(с) Дарко Олексієвич (в миру Дерега Ярослав Степанович та Дерега Роксолан Ярославович) Пекін, Китай, 2007 року.
Начерк другий:
ЖОВТЕ НЕБО БЕЙЦЗІНУ
Нині, коли до Олімпіади-2008 залишилося рівно 453 дні, помандруємо до її місцепроведення – місто Пекін.
Існує три вивірених способи точно визначити, що ви вже в Пекіні, а не деінде. По-перше, якщо вулиці міста широкі, рівні, чисті, без ям та вибоїн, з велосипедними доріжками, відокремленими від автодороги, значить ви явно не у Львові, а в Пекіні. По-друге, якщо на вулицях міста китайські обличчя зустрічаються вам дещо частіше, аніж європейські, значить ви, знову ж таки вже не в Лос-Анджелесі, а в Пекіні. І по-третє, якщо ті ж європейські обличчя здивовано мовчать на ваше дружньо-привітне «хеллоу!», значить можете бути цілковито певні, що ви вже остаточно й безпомилково саме в Пекіні, а не, скажімо, в Кунміні (китайському Парижі), Шанхаї (китайському Нью-Йорку), Фу-чжоу (китайському Києві), Су-чжоу (китайському Львові), Ґуан-чжоу (китайській Одесі) чи Лхасі (китайському тибетгетто).
Пекінське небо має колір невиспаного дня. І навіть виплеканий тобою за цілу ніч сон, як незадоволена жінка, не бажає залишатися сам у покинутому тобою ліжку, а цілий день плентається слідом й голосно позіхає.
Направду неспокійно-невиспане небо Пекіну часто набуває жовтуватих, ліниво-піскових відтінків. І це все з вельми прозаїчної причини. Винуватий мілкий пісок, який заноситься сюди частими суховіями прямо з пустельних та напівпустельних регіонів Внутрішньої Монголії, що за якихось 100-150 км звідсіля, – частий непрохано-набридливий та вельми шкідливий гість в очах та носоглотках мешканців та гостей столиці. Сьогодні, наприклад, сухість (хто скаже, що то вологість, хай спробує тут же сплюнути! Еге ж бо! Не вдасться!) пекінського повітря становить аж цілих 10 (десять!!!) відсотків. Так що свіжовипрана сорочка ото висохла в мене на балконі рівно за 31 хвилину і 1 секунду. Промислових підприємств всередині і навколо міста аж надто багато. То ж, либонь, і не дивно, що китайська столиця входить до числа 20 найзабрудненіших міст світу і цілком виправдовує своє прізвисько «велика димовуха».
Пекін, якому принаймні 2000 років, є столицею Китаю з 1271 року, з невеликими перервами. По-китайському звучить як Бейцзін, і саме так його називали ще до середини 50-их років 20 століття і в СРСР, а відтак і в Україні. В меґаполісі мешкає понад 20 мільйонів різноплемінних душ і голів, головно, звісно, китайських. Вони вже заселили площу в 16 тисяч 800 квадратних кілометрів, що становить 98 Львовів чи 24 Києвів, понад 8 Москвів чи майже 6 Парижів. На сотні кілометрів жодного клаптя вільної від людських трудів та потів землі. Але...
Статистика – найсекретніша наука в Китаї. Так само як і географія. Що і де і скільки тут є, чи було, ви не дізнаєтесь достовірно нігде і ніколи. Китайці споконвіку вміло й вправно практикували підробку та майстерну переробку не лише ідей та товарів, але й близької та далекої історії, своєї й чужої, включно з сьогоденням. Жодної певності в жодних історичних датуваннях. Від моменту, коли певна ідея чи предмет вводяться в китайську традицію, то це стає назавжди й навічно-незмінно своїм, а значить святонедоторканим. Для ... чужинців.
Бейцзін, що в дозначному перекладі значить північна (бей) столиця (цзін), знаходиться на широті спекотної Сицілії, пересмаженого Неаполя, розпеченого Мадриду, стушкованої Анкари та запеченого Душанбе. В китайській державі віддавна практикувалося тримати зразу три столиці. Одна – головна. Решту дві – допоміжні. Про всяк випадок. Південніше від Північної Столиці досьогодні стоїть і процвітає Південна Столиця (Нанкін, або вірніше сказати, Нанцзін) – вічний конкурент Бейцзіну, і, в піку йому, імператорському, одна з колисок комунізму (інша, головна колиска, була поруч в морському Шанхаю – нинішньому найзатятішому супротивнику і другу-ворогу столиці в усіх сферах діяльності, починаючи, звісно, з культуротворчої).
Відправна точка, справжній пуп не тільки столиці, а й усієї держави, це, звісно, найбільша в світі площа Тянь-ань-мень (тянь – небо, ань – мир, спокій, безпека, мень – двері, ворота). Хоча, корисніше було б навчитися називати її не звикло по-московськи, а по-місцевому: Тьєн-ен-мин. Якщо ви хочете, звичайно, аби вас хоч трохи розуміли оточуючі. Обсаджена навколо рідними вербами, невисокими ялинами, а, трохи далі, ще ріднішими тополями, скромними соснами та ще якимись невідомими мені деревами, стовбури яких обмотують вірьовками як захист від шкідників та підпирають палями з чотирьох сторін, певно, від сильних вітрів з піщаними бурями. Порівнюючи її з відомою багатьом Красною площею, тією самою «на якій кругліш всього Земля» (саме красною, тобто гарною, а не червоною, як невірнопіддано перекладали упродовж 70 років совково-київські московлизи), яка дійсно гарна й поетично (хоч і зловісно) надихаюча, тутешній пляц – це величезний, плаский як армійський післяобідній стіл, заасфальтований кусок пустелі, придатний хіба для швидкого пересування та оминання її. І який же дурень на загальну біду здогадався був свого нещасливого часу влаштовувати в цій нежиттєвій пустці студентські криваво-панцерні демонстрації?
Внутрішнє, заборонене місто, окуповане навічно гордими комунонащадками тисячолітніх імператорів – тут же, за грубими, високими 6-метровими мурами з пофарбованої начервоно цегли. Великий канонізований у вседержавні святі Керманич, що надалі пильнує за порядком в своїй імперії зі свого просторого мавзолею, теж проживає на території забороненого міста.
На моє безпардонно-некоректне запитування кожного зустрічного китайця «чи ви любите Мао?», отримую різні, як не дивно, відповіді. Від відчайдушно-відкритого і не зовсім не небезпечного навіть сьогодні «я ненавиджу його!» до «я люблю його понад усе на світі!». Питаю, чому? Бив японців. Бив багатих. Захищав простий народ. А якби переміг не Мао, питаю, а Ґенераліссімус Чан-кайши і в Китаї повсюдно тепер було б як в Гонг-Конгу чи як на Тайвані? Глибока, незграбна мовчанка замість відповіді. Потім каже: «Ні, Чан-кайши був поганим. Хоча й на початку Мао та Чан були союзниками і вони разом боролися проти японських загарбників.»
Але ж, й дійсно, розгадка секрету несподіваного успіху малоосвіченого вихідця з села, Мао-цзедуна, вельми повчальна, зокрема, для світового сьогодення та й для розуміння Китаю, взагалі. Справа в тому, що завзятий комуніст, вірний послідовник марксизму-ленінізму-сталінізму, він все ж таки раптом пішов своїм специфічним, китайським шляхом і поставив не, як того вимагала марксистська теорія, на пролетаріат, який в напівколоніальному Китаї був порівняно нечисленний, несамостійний та слабоорганізований, а на споконвічно-традиційну китайську революційну силу – селян. Мало того, на свою сторону він, затятий, принаймні зовні, матеріаліст-атеїст, дійсно мудро й сміливо не поцурався залучити й головну духовну силу китайського селянства – даосизм, який являє собою дивну суміш народної релігії, прадавніх магічних традицій, чаклунських практик та традиційних бойових мистецтв. Де-які синологи аргументовано доводять, що саме даосизм з його скромною непоказовістю та святонеприступною засекреченістю упродовж століть і тисячоліть був тим духовним стержнем китайської цивілізації, завдяки якому Китай і зумів пережити всі свої 8 тисячоліть безперевної історії і зберегтися донині.
Мао не погребував і традиційними китайськими військовими вченнями. Зокрема, вченням давньокитайського ґеніального війського стратега й теоретика Сун-цзи «Бін фа» (закони війни).
А зарозумілий Ґенераліссімус Чан-кайши з його блискучою західною університетською освітою, який не посоромився, через брак природного розуму та відсутність вродженої аристократичності, відкрито зневажати селян яко «брудне недостойне смердюче бидло», терпів поразку за поразкою, хоч і користувався повною підтримкою США, єдиної на той час ядерної держави в світі.
Після 1949 року вся військова Америка, як і весь Західний світ який давно уже відправився в усі навколишні світи на пошук нової ідентичності, заповажала Мао і змушена була сісти за парти штудіювати класичні твори давньо-китайських військових стратегів, зрозумівши, що називати культуру примітивною, нічого не знаючи про неї, просто невигідно для власних кишень та небезпечно для рідного здоров’я.
Але обіч Мао стали не лише селяни, але й інтеліґенція, діячі культури, поети, художники, письменники, музиканти, співаки, артисти. На свою майбутню страшну й криваву біду 1966-1976 років!
Спокуса комунізмом виявилася для невдячного Керманича фатально-незборимою. Він його й поховав під руїнами своїх фантасмагорично-паперових ідей. Замість природного розвитку й поступу держави на основі хоча б того ж таки даосисму, він різко змінив курс (гадають, що це сталося під тиском Москви, яка в обмін на поступливість Мао подарувала Китаю атомну бомбу, – на свою авоськувато-аляскоподібну голову!), і, зрештою, як і свого часу Наполеон, загубився в лабіринтах минулого, нетерплячим серцем вибравши шлях різких революційних перетворень. Неможливо навіть в найстрашнішому сні собі уявити які руїни залишив по собі цей бравий сільський, хоч і не такий вже й глупий вояка, який цілком в серйозі мріяв стати новим Чінгіс-ханом і об’єднати вже остаточно й безповоротно під своїм чудернацьким марксистсько-даоським пролетарським знаменом весь світ (це ж він божевільно-настирно наполягав аби Хрущов першим вдався до ядерного удару по Америці під час кубинської кризи 1961 року!, керуючись улюбленою мудрістю свого улюбленого батька «нацьковуй одного ворога на іншого», хитрозловтішно сподіваючись на справдження улюбленої приказки свого улюбленого діда «кулик з беззубкою б’ються – старий рибалка користає»).
В цій дивній країні завжди з повагою та непідробним пієтетом ставилися до найгірших розбійників, найжахливіших убивць, найрозгульніших повій, найжорстокіших злочинців, ставлячи їм пам’ятники, приносячи їм посмертні дари і жертви, та вчиняючи безкінечні молитви за упокоєння та благословіння їхніх душ. Чому це так, та чому справжня китайська інтеліґенція завжди підтримувала селян та політиків, але ніколи не обстоювала представників «діла й долара», буде сказано окремо.
Метро в Бейцзіні було збудоване бідолашно-слухняними тубільцями в бідолашно-слухняні культурно-революційні 1966-1976 роки виключно для невидимого для загалу пересування високих партійних босів. Певно, мали ці добродії кого й чого остерігатися! Нині це метро, що не має жодного ескалатора, з невисокими стелями простих заплиткованих переходів, старезними незручними вагонами з допотопними базарними вентиляторами над головами пасажирів, які здатні видути з вашої голови останні, приховані від строго-високого парткерівництва власні думки, швидше нагадує хіба що приватне метро, яке, подейкували, збудував був собі потаємно один розбагатілий голова колгоспу, аби непомітно для жінки добиратися в усі куточки села до своїх 28 коханок. В яку ж руїну мусив запровадити Великий Керманич величезну країну, коли таке от твориво вважалося за вишуканий шик для найдостойніших державних мужів!
Нині в країні є люди які заробляють по 1 юаню (=67 копійок) в день. В містах більшість людей працює по 12 годин на день 31 день в місяць з одним лиш вихідним. Усе життя тут дійсно на рівні витривань, а час, він тут аж занадто мудрий і скасовує навіть ті фікції, які ви все своє життя звикли плекати як свої найсвятіші та найправдивдивіші істини.
Проте, хто й коли дізнається тут хоч якусь правду? Починаючи з правління династії Хань (206-8 роки та 25-220 роки після Христа), кожна наступна династія починала своє правління з комплектування генеральних архівів, та з наказу придворним історикам переписати всю попередню історію під себе, виправдовуючи всі свої подальші дії, вчинки, плани. Вважаючи, що для оволодіння майбутнім слід найперше заволодіти минулим, добре знаючи, що це єдине, чим насправді може володіти чоловік в своєму життю. Прокладаючи свій шлях в своє майбутнє своїм вміло-вдало вигаданим минулим, він отримував абсолютну свободу, ґрін-кард для будь-яких вчинків, виправдовуючись вже ось від вчора «всім відомими історичними прецендентами». Навіть КНР не порушила цієї імперської традиції, аби мати змогу виправдовуватися завдяки підробленим історичним документам попередньої історичної епохи правління династії Цінь (1644-1911). Життєва доцільність завжди вважалася тут набагато важливішим арґументом, аніж занудно паперова правда з її набридливою словесно-чорнильною справедливістю. Тому зовсім не обов’язково довіряти туземним премудро-славетним історикам та їх товстезним чудесно видрукуваним усестерплюючепаперовим фоліантам. І не буде дивно, коли через якусь там одну-дві тисячі років археологи, якщо такі ще існуватимуть, доводитимуть, що перший автомобіль, перший телевізор та перший комп’ютер були винайдені саме в Китаї (добре, хай не в самому Китаї, то, принаймні, китайськими вченими у китайській провінції під назвою США, яка споконвіку належала до Китаю, як і Сибір до 19 століття). Не кажучи вже про такі дрібнички як перші кросівки, перший сотовий телефон, перша космічна ракета та перша людина в...
Де?
А де хочете!
Вони все зуміють переробити під своє, підробити, скопіювати не гірше від ориґіналу. Для цього у них є спеціальна всемогутня магічна машина часу та простору, що зветься «КИТАЙСЬКА МОВА», особливо в її писемній ієрогліфічній формі.
Я звик вірити поетам. Вони не брешуть. Лиш треба вміти їх читати. В Китаї найвищі державні мужі обов’язково мусіли вміти складати вірші, часто самі були визначними поетами. А поети часто займали високі державні посади. Поет як маг. Він спілкується з Небом і виражає Його потаємну волю у своїх творах. Найголовнішим магом був, звичайно, сам імператор. Він був обраним, утаємниченим, і, відтак, мудрим. От що значить «здавалось би слова»...
Китайська мова. Її народ. Його земля.
Саме земля, а не людина, є мірилом всіх речей в Китаї. Земля, як і всі надра, упродовж всіх вісьми тисячоліть тутешньої історії завжди була в повній й незаперечній державній власності. Проте, саме мова та невіддільна від неї культура, як любляча всемогутня матір, охороняє цих людей та їх землю протягом тисячоліть від зазіхань чужоземців.
Загарбники та інтервенти всіх часів та народів приходять сюди, захоплюються китайською культурою, і зрештою непомітно-щасливо перетравлюються нею і самі стають китайцями. Китайці ретельно й невтомно-незрадливо творять й бережуть свою культуру, якою потім захоплюються всі загарбники та гості і, наче вродливу жінку, запліднюють її своїми новими ідеями. Але потомство залишається, звісно, китайськомовним, і, відтак, китайським. Як це ставалося не раз, зокрема, з монгольськими та манджурськими завойовниками. Та й японці з корейцями запозичили від західних сусідів всі культурні артефакти, включно з письмом, філософією, поезією та іншим. Відтак, можна сказати, що мова є найбільшим багатством, яким володіє цей нарід.
Китайська культура – це, власне, вень, знак, візерунок, це, зокрема, китайське письмо, інакше зване «китайською грамотою» (цікаво, що, наскільки мені відомо, саме під такою назвою минулого року з’явився перший в іcторії України україномовний підручник з китайської мови – щоправда, мені, на жаль, не відомо ані хто автор, ані де його видрукували). Отож, про китайську грамоту та про зв’язок китайської культури, загалом, і китайського письма, зокрема, з Небом та потойбічним світом духів предків, які, згідно традиційних переконань китайців, єдині здатні захистити людей як від добрих богів, так і від злих духів, у нас з вами буде особлива розмова.
Китайська, та зокрема, пекінська кухня нічим не краща від традиційних української, польської, італійської, грузинської чи французької. Просто вона є. Завжди і всюди. Кожен день. Свіжа й привітно духмяна. Хоча тут категорично не споживають овочів в сирому вигляді, жодних салатів, навіть помідорових – все до противного смажене-варене. Коли автор цих рядків замовляє собі сирі овочі, то на цю дивину моментально збігається вся навколишня людність, аби в заморожено-німому напівколі при вході в харчувальний заклад подивуватися як вайґуожен, тобто чужоземець, їсть сирий часник з сирою цибулею та сиру капусту з сирими помідорами. В кожному ресторані, кожній їдальні, харчевні, забігайлівці – всюди ви можете замовити традиційні китайські місцеві доволі смачні страви. Хоча навіть в тій же роздмухано-розрекламованій печеній пекінській качці нема нічого особливо кращого від запеченої курки чи гуски чи індика в духовці кожної порядної української господині. Та й, зрештою, наші м’ясива набагато поживніші та здоровші, аніж тутешні, де все завжди смажать та ще й на багаторазово вживаній олії, а всі ковбаси обов’язково з приторно-солодкуватим присмаком. Тут не їдять сиру (ані твердого, ані домашнього), сметани, масла, хліба, червоного буряка і, навіть, лимонів (кисле не пасує солодколюбній китайській натурі). А де в Україні ви знайдете хоча б лишень справжній борщ чи ті ж свіжі вареники чи голубці: у Києві чи Львові чи хоч би й в Стрию чи Тернополі? Повага до традицій в Китаї введена в культ. Що своє – то святе!
Їдять китайці неспішно довго, зосереджено апетитно, просто таки з веселою раблезіанською насолодою. При цьому голосно чавкають, плямкають губами та гучно-сито відригають. І чим голосніше й гучніше, тим воно вважається за краще. Якась інфантильна радість та дитяча безпосередність підчас їди, так ніби вони в себе вдома, за домашнім столом, і десь там зараз вийде з кухні мамця й поцілує чемного синочка й похвалить його як той файно все їсть і за маму і за тата і за ненародженого братика чи сестричку. Адже він у мами одна-єдина дитина (щоправда на селі, де проживає більшість населення, дозволяється мати дітей скільки завгодно). І уся безмежна любов мамці-татка-бабуні-дідуня змалку вся без остачі була віддана йому і тільки йому. Змалку йому дозволялося все, прощалося все, терпілося все. Він міг у чотири рочки заради забави навмисно напісяти татові на голову, коли той по його просьбі висаджував його собі на шию – при цьому всі навколо просто вмирають від щастя і гордість за відважного пісяльника (часто діти аж до 6-7 віку справляють свої малі та й навіть великі нужди просто на тротуарі, чи при дорозі, особливо у провінційних містах та по селах (штани, здебільшого у хлопців, з широкими прорізами між ногами, так що все їхнє міжкрокове причандалля постійно-весело теліпається на свіжому вітрі і відблискує половинчасто-рожевим біганням, не перешкоджаючи їм ні при передній, ні при задній потребі), та й дорослі чоловіки, навіть у міжнародностоличному Шанхаю, часто простують до найближчого високого дерева чи до придорожньої стіни, коли з’являється нагальна нужда в приватній, чоловічій розмові навстоячки), а в шість своїх відважних рочків він міг розгнівано кинутися з розлюченими кулачками на мамцю і заодно з нею набити й татуня, що необачно було став на захист вірної дружини він нападу улюбленого ворога за те, що нечемна мамця відмовилася купити йому четверте підряд морозиво або знову взяти його собі на спину (звично батьки носять дітей за плечима до вельми пристойного семирічного віку, при цьому діти тримаються за шию мами чи тата, бабуні чи дідуня, а зовсім малих чад просто прив’язують собі за спиною спеціальним, великим куском гарно вишитої матерії).
Горілок, які звуться «бай-цзю» (біле вино), тут яких хочеш і скільки хочеш, починаючи від 35 градусної, до 45, 55, 60 і навіть 70 градусної. В бутлях, пляшках, пляшечках, та навіть бочках. Набираєш десятилітрову бутиль та й ідеш собі щасливо геть на заздрість непитущим та мусульманам. Але ніколи не зустрінеш мертвоп’яних. Знають свою мірку чи вміють закусувати?
Міста, села, вулиці, готелі, будинки в Бейзціні, як і в усьому Китаї, носять цілком незвичні для нас назви. Не побачиш вулиці Мао Цзедуна чи Ден Сяопіна чи Конфуція чи Лао Цзи. Натомість, зустрічаєш назви Золота Ріка, Квітковий Міст, Коняча Гора, Коняче Око, Західна Чаклунка, Південний Скарб, Тигро-Конячий Ліс, Гарбузовий Потік, Золотий Дощ тощо.
Здебільшого, китайці рівно як і китаянки різко аж бридко невродливі. Чи то, радше, вродливі на свою специфічну китайську вроду. Якусь дикорослу, нелюдську, ляльково-кіношно-фантастичну вроду інакших людей, що ніби зійшли щойно з якогось інакшого, свого власного чарівного ковчегу, інакшого, свого власного Ноя. Страшнувата врода. Чаклунська. Неприємна врода. На відміну від вроди сусідніх японців, приміром, з їх самурайсько-чіочіосанівською витонченістю, чи монголів з їх пустельно-класичними повномісячними анфасами, чи в’єтнамців вкупі з тими ж тайландцями, всім відомо якими. Індійців же тут взагалі завжди вважали за еталон божественної краси та вроди. Хоча висловлюються припущення, що небавом саме китайський стандарт краси стане світовою модою, ба, й навіть нормою, – навзамін індо-європо-американському.
Вражає лялькоподібність облич, лялькоподібність одягу та лялькоподібна капризність манер не тільки дівчат-старшокласниць, які раптом відкрили скарб своєї (між)ніжної духоплоті, але й цілком дорослих, ситих, професійно заміжножених жінок. 13-14-15-річні китайські джульєтти з несподівано видовженими з-під лялькових платтячок ногами, що просто таки самі підгинаються під незвично-важкою ношею розпашілого підліткового міжніжжя, яке вони носять цілком безвстидно, а навіть виклично-гордо, зовсім не страждають на комплекс Лоліти, ще не «старої 17-літньої», а насолоджуються ним. Тут взагалі не прийнято встидатися свого багатства, свого щастя, свого кохання, чи своєї сексульності. Прецінь й слово «секс» по-китайському передається ієрогліфом, що має два складники: «народження серця». Поетичне й, вірогідно, психологічно цілком точне визначення.
Прецінь, то й не дивно, адже Китай, споконвічний сусід Індії, здавна перейняв індійську мудрість про те, що боги дарували людині для щастя два крила: гроші та кохання. І вони змалку вчаться цінувати й робити гроші та шанувати і вміти любов. У кожному магазинчику Бейцзіну, у кожній перукарні чи харчевні на видному місці олтар з зображенням бога багатства при свічках та свіжофруктових дарах на тарелях. У кожній традиційній оселі, яку нині, після всіх ідеологічних чисток та терорів, частіше можна зустріти, звичайно, на сільській периферії та далеких окраїнах, стіни спальної кімнати подружжя традиційно прикрашені високохудожніми малюнками всіх можливих сексуальних поз та способів.
Комунізм, для якого секс завжди і всюди був ворогом номер один, зруйнував основи традиційної секс-культури, яку тепер не так легко відновити. Древні мудреці стверджували, що з поміж трьох цілей людського кохання не дитячо-інфантильна втіха плоті і навіть не старанно-плановане сумлінне дітонародження, а власне духовно-містичне єднання з Бого(а)м(и), яке досягається правильним містичним єднанням духоплоті двох людей, вивищується понад усе. Перші християни саме так розуміли і саме для цього практикували містично-магічний секс. Та як тільки попи та жерці різних мастей уздріли, що кожен чоловік цілком забезпечений Всевишнім всіми необхідними «інструментами» для самостійного спілкування з Небом, пішли заборони та нові вишукані філософії. Коли магічно-божественний дар людського сексу зводиться лише до порнографічно-інфальтильної садо-мазохістичної пустопорожньої встидно-злочинної забави, до чого нині докотився весь «висококультурний», «цивілізований», зарозуміло-пустоголовий Захід (відколи мій готельовий сусіда, 24-річний німець, якому батько банкір подарував мандрівку до Китаю як приз перед його вступом до Оксфорду на юриспруденцію, приголомшено почув від мене про мій інтерес до класичної музики, зокрема до німецької, особливо до Баха, він почав оминати мене наче прокаженого – ну просто як у Києві, коли на моє прохання пошукати для мене хоч якесь фортепіанне виконання «Клавіра» Баха, модна дзєвачька за прилавком роздратовано запитала (дослівно): «Так ви «чьотка» визначіться, вам «нужен» клавір «ілі» Бах!»), до простого відтворення собі подібних, як це примусово велося при всіх формах комунізму, то це стає небезпечним для суспільної рівноваги. Якщо на початку комуністичної ери, в 1953 році, в ще сексуально-ерудованому Китаї було лишень 537 мільйонів людей, то вже в 1956 році їх стало 658 мільйонів. А далі пішло-поїхало-поскакало. Насьогодні демографічна ситуація, що склалася в цій супер амбіційній державі, загрожує непередбачувальними наслідками не лише для самого Китаю, а й навколишнього світу.
Треба сподіватися, що саме відродження справжніх, божественно освячених багатотисячолітніх традицій сексуальної культури, дійсно гідної БогоЛюдини, порятує не лише Китай, а й решту закультуреного псевдокультурою людства. Сьогодні в Китаї у кожній крамниці відео та музичних дисків цілу стіну займає безліч найрізноманітніших відео-дисків на тему правильного здорового сексу. І не як у нас на культурно-дикорослій європейщині, порнографічно-встидливого, епатажно відкрито-прикритого. А дійсного, серйозного, методично й медично обґрунтованого сексу. Адже секс, який тут завжди відрізняли від кохання та подружнього життя, вважався за ліки, і секс-терапія споконвіків становила окремий розділ традиційної китайської медицини. Ним, як і дієтою, лікували (та й далі лікують?) всі хвороби без винятку.
З наступного нарису ви дізнаєтесь, коли по плану має колапсувати КПК і вся китайська комустична система, що таке права людини з китайської точки зору, як і навіщо в цій країні захищають лесбіянок і чому широко рекламують гей-бари. Чому навіть таксисти столиці, де наступного року наміряються проводити Олімпійські Ігри, не знають навіть таких простих міжнародних слів як “stop, shop, computer”. Як і навіщо ваш скромний слуга вирішив завоювати безмежні простори Китайщизни, взявши на своє озброєння рідні Українські казки. Яким чином китайські фізики пробували задля економії енергії змусити воду закипати при 66 градусах за Цельсієм, а жінки намагалися ошукати природу і навчитися рожати двічі на рік. І чи справді китайці отримали змогу не вмирати, а завдяки чудодійному засобу, відкритому нещодавно в Тибеті, вводяться в спеціальний пограничний стан невмирання поміж життям та смертю (не плутати з вічним життям!!!) – звичайно, лише ті які погоджуються брати участь в потаємному проекті прокладання тунелю під Гімалаями від Тибету до Індії та Пакистану, та від Тибету назад до самого Бейцзіну. Зароблені ж гроші переказують своїм родичам сюди, по цей бік реальності.
Так, панове, тут все можливо! Зрештою, не варто забувати, що й сам Алладін з його Чарівною Лампою теж родом звідсіля!
Отож бо, до зобаченції, панове!
