Таксі зупинилося. У світлі фар поперек дороги висів смугастий біло-червоний шлагбаум, схожий на великий льодяник, недоїдений дитиною-гігантом.
Ромео наполіг, що заплатить. Ми вийшли з машини. Віталік дістав зв’язку ключів і відкоркував ними пиво.
— Будеш?
Я похитав головою. Я ще відчував відголоски випитого на поминках і не хотів переступати межу, за якою починалася наступна стадія сп’яніння.
— А ти, Рома?
— Давай.
Таксі розвернулося і зникло у темряві. Ніч була тепла, багата на зірки. Грунтова дорога петляла між дачними ділянками, курявна й вузька. Вздовж неї росли яблуні, вишні й кудлаті кущі жасмину, схожі на голови плюшевих звірів. Поки ми йшли я подумки повертався до похорону, до солодкого запаху ладану й легкого смороду трупного розкладу, що пробивався крізь нього. До ідіотської промови священика про те, як всі любили Філа і якою яскравою особистістю він був. Пізніше, на поминках, його мама казала, що, можливо, на тому світі він знайде щастя і душевний спокій, якого не міг знайти на цьому. Ні слова про бухло, про невдалі спроби підшитися. Про онлпйн казино, підозрілих знайомих (кілька разів з дому зникали гроші і золото). Про невиплачені кредити і, в кінці кінців, про петлю в гаражі.
Я прогавив момент коли все покотилося кудись не туди. Але у мене було виправдання. Я був за кордоном, будував кар’єру, писав наукову роботу, і ніхто мені за це не дорікне. Тому що решта, — Ромео, Віталік, Оля, Ден — усі вони займалися чимось схожим. Ішли своїм шляхом, жили свої життя. В кінці кінців, Філ був дорослою людиною, і ніхто не збирався з ним няньчитися. І все-таки досі не віриться…
Але я знав, так не буде завжди. Це “не віриться” — як, Філа більше нема??? — поступово втрачатиме гостроту аж поки не притупиться повністю, не пригасне під нашаруваннями якихось щоденних турбот, якихось життєвих дрібниць. Цвинтар, священик, труна — все це стане просто минулим. Блідим спогадом; тінню спогаду.
— Ден, а ти чого без пива? — спитав Віталік.
Ден ішов позаду, руки в кишенях. Задерши голову, він дивився у небо. Віталік відкоркував ще одну пляшку, яка зашипіла і бризнула піною. Я звернув увагу, що на стовпах вздовж дороги висять лампи, проте жодна не світить. Натомість світив місяць, яскравий і круглий, як фара якогось небесного мотоцикла, який несеться просто на тебе, але ніяк не доїде.
Праворуч дачі закінчилися і стало видно річку, обмежену бетонними плитами дамби. На узбіччі дороги купа абияк звалених кам’яних брил, схожих на невеликий поруйнований Стоунхендж. При світлі місяця вони виглядали красиво і загадково.
— Як там Оля? — спитав я у Дена. Ми трохи відстали від решти.
Ден знизав плечима.
— Нормально. На шляху до успіху.
Я знав, що він не любить Київ, і переїхав туди лише заради неї; всі про це знали. І що він пішов з групи бо пішла вона. А ще раніше прийшов у групу, щоб бути поруч із нею. Насправді його не цікавила музика. Принаймні не так, як Ромео чи навіть Віталіка. Власне, ніхто точно не знав, що насправді цікавило Дена.
— Ти ще квартиру у Києві не купив? — озвався Віталік.
— Щоб купити квартиру у Києві, одного людського життя мало. Треба мінімум три.
— А як же різні там юристи, депутати?
— По-перше, депутати — це не зовсім люди. А по-друге…
— Ей, пацани! Прийшли! — вигукнув Рома. Він зупинився, залпом допив своє пиво і викинув порожню пляшку в кущі.
Віталік увімкнув ліхтарик на телефоні. Між двома старими сливами стояла перекошена хвіртка з важкою іржавою колодкою, схожою на щось із середньовічних камер тортур.
— В тебе ключі з собою? — спитав Ден.
— Які ключі, я тебе прошу... — Рома пирснув сміхом, який зазвичай не віщує нічого хорошого, схопився за стовп, на якому трималися завіси хвіртки, і з несподіваною для своєї комплекції легкістю перемахнув на той бік.
— Ану, потримай, — Віталік передав мені рюкзак і поліз слідом.
У нього це вийшло не так граційно. Він зачепився штаниною за верх сітки і повалився в кущі.
— Живий?
— Нормас.
— Ну? — нетерпляче гукнув нам із Деном Ромео. — Що ви там, заснули?
Ден поліз слідом за Віталіком. Потім я.
Я добре памятав цю дачу. Востаннє ми збиралися тут років із десять тому. Тоді група ще жевріла, ще були плани записати нормальну демку, мляві надії на п’ятнадцять хвилин слави. Я вже захистив диплом і пішов на аспірантуру. Віталік вже працював повний день на автосервісі. Ромео вже почав грати по ресторанах. Ден із Олею ще не перебрались до Києва, але вже про це розмірковували. Філ вже запивав, але ще не всерйоз.
— Що в нас тут? — Віталік освітив нештукатурений фасад. Гострий, критий шифером дах, два невеликі віконця, схожі на очі сонного робота. Праве забите листом фанери.
— Все по-старому, — констатував Ромео.
— То як ми двері відчинимо? — нагадав Ден. — Якщо ти без ключів.
Ромео глянув на нього й недобре посміхнувся.
— А ми їх виб’ємо нахуй!
Віталікові ця ідея не сподобалася. Вона суперечила його обережній натурі.
— Та ну, не гони… Твоїм старим потім замок наново ставити.
— Яким старим? — здивувався Ромео. — Вони цю дачу давно продали.
Ми перезирнулися.
— То це вже типу не твоя дача?
Почухавши потилицю, Ромео кивнув.
— Формально не моя. Але бляха-муха, яка різниця?
Ден дипломатично кашлянув у кулак.
— Різниця в тому, друже, що ми незаконно проникли на приватну територію. А ти ще хочеш двері вибивати.
Віталік зітхнув, скинув рюкзак і сів на оббиту клітчастою клейонкою лавочку під горіхом. Перед лавочкою стояв вкопаний у землю столик, теж у клейонці. З іншого боку від нього ще одна лавочка і змурований із силікатної цегли камін.
— Хтось хоче ще пива?
— Віталь, та чекай ти зі своїм пивом, — зупинив його Ден. — Я пропоную звалювати. Ти, Ендрю, як на це дивишся?
Я знизав плечима. Виходило якось безглуздо. Добиралися хтозна скільки, а тут і я не я, і дача не моя.
— Якщо ніхто не хоче, я сам вип’ю, — вирішив Віталік.
— Я з тобою, — озвався Ромео, забувши про двері.
Ден подивився на них обох по-батьківськи, з докором.
— Ні, ну це несерйозно…
Рома спустився з ґанку, вихопив у Віталіка пляшку, підніс до губ і аж тоді побачив, що вона ще не відкоркована.
— А відколи це ти, Ден, став такий серйозний? Яка ще нахуй приватна територія? Це ти в Києві цього набрався?
Опустивши погляд, Ден втомлено погладив чоло.
— Рома, не знаю, чи ти помітив, але нам уже не по двадцять. І навіть не по двадцять п’ять.
— Дене, ти краще випий, — втрутився Віталік роздратовано, забираючи в Роми пиво. — А то ти якийсь надто тверезий.
— Це, до речі, останнє, — нагадав я.
— Нічого. Доб’ємо і перейдемо на віскарь, — Ромео сів за столик.
— А що, є віскарь? — здивувався Віталік.
— Ну приїхали! Ми ж ніби разом в АТБ затарювалися.
Віталік недовірливо поглянув на Рому, потім на мене.
— Що, правда, віскарь брали?..
— Брали, — підтвердив я. — Літровий.
Віталік присвиснув.
— А ти, київський? — гукнув Рома Денові, який, відійшовши від нас, колупався зробленою зі шматка арматури кочергою в каміні. — Віскарь з АТБ питимеш? Чи ти вищий за це?
Ден обернувся.
— Слухайте, який віскарь? — в його погляді був не осуд, а скоріше безсиле розчарування. — Йдемо звідси. Ендрю, що скажеш?..
Я знав, що він шукатиме моєї підтримки. Я часто виступав голосом раціо, арбітром у спірних ситуаціях. Проте не сьогодні, ні, дякую, не сьогодні!
— Ніч, ми фіг зна де, — сказав я. — Куди ми зараз підемо? Сам подумай.
Ден зрозумів, що він у безнадійній меншості. Ромео зрадів. Він зірвався на ноги, навалився на мене ззаду й обійняв за плечі.
— І я так кажу! Посидимо як колись!
— Тільки Ром, може все-таки не будемо двері вибивати? — запропонував Віталік. — Сядемо тут, за столиком. Дрова є. Можна камін розпалити.
— Та без базару! — Ромео був уже згідний на все.
— Ну, значить, вирішили…
— Запальничка у когось є? — я люблю розпалювати вогонь, за мною довічно закріплене це право.
Віталік пошукав у клапані рюкзака.
— Лови.
Під каміном були закручені дротом залізні дверцята, за якими стояли стоси акуратно складених дров і пачка старих газет. За кілька хвилин під закопченим цегляним склепінням вже палахкотіло полум’я, і наші обличчя відразу стали живішими, веселішими й виразнішими, а наші тіні загойдалися на стіні дачного будинка, вдвічі більші за нас.
— Хто там говорив про віскі?..
Віталік розстебнув замок на рюкзаку, засунув руку глибоко всередину і дістав літрову пляшку White Horse.
— Oh-la-la! — потер руки Ромео.
— Ти трохи пригальмуй, — попередив його Ден. — А то я відчуваю, нам тебе доведеться додому нести.
— Понесеш, руки не відваляться!
— А стаканчики? — згадав Віталік. — Стаканчики взяли?
— Сумніваюсь... Ендрю?
Я сказав, що ясно, що забули. Як завжди.
— І що робити?
— Нічого. Так пити. Перший раз, чи що?
Перспектива пити тепле віскі з горла мене аж ніяк не вабила. Але я відчув, що тверезію, і що поки до цього не готовий. Ден дістав електронну сигарету і закурив. Рома зірвав акцизну марку з пляшки і відкрутив кришку.
— Ну, за Філа! Земля пухом, — він випив.
— За Філа, — замислено повторив Віталік.
— Щось я Тані не бачив, — Ден видихнув дим, який пахнув полуничним сиропом. — Чи може я щось пропустив?
Філ із Танею зустрічалися років десять, але до одруження справа так і не дійшла. Сходилися, розходилися; образи, скандали. Вона, здається, навіть різала вени. Ну як різала… Робила вигляд. Але це ще коли все було більш-менш. Потім у Філа почалися серйозні запої, програші, кредити. Вона дуже вчасно пішла. Як виявилося, ми всі пішли дуже вчасно.
Рома сказав, що дзвонив їй, але в неї, мабуть, змінився номер.
— А у фейсбуці?
— Хз. У мене її немає в друзях.
Він розповів мені вранці, коли ми їхали його машиною на службу, що випадково бачив її кілька місяців тому у супермаркеті. Вона змінила зачіску, вибілила волосся і, здається, вагітна. Їй ця історія з Філом зараз ні до чого, сказав він.
Я хильнув віскі і передав далі.
— Ден, ти ще граєш? — спитав Віталік.
Ден сидів, втупившись у електронну сигарету в руці, так ніби не міг зрозуміти, з чим має справу.
— Та де там. Клавіші з шафи вже роки два не витягував. А ти?
— Та сама історія.
— Зате я за всіх віддуваюся! — засміявся Ромео.
Він грав у кавер-гурті на весіллях і корпоративах. Здається непогано заробляв. Принаймні машина в нього хороша. Плюс іпотека в “містечку закритого типу”.
Віталік передав пляшку Денові.
— Я пропущу, — сказав той.
— Я тобі пропущу! — пригрозив йому Рома.
— Тільки цей раз, — пообіцяв Ден. — Докурю, потім вип’ю.
— Буде штрафний, — попередив Рома і сам жадібно приклався до горла.
Я встав, підійшов до каміна й підкинув дров у вогонь. Я спробував пригадати, коли востаннє сидів ось так уночі біля вогню, і не зміг. Запах диму будив глибокі, але дуже невиразні спогади, пов’язані з людьми, чиїх імен і облич вже не згадати. Пронизливо щирі п’яні розмови, які колись здавалися такими важливими, а зараз цілковито забулися.
Після тридцяти життя стає дивним. Друзі, яких знав цілу вічність, кудись зникають. Місця, серед яких виріс, змінюються до невпізнаваності. Старий добрий світ повільно руйнується, і ти не можеш із цим нічого вдіяти. Що залишається? Або дозволити собі трішечки постаріти, або… Або як Філ.
— Дивно якось, правда? — Ден виконав свою обіцянку перед Ромою і хильнув подвійну, а то й потрійну порцію віскі.
— Ти про що?
Він знизав плечима.
— Та про все.
Ми сиділи спинами до вогню й дивилися на сад. Він був майже білий від місячного сяйва, що спадало з неба як сніг. Якийсь чужий, іншопланетний краєвид. Хто ми такі? Де ми опинилися? Де те життя, яке ми знали?
Ден пробурмотів щось собі під ніс.
— Що? — перепитав я.
— Сад з розгалуженими стежками, — повторив він.
— Слухай, Ден, а пам’ятаєш, ми втрьох із Олею їздили в гори, лежали вночі у спальниках біля вогню і дивилися на зірки? — спитав Віталік.
— Ні, — Ден скляним поглядом вдивлявся у ніч, так ніби намагався віднайти в ній якесь приховане значення. Здавалося, ще хвилину тому він був цілковито тверезим. Тепер же було не ясно, кому і кого доведеться нести.
— Пам’ятаєш, не пизди. Нас троє, і гітара. Та, на якій Мар’янка намалювала логотип Iron Maiden. В тебе вона ще є?
— Ні, — механічно повторив Ден.
Рома похитав головою.
— Йопт, Iron Maiden, ніхуя собі ти згадав…
Віталік махнув рукою, підвівся, пройшов нетвердо поміж дерев, ніби старий монарх, що перед смертю прощається зі своїми володіннями. Вогонь став гаснути, я підкинув ще дров. Ромео ліг на лавку і скрутився калачиком як кіт. Ми з Деном передавали один одному пляшку, автоматично, ніби парочка бляшаних чоловічків на годиннику якоїсь німецької ратуші.
— Думаю, в Олі хтось є, — сказав він.
Я трохи розгубився.
— З чого ти взяв?
— У нас вже півроку не було сексу.
— Ну… Так буває, — все, на що я спромігся.
Ден похитав головою.
— Відчуваю, це погано закінчиться. Я б хотів дітей, — додав він.
— Що, правда? — я не зміг стримати здивування. Дена важко уявити сім’янином. Цей його повсюдний екзистенціалізм, якась глибинна життєва невлаштованість, несумісність із простим людським щастям. — А Оля?
— Вся в роботі. Відколи ми переїхали, в неї прокинулась якась нездорова працездатність. Нескінченні тренінги, конференції, майстер-класи. Я боюся, що вона… що я її втрачаю, словом.
Я не знав, що сказати.
— Андрюха? — гукнув Віталік. Він стояв у кінці саду, чомусь на одній нозі, як опудало. Широко розкинувши руки, він силкувався втримати рівновагу.
— Що?
— Ти віриш у бога?
— Спитай щось легше…
— Та ні, я серйозно, — наполіг він.
— Серйозно — не вірю, — сказав я.
— А чого так?
— Слухай, може сюди підійдеш, щоб ми не кричали?
— Ні, мені тут добре. То що з богом?
— Бог — це антинаукове поняття.
— А наука?
— Наука — це спосіб пізнання світу, — пробурмотів Ден. Щоб не напружувати мозок я просто повторив його слова.
— А чим наука ліпша від бога? — не вгавав Віталік.
— А чим хуй ліпший від пальця? — озвався Ромео, не розплющуючи очей.
— Я не тебе питаю! — огризнувся Віталік.
— Ну, якщо тобі дійсно цікаво, — почав я. — То наука — це така річ, яка...
— Ендрю, ми про це з ним уже сто разів говорили, — зупинив мене Ден. — Все без толку.
— А може я хочу сто перший! — розізлився Віталік.
— Це на тебе схоже…
Віталік став на обидві ноги, рішуче продерся крізь зарості саду, вперся обома руками у стіл і з-під лоба втупився у Дена.
— Ти на що натякаєш?
Ден знизав плечима.
— Ні на що.
— Ні, кажи! — Віталік завівся. Таке часом на нього находило, рідко, але находило. — Хочеш сказати, що я тупий? Ти це хочеш сказати? — допитувався він у Дена.
— Ні.
— А що тоді?
— Пацани, спокуха, — пробурмотів Ромео. — Всі свої…
— Дійсно, заспокойся, Віталь. Нафіга ти починаєш? — я відчував утому і загалом те, що називають марнотою марнот.
— А він нафіга? А?.. — Віталік показав пальцем на Дена. — Ага, Ден! Ти! Ти нафіга?
— А що я? — з цілком безневинним виглядом спитав той.
— А ти сам не знаєш? Не корч із себе генія, ясно! Я знаю, що ти про мене думаєш. Що я на сервісі сиджу, бо я тупий? Що ніхуя в житті не добився, так?.. — він глянув на нас із Ромео, сподіваючись на підтримку. — Дивишся на всіх як на гівно, а сам за Олькою волочишся як тряпка. Чого ти сам, блядь, досягнув там у своєму Києві? Чим ти від мене кращий?
Ден мовчав. Ромео вже не спав, але й не поспішав вступати в дискусію. Я встав, підійшов до каміна й підкинув ще одне полінце.
Віталік нервово заходив туди-сюди довкола столу.
— Не такий ти вже й крутий, Ден. Ти просто слабак; сцикун. Ясно? Ти сам застряг, і то капітально. Звідси вся твоя екзистенціалістська хуїта. Ніцше, блядь — ага! Хвилинка цікавинка: в дурці твій Ніцше закінчив. А знаєш, чому?
— Ну просвіти, — в легкому іронічному тоні на мить постав колишній Ден. Проте лише на мить.
— Тому що він такий самий сцикун, як ти!
Ден мовчав, опустивши очі, і я подумав, що в цій людині не так вже й багато залишилося від того Дена, якого я знав. Віталік зупинився і хвилину чи дві стояв мовчки, похитуючись у відблисках вогню. Він чекав, що Ден відповість, але Ден не відповідав. І здається, Віталіка це навіть розчарувало, тому що, я підозрюю, у глибині душі він не вважав Дена слабаком; принаймні не хотів у це вірити. Тому що якщо навіть Ден слабак, то на що розраховувати решті з нас?
Я потягнувся за пляшкою і зробив кілька глибоких ковтків; мабуть, надто глибоких. Я не люблю алкоголь, тим більше міцний. Він діє лише на моє тіло, майже не зачіпаючи розуму. Він не здатен приспати увагу того маленького чоловічка в мені, який все помічає, все аналізує, розкладає на складові, сортує в маленькі папочки й замикає в маленькі шухлядки.
— Андрюха? — тихо, майже благально звернувся до мене Віталік.
— Що?
— Думаєш, Філ помер остаточно?
— Тобто?
— Ну… Думаєш, смерть — це все? Кінець?
Я зробив вигляд, що розмірковую, хоча відповідь лежала на поверхні.
— На жаль, так.
Віталік кивнув, сів на лавку, сперся ліктем на стіл. Я подумав, що він зараз заплаче, або ще гірше, виблює, але ні, він просто сидів і мовчав, підпираючи долонею щоку. Вогонь чітко окреслював їхні з Деном профілі.
— Хуйово, — пробурмотів Віталік.
Додати було нічого. Я передав йому пляшку.
— Пам’ятаю, як ми з Філом познайомилися, — хильнувши, він закашлявся, розлив віскі собі на футболку, але, здається, не помітив цього. — Я тоді був на третьому курсі; або на другому, не пам’ятаю… Було літо. Ми йшли сюди від автобуса. Сонце сідало над дачами, і пахло свіжим асфальтом, — він заплющив очі і втягнув носом повітря.
— Хуй там, — скептично зауважив Ромео, сівши і протерши очі. — Асфальт тут не перекладали років сорок.
— Фальшиві спогади, — тихо докинув Ден. — Правда, Ендрю?
Я промовчав. Мене дратувала слабкість Дена, його падіння зі спорудженого нами п’єдесталу, яке, в принципі, почалося давно, але набуло своєї остаточності саме зараз. Мене дратував Віталік, який застряг на своєму СТО, пописував у шухляду якісь сумнівні філософські трактати і патологічно боявся кудись рухатися в цьому житті. Мене дратував Ромео з його помітним пивним животом, його корпоративами, конформізмом та іпотекою, за яку він продав рок-н-рол. Та більш за все мене дратував я сам. Хто я такий, щоб когось із них судити?
— Не ображайся, Андрюха, але, здається, твоя наука нам тут ніхуя не поможе, — мовив Віталік.
— Що ти маєш на увазі?
— Та всю цю історію з Філом.
— А що тут не ясно? — втрутився Ромео. — Так ніби хтось сумнівався, чим це закінчиться.
Мені передали пляшку. Я випив. Рома був правий. Кожен із нас знав, і кожен покинув Філа напризволяще. Ми залишили нашого друга наодинці. Дозволили йому померти самому, у темному гаражі, зі шнуром від переноски на шиї.
— Ми облажалися, — висловив вголос спільні думки Віталік.
Я передав пляшку Ромі.
— А що ми могли зробити?
— Та хуй його знає… — він випив і з недовірою поглянув на етикетку, так ніби лише зараз до нього дійшло, яку гидоту ми п’ємо. — Якось допомогти.
— А як ти допоможеш людині, яка не хоче, щоб їй допомагали? — поцікавився Ден.
Віталіка це зачепило за живе.
— А чому ти вирішив, що не хоче? Звідки ти знаєш, що не хоче?
— Ну… — почав Ромео.
— Ні-ні! Чекай! — зупинив його Віталік. — По-твоєму, Ден, якщо хтось із нас у сраці, то решті треба просто на нього забити? Так виходить?
Ден мляво усміхнувся.
— Може, ти не в курсі, але людина народжується і помирає в самотності.
— Ну, приїхали… — Ромео досліджував подертий край клейонки на столі.
— Це такі як ти народжуються і помирають у самотності, — процідив крізь зуби Віталік. — А нормальні люди живуть… нормальним життям.
Він відразу ж зрозумів, що сказав дурницю. Ден, здавалося, цього тільки й чекав.
— Які це, нормальні?
З того, як вони дивилися один на одного, я зрозумів, що зараз сварка зайде на наступне коло. Це було зовсім не те, чого мені хотілося. Мені хотілося теплого лампового спокою, старих добрих часів. Я був готовий продати неіснуючу душу за те, щоб повернутися в один із тих вечорів десять років тому, коли все ще трималося купи, коли наша дружба була міцною, а майбутнє світлим.
— Ну все, все, пофілософствували і досить, — Рома встав, потягнувся, голосно поплескав себе по щоках. — Життя все одно прекрасне, — нагадав він.
— У тебе може й так, — з гіркотою мовив Віталік. — Принаймні досі граєш.
Ромео поглянув на нас трьох із непідробним здивуванням. Тоді, похитуючись, опустився поруч з Віталіком на лавку й обійняв його за плече.
— А це нічого, що я лабаю по ресторанах і по корпоративах у митників? Що граю йобаного Бон Джові кожен божий вечір? Теж так хочеш?
Він жестом попросив у Дена пляшку, підняв її, поглянув проти світла на те, що залишилося всередині, і надовго присмоктався до горла. Відірвавшись, Ромео здригнувся, зажмурився і замотав головою. Я думав, він виблює, але пронесло.
— Нє, пацани, — виголосив він натомість, пророк серед неофітів. — Не про це ми з вами мріяли.
Вогонь починав гаснути. Я подумав, що варто закинути чергове полінце, але лінь було вставати.
— Я вже й не пам’ятаю коли востаннє мріяв і про що, — видав один зі своїх фірмових напівжартів Ден.
Віталік зітхнув.
— Дожилися.
Дехто й не дожив, хотів сказати я, але стримався.
— То що робитимемо? — спитав Ромео.
— Нічого, — сказав Віталік.
— Не будь занудою, — сказав Ромео.
— А може я хочу бути занудою, — сказав Віталік. — Можна?
— Ну добре, — сказав Ромео. — Можна. Тільки на, випий.
Віталік випив, встав, узяв рюкзак, востеннє глянув на вогонь і сказав:
— Пішли звідси.
І ми пішли. Ми йшли мовчки. Тією самою дорогою, з яблунями, вишнями і жасмином.
Я обернувся, щоб кинути поглядом на будинок, на місяць, на дерева; щоб запам’ятати. Але пейзаж якось не надто запам’ятовувався. Він був на диво абстрактним, не прив’язаним до жодних координат, ні просторових, ні часових. Такі пейзажі, мабуть, повторювалися мільйони разів впродовж людської історії, перед мільйонами очей.
— Знаєш, Ендрю, я тобі завжди заздрив, — сказав Ден, який зачекав поки я його наздожену.
— Мені?.. Чому? — дивно було чути від нього щось подібне.
— Я теж, — докинув Ромео, який ішов на кілька кроків попереду.
— У тебе в голові є чіткі схеми. І ти за ними реально живеш, — пояснив Ден.
— Які ще схеми? — не зрозумів я.
— Все ти розумієш, не прибідняйся, — кинув через плече Ромео.
Ден усміхнувся.
— Ти ж учений. Твій світ підкоряється раціональним законам. Ти ніби сидиш у своїй лабораторії і робиш досліди. І результати підтверджується. А ми тут, можна сказати, у польових умовах…
— Цілу жизнь їбемось як кроти! — докинув Ромео.
— Щось типу того, — погодився з ним Ден. — Ти типу як сидиш у своїй вежі зі слонової кості, звідки інколи сходиш униз, до нас смертних. Але тебе наш реальний світ не їбе ні грама. Правильно я кажу, Рома?
— Ага, — закивав той, перечепився й мало не впав.
Що я міг на це відповісти? Хіба що те, що моя лабораторія на першому поверсі, і мені не треба звідти нікуди спускатися.
Дорога здавалася посипаною борошном. Вона постійно втікала то ліворуч, то праворуч; доводилося докладати чималих зусиль, щоб не втратити землю з-під ніг і не звалитися в якісь кущі, які вискакували з-за кожного повороту. Вода у річці мерехтіла білими іскрами, ніби полотнище з фольги. Річка була несправжньою; мусила бути несправжньою. Адже хіба вода б текла цілу ніч просто так?
Я подумав, що найбільша наша помилка, думати, що все існує для нас. Поза всяким сумнівом, Філ теж так думав, інакше він не грав би у казино і не ставив би ставки. Він так думав, але ось його немає, і що? І що? Небо не впало на землю, і зорі не погасли. Я подумав, що ми — я, Ден, Віталік, Ромео, Філ — просто флуктуації середовища. Ми просто хвилі. Ми проходимо крізь простір і час просто тому, що можемо, сходимося в одній точці й розходимося в іншій.
— Не знаю, чи я вам колись розказував, — почав ні з того ні з сього Ромео. — Але мій старий служив за совка у Казахстані. Там була якась нев’єбіческа база; чи аеродром, хз. Туди вела колія, яка перед базою розгалужувалися на дохуя колій.
Він обвів нас поглядом, так ніби очікував запитань.
— Ну, от прикиньте, це ж Казахстан, степ, правильно? — вів далі він. — І колії. А навколо нічого, в буквальному сенсі н і х у я. І вночі темно як самі знаєте де. І служба нудна шо пиздець — плац підмітати, якісь ящики носити, чи що там; за весь час на полігоні стріляли лише раз чи два.
Віталік позіхнув.
— Ти до чого це взагалі?
— Не перебивай, — Ромео кинув у нього кришечкою від віскі. — Там був якийсь чувак, з Литви чи з Латвії, який нормально шуршав. Він через день їздив у село і підвозив водяри. Вони набухувалися і йшли вночі гуляти коліями. Кожної ночі там мав проходити товарняк, але ніхто не знав, якою колією його пустять. То вони вигадали гру, типу русскої рулетки. Кожен вибирав колію, лягав на неї, і чекав поїзда.
— І що? — не зрозумів Віталік.
— Нічого. Просто треба було пацанам якось розважитися.
— То чим все закінчилося?
Ромео знизав плечима.
— Дємбєльом.
— Я маю на увазі, чи поїзд когось переїхав?
— Не знаю. Батя живий-здоровий.
— Це ясно. А решта учасників?
— Та хз…
Ми майже дійшли до того місця, де нас висадило таксі. Здається віскі закінчилося. Здається, всі ми були дуже п’яними. Та це вже не мало значення. Ніщо вже не мало значення. Фальшива річка залишилась позаду, ми йшли через поле, через високу траву. У ній тріщали цвіркуни, і я майже повірив, що ось воно, минуле, незабруднене, незамулене. Юність. І все можливо, варто лише захотіти, варто лише повірити. Мені навіть здалося, що нас п’ятеро, що з нами Філ. Але тільки на мить. Потім усе зникло.
— Тут недалеко є стара колія до елеваторів, — сказав Ден так несподівано, що я здригнувся. — Там теж купа відгалужень.
Віталік нахмурився.
— І що ти пропонуєш?
— Ну, я не знаю…
Я різко зупинився. Решта поглянули на мене здивовано.
— Ендрю, що ся стало?
Все склалося докупи. Я зрозумів. Я зрозумів, що є єдино можливим, єдино логічно правильним завершенням цієї нескінченно довгої літньої ночі.
— Пішли, — сказав я.
— Куди?
— Зіграємо.
Вони перезирнулися. Від кого від кого, а від мене вони цього не очікували.
— Ти серйозно? — здавалося, Ромео навіть протверезів. Він дивився на мене уважно, примруживши очі, так ніби не був певен, я це чи не я.
— А чому ні?
Вони ще раз перезирнулися.
— Ну, я не знаю, — сказав Віталік. — Пожити ще хочеться.
Ромео зареготав.
— It’s my life! And it’s now or never! — завів він на повен голос, прийнявши сценічну позу, з пляшкою замість мікрофона.
— I ain’t gonna live forever! — підтримали його ми з Деном.
Віталік поглянув на нас як на парочку божевільних.
— Пацани, ви йобнулись…
— Не більше, ніж зазвичай, — запевнив його Ден.
Поле закінчувалося рідкою посадкою. За нею проходили залізничні колії, про які говорив Ден. Вони прямували до елеватора, з даху якого світили кілька прожекторів, схожих на дешеві бутафорські зірки. Їхнє холодне неприємне світло ковзало витертими до блиску рейками, і ті здавалися нитками дроту, з яких почали ткати якесь велике сталеве полотно, але кинули.
Рома і глибоко вдихнув із заплющеними очима.
— Не думав, що ще колись будуть у нас такі ночі, — сказав замість нього Ден. Дивно було чути це від Дена, сухого холодного Дена, часом такого не гнучкого і не емпатичного.
Ми підходили ближче, і бачили, що колій навіть більше, ніж мені спочатку здалося. Деякі були непомітні, заховані у траві. Ромео перечепився об одну з них, я схопив його під руку.
— До першого перону прибуває… — засміявся він і одразу ж перечепився об наступну.
Ми зупинилися.
— То що?
Далекі прожектори створювали відчуття сцени. Все це було не насправді. Просто гра. Просто розвага для втомленого розуму.
— Ну та що? Лягаємо.
— А як лягати? — спитав Віталік. Здається, він вже змирився з тим, що грають усі.
— Горизонтально, — вишкірився Ромео.
— Дуже, блядь, смішно. Я маю на увазі: вздовж чи впроперек?
Він змусив Ромео задуматися.
— Гм. Батя не уточнював.
— Не думаю, що ця гра має якісь офіційні правила, — іронічно зауважив Ден.
— Власне, — погодився Ромео. — Лягай як хочеш.
Він ліг першим, вибравши місце, де можна було спертися головою на невеликий, порослий травою горбок. Ромео, звісно, у своєму репертуарі — комфорт завжди і всюди.
Ден роззирнувся навколо і мовчки кудись пішов. Віталік теж, але у протилежному напрямку. Я довго стояв на місці. Я не міг виробити критеріїв для вибору своєї колії. Як я її впізнаю? Як вона впізнає мене?
Потім я зрозумів, що немає ніякої моєї колії. Вона стає моєю лише постфактум, після того, як вибір зроблено. В цьому суть цієї дивної гри. Яка навіть не гра, а свого роду мистецтво. Мистецтво виживання у світі, зітканому з випадковостей.
Я переступив кілька рейок і ліг у довжелезну тінь від семафора. Метал був теплий. Старі дерев’яні шпали глибоко вгрузли у землю.
— Пацани! — гукнув Ромео. — Всі на місці?
— Ага.
— Так точно!
— І як лежиться?
— Норм, — гукнув йому у відповідь Віталік.
— Ліпше ще не лежалося, — докинув Ден.
— А ти як, Ендрю?
— Живу своє найкраще життя, — гукнув я.
— Оце по-нашому! — радісно підсумував Ромео.
Ми замовки. Ми слухали цвіркунів, вдихали густі теплі запахи іржі й креозоту — я виріс недалеко від залізниці, вони нагадують мені дитинство.
Я спробував вмоститися зручніше, поглянув угору і вкотре переконався, що небо повне зірок. Вони тремтіли й переливалися, неначе діаманти, розсипані на чорному оксамиті, і на якусь мить мені здалося, що я падаю вгору. Ілюзія була такою сильною, що я навіть заплющив очі й закрив руками обличчя.
Потім це відчуття зникло. Небо стало якимось пласким. Зірки — просто точками світла. Мій розум шукав у них якусь логіку, якусь закономірність, але не знаходив (я зовсім забув про існування сузір’їв). Я відчував потребу проводити уявні лінії, з’єднувати точки, мені потрібно було щось більше, ніж просто масив випадкових даних. Проте нічого не виходило. Більшого або не було, або воно було надто ретельно приховане.
Я впав у легкий відчай. Потім раптом мені спало на думку дещо несподіване: а може, так все насправді і є? Може, я вперше бачу щось реальне, а не чергове своє відображення? Як казав би Ден: я один на один із фактом власного існування, зі своїми вбудованими обмеженнями, з нікчемністю і немічністю людини у світі, їй непідвладному. І так далі, і тому подібне.
Я голосно засміявся. Неприродно голосно. Я хотів, щоб мене почули, щоб спитали, чи зі мною все добре? Але всі або спали, або робили вигляд, що сплять. Так, це здавалося грою, але це була зовсім не гра…
Потім мою голову неначе розкололи навпіл.
Хто? Що?.. Я зірвався з місця. Ніч минула, був ранок. Небо ще тьмяне, сірувато-рожеве — навіть це лагідне світло різало очі.
Щось велике і грізне — рев, гуркіт, двигтіння землі — сунуло просто на мене. Рейки тремтіли. Жахлива, темна від чаду потвора світила на мене своїми лиховісними очима. Велетенський залізний звір, сухопутний кит, який викидав у небо струмінь темного смердючого диму.
Я хотів зірватись на ноги, стрибнути в кущі, але щось тримало мене на місці. Та й все одно було надто пізно. Потвора нависала, велика як замок, жахливо голосна і страшенно важка. Я відчував, як під нею прогинається колія. Як шпали глибше вгрузають у землю. Я сказав собі подумки: ось і все, ось і все, ось і все…
Я завмер, затримав дихання і… нічого не сталося. Локомотив проїхав поруч, сусідньою колією. Машиніст у блакитній сорочці з короткими рукавами дивився на мене згори вниз крізь відчинене вікно, реготав і крутив пальцем біля скроні.
А тоді усе стихло. Лише рейки ще якийсь час сичали як необачно потривожені змії. Я ліг і знову провалився в сон.
Потім хтось підійшов до мене й поторсав за плече.
— Андрюха?..
Я не відразу спромігся згадати, де я, а коли таки згадав, то був шокований, що вся ця нічна історія з коліями виявилася на сном. Це ж треба стільки випити…
Насилу продерши очі, я побачив, що вже зовсім світло. Наді мною схилився Ромео. Він був увесь сірий і якийсь побитий, ніби провів ніч у порожній бетономішалці.
— Котра година? — спитав я у нього.
Небо було яскравим, чистим, неначе емаль. Сонце починало припікати. Шию лоскотали стебла трави. Ромео витягнув телефон і довго дивився на екран, щурячи одне око.
— Десять по сьомій.
Я сів. Голова гуділа.
— Ну, як відчуття?
Це ьув Ден. Ми з Ромео обернулися на його голос. Він стояв за кілька колій від нас по пояс у бур’янах і витрушував якийсь жовтий пилок із волосся. У нього на чолі відбився складний візерунок травинок.
— А де Віталік? — Ромео зробив над собою зусилля, підвівся і озирнувся навколо. — Віталь? Ти де?
— Я тут. Не кричи…
Він лежав трохи далі, під старою релейною шафою.
Ми вийшли на дорогу. На широченних залізних воротах висіло оголошення про скупку металобрухту й номери телефонів. На дротах сиділа сила силенна голубів, які дивилися на нас із дивовижною байдужістю.
— Здоров’я вже нема так бухати, — гірко зазначив Ромео. Він витяг із кишень жменю брудних, зім’ятих, місцями склеєних скотчем купюр, дивуючись, звідки у нього взялося стільки дріб’язку.
— І не кажи, — погодився Віталік.
Ми йшли курявною дорогою, брудні і втомлені. Ми поверталися. Поверталися з ночі у день як повертаються шамани зі світу померлих у світ живих. Дерева це відчували. Вони вітали нас, як на параді, махаючи тисячами маленьких долонь. Отже, ми живі, — якось напрочуд буденно підсумував я подумки. Отже, світ не закінчився разом із розпадом групи, з розходженням наших життєвих шляхів і навіть зі смертю Філа. Хоча правила, звісно, змінилися, і так, як було, вже ніколи не буде. Стара знайома надія померла, але взамін народилася якась нова, ще поки незрозуміла й незнана.
Ми вийшли на асфальтовану дорогу, ту саму, про яку говорив Віталік, де вони познайомилися з Філом. На подвір’ях, за парканами з дерева і дротяної сітки, стояли припарковані блискучі свіжовимиті машини. Сади буяли зеленню. Сільські собаки підходили ближче й гавкали нам вслід, але якось мляво, знехотя.
З-за повороту показалась автобусна зупинка, цегляна підстанція, обшите профлистом кафе. Попередньо не змовляючись, ми сіли за столик під вигорілою парасолею “оболонь”.
Віталік глянув на годинника. Він єдиний із нас носив наручний годинник.
— І що, коли автобус?
— Та фіг його знає...
Ромео замислено закурив, струсивши попіл у зроблену зі зрізаної пивної бляшанки попільничку.
— Може по пиву? — як не дивно, крамниця була вже відчинена.
— Я не проти.
— Я теж.
— А ти, Ден?
— Давай.
Ромео повернувся із чотирма холодними пластиковими бокалами — навіть не знаю, як він доніс їх усі, не розливши ні краплі. Ми цокнулися й випили. Пиво було легким, не гірчило та й загалом не мало якогось вираженого смаку; звичайне дешеве пиво. Якраз те, що треба.
— Добре, що ми зібралися, — Ромео вихилив пів бокала й замружився на сонечку як товстий лінивий котяра.
— Але привід, звичайно, так собі.
— Це точно.
Хоча тут, при денному світлі навіть смерть вже не здавалася такою страшною й остаточною. По той бік дороги перед нами відкривався величезний, залитий сонцем простір. Хмари пливли над полями. Високовольтні лінії вишикувалися в шеренгу і зникали за обрієм. Слова здавалися зайвими, і ми просто мовчали, відчуваючи щось водночас сумне і світле, що поет міг би назвати музикою сфер, а простіші люди називають похміллям.
З-за повороту величаво виплив автобус.
— До речі, пацани, а чого ми спали на коліях? — спитав Ромео коли всі допили пиво й підвелися з-за столика. — Бо я щось ніфіга не пам’ятаю…
