В хаті біля річки виросло дванадцятеро дітей. Доля розкидала їх по всьому світу, аж до самого Києва, і залишився в батьківській хаті найменший – Гаврило. Народився він тоді, коли одна з старших сестер Горпина вже була на виданні. Вона й виняньчила хлопця. Продовжувала няньчити і тепер, коли у Гаврила була своя донька вже на виданні та підростали двійко парубків. Кожного старорежимного свята, як то паска, зелені свята, Івана Купала, спас, а то і просто так у суботу приїжджала вона разом з чоловіком Марком у батьківську хату до брата.
Горпина вийшла заміж в найближче індустріальне місто, була відома на всю округу ворожка та знахарка. Дітей у неї не було, тому вона вмовляла брата віддати старшого хлопця до неї в науку. Казала, що у нього дар божий лікувати людей. Хлопці ж звичайно знали про це і тому коли подружжя з’являлося біля хати, вони тут же здимлювали з двору. Може б у науці у тітки в місті було б і не погано, але ж який страшний у неї чоловік! Величезний, смаглявий, циганкуватого вигляду дядько, з глибокими чорними очима та довгим хвилястим чорним волоссям. Та найстрашніше вуса – великі чорні – стирчали врізнобіч як стрілки на годиннику, коли було без четверті три.
Поверталися хлопці додому, коли над річкою починала плакати скрипка. Літо, їжу готували надворі в кабиці, що неначе в кімнаті стояла між розлогими кущами жовтої акації. Поза акаціями вкопано стіл з лавками – «їдальня». Вечорами, коли приїжджали Горпина з Марком, приходив сусід із скрипкою. Марко брав мандоліну, Гаврило виносив гармошку і разом співали журливих старовинних пісень, яких не було чути ні в кіно, ні по радіо, ні в клубі на концертах.
Гаврило співав ніжним високим голосом, Марко нижчим, глибоким, оксамитовим, розкотистим. Скрипаль не співав. Його щока лежала на скрипці – як в такому положенні заспіваєш? Він просто слухав, заплющивши очі, і тихенько підігравав на скрипці. Голоси дуже красиво зливалися і пливли над рікою. А від річки потихеньку підкрадався туман.
Старший із синів тягнувся до батька, потроху вчився грати на гармошці, тому сідав поруч з музиками і уважно спостерігав за їхніми діями. А от менший Вітько ні до кого не тягнувся, любив гратися «сам з собою», був йоржистий, не любив, коли його гладили, а якщо хтось там його цілував, то одразу ж витирав це місце рукавом. Лягав на моріжку під акаціями і слухав, як співали батько з дядьком Марком, і уважно спостерігав за туманом. Лежав і думав: «а хто ж то там підкрадається в тумані? Русалки, той, що греблі рве, чи сам водяник?». Навесні в школі сусідський Только, про якого казали «одірви і покинь», вкрав у вчителя альбом з малюнками і показував хлопцям на перерві картину, на якій голі русалки кружляли в шаленому танку*. Вітько вирішив, що там у тумані русалки, бо дядько з батьком співали лише сумні пісні. Мабуть вони знали про русалок і розуміли, що як тільки заграють веселої русалки вискочать з туману, закружляють в шаленому танку і затягнуть співаків у річку.
Пісні не звали до танцю, навіювали сум, а найбільше мандоліна! Тремтіння її струн, так підкреслювало журливість пісень, так відгукувалося в душі, що хотілося плакати. Вітько дивувався, як дядько з такими величезними руками грає на такому маленькому інструменті. Здавалося, що він зовсім не рухає пальцями, що мандоліна грає сама, а дядько лише її міцно тримає, щоб вона не полетіла.
У школі, поки вчитель не виявив пропажу і не відібрав альбом у Толька, Вітько побачив ще одну картину з русалками. Там місячної ночі замріяні дівчата в спідніх сорочках сиділи на березі річки, а на горбочку хата точно така як його**. І снилося йому, що він собі здобув чарівну мандоліну, опанував її і грав отим замріяним русалкам. Але як тільки він припиняв грати, русалки перетворювалися на тих страшних і в шаленому танці накидалися на нього. Хлопець прокидався і з криком зіскакував на ліжку. Мати занепокоїлася і вирішила звозити сина в місто до зовиці, перевірити, чи не зурочив хто.
Вислухавши матір, тітка завела хлопця в темну кімнату – вікна були завішені товстими гардинами. Із меблів тільки ікона з лампадкою на стіні, та табуретка посередині кімнати. Посадила хлопця на табуретку, дала в руки глибоку тарілку з водою, помолилася на ікону, підпалила свічку від лампадки і стала водити нею над головою хлопця, приговорювала якісь дивні слова. Віск із свічки постійно капав у воду в тарілці і утворював якісь дивні фігури. Хлопець сидів тихо, боявся поворухнутись. Тітка закінчила свої маніпуляції, уважно роздивилася візерунок у воді і покликала матір:
- Значить так. Його налякав хтось із річки. Але це вже не страшно, Ілля пройшов, так що скоро все саме минеться.
Вийшли в світлу кімнату. Коли очі звикли до світла, Вітько помітив, що у дядька Марка аж дві мандоліни. Він дивився на інструменти так довго і пристрасно, що це всі помітили.
- Ти що хочеш навчитися грати на мандоліні? – запитав Марко. При цьому приязно посміхнувся, його вуса піднялися вгору, що не на жарт налякало хлопця. Але все ж таки він знайшов у собі сили кивнути головою. – Ну тоді бери, батько навчить тебе грати.
- А хіба він уміє?
- Уміє, ще краще ніж я, але ж гармошка з мандоліною краще, ніж дві мандоліни.
А що там вчитись, думав про себе хлопець, смикай собі за струни і вся наука. Всю дорогу додому не випускав мандоліну з рук, мріяв, як сяде на лавочці в «їдальні» і заграє.
Прийшли додому, мати пішла в хату, а хлопець на лавочку. Смикає за струни, а музики немає. Що за чортівня, щось тут не так. Уважно оглянув інструмент – старий облізлий. Так он чому дядько так легко її віддав.
Миттєво приходить рішення – треба пофарбувати. Знав, що в погребі стоїть почата банка з зеленою фарбою, але ж батько суворо заборонив її чіпати.
Навесні їздили в місто до рідні. А її чимало осіло в найближчому місті. Спочатку йшли пішки степом до залізничної станції. Там, на залізниці працював дядько – родич по материній лінії. Обов’язково, як завжди, зайшли провідати. А вже потім робочим поїздом до міста. Дядько проводжав матір з племінниками на пероні. Очікували робітничого поїзда, хлопці спостерігали, як працює семафор. Дядько розповів, як він влаштований, який механізм його роботи. Він взагалі любив розповідати про залізницю.
Дома хлопці на воротах змайстрували семафор. Гаврило був кравцем, в хаті стояла коробка з дерев’яними котушками від використаних ниток, тож проблем з «блоками» та «тросами» не було. Майстрував в основному старший брат, керував семафором теж він, а Вітько зображував поїзд. Невдовзі до гри приєдналися сусідські дітлахи. Найбільший був паровозом, решта вагонами. Батько якраз закінчив фарбувати вулики зеленою фарбою. Поставив банку з пензлем на кичку, а сам пішов в сарай. Ось тут хлопці згадали розповідь залізничника, що пасажирські вагони на залізниці фарбуються в зелений колір. Вирішили пофарбувати «вагони». Фарби залишилось мало, тому вирішили пофарбувати лише волосся.
Ввечері вся залізнична компанія зібралася вдома у Гаврила. Фарба висохла, волосся збилося в суцільну повсть - ні помити, ні розчесати. Довелося акуратно збривати, а Гаврило стриг сусідів, тож мав весь необхідний інструмент. Хлопцям ще нічого, казали що постриглися під Котовського, а от бідній дівчинці… . Ось тоді батько суворо заборонив брати фарбу. Сказав, що якщо хтось доторкнеться до банки, він руки повириває.
Хлопець тихенько спустився разом з мандоліною в погреб, знайшов фарбу і пофарбував інструмент. Задумався, а де ж її сушити? Батько, коли щось робив з дерева, фарбував, то сушив вироби під спеціальним навісом. Подумав, що якщо винесе і повісить її під навісом, то батько обов’язково це помітить і тоді розправи не минути. А ось погріб це материна парафія. Там був тільки манюсінький батьків закуточок, де зберігалась фарба та ще якісь речовини з пасіки. Батько не часто заходив до погребу, а мати взагалі в той куток ніколи не заглядала. Тож і вирішив, що цей закуточок у погребі це саме те місце де треба сушити мандоліну.
Через деякий час пішов у погреб, забрав мандоліну і виніс її на сонце. Від побаченого жахнувся. Краска взялася пузирями. Верхня дека розтріскалася так, що піднявся гриф, як вуса у дядька Марка, коли він посміхався. Струни обвислі, теліпаються, як шворки, на яких мати сушила білизну. Смикай-не-смикай – жодного звуку, не те що мелодії. Почукав потилицю, сховав мандоліну в дровах, витер сльози та шмарклі і побіг на вулицю грати з хлопцями.
• Картина Т.Г. Шевченко «Русалки»
• Картина Івана Крамського «Русалки»
