буде вже інша людина. Десь надламана, десь повністю зламана, десь навіть вбита.
Роман подумав ще трохи і написав у заповіті останній рядок:
"Собі залишаю віру в життя. З нею помирати не страшно".
Після чого поклав заповіт у конверті, залишив його на столі та пішов збирати речі. Вранці він вирушав на передову. Воювати за віру в життя та не розтоптані надії під вікнами.
