Міжзоряний далекобійник, Саш Ок, раптово прокидається від кріосну і помічає, що його міжзоряна фура втратила керування, бортовий комп'ютер не працює і на всю виє сигнал тривоги. Нашому героєві треба зрозуміти, у чому причина поломки, а також звільнити заблокованого в іншій кріокамері напарника. На заваді стануть небезпечний космос і сама фура, стара бляшанка, у якій нічого не працює...
______________________
Саш ще в кріосні зрозумів: щось не те. Він ще плив по сріблястих хвилях свого сну, як почув ледь вловимі звукові пульсації: пік-пік-пік… «Що це? — все ще перебуваючи в полоні Морфея подумав хлопець. — Сигнал тривоги? — а тоді: — А як таке можливо? Я ж сплю!».
За мить пульсації стали гучнішими — вони вже не пискотіли, а противно скреготали, ніби дряпаючи по вушних перетинках (насправді гучність сигналу тривоги була незмінною з самого початку, її і розробляли, щоби вона била по вухах, просто Саш поступово прокидався).
Хлопець розплющив очі і побачив перед собою матову поверхню передньої кришки кріокапсулі, яка переливалась тьмяними вогниками — червоним і жовтим. Сирена стихла. Десь там попереду, у кабіні пілота панувала майже повна темрява, і лише на стелі флегматично крутилась сирена, на мить вихоплюючи кострубаті обриси старезного бортового комп’ютера, пару обчовганих сидінь і кілька пляшок на підлозі. За вітровим склом було видно два промені світла від бортових фар — на щастя, вони живились від окремого акумулятора і ніяк не залежали від «мозку» цієї бляшанки.
«Треба вибиратись», — подумав хлопець і спробував поворухнутись. Рухи давались важко, бо тіло було немов колода, а повітря стояло важке і задушливе. Саш глянув вниз на датчик кисню і ледь не вилаявся. «Бісова “ТЗК”! — подумав він. — Ці колоністські капсулі вбили більше далекобійників, ніж пандемія холери чи пірати!».
Пфукаючи і крекчучи, Саш став мацати позад себе рукою, і там, під тепловою панеллю, нарешті його пальці натрапили на завітний важіль екстреного відкриття капсулі.
— Ану, давай… — сказав хлопець і потягнув підйому до себе.
Але та не зрушила з місця, і тут Саш знову згадав не дуже цензурним словом транспортну компанію.
А потім смикнув ще раз. І… нічого.
Глипнув на датчик кисню — 50% і падає.
— Мені що тут, подихати в цій труні? — уже прошипів Саш.
І він знову смикнув. Раз, другий, третій… Уже ловлячи залишки повітря, як викинута на берег риба, хлопець облишив важіль і з усієї сили зарядив кулаком в передню панель. Ту добряче струсонуло.
— Ах ти ж…!
Гуп-гуп-гуп! Саш все гамселив і гамселив, тамуючи біль в кісточках пальців, і ось нарешті панель, скреготнувши, зсунулась набік і капсуль уже всю заповнило повітря. Саш на повні груди вдихнув такий жаданий кисень і спритним ударом ноги покінчив з панеллю, яка ледве його не вбила.
Достоту надихавшись, хлопець швиденько оцінив ситуацію: так, міжзоряна фура ціла, це вже добре. Але… Сирена, тривога, а ось і тонкі струмки пару десь зі стінних панелей… Гм. Протокол «Хижак-1». Погана штука. Добре, що сигнали були короткими, але все ж — цей протокол бортовий комп’ютер вмикає в крайньому випадку (ну крайньому перед самознищенням, звісно). Причина? Та все що завгодно — від фіксації шкідливих бактерій до пошкодження обшивки фури. Останнього Саш боявся найбільше — за втрату фури компанія на нього і Псевдоівановича подасть в Транспортний суд і скоріше виграє його.
Псевдоіванович! Саш аж ляснув себе по лобі і схопився на ноги.
— Тільки б живий був…
***
Хлопець знайшов в кишені свого комбінезона маленький ліхтарик (сувенір, який йому трапився в коробці соєвого бургера, ще на стоянці в Колонії). Слабка плямка жовтавого світла пробігла по кострубатих стінних панелях, розгепаній кріокапсулі Саша і нарешті зупинилась на іншій капсулі, ще цілій. Там, за мутним пластиком стояв чолов’яга років 50, з пишними вусами. Він ще спав.
Саш повів ліхтариком, намагаючись зловити віддих чолов’яги, а потім став збоку і насвітив на панель внизу передньої кришки.
— Тридцять відсотків! — аж скрикнув хлопець. — Хай йому! І чому бортовий комп’ютер не розблоковує капсуль?
Та обурюватись було ніколи, і Саш став смикати передню кришку, а зрозумівши, що та не піддається, підбіг до бортового комп’ютера.
— Ініціація! — сказав він до темної панелі приладів. — Говорить Саш Ок, Перший помічник міжзоряної вантажної фури класу «СРК 2000».
Однак комп’ютер ніяк не відреагував на команду. Саш чортихнувся і уже прокричав попередню фразу, та і цього разу реакції ніякої не було.
— Врубайся, сміття ти з відстійників! — зашипів хлопець і копнув головний системник, що стояв саме внизу.
І тут все загуло. Панель приладів блимнула жовтими датчиками, скреготнули жорсткі диски. Біля місця Головного водія засвітився дисплей слабким світлом. За мить комп’ютер видав повідомлення: «Вас вітає колоністська операційна система “Кватирки”. Ініціюйтесь, будь ласка».
— Та ти знущаєшся! — знову закричав хлопець, озираючи на капсулі. — Так… Голосова команда — Саш Ок, Перший помічник міжзоряної вантажної фури класу «СРК 2000». Терміново розблокувати всі кріокапсулі!
Комп’ютер на мить зависнув, натужно скрегочучи жорсткими дисками, а потім видав повідомлення: «У доступі відмовлено. Потрібні права Головного водія або заступника перевізницької компанії Першого рангу».
— Сука! — зриваючи голос, крикнув хлопець. — Я тебе зараз у відкритий космос викину! Головний водій помирає, розумієш ти, дурна залізяко! Розблокуй кріокапсулі негайно!
Але, взявши себе в руки, Саш стишив голос і сказав:
— Так-так… Ага… Так, комп’ютер, слухай команду: надзвичайна ситуація червоного рівня «Хижак-1». Запрашую разовий доступ до операційної системи для Першого помічника Головного водія.
— Потрібен письмовий дозвіл від транспортної компанії, — відписав комп’ютер. — Зверніться в найближче відділення «ТЗК», заповніть форму 348-09-пнх. Документ відскануйте, надішліть в Головне управління компанії, отримайте шестизначний електронний код. Цей код введіть за допомогою голосової команди або з використанням стандартної клавіатури бортового комп’ютера міжзоряної…
Саш з усієї сили буцнув носаком по системнику (аж пальці заболіли) і підбіг до капсулі. 10% кисню! Хлопець знову кілька разів смикнув передню кришку капсулі, а потім враз згадав, що в нього є штука, яка може допомогти.
— Тільки б вона була тут… — про себе сказав хлопець і кинувся під панель приладів.
Там, навпомацки розгрібаючи пляшки, обгортки від сухпайків, аудіокатриджі, Саш нарешті пальцями відчув приємний холод металу.
Ломик!
Хлопець схопив інструмент і, підбігши до капсулі, знайшов стик між кришкою і лежаком, вставив інструмент, налігши на нього усім своїм тілом.
Кришка противно скрипнула і глухо бахнула на підлогу. Псевдоіванович розплющив очі і, як нічого не сталось, запитав:
— Вантаж цілий?
***
— Та не знаю… — віддихуючи, мовив Саш. — Комп’ютер заблокував всі виходи. Протокол «Хижак-1».
Псевдоіванович аж сплюнув.
— Як не метеоритний дощ, так радіація! Уф… Ну ладно, будемо розбиратись.
— Ти як, шеф? — спитав Саш.
Псевдоіванович лише пхекнув. По цьому він нарешті вийшов з капсулі, однією рукою чухаючи спину, другою втираючи лице, а третьою і четвертою махаючи, щоби розім’ятись. Псевдоівановичу пощастило, що він мутант, бо людина давно б задихнулась у тій капсулі. А помирати йому ніяк не можна було — Псевдоіванович (або, як його називали всі, Псевд) був Головним водієм фури і без його відбиткового підпису фуру ніхто не пустить навіть на Плече, на кажучи вже про Центральні Склади.
Швидко прийшовши до тями, водій підійшов до бортового комп’ютера і став всім чотирма руками чухати свою голову.
— Мда… — протягнув він. — Гаплик…
Саш, не випускаючи ломика, підійшов і собі до комп’ютера, і побачив на екрані зелене тло.
— Алло, алло! — закричав до комп’ютера Псевдоіванович. — Вмикайся уже!
— Ініціація! — і собі доєднався Саш.
Та комп’ютер не реагував.
— От же ж, щурочерв! — сплеснув руками Псевдоіванович і накинувся на Саша. — От скільки разів тобі було сказано: ну зав’язуй ти вже на бортовому комп’ютері порнуху завантажувати!
— Псевд, — мовив Саш, суплячись. — Яка порнуха? Ти шо, ще не проснувся? Я, як і ти, був у тій чортовій пластиковій труні! Зав’язуй, добре? І це така подяка за те, що я тебе врятував?
— Та ну… — відмахнувся Псевдоіванович.
— От тобі й «та ну»! — буркнув Саш. — Ти краще скажи, що будемо робити!
— Та що тут зробиш! — сказав Псевдоіванович. — Без комп’ютера ми, як сліпі кошенята. Єдина надія на зовнішній навігатор. Заляжемо в дрейф і будемо чекати, поки «ТЗК» не дасть сигнал автопілоту. У нас же їхній вантаж!
— Ну так, вони його точно не кинуть… — мовив тихо Саш. — Я так порахував, днів через три схопляться. Залишилось лише трошки…
І тут знову озвалась тривога. Вона тонко прорізала простір, залишивши по собі миготіння сирени, від якого аж очі сліпило.
— Та ну знову… — з підлоги обізвався Псевдоіванович. — Що це?
— Звідки я знаю! — крикнув у відповідь Саш. — Комп’ютер накрився!
І тут Саш глянув у вітровий ілюмінатор і жахнувся — ліхтарі фури вихоплювали з безмежної чорноти круглі штуки, які нещадно поливали корпус фури. Десь там пливла, перекручуюсь, срібляста панель, рясно поцяткована отворами.
— Шеф, ми потрапили в метеоритний пояс! — крикнув Саш. — І він зніс наш зовнішній навігатор!
— Та бачу, хай йому… — похмуро озвався Псевдоіванович. — Таки збились з курсу!
— Та нас зараз самих зіб’ють! — додав Саш. — Я, здається, знаю це місце. Це біля Вугільного Архіпелагу, мені про нього багато розповідав Сатоші, мій сусід по бараку… Тут колись кипіло життя. Колоністи, щоб економити час, плазмою дробили цілі планети, забираючи вугілля і залишаючи по собі купу каміння. Оце воно і є! Одна «Ріппа» тут працювала три роки, а це вантажник рівня «прайм»! Тому, Псевд, метеоритів тут на наші кілька життів вистачить, і ці, що зараз дзьобають обшивку нашої фури, це лише квіточки. Чим далі, тим крупнішими ставатимуть камінчики… — і додав: — Шеф, не вийде дрейфувати. Треба запускати двигуни і валити звідсіля, поки є на чому. На ручному керуванні якось доберемось до супутникової станції, та хоч сигнал тривоги подамо.
Псевдоіванович, який так і не встав з підлоги, почав розглядати пальці усіх своїх чотирьох рук.
— Ну можна на рятувальному шатлі втекти…
— Ага, і здохнути, коли закінчиться повітря і все інше. У нас, до речі, основні припаси в камбузі залишились. Це не Торговий Пояс, це космічна пустеля, тут навіть експлолерів немає.
— Ну так. Але нас скоріше метеоритами розірве на шматки… — протягнув Псевдоіванович. — Може, спробувати комп’ютер оживити?
— Ну спробуй…
Далекобійники ще перебрали кілька варіантів, але нічого путнього не придумали. Тим часом до вух долинули удари — видно, в деяких місцях метеорити пробили головну обшивку і вже луплять по внутрішній. «Стеля камбузу вже, мабуть, ходором ходить…» — думав Саш, слухаючи канонаду.
Так минуло п’ять хвилин, а бомбардування ніяк не припинялось. У рубці було тихо — за стіною, зліва вгорі глухо падало каміння. Сирена беззвучно крутилась десь над головою, а потім десь поряд почувся вибух, і те холодне жовто-червоне світло зникло. Запанувала темрява, яку ледь-ледь розсіювало світло фар, яке пробивалось крізь вітровий ілюмінатор. Саш ковтнув слину і дістав ліхтарика. Плямка світла вихопила перелякане лише головного водія.
Вони обоє знали, що відбулось. Метеорити перебили одну з комунікаційних ліній, відрізавши рубку від резервного генератора.
— Ну що за день сьогодні! — озвався Псевдоіванович. — Та чи день зараз взагалі?
Саш нічого не сказав. Тільки зараз він зрозумів, у яку халепу вони втрапили.
— Мда… — тільки і мовив він.
***
У рубці було спекотно. Повітря майже не залишилось. Саш давно не вмикав ліхтарик. Хлопець сидів на підлозі, у повній темряві слухаючи глухі удари метеоритів. Він не бачив свого шефа, але здогадувався, що він робить все те саме.
— Ну що, Псевд, це, схоже, кінець… — кинув Саш у темряву.
— Та не поспішай! — буркнув головний водій. — Я думаю… Фух, ну і спека в нас.
— Що ж тут думати… — приречено мовив хлопець.
— Я, здається, придумав… — уже голосніше мовив Псевдоіванович. — Тільки мені треба ота штука, яку ти держиш у руці.
***
Міжзоряна фура «СРК 2000» летіла назустріч зорям, залишаючи позаду себе метеоритні пояси. Псевдоіванович, ледь переводячи дух, розповідав:
— Довбані колоністи… — говорив він. — Одне сміття від них. Наші обидва двигуни були нафаршировані різною фігнею — пластик, якісь шматки одягу… Усе це забило турбіни, і корабель став.
— Так а хіба плазма це не спалила? — озвався Саш. — Там температура під тисячу градусів.
— Мабуть, двигуни стали раніше… — мовив головний водій. — Фура ця дуже старезна, на ній ще мій батько ходив, тому уяви, скільки їй років. Дивно, що вона ще на клапті не розсипалась.
— Та не хотілось би, — сказав Саш. — Так виходить, ми якийсь час дрейфували, нахапавшись в турбіни сміття?
— Ага, — мовив Псевдоіванович. — І хтозна, як би це закінчилось, якби в тебе не була ця штука. Я нею прочистив турбіни. Вертаю.
І Псевдоіванович подав Сашу ломика. Той взяв його так, ніби бачив вперше, і крізь силу мовив:
— Ба яка штука. Ми давно вже живемо в космосі, колонізуємо планети, добуваємо корисні копалини за сотні світлових миль. А найголовнішим виявився звичайний шматок заліза. Який нас врятував, причому двічі.
Псевдоіванович засміявся:
— Наївний ти Саш, і дурний. Ломик — штука гарна, але якби наша компанія не була така жадібна і дала нам нормальну фуру, то цього б усього не було. І колоністам треба поважати космос. Адже космос — наш дім.
____
Післямова і словничок
Дія твору відбувається в далекому майбутньому. Людство, вичерпавши природні ресурси, майже повністю перебралось в космос, де на всю займається дерибаном планет, нестримно викачуючи з них корисні копалини. Великі відстані і постійна потреба перевозити передусім видобуті ресурси зумовили високий попит на професію далекобійника. Крупні транспортні компанії мають у своєму підпорядкуванні тисячі "водіїв", які шастають космосом на міжзоряних фурах, старезних і неякісно зроблених, кожного рейсу ризикуючи життям - або фура вб'є (відмова системи життєзабезпечення, глюк бортового комп'ютера), або це зробить космос. Зрештою, у людей та інших істот цього "щасливого" майбутнього немає вибору - щоби бодай якось існувати в перенаселених колоніях, живі створіння хапаються за будь-яку можливість підзаробити.
Ну а тепер - невеличкий словничок. Деякі слова потребують окремого пояснення:
"ТЗК" - компанія, на яку працюють головні герої. Розшифровується як "Транспортна Зоряна Компанія". Найбільша компанія такого типу на весь заселений істотами на чолі з людьми космос. Це величезна, бюрократизована установа, яка натицяла планети своїми складами і постійно розширюється. До товарів ставиться краще, ніж до людей і мутантів, які працюють на "ТЗК": за першої провини виписуючи величезні штрафи, оснащуючи далекобійників старими фурами, які давно треба було списати.
Міжзоряна вантажна фура класу "СРК 2000" - клас вантажних транспортних засобів, які масово використовуються далекобійниками "ТЗК". Колись це були гарні машини, обладнані передовими на той час технологіями (кріокамери для наддальніх рейсів, наприклад). Але за більше ніж 100 років використання "СРК" дуже застаріли і вичерпали свій ресурс, і перетворились на бляшанки, нехай і з бортовим комп'ютером, які постійно ламались і вбивали свій екіпаж. Абревіатура СРК розшифровується як "Система Ракетного Класу", але далекобійники називали свої машини не інакше як "сраками".
Колоністська операційна система "Кватирки" - програмне забезпечення, розроблене в Першій Колонії (це своєрідна столиця всіх Колоній разом з пограбов... ой, розробленими планетами). В основі цієї ОС - дуже давня система, яка існувала ще на території Землі до освоєння Космосу під назвою Windows. Автори "Кватирок" трошки переробили запозичену ОС і видали дуже глючне, ненадійне забезпечення, яке в кожній нестандартній ситуації вимагало друковані документи, завірені печатками і підписами бюрократів "ТЗК". Утім, "Кватирки", незважаючи на їхню недоробленість і навіть небезпечність, ось уже яке десятиліття компанія ставить у свої фури, не допускаючи сторонніх дилерів ПО, які мали нахабство вимагати за свій продукт "великі" гроші (чи гроші взагалі)
Протокол "Хижак-1" - аварійний набір заходів, які активує бортовий комп'ютер фури типу "СРК 2000". Як і все тезекашне, функціонал протоколу дуже функціональний - у разі небезпеки в каютах фури спрацьовує на короткий час звукова сигналізація, вмикається різнокольорова мигалка, зі стін цівочками подається пар. Це все нагадує стереотипні ходи з фільмів про космос аж ХХ століття (і, мабуть, це правда, якщо зважити на назву протоколу). За задумкою, після цих "процедур" протокол мав подавати сигнал SOS чи вмикати автопілот і брати курс на найближче заселене місце, але більшість далекобійників стверджують, що все закінчується на відтворенні кліше зі старих фільмів. Подейкують, що на розробці протоколу вкрали добряче грошей, у звітах же вказавши "стовідсоткову" готовність (про інше, зроблене "ТЗК", говорять те саме).
Корабель "Ріппа" - вантажний транспортно-перевізницький засіб класу "прайм". Екіпаж - 1050 осіб. ТПЗ налічує десятки кают, приміщень, деякі з яких можуть умістити кілька футбольних полів (у довжину і в ширину). "Ріппа" перекладається з японської як "патрач", і ця назва якнайкраще підходить до корабля, бо він займається тим, що патрає планети, багаті корисними ресурсами (конструктори "Ріппи" надихались грою Dead Space, а саме кораблем "Ішимура"). "Ріппа" оснащена потужними плазмовими гарматами, якими корабель розносе цілі планети на мільйони шматків, а потім, як кит планктон, просто збирає корисні ресурси, залишаючи по собі цілі поля каміння. Це каміння згодом притягується дивом вцілілими планетами, утворюючи небезпечні метеоритні поля, у які часто потрапляють далекобійники, транспортники та експлорери.
Експлорери - спеціальні команди розвідників "ТЗК", які займаються пошуком корисних компанії планет.
Супутникові станції - автономні пункти, оснащені супутниковими ретрансляторами. У зв'язку з великою відстанню, на яку розпустила свої лапи "ТЗК", в певний момент постало питання підтримання зв'язку між патрачами, далекобійниками, складниками та іншим персоналом. Саме тому були придумані "супутникові станції", по суті ретранслятори, які, як вогнища в далекі часи, передавали один від одного радіосигнал. У разі НП ті ж далекобійники могли дістатись найближчої СС і подати звідти сигнал SOS, бо зазвичай зв'язок на фурі вже відпадав.
Ось такі деталі твору. Багато вийшло, але, як на мене, цікаво. Чекаю на ваші думки!
