Сезон солоних дощів
Наприкінці травня мешканці Малберріхілла ставали серйозними і мовчазними. Вони щоденно ходили до супермаркету, закуповували консерви, фрукти, чай і шоколад, завантажували в машини під зав’язку, привозили додому і складували на своїх горищах. Зустрічаючись в магазині вони не зупинялись і не пліткували за звичкою, а мовчки обмінювались кивками й поспішали до своїх авто.
У червні атмосфера в містечку ставала ще більш напруженою. Господарі хапливо витягали з підвалів запаси овочів та сушні і також заносили їх на горища.
А причиною шарварку була численна колумбійська діаспора, яка мешкала на південному заході Малберріхілла. Зокрема, мила й доброзичлива родина – три сестри-альпаки – Ісабель, Адель та Марісабель з їхніми чоловіками й дітьми; подружжя гуанако: Маріанна та Хосе Ігнасіо,а також лами, Роза та Ігнасіо Хосе. Та їхні діти – Хосе Ігнасіо другий та Ігнасіо Хосе другий. Усі вони мали великі сумні очі і дуже добрий емпатійний характер.
Так от, 12 червня кожного року, незалежно від обставин та загального настрою, одна з сестер альпак раптом починала плакати. Великі часті сльози скочувались з її прекрасних чорних очей і за кілька годин заливали паркет і килим в будинку та газон у дворі. Через такі збитки починали плакати її сестри, чоловік та зяті,не кажучи вже про дітей. До кінця дня утворювався цілий ставок, який до ранку вже заливав сусідні подвір’я. І коли сльози починали лити всі гуанако й лами, починалася повінь, що затоплювала місто. Вже ніхто не міг стриматися від ридань, дивлячись на затоплені городи й клумби.
Така концентрація води в одному невеликому місці притягувала великі важкі хмари, і в один день вони розроджувалися небаченою зливою, яка тривала 100 днів.
Містяни поступово заспокоювались і знову починали усміхатись. Адже тепер уже від них нічого не залежало. Вони звично бадьоро забиралися на другий поверх, ласували заготовленими наїдками й дивилися бразильські серіали. Функцію листоноші брала на себе добросерда жирафа Жизель, її блискучий плащ сусіди виглядали вже зранку, адже лише вона могла розповісти свіжі міські новини. Час від часу прилітали ворони й припливали качки, але не занадто часто, аби їх не почали використовувати заради дрібних доручень. Зате Сорока Розіна щоденно облітала будинки своїх подруг, пила з ними чай на балконі і заразом оглядала їхні кімнати. Бабуїни теж могли вільно пересуватися по гілках, але їх дратувала вологість, вони не хотіли замочувати своє розкішне хутро. Тому, як і всі, споглядали життя сусідів крізь біноклі.
Біла британка Маша й черепаха Бруква насолоджувались тишею і спілкуванням. Вони розкладали пасьянси, розгадували кросворди і доїдали залишки торішнього варення. Садовий гном Карл був на висоті – він натягнув на себе картатого плетеного пледа із вирізаною посередині діркою, начепив на голову чорного казанка і розфарбував свої пишні вуса вугіллям. Розкошуючи у кріслі-гойдалці й поклавши ноги на столика він пив якусь зеленувату каламутну рідину і читав Карла Маркса. Іноді приймав у себе дивних знайомих – наприклад, якось завіявся був до нього павіан циган Мельхіорес у жіночій спідниці і капелюсі з вуалеткою. На розхристаних грудях у нього висіла людська кістка. За його переконанням вона належала його дідусеві, Великому шаману. Циган Мельхіорес виміняв у Карла срібний медальйон на зелений товстий «ґудзик», і запевнив, що це чарівний кактус, від споживання якого Карл стане знаменитим художником і його картини будуть продавати на аукціоні Сотбіс. Карл замовив фарби й рулон білого паперу і почав чекати натхнення, потроху відкушуючи шматки від кактуса. Аж поки Бруква не пожувала того «гуздзика», і не заявила, що то просто підсушений незрілий помідор.
Потроху хмари почали розходитися, з’явилися перші клапті лазурового ароматного неба, і, врешті над Малберріхіллом здійнялася грандіозна веселка.
Містяни поспішили на вулиці, вони радо заглядали за огорожі, щиро віталися з сусідами і розчулено казали: «Який у вас зелений пишний газон! Ну, правда, ще ніколи такого не було, як в цьому році!»
