У плавнях що не день якась біда. То з вільхових заростей зненацька виринають кіннотники генерала Кастера і, вирівнявшись у широку лаву, мчать в атаку під гору. То глушачи округу ревінням дизельних двигунів, свинею насувається з очерету танкова група Гудеріана, підсилена піхотою. А часом хани Кончак і Гза кидають на штурм своє половецьке військо, що наче смерч, із гиканням і свистом летить через болото, сінокіс і городи, кришачи копитами на друзки все, що трапляється на шляху.
Ми стійко тримаємо оборону. Білих вовків генерала Кастера кладемо з трофейних вінчестерів, а коли закінчуються набої, беремося за луки й стріли. Проти танків викочуємо гармати й прицільно бʼємо снарядами у праву чи ліву гусеницю. Броньовані машини одна за одною крутяться на місці й завмирають, а налякана піхота ховається в болоті. Половців поціляємо на підході стрілами, а зблизька поливаємо окропом і гарячою чорною смолою. Смола стікає по крутому схилу, порослому цупкою травою, липкими чорними язиками суне між погребами й розпливається на дорозі під копитами мишастих половецьких коней.
Ми — це Ігорко, Гришко, Володька і я. Наша сторожова застава, вона ж фортеця, наш окоп і наш штаб — неглибокий виямок на гребені Ганівської гори, якраз там, де крутий схил переходить у плаский верх, і звідки видно далеко в луг, а в той виямок ми заледве поміщаємося вчотирьох. І танки, й кіннота, й гармата, і смола — то все наші ігри, і бачимо ми їх лише в нашій уяві. А от і схил, і погреби — вирубані в глині печери з деревʼяними дверима і пригребицями, і наша вуличка з хатами, і луг, і ліс, і городи — те все справжнє.
Якщо стати лицем до лугу, по праву руку буде ліс, а внизу дорога, що тягнеться з лісу попід кручею. По ліву руку під глинистим обривом дворище баби Олени. На нашому кутку всього вісім хат: бабина Оленина під горою, ще шість по той бік дороги від лугу, і одна - Лебеденкова - аж за перехрестям. Бабине дворище на узвишші, що мов сцена в театрі, і коли баба остепеняє своїх неслухняних курей, що залізли в якусь шкоду, її голос летить у луг понад хатами, відбивається від вільшняка й вертається назад луною.
— Гай-гай-гай-гай! - муштрує курей баба.
— Ай - ай -ай -ай! - вторить їй луна.
Кури від цього крику відчайдушно репетують і розбігаються у паніці хто куди.
А ще баба часом насваряється на лелек, що живуть у гнізді на її хаті й теж не привчені до порядку. Ті слухають бабу покірно, схиливши набік голову, неначе обдумають бабині слова, а потім зриваються зі стріхи й летять на широких крилах кудись у луг.
З гори добре видно гніздо та трьох чорнодзьобих лелеченят у ньому. Пташенята штурхають одне одного в боки й тягнуться розчепіреними голодними дзьобами до своїх батька й матері, коли ті приносять їм з болота поживу.
Збоку за бабиним городом крутий Ганівський узвіз, і по ньому час од часу проїжджають вантажівки – униз впорожні, а вгору навантажені піском. З гори машини прохуркують швидко, лиш чути шурхіт коліс і двиготіння кузова. На гору підіймаються з розгону, десь напівдороги сповільнюються, перемикаються на перву й поволі повзуть далі під натужне підвивання двигуна.
Унизу біля перехрестя, де Ганівський узвіз перетинається з нашою вуличкою, живе дід Лебеденко з бабою Лебеденчихою. Він бляхар, майструє всяку всячину з оцинкованого заліза: ринви, фігурні димарі, коники для даху. Покупці привозять хто на машині, хто на візку заготовки - стоси ночов, куплених у залізо-скобʼяній лавці - довго стоять посеред двору, бесідують, чухають потилиці, зсунувши кепки на лоба, і про щось зосереджено метикуючи, потім бʼють по руках, прощаються і рушають геть.
У діда наїздами гостює онук Сеня з Золотоноші. Сеня водить мене у дідову майстерню робити наконечники – по-нашому копʼяки – для стріл із консервної банки. У майстерні купа дивних див: справжній верстак із лещатами, на стінах навішано усілякого гамузу: пилки, ножиці, молотки залізні й деревʼяні , що звуться киянками, обценьки, якісь великі циркулі й трикутники й іще багато всякої всячини. Скільки хат у селі під дідовою бляхою - не перерахуєш, а в нього самого під очеретом. Усе видно руки не доходять.
Перша від лісу хата Горобцівська. Там живуть дядько Володька й тітка Надежда Горобці. Хата прямо внизу навпроти нашої застави, згори добре видно залізний дах, пофарбований у червоно-коричневе. Дядько Володька й тітка Надежла недавно розійшлися. Після цього дядько прорубав собі окремі двері в хату. А потім і зовсім кудись виїхав. І тепер половину хати винаймають приїжджі молодята, що кожного вечора обіймаються на лавці перед вікнами.
Далі живуть Пʼятниці. Дядько Микола шоферує, його темно-зелений самоскид часто стоїть біля воріт, коли дядько обідає вдома.
За Пʼятницями дідів Силіфонів двір. Дід Силіфон і його баба Силіфонша не тутешні, і хату свою під черепичним дахом вони вже при мені купили. Балакають вони теж трохи не по-нашому. У баби – вона огрядна й приземиста – немає слова «поганий», замість нього баба зазвичай каже «гидкий»: і картопля сейгод гидка вродила, і день сьогодні гидкий далі нікуди, і здоровʼя вже геть гидке стало. А дід Силіфон високий і жилавий, ще їздить в гості до рідні за тридцять кілометрів на велосипеді.
– Е, як був молодший, - хвалиться дід із журбинкою в голосі, - то міг би й пішки запросто сходить, а зараз не та вже сила.
А ще він пасічникує та рибалить, і за городами на канаві у нього човен та ятері.
У діда є й двостволка шістнадцятого калібру, він ходить з нею на качку чи зайця. Дід дав мені якось стріляний порожній патрон з червоного картону, із жовтою металевою голівкою й увігнутим пробитим капсулем. Підсмалений усередині патрон пахнув горілим порохом. Я й досі тримаю його в шухлядці столика, що в хатині, разом зі своїм іншим скарбом.
Нашого двору за деревами не бачу, зате чую. Клямка на дверях у хату дзвенить голосно: дзень-дзелень! А у времʼянку глухо й зі шкребетом, і двері: рип! Коли чую це дзень-дзелень, а потім швидке рип, це значить, що мати з хати пішла у времʼянку. Вона ступає легко й швидко. А в батька хода неспішна, і між дзень-дзелень та рип часу більше. Наша хата через дорогу якраз напроти бабиної Олениної, тільки її угорі, а наша внизу. З бабиного городу нам увечері пахне матіолою. Вдень запаху не чути зовсім - росте собі непоказний кущ край горба, та й годі - зате вже як повечоріє, пахощів-духмянощів на весь куток.
Далі за нами бабине Ганнине дворище. Баба Ганна ніколи не купує хліб у лавці - пече його сама. Вчиняє запару в діжі, а як тісто підійде, викладає його на великі листи й засовує їх у розтоплену піч. Хліби у баби великі, круглі й трохи кислуваті на смак. У баби під хатою живе в курені пес Пірат. Часом він зринає з нашийника і гасає по нашій вуличці та поривається знайомитися з перехожими. Ті сахаються від собаки й махають на нього руками:
- Пішовон!
Коли я був малий, то думав, що то у пса ймення таке - Пішовон. Мені цікаво чого так, що коли пес на цепу в себе у дворі, гавкає та гарчить на людей так, що мов якби не цеп, то порозривав би. А ледь із цепу зірветься, то бігає собі по вулиці, лащиться до всіх, і немає тоді нікого милішого, ніж цей кудлатий чорний Пірат з великою слинявою пащею.
За бабою Ганною - Їгоркова хата. Вона довга, на дві половини. Коли ми гуляємо в нього вдома, бачимо з причілкового вікна узвіз і праворуч Лебеденкові ворота та білу стіну з віконницями. Замикається їгоркова хата на якийсь чудернацький стародавній замок, він відкривається довгою металевою ключкою, що засовується в отвір у дверях. Крутий узвіз якраз напроти вікна, і здається, що вантажівка, яка мчить, здіймаючи куряву, вниз по схилу, летить прямо в хату. Але ні, вже внизу машина дає плавно вбік і гуркотить мимо.
З тилу наша фортеця прикрита ріденькими кущиками бузку. Відразу за кущами, на плоскогірʼї, Денисенків город і невеликий, мов поділ фартуха, баштан. Самого діда Денисенка стрічаємо рідко, він все вештається десь у своїх чоловічих справах. Бабу Денисенчиху бачимо, коли вона поле грядку, скоса поглядаючи у наш бік. Загалом у нас із бабою мирне співіснування. Ми не чіпаємо її городу, а вона не чіпає нас. Так би воно, може, й далі було, якби не кавун.
Того кавунчика на бабиному баштані ми запримітили ще пупʼянком. Він завʼязався найпершим, потроху ріс, гарнішав, наливався соком, а на боках все чішкіше промальовувалися темні смуги. Не можу згадати хто перший це сказав, а може сказали ми це всі разом, а скоріш за все ніхто нічого й не говорив, а просто якось стало і так ясно всім, що кавун цей ми повинні поцупити. Від старших хлопців чули не раз про геройські походи на чужі баштани. А тому хіба хочеш? Мусиш!
Кавун виявився ніжно-зеленим усередині і геть ніяким на смак - огірок огірком. Коли ледь надкущені скибки, нерівно накраяні складаним ножем, уже валялись у траві, мені стало недобре. Засмоктало в животі, зробилося лячно, тривожно й захотілося додому.
— Додому тре,- буркнув я хлопцям. - і рвонув униз по стежці між погребами.
Прожогом влетів у двір, вусмерть перелякавши кота, що млосно витягся на теплому цегляному порозі, ухопив під сараєм бляшану кавратку, хлюпнув у неї гасу із бальцанки, ускочив у город і кинувся, відсапуючись, збирати колорадського жука на картоплі.
Мати, підперезана картатим фартухом, вийшла із времʼянки, витираючи руки об рушник. Трохи здивовано глипнула на мене.
— А я думаю що це таке прошмигнуло. Ти чого так летів?
— Та жук ось огород заїдає. - нахилився нижче до картоплі.
Є така приказка: як грім з ясного неба. Оце так прогриміло вгорі голосом баби Денисенчихи:
— Ах ви ж бандіти-паразіти! Стоять на місці! Анциболотки! Ні стида, ні сраму, ні совісти!
Далі було про трясця в бандури, про курвиного сина пранці, про щоб вам добра не було, про чужі баштани, про півгрядки витоптали, про такий ловкий кавунець, про гляділа його як дитину, про батьки куди дивляться і про посаджу всіх у холодну.
Мати пильно подивилася:
— То ти звідти?
— Та ні, де там,- відвів я погляд вбік.
— Не бреши! Дивися в очі!
Мене батьки ніколи не бʼють. Але коли розмовляють отак, то краще б уже били.
Втягаю голову в плечі, і мені хочеться перетворитися на болотяну черепаху, щоб сховатися під панцир:
— Був…
— Ну, так чого ж ти товаришів покинув? - голос матері крицевий. - Іди до них. Разом кашу заварили, разом і висьорбуйте!
Ганівська гора крута, мов Голгофа. Глиняні схили обабіч шляху кучерявлятья дерезою й терном. Ноги обважніли й ледве ступають. Мабуть, так ідуть на страту. Взимку я літав із цієї гори на санках. Навесні запускав у плавання паперового кораблика, зробленого з аркуша шкільного зошита в клітинку. Кораблик мчав у рівчаку вздовж дороги, крутився у водоверті, стрибав із водоспадів, потроху розмокаючи, аж поки вода не прихлюпнула й не перевернула його набік. І далі він поплив уже не як кораблик, а як шматок мокрого паперу. Оце як я зараз, хіба що йому вниз, а мені угору.
Зупиняюся біля стовпа вже майже на горі. Обертаюсь і бачу вкриту пилюкою дорогу, лебеденкову та ігоркову хати під горою, кущі бузку, земляний насип, міст, верби, хати за річкою, цибатого журавля біля Дятлового колодязя. Яке ж воно все рідне й гарне, і як мені не хочеться йти далі!
Бандіти-паразіти сидять рядком на призьбі під времʼянкою, поклавши руки на коліна й опустивши голови, мов арештанти на допиті.
— А чи ти ж його садив? А чи ти ж його поливав? А чи ти ж його полов? - баба
Денисенчиха рішуче походжає перед хлопцями із замашною лозиною в руці й ляскає себе по спідниці після кожного запитання.
Тихо навшпиньках підходжу до времʼянки й сідаю на призьбі поруч з Ігорком. Баба забачає мене, спиняється й спантеличено питає:
— А ти чого сюди прийшов?
— Та я з ними разом був.
Баба знов завмирає, щось думає, а потім голосно командує:
— Ану встали і марш додому! — Й окремо до мене: - А ти останься!
Денисенчиха махає мені рукою:
— Іди за мною.
Від цих слів у мене мерзне всередині. Баба заходить у времʼянку. Газова плита, де ще недавно варилося. Каструлі, горщики, мисник із тарілками, деревʼяна шафка й деревʼяна лавка, пофарбовані в синє, під стіною. Біля вікна укритий квітчастою клейонкою стіл. Баба тицяє пальцем на табуретку край стола:
— Сідай!
Я сторожко опускаюсь на табурет.
Баба виймає із макітри, накритої старим вишитим рушником, білу круглу хлібину, відпанахує ножем три великі кусні. Бере з шафки літрову банку меду, укриту капроновою кришкою й наливає мед у глиняний коричневий полумисок із хвилястим узором. Я загіпнотизовано дивлюся на тонку золотаву цівку, яка лягає на дно дрібними складками, що відразу розпливаються.
— Бери, їж, липовий - приязно каже баба. Наливає з глечика в чашку узвару і сама до себе тихо додає:
— Отака совісна дитина.
Я беру тремтячою рукою скибку хліба, поливаю її з ложки медом і відкушую. Тягучий солодкий смак заповнює рот.
А баба все примовляє:
— Їж, їж, не стісняйся. Отака совісна дитина… отака совісна дитина…
І я, ховаючи очі, мов той Сірко, але геть уже не соромлячись, з усіх сил наминаю политі липовим медом пухкі білі скибки, запиваю їх холодним узваром, і з хлібами та медами в мене входять вічні істини.
