Великий класик, певно, навіть не підозрював свого наближення до істини, коли назвав людей акторами в театрі життя. Ми стаємо акторами мимоволі, не усвідомлюючи цього. Мабуть, кожний з нас (хоча б один раз!), копіюючи заповнений шаблон документа, іноді „списував” і чуже ім’я – дріб’язкове, ненав’язливе входження в роль іншого. І тоді наша пам’ять десь там нотувала те, що мусило залишитися з нами навіть після знищення зіпсованого паперу.
Найкращими акторами є жінки. Ми потребуємо зміни декорацій і нарядів. Ми подумки вирушаємо в карколомні подорожі, де є, звісно, прекрасний принц і цілий шлейф переможених й розтоптаних суперниць (бо навіщо та перемога без битви й без конкурентів?). Нам необхідні інтрига і динаміка. Ми із задоволенням спостерігаємо за чужою розв’язкою і боїмося своєї. Ми називаємо незнайомим хлопчикам вигадані імена, які в бантико-підколінковому віці видаються нам шедевром витонченості й романтики. Наші подруги змушені вислуховувати історії про найпрекрасніші й найнеймовірніші пригоди. Правда, нас ця чаша теж не оминає.
То було після закінчення мною десятого класу. Хтось там постарався, щось комусь пообіцяв, натиснув й натякнув. Про дрібниці нам не розповідали, а результатом стала десятиденна подорож свіженьких одинадцятикласників до Києва й по Києву. Ми бігали, висолопивши язики, за енергійною „гідшею” –вчителькою, яка, мабуть, поклялася помститися за свій безнадійно зіпсований канікулярний відпочинок. Все, що запам’яталося, склало такий собі калейдоскоп, де уламки архітектури поєднувалися карколомним втискуванням в автобуси, вагони електричок, тролейбуси й зворотнім витискуванням. Це треба було робити одночасно з класом й вихователями, судомно притуляючи до грудей сумочку, яку (так пророкувала „гідша”) мали обов’язково вкрасти. Але кожного вечора одна з моїх однокласниць розповідала мені про неймовірно вродливих залицяльників, які намагалися сьогодні з нею познайомитися, робили компліменти й зізнавалися в коханні з першого погляду. Свої оповідки вона завершувала традиційною фразою: ”Якби ти тільки знала, як це зворушує!”
Ми не боїмося зморщок, сивини, целюліту й економічної кризи. Нас лякають другі ролі. Ми можемо бути прибиральницями, жебрачками й проститутками, але ми не можемо цього грати!!! Це надто принизливо. Жінці потрібна роль королеви чи бодай інфанти, роль зірки. Тому маленькі дівчатка так люблять робити собі корони з паперу чи маминих прикрас. Ці ж дівчатка танцюють перед дзеркалом із „справжнім” мікрофоном, бо естрадні співачки здалеку дуже схожі на цариць.
Ми граємо в драмі „Щастя”. Якось в одному жіночому романі я прочитала монолог головної героїні, яка обурювалася дамськими журналами і (що вже зовсім анекдотично) такими ж романами. Мовляв, справжня жінка не повинна їх читати. Невже? Як на мене, то жінці навіть дуже потрібна помірна доза цієї „нікчемності”, щоб отримати задоволення від своєї ролі. Щоправда, існує небезпека перестати грати й розчинитися в цьому, проміняти життя на одвічне споглядання чогось.
Захоплення нашого народу серіалами загальновідоме. Але ніде їх так не шанують, як в селі. Тут сусідів називають іменами улюблених (і не зовсім) героїв. Іноді справжнє наймення нещасливця й зовсім забувається і доживає він якимось Фортунатом, Коломбом, Бейжею (останнє взагалі стало лайкою) тощо. Але все це – „квіточки”, бо „ягідки” значно серйозніші. От померла колєжанка моєї бабуні. То не її вина, але похорони співпали з трансляцією „Есмеральди”. Довелося померлій вирушати на цвинтар без супроводу подруг, які просто не могли пропустити важливу серію.
Так, міра потрібна у всьому. Але ми не спроможні відмовитися від уявного приміряння вечірніх сукенок від найкращих модельєрів, від побиття вампірів чи товстеньких й страшненьких мафіозі, від кришталевої туфельки й засмаги з гавайських пляжів. Лише після цього, повільно вивільнившись з ролі й наливши собі кави, можна розтягувати куценький сімейний бюджет олівцем на папірці й міркувати про те, з чого краще розпочати реальне життя (прання? прибирання?). Зрештою, можна встигнути все, якщо знаєш: десь на тебе чекає гра – єдине, що ніколи не зрадить й не набридне.
