Мені терміново знадобилося триста гривень. Не запитуйте, навіщо триста, чому саме триста, чому так терміново, а чи не міг би я зачекати до завтра, і чи не врятували би мене сто вісімнадцять гривень тридцять шість копійок. От буває таке, що потрібно саме триста гривень -і ні копійкою менше. Ба, навіть більше – бо треба ще ж їй таксі оплатити.
Подзвонила Аліса учора ввечері, о десятій. Я вже й геть забув про неї. Та ми й зустрічалися усього кілька разів, я навіть не пригадую, за яких обставин ми з нею вперше тойво… За першим разом було ще кілька разів, потім вона кудись зникла, на дзвінки не відповідала. То я подумав, що вона собі когось іншого знайшла.
Учора нарешті дзвонить. І з ходу - шукай триста гривень на аборт. На який аборт? Ти що, маленький, які ще бувають аборти? Хто буде робити аборт, ти? Ну звичайно, що я, не ти ж, ви ж, мужики, взагалі головою не думаєте, коли встромити хочеться, а нам завжди припадає опісля всього цього кашу розхльобувати, і от тепер потрібно триста гривень. Так я ж прєдохранявся?! Значить, хреново ти предохранявся, іншим разом будеш краще прєдохранятися, хоча, мабуть, іншого разу у нас з тобою вже більше не буде.
- На коли потрібні ті триста гривень?
- На учора! Приїду завтра о третій по обіді!
І поклала трубку. Вона завжди першою клала трубку. Ми з нею, щоправда, і розмовляли усього кілька разів, але що мені врізалося у пам’ять – вона завжди першою клала слухавку. Оце інші дівчата люблять потеревенити, повисіти на телефоні, пококетничати, набити собі ціну, а Аліса – ні. Сказала, що мала сказати, і кладе трубку. Як мужик якийсь, їй богу, така ділова уся.
Отож, а де узяти ті бісові триста гривень? Сума, начебто, і невелика. Якби справа чекала до суботи – то ніяких проблем, буде шосте число, батьки завжди шостого числа мені перекидають із Франції двісті єврів. А сьогодні у нас що? По-не-ді-лок! Понеділок усього лише, до суботи ще цілий тиждень! Я хотів їй передзвонити, чи не зачекає до суботи, потім подумав, що аборт - то мабуть така фігня, що чекати до суботи не зможе. Вийдуть терміни, чи ще щось там трапиться, звідки мені знати, я ж не гінеколог. Триста гривень за кілька ночей з Алісою - це не велика ціна, це взагалі можна сказати, що шара. Ну там, щоправда, я її трохи поводив по барах, ну та все рівно вона жерла небагато, замовить собі якесь там тірамісу, та келих мартіні, - і ото цілий вечір може так просидіти, а телефон у неї практично й не вимикається цілий вечір, весь час то з одним, то з другим, все говорить і говорить, коли вже там їсти? Траплялося, що ми з нею навіть коханням ото займаємося, а у неї телефон задзвонить, і вона бере і балакає. Я її тойво, ну ви поняли, а вона в цей момент по телефону балакає! Я ото собі не раз все й думаю-гадаю, а чого це вона із кимось все ляси точить і точить, а зі мною раз-два, слово-друге - і кладе слухавку?
Зателефонував друзякам, чи хтось би не підкинув грошенят до суботи. Всі тупо відморозилися. Коли у мене стольнік-другий позичити, я ж нікому не відмовляв. Більше того, десять-двадцять гривень можу дати просто так і забути. А тут таке… Звісно, я міг би цю Алісу і послати куди подалі. Хто вона мені така зрештою?? Але вона у ліжку такі штучки уміє виробляти, що ніхто, окрім неї, не робить. Я не буду казати, що саме, але повірте, це вартує хоч раз у житті пережити! Або два рази, а ще краще - три. Після цього, щоправда, тиждень ходиш, мов вижатий лимон, та це байдуже. Тому посилати її ніяк не можна. Ще знадобиться.
Доведеться йти на мітинг. Є такий спосіб заробляння грошей – піти постояти на мітингу. Часто цього робити не можна, бо обличчя примелькається, і усім стане зрозуміло, що то не спонтанно вийшли громадяни скористатися конституційними демократичними свободами, а проплачена масовка. Чесно кажучи, я би взагалі на ті мітинги не ходив, воно мені треба? Батьки з Франції грошенят підкидають, і стипендію маю, та інколи бувають якісь непередбачувані витрати, як от зараз…Так що треба зателефонувати Яріку.
У Яріка було псевдо "Ерік”. Чи то навпаки - у Еріка псевдо "Ярік”? Одним словом, якось він мені сам перший зателефонував, відрекомендувався Еріком і запропонував заробити півсотні гривень за три години мітингування. Я погодився, чого ж було не піти та не помахати якимись там прапорами замість фізкультури?
Тоді ми вперше стояли на Хрещатику біля Бесарабського ринку, махали державними прапорами і вигукували якісь дурнуваті лозунги. Нас було чоловік із двадцять, а сам Ярік стояв неподалік біля підземного переходу і слідкував, щоб ми не сачкували. Десять разів проскандували лозунг – заробили гривню. Ярік все це записував на мобілку, потім обраховував і обґрунтовував суму винагороди, я ще тоді за годину мітингування заробив аж двадцять дві гривні сорок копійок. Ну і все просадив на каву з морозивом.
Потім Ерік сказав, що існує така фігня - френчайзінг: якщо я приведу зі собою ще десять чоловік, то зароблю ще по двадцять відсотків від винагороди кожного мітингувальника, котрого я власноруч привів. Я взяв і привів увесь свій клас, двадцять чотири чоловіки, і заробив щось із вісімдесят гривень додатково. Ми тоді в лютий мороз стояли біля Верховної Ради, махали прапорами і вимагали припинити знущання над бездомними тваринами, а дівчата у костюмах цуценят та кошенят розносили нам пити гарячий узвар.
Отож, я взяв і зателефонував Ерікові. Ерік відразу підхопив слухавку, так наче з нетерпінням очікував саме мого дзвінка.
- Ало, Ерік, привіт, це я, Менсон. Упізнав?
У мене було таке прізвисько - Менсон. Бо я був трохи схожий на Мерліна Менсона. Мені Ерік так і сказав- ніяких імен, прізвищ, лише клікухи, ти будеш Менсоном, питання є?
- Що ти хочеш, Менсон? –запитав Ерік.
От же ж, блін, дурня яка!? Ну що я можу від нього хотіти?? Не в кіно ж його запрошувати!
- Еріку, що там стосовно роботи? Є сьогодні якась робота?
- Слухай, чувак, робота є завжди. Потрібно перевести незрячу бабусю через майдан.
- Згода! Скільки?
- Що скільки?
- Грошей скільки?
- Тю, чувак! Ти ще хочеш із незрячої бабусі грошей злупити? Безкоштовно!
- Нє, Ерік, ну я серйозно! Мені дуже потрібні гроші!
- Чувак, гроші потрібні усім, навіть мені!
- То що, нема роботи? Так би й сказав!
- Чувак, я тобі як казав до мене звертатися? Я ж тобі сто разів казав називати мене не Ерік, а Ярік! Згадав?
- От, йо-майо! Я ж весь час забуваю! То що, Яріку, є якась робота?
- Менсон, слухай сюди. Є робота якраз для тебе. Сьогодні в "Україні” виступає Філіп Кіркоров, треба його закидати гнилими помідорами.
- А кричалка яка?
- Кричалка наступна:”Смерть російській попсі!”.
- Слухай, Ярік, так зараз же зима, де я гнилі помідори візьму?
- Зайдеш на Володимирський ринок, там поруч, в овочевих рядах третій ряд, місце вісімнадцяте, візьмеш безкоштовно гнилих помідорів, скільки треба.
- А скільки треба?
- Слухай, Менсон, тобі що, подобається Кіркоров?
- Ні.
- То що ти мені дурні питання задаєш? Бери побільше, кидай подальше. Кричалку кричи голосніше.
- А тариф який?
- Півсотні.
- Зелених?
- Яких зелених, блін? Оранжевих! Ні - помаранчевих!! Півсотні помаранчевих гривень!
- А френчайзінг?
- Френчайзінга нема, мусиш виступити проти Кіркорова сам. Там на вході шмон буде, якщо вас таких менсонів зайде десяток - ви і помідори витягнути не встигнете. І квитки дорогі – штука гривень місце в партері, поняв? Зате прославишся на всю Євразію. Все вже домовлено.
- Нє, слухай, півсотні це мало. Мені треба триста гривень.
- Ну, тоді… Є інша робота – піти до Печерського суду і покричати за Юлю.
- А що кричати?
- Шо-шо? Як завжди – "Юля!Юля!!”.
- Тарифи які?
- Як завжди, одна юля – одна копійка.
- Ясно. Френчайзінг є?
- Є. Десять відсотків твоїх.
- Хто буде рахувати? Ти?
- Я. Гроші ввечері, після всього.
- Після чого – "після всього”?
- Ну… мало що там може бути…
- Добре, я передзвоню.
- Не затягуй, робота через дві години.
Я поклав слухавку, взяв аркуш паперу, став малювати олівцем схеми. Отже, одна юля-одна копійка. Припустимо, кричатиму "юля” раз на секунду, за хвилину це буде 60 копійок, за годину - тридцять шість гривень. Півтори години - полтіннік. Ще по 5 гривень френчайзінгу з кожного зафрахтованого учасника – це треба знайти півсотні дурнів, котрі у двадцятиградусний мороз будуть півтори години на свіжому повітрі вигукувати "юля!”. Ну, припустимо двадцять чотири дурні - це моя шоста група, а ще потрібно знайти двадцять шість чоловік. Ні, це нереально.
Але треба спробувати.
- Ало, Колян! Коль, це я, Менсон. Блін, ну ти шо, забув? Ну це я, Менсон, ми в суботу у "патіпа” зависали. Та нє… Тю, сам ти гомік! Я тобі реально кажу! Слиш, ти, чувак… Я тобі отвічаю! Тю.. тебе шо, блін, накрило? Слухай, є робота. Карочє, за час роботи пів сотні гривень. Та, блін… Сам ідіот. Да. Від ідіота чую. Ага. Ну йди, да…йди у своє "патіпа”, канєшно, тебе там уже ждуть, да, давай… Ага… Поцілуй мене в дупу!
З першим клієнтом не вийшло. З другим теж. З третім і четвертим так само. Усі зайняті, усі раптом сидять у бібліотеці і вивчають, блін, проблеми паралельного перенесення генів у мушок дрозофіл під час сонячного затемнення 2006 року.
Воно ж то і зрозуміло – у 2004 році платили просто так, просто за те, що прийшов. Не треба було нічого кричати, просто прийшов, постояв годину – заробив двадцятку. А зараз - розбалувався народ.
Ех, ніколи б не подумав, що мені потрібно будуть терміново 300 гривень, а я не буду знати, звідкіля їх узяти. Звісно, можна було б подзвонити маман, вона б вислала терміновий переказ аж бігом, але що я їй скажу? Вишли мені, мамо, триста гривень на аборт? Треба ж буде чимось пояснити таку терміновість, інакше вона вишле не аж бігом, а завтра чи післязавтра. Ну так ніби і не затягуватиме аж надто сильно, але й не надто поспішатиме.
І от кажіть після цього, що чудес не буває! Тільки про це подумав – аж раптом дзвінок! І телефонує не хто-небудь, а маман! Пісєц! Чудасія, та й годі!
Коротше, чого дзвоню. Максим, прошу тебе, нікуди сьогодні не виходь. У нас тут таке показали то телевізору, що в Києві начебто якісь заворушення молоді, що по всій Україні плануються теракти, міністр внутрішніх справ виступив і сказав, що він не допустить масових безладів, що внутрішні війська приведені у підвищений бойовий стан, долар різко зник із обмінників, євро упало, Ющенко із сім’єю терміново виїхав у Швейцарію кататися на лижах.
Маман, - відповідаю, - до чого тут Ющенко? Ющенко ж уже давно як не президент, а долар доволі часто зникає із обмінників. Заворушення молоді? Тю, та у нас тут останні п’ять років постійно якісь заворушення. Ми вже звикли. Це вам там у Франції, все це видається дивним, а для нас це проза життя.
Ні, Максіку, - відповідає маман, - дідусь каже, що така ж сама ситуація була і у Франції у шістдесять восьмому році. Дуже схоже. Я тебе прошу - не виходь нікуди з дому, хоч би ці два-три дні. Якщо нічого не трапиться – тоді все буде гаразд. А так ми тут дуже за тебе переживаємо. Дуже. Кстаті, а тобі грошей часом не треба? Може, тобі вислати трохи грошей? У нас зараз багато немає, сам знаєш, ми в кінці місяця гасимо кредити, але сто євро могли би тобі до суботи вислати. Щоб ти собі накупив продуктів, привів би собі додому якусь дєвочку, і нікуди щоб не виходив ці дні.
Маман,- заперечую,- дідусь уже старий, йому вже скільки років? Скоро вісімдесять! У шістдесять восьмому йому скільки було? Менше тридцяти! Що він може пам’ятати? Він не пам’ятає, як мене звати, весь час плутає мене з братом, та ти ж сама казала, що він уже й тебе плутає з бабусею, а тут раптом він згадав, що було з ним у шістдесять восьмому! І ти йому віриш!!! Коли вже нарешті ти зрозумієш, що я вже великий, що у мене своя голова на плечах, і що мене не потрібно контролювати, як якогось першокласника. Що стосується шутки про дєвочку, то я її оцінив, молодець, маман, дуже смішно! А за гроші - дякую, вже якось до суботи перетерплю.
Блін. Блін-блін-блін! І чого це я, дурний, відмовився від грошей? Але було вже пізно. Маман полегшено зітхнула від усвідомлення того, що я не воджу до себе різних дєвочок, і що з грошима у мене до суботи все гаразд. Хоч насправді у мене дійсно було б усе гаразд, якби не оця Аліса зі своїм абортом. Як оце можна було залетіти з презервативом?
Зателефонував Ерік.
- Слухаю!
- Ну шо, Менсон, готовий к труду і оборонє?
- Бля, Ярік, ніхто не хоче, всі зайняті.
- Дивно.
- Сам дивуюся. Всі тіпа різко почали вчитися. Тільки початок семестру…
- То шо, тобі бабла вже не потрібно?
- Бля, Ярік, та як це не потрібно?? Потрібно, ще й як!
- Ну а чого ж ти телишся?
- Я не телюся.
- Чого не звониш, не цікавишся?
- Та ми ж розмовляли годину назад.
- За годину може багато чого змінитися, Менсон. Ти знаєш, яку відстань проходить світло за годину?
- Світло?
- Ага.
- Хезе, Ярік, не знаю. Мабуть, міліон кілометрів?
- Ага. Хуліон. Мільярд! Мільярд кілометрів!!
- Мільярд?? Ні хрєна сєбє… Це ж наскільки дофіга! Це ж як від Києва аж докуда?
- Карочє, є нова робота. Такса – триста гривень.
- Триста гривень?
- Ну да. Триста. Оплата – почті сразу.
- Що значить – почті сразу?
- Ну… почті – це почті. Не сразу, а… почті сразу.
- Шо, замочити когось треба? Я на мокруху не піду.
- Тебе, Менсон, на мокруху ніхто і не візьме. Тебе навіть горобці бояться. Тебе вичислять зразу, ти не встигнеш і прицілитися. Карочє, є триста гривень. Нада- не нада?
- Нада! Що треба зробити?
- Приїдь до Печерського суду рівно о тринадцятій ноль-ноль. Біля крайньої ялинки від Кутузова буду стояти я у синій спортивній шапці. Там отримаєш детальну інструкцію і все остальне.
- А френчайзінг конає?
- Менсон, блін, який нафіг френчайзінг? Робота тонка, ювелірна, не масовка яка-небудь. Прославишся на весь Євросоюз!
- Та я тільки так запитав… Добре! Все!! В тринадцять ноль-ноль я буду!
І от не вір після цього у чудо! Правду кажуть, що хто хоче - той завжди знайде можливість заробити копійку! А ці всі нитики, котрі тільки і знають, що скаржаться на життя, на погану злочинну владу, на холодну зиму, - вони мені вже, чесно кажучи, у печінках сидять!
Я бігом вдягнувся в усе тепле і побіг до метро. Можна було б і на таксі, але хто зна, чи десь якусь вулицю не перекрили мітингувальники. Інколи трапляється так, що їдеш на таксі, аж тут проїзд перекрили протестуючі. Повертаєш назад, а і там уже протестуючі, намагаєшся проїхати через усілякі провулочки, а там теж уже якісь акції. Таксі опиняється у заблокованому з усіх боків районі. За годину-другу, воно, звісно, усе розсмоктується, але твій час втрачений. Я пірнув у підземку на Позняках, за півгодини вже був на Арсенальній. Пробігся по Кутузова, заодно зігрівся, і рівно без п’яти хвилин тринадцять я вже був біля Печерського суду.
Тут творилося щось неймовірне. Вся площа була запруджена людьми. Такого я не бачив вже дуже давно, ще з часів помаранчевої революції. Я тоді, щоправда, був малий, і мене на акції не брали, але з вікон четвертого поверху ЦУМу якось спостерігав за тим грандіозним помаранчевим натовпом. Зараз було щось подібне. Неймовірно, але це було дійсно так. Натовп ревів і скандував «юля!юля!». Але натовп був настільки великий, що коли передні кричали «Ю», задні вже докрикували «Я», і тому збоку воно вчувалося не «юля!юля!», а «АА!АА!». Майдан вирував, кипів, майорів прапорами. Хоч стояв двадцятиградусний мороз, повітря було розпеченим до червоного кольору. Чи то мені так здавалося?
