Чому розуміння дається так важко, а фальш так нереально вирвати з людського серця, що розривається на частини і тим самим забруднює стіни обшарпаних будинків. На моїй вулиці росте стара черешня, яку потрібно зрубати, вона перенесла стільки болю, що я завжди хочу обняти її і притулитись до неї усім своїм тілом, що тане від болю та розпуки, від крику та тиші стін мого будинку. Вона мене розуміє краще за людей.
Усі по одягали свої маски і навіть не соромляться один одного. Мені страшно від тієї кількості фальшу, що мене оточує. Мені лякає власна тінь, власний біль та губи від того, що вони, немов німі. Вони вимовлять слова та звуки, а їх ніхто не чує. Усе окупували гроші, гроші-терористи та влада-проститутка. Усі вони розвиваються так само, як нерозуміння у моєму серці. Я не марсіанка, люди, а просто жити хочу віддаючи. Мені не шкода себе віддати не тільки тій старій черешні, мені не школа забруднити своїми мізками усі будинки цього одиноко міста. Усе віддам, навіть сама віддамся за очі, що дивляться глибоко у тебе, а тобі не страшно, за душу, що теплом зігріває твої голодні, як морозильна камера, руки, за голову, що хилиться до плеча, за слова, що нашіптуються у напівсвідомому стані ...
Не можу стояти отак, спершись на ту стару черешню, яку я сама собі вигадала тільки для того, аби мати пристанок та захист. Навіть дерева і ті не можуть любити того, хто ховається у корі потужнішу від дубової. А я тут кажу про черешню. Моя кремезність – рель тат людові людей, буття мого з ними. Я черствію, як батон тижневої давності, як замерзає озеро у грудні, як висихає свіжо накатаний асфальт у глухому селі - воно відбувається, а усім байдуже. Я не маю у голові стільки образі, вони не повинні переходити на папір, вони живуть гуртом, як діти в інтернаті – голі, босі, голодні, з сумними очима повними страху та болю.
Моє розуміння припиняється одразу тоді, коли починаються слова. Найкращі слова та музика – тиша. Навіть вона і та мені бреше!!!
Людина здатна витримати більше, аніж медицина та література разом узяті (Ірина Вільде)
