Не пам’ятаю, як дійшла додому, не пам’ятаю, як влізла у ліжко. У голові весь час стояла картина червоного серця у руці монстра. Мене бентежив не факт побаченого, а те моє нестерпне бажання впитись в нього, облизувати, смоктати й нарешті розірвати зубами. Я бажала відчути солодкий присмак та ситість. Ці думки роз’їдали допоки перегріта свідомість не полинула у сон.
Ранком перше що зробила, пішла на кухню снідати. Єдине, чого хотіла — примусити голод нарешті зникнути. Я сточила всі запаси, але мені не легшало. Нестерпно хотілось ще. У шаленстві впала на коліна та почала змітати руками крихти. Набравши жменю, поспіхом вибрала волосинки та вже майже відправила у рот, як з кімнати почувся дзвінок. Я отетеріла. Як? Мій телефон лишився у клубі. Обережною купкою зсипала крихти на столі та пішла перевіряти.
З’ясувалось, що то мене невгамовно викликав комп’ютер. Дзвонила якась Клавдія Вальдемарівна. Роздивляння фото нічого не дало, тож просто увімкнула зв’язок.
На екрані постало зображення сивої жіночки зі зморщеним, як родзинка, обличчям.
— Олеся Анатолівна? Мені переслали вашу доповідь на перевірку, — без привітання проскрипіла бабка.
— Добрий день, а нічого, що субота?
Схоже, моя самовпевненість її спантеличила.
— Ти ще маєш нахабство так розмовляти?
— Я відправила все у строк. Не розумію, що ще у вихідний вам від мене треба. Невже це не може потерпіти до понеділка?
Те що я поснідала не допомогло ані трохи. Ця суха баба-яга дратувала. Я все ще була голодна і тому зла.
— Слухай сюди, дівчинко. Те, що тебе на проєкт просунув твій дід, не означає, що ти можеш так розмовляти зі своїми керівник...
— Я виконала все що тре...
— Закрийся та слухай! Те лайно, що ти прислала більше схоже на жарт! Чи ти серйозно думала, що можна здати оту беззмістовну маячню, яку ти насмикала з якихось сумнівних джерел? Навіть якщо закрити очі на безструктурну форму, яка більше схожа на марення наркомана, то зміст. Ітіть тебе скопом! Зміст відверте знущання та маячня. Ти хоч сама перечитувала ЩО ти там написала? — бабулька говорила безупинно, її скрипучий голос дряпав мозок. — Ти серйозно думаєш, що таке можна розглядати як гіпотезу? Які вбіса потойбічні істоти, які вбіса... — вона відвернулась від камери, зацитувала підглядаючи на сторону: — група спеціально навчених містиків мусять організуватись та розв'язати проблему перенасичення сірої зони створіннями-інтервентами. Окупація наших земель не зупинилась після перемоги. Ми подбали про безпеку людського світу, тепер мусимо попіклуватись про автентичних етерових створінь.
Нарешті стара виснажилася, вона хапнула повітря, підняла брову та вирячила очі на мене.
— Поясни. Це жарт?
Продовжувати розмову не хотілося, я не розуміла що вона хоче: написала ж усе що могла, все що знайшла у записах.
— Я перепишу, — видавила з себе те, що стара хотіла почути.
— Звісно! Це навіть не обговорюється. У тебе часу до вівторка.
— Добре, — беземоційно відповіла я
— І Борису передай, що я досі чекаю від нього звіт. Він не виходить зі мною на зв’язок. Сходи до нього і нагадай, що роботу треба здавати вчасно. Зрозуміла?
— Добре.
— Я чекаю до вівторка, і будь серйозною. Це тобі не забавки, а серйозний державний проєкт!
— Добре.
Не дочекавшись наступної нотації, розірвала зв’язок.
Настрій зовсім зіпсувався. Я сиділа на кріслі та роздивлялась хмарки у чистому небі. За вікном на підвіконня сіла гуля, а за нею інша. Птахи ходили туди-сюди. Сірий жирний голуб, розпушуючи пір’я, голосно гуркотів та тис голубку у бік.
У животі знову забурчало.
«Треба в магазин»
— Треба щось більш ситне...
Згадала за крихти, що лишила на столі й мені прийшла ідея. Підхопилась та побігла на кухню. Відкрила настіж обидві стулки вікна. Висипала крихти доріжкою до внутрішнього підвіконня. Всілась та обперлась спиною на центральну перегородку. Поряд себе поклала найцінніший та найбільший шматок засохлої булочки з корицею та почала чекати.
«Що ти робиш?»
— Здобуваю собі м’ясо.
«Це не м’ясо, це голуб. Що ти з ним робитимеш?»
— Посмажу, зварю... та яка різниця. Головне поїм.
Полювати довго не довелось. Вже зовсім скоро біля мого стегна у білий пластик підвіконня дзьобав сіренький голуб. Один швидкий рух і мій манікюр клацнув, як капкан. Схопила птаха рукою, що майже заціпла в очікуванні відповідної нагоди. Створіння забилось в руках. Зістрибнула, зачинила вікно та переможно підняла свій трофей над головою.
Затиснувши другою рукою маленьку дзьобату голову, з вогким хрускотом відірвала її.
— Йой!
Я ж либонь хотіла зламати шию, щоб не мучився та не трепетав. Перестаралась. З піднятих рук на обличчя впали перші краплини гарячої крові. Лютий голод нарешті переміг і я, не зволікаючи більше ні миті, згорбилась та вчепилась у мертве тіло зубами.
Пір’я полетіло врізнобіч.
Нігтями розривала маленьке тіло. Мене не цікавило м’ясо. Жадібно втягувала кров та нутрощі. По горлу побігла льодяна лава. Кров, яку я ковтала, одночасно і пекла жаром і морозила холодом. Найголовніше — нарешті заспокоїлась та наситилася.
Я стояла посеред кухні з піднятою головою та заплющеними очима. Насолоджувалась тишею, спокоєм і теплом, що розливалося тілом. За стіною ледь чутно хлопнули сусідські двері. Це вивело мене з нірвани. Рештки голуба полетіли у смітник, а я відправилась вмитися та перевдягнутись.
Змиваючи кров над рукомийником, згадала вчорашніх незнайомців на цвинтарі. Миттєво думка перестрибнула на Корнія та Орину і я задумалась, чому ж я взагалі переймаюсь через таке.
«Бо ти його кохаєш»
— Він гарний, але чи кохаю... — питально задрала брову та поглянула на своє закривавлене віддзеркалення.
«Я кохаю його!»
— Ти?
«Хто ти?»
Підняла з раковини руду довгу пір’їну та покрутила перед очима.
— Дика почвара...
Мої губи розсунулись у широченній посмішці, відкривши зору ряд темних та гострих, як пилка зубів. Я фиркнула та полізла у душ.
***
Корній заварював каву і думав, що ж робити далі.
Він ледь з розуму не зійшов коли усвідомив, що Леся зникла з клубу. Запанікував: загубити дику бойову почвару — найтупіше, що він міг вчинити. Як би сильно не прагнув зробити добре діло, але якщо вона комусь зашкодить, у нього не лишиться вибору. Задача ліквідатора попереджати біду, захищати та рятувати життя мирян. Допоки Леся лишається собою та підкоряється правилам, він міг нехтувати прямим обов’язком.
Хлопець долив молока у чашку, став до вікна та замріяно поглянув на сиві хмари.
Вночі, коли нарешті був наважився повернутись додому, з полегшенням зітхнув. Леся була в себе. Він довго стояв під її дверима та дослухався. Дівчина лютувала: судячи зі звуків, гасала квартирою, шипіла та ричала. Вона то голосно проклинала Орину то затихала та бубоніла щось, чого він не розчув. Найбільшим полегшенням було те, що аура дівчини досі не змінилась. Душа Лесі все ще панувала над створінням, у яке вона поступово перетворювалась.
«У мене ще є шанс, — він притулився лобом до нагрітого сонцем скла, — ще є трохи часу»
Вчора він так і не наважився зайти. Пхатись на територію розлюченої та невдоволеної почвари було б не найрозумнішим рішенням. Для нього вона не становила загрози. Він міг вбити її у будь-який момент, але намарно втратити такий ресурс було б повною дурнею. Він міг... Ні! він мусив стати сильнішим! Заради хлопців з харківського відділку, заради захисту простих людей та звільнення нашої землі.
Корній повернувся до кімнати, натягнув футболку та взяв у руку туго скручену хустину. Від неї все ще ледь відчутно розходились хвилі етер-скрипту. Коло ще трималось. Допоки чорнило повністю не вивітрилось, оновити руни неможливо.
«Може запхати свою гордість у сраку та все ж звернутись до Лін?» — він скосив очі на громобій, що тихо причаївся на тумбі біля ліжка та закусив губу.
— Спочатку розвідка. Треба оцінити стан Лесі, — Корній запхав червону хустку у кишеню та кивнув сам собі, остаточно прийнявши рішення.
Завтра з Києва мав повернутись Михайло Тимофійович. Корній вирішив, що як не вийде сьогодні, то завтра доповість все ментору. Вони тоді вже точно ліквідують її. Ніхто не панькатиметься з почварою інтервентом з боліт московії.
Хустка
Я саме закінчила підкочувати свої сірі довгі спортивні штани, як пролунав дзвінок у двері. Наближаючись зрозуміла, що там стояв Корній. Відчула неповторний солодкий аромат перемежований яскравими нотками пряних спецій. Поправила зачіску, потягнулась відкрити двері. Замок був зламаний, а на трухлявому одвірку жовтими щіпками красувалась чимала діронька. Я згадала: вчора відкрила їх з ноги.
— Привіт.
Сусід привітався так, наче нічого не трапилось. Він був у домашньому, тримав у руках мої забуті вчора речі та уважно розглядав понівечене дерево дверної рами.
— Куди ти вчора поділась? Я дуже переймався, — нарешті заговорив Корній, проігнорувавши пошкодження.
— Так дуже, що прийшов аж зараз? — вихопила свої речі та спробувала закрити двері.
— Не лише зараз...
Він схопив двері за торець та зробив крок до мене. Я штовхнула їх сильніше. Старе дерево запищало та трохи вигнулось. Рука хлопця напружилась, в очах спалахнули іскри, а тіні у коридорі позаду пустились у мерехтливий танок.
— Зачекай, я приходив ще вчора. Бачив світло у твоїх вікнах, але не став заходити, — він зробив ще крок вперед. — Взагалі-то це ти маєш пояснити, якого кинула мене там самого? І де була?
Зміна тону збила увагу, він штовхнув двері та розчинив на повну. Зробив ще крок і опинився в моїй хаті. Від усвідомлення цього у мене затрусились руки та підкосились колінка.
— Можна я зайду і ми поговоримо?
— Ти вже зайшов, — я опустила очі, відступила, пропускаючи хлопця далі у квартиру.
— То чому ти пішла вчора? — з претензією у голосі запитав Корній.
Він розглядав стіну з моїми робочими замітками та картинками. Закінчивши вивчати кімнату, повільно повернувся та повторив своє запитання ніжніше.
— Лесе, розкажи мені?
Я не розуміла чому не можу виплюнути йому у пику одну з тих злих тирад, які ще пару годин неспинним монологом гуділи у моїй голові. Те, що цей красень стояв посеред мого простору наче роззброювало мене. Хотіла крикнути в його ідеальне обличчя, що він козел і бабій, щоб звалив геть, але половина мене саркастично цідила зневажливе:
«Це ж не його провина, що ти потвора»
Я добре усвідомлювала, що не можу позмагатись з Ориною. Той факт, що він зараз був тут, а не в Орини, приголомшував та п’янив і я проковтнула всі ті злі заздалегідь підготовлені грубі слова.
Я не могла примусити його піти. Сама ж впустила на свою територію. Сама ж дозволила домінувати. Корній сильний, сильніший за мене.
— Чому мовчиш? — він підійшов ближче. — Тебе вчора хтось образив? Сталось щось, про що боїшся розказати?
Корній взяв моє опущене підборіддя, підняв та поглянув в очі. Я не мала вибору, окрім як подивитись в його сповнені силою мерехтливі очі. Страх. Знову. Душа скрутилась у чорну кулю та полинула десь за хребет. Десь за серце, яке калатало як скажене.
«Хіба ж ти не збиралась сказати, що все через його хтиві загравання до тієї цицькатої лярви?»
«Але ж я сама запросила її. Він знає це»
— Олеся? — він нахилився ближче, його голос задзвенів над самим вухом.
«Але він усміхався їй, він зрадив нас. Роз'яснити, щоб не робив так більше»
— Не роби так більше...
— Не робити як? — він спокусливо підняв брову та косо посміхнувся. — Ось так?
Його рука повільно ковзнула по щоці до вуха. Пальці ледь торкаючись волосся, рухались до шиї.
«Якщо він ще бодай раз комусь усміхнеться окрім нас, ти вб’єш його»
«Він сильніший! Якщо ми схибимо він...»
— ... ти вб’єш мене?
Його пальці майже повністю охопили мою шию. Спокусник дивився не відводячи погляду. В Корнієвих очах, як в дзеркальних тунелях тисячами спалахів мигнуло світло етеру. Це світло поступово стало єдиним, що була здатна бачити я. Всесвіт звузився до цієї єдиної пари всеосяжних сірих очей, які ніби маяк манили та спокушали мій дух. Серце хлопця дарувало відчуття рідного берегу.
— Ти не зазіхала на людське життя, тому не вб’ю, — міцна рука хлопця продовжила рух. — Я зроблю тебе своєю.
Гаряча долоня опускалась нижче від потилиці за комір. Кінчики його пальців занурились під пір’я. Корній не зупинився, не відсахнувся.
«Він не цурається мене»
«Він не цурається тебе, потворо»
«Я можу стати його»
«Ти хочеш належати комусь, хто фліртує з іншими при ліпшій нагоді?»
«Але ж він тут. Він дивиться на нас. Він торкається!»
«О так! Він тут! Його серце відкрите. Зробімо це!»
«Один удар і він стане навік нашим. Зроби його частиною нас!»
— ... стань частиною мене...
— Це було заплановано на вчора, але... — його рука скинула мені футболку з плеча та ковзнула нижче до лопаток, глибше поринула у пір’я, — але гадаю, має спрацювати й зараз. Час ще є... мусить спрацювати.
Він хрипло прошепотів та повільно, крок за кроком, відтискав мене до стіни. Мені перехопило подих. Такої пристрасті я ще ніколи не відчувала. З глухим стукотом Корнієве передпліччя вдарилась у дверцята старої дерев’яної шафи. Стис долоню та болісно заграбастав у жменю великий пучок тендітного пір’я. Мене аж вигнуло. Боліло нестерпно.
Від рук спокусника розтікалась сила. Сила, що сковувала. Я засовалась. Гострі чорні пазурі лишали глибокі борозни у дереві шафи, а ноги дерли підлогу. Силувалась вирватись, але Корній нависав та стримував. Я почала тихо вити.
— Дивись, у мене для тебе є подарунок.
Він дістав та різким рухом розгорнув червону шовкову хустку. Підніс її до мого обличчя.
Я, як загіпнозована, втупилась на неї. Криваво-червоний блискучий шовк переливався сріблястими хвильками. Там був текст, але прочитати його я не здатна. Хустина була оторочена мереживом з довгою бахромою у яку вплетені бісеринки, перлинки та мерехтливі рубіни. Ніколи раніше не бачила такої краси.
— Дай!
— Звісно, але спочатку вислухай мене.
— Дай!
— Олесю, послухай.
— Я НЄ АЛЄСЯ! — з горла вирвалось шипіння, я вигнулась і спробувала вкусити Корнія. — ДАЙ!!!
— Я знаю...
Хлопець не відсахнувся, а навпаки навалився повністю притискаючись до мене. Я відчула, як його душа постала поряд. Він ступив за межу. Тепер ми обидвоє на одній грані етеріуму.
Корній накрив мої очі хусткою, до болю стис пальці. Його низький власний голос залунав над самим вухом:
— Я сутність бачу нову твою... — кожне слово гвіздком пронизувало серце та кістки. — Ти з чортів болотних роду... — навколо заклацав етер, запахло озоном. — Шукаєш всюди ти лиш зброю...
Я розуміла, що він робив, але нічим не могла зарадити. Сама впустила у свій дім. Сама відмовилась від імені, що слугувало щитом проти таких як він.
«Зупини його! Він зараз відбере твою душу!»
«У мене немає душі, Олеся. Зараз він нищить тебе»
— Знаю добре я твою породу. Корній моє ім’я. Брехні ціна — душа моя!
Навколо нас завертівся вихор нестримного етеру. Я бачила, що Корній стояв поряд мене, його більше ніщо не з’єднувало з тим світом фізичної реальності. Він стрімко витрачав ресурс своєї душі. Йшов неможливим для себе шляхом. Такі як він небезпечні лише по ту сторону межі, тут він голий король. Корній більше не міг зачерпнути етер та спалити мене. Хлопець ставав живим порталом, що поєднав наші грані. Єдиний шлях прив’язати, таку як я, до себе. Підкорити та навіки обмежити.
— ... перед білим світом свідчу я!
Він різко відступив та висмикнув оберемок пір’я. Хустка нарешті впала з очей та я побачила перед собою його перекошене від болю та напруги обличчя. Він підняв пір’я та підпалив його. Тіло затремтіло. Я відчула, як з мене спадають всі кайдани та обмеження, накладені фізичною реальністю. Воля пульсувала всередині.
— Кі-кі-мо...
— Ой, леле! Тут двері вибиті!
Корній не встиг завершити. Він похитнувся та стрімко розвернувся до Орини, яка зайшла у хату. Вона тримала у руках торт та здивовано розглядала понівечений одвірок.
Ядвіґа
Корній розвернувся так, щоб прикрити мене від незваної гості.
— Орино, ти невчасно! Знову!
— Ой, невже я вам заважаю? — вона хіхікнула. — Вибач, але Олеся сама мене на тортик запросила! Олеся, я купила київський!!! — закричала вона на всі легені.
Це стало останньою краплею. Я ніколи не любила цей пафосний торт. Ця лярва пожаліє, що на світ народилась!
— НЕЛЬЗЯ! — я згорбилась та загарчала: — Я не дозволяла ТОБІ заходити на мою територію! ГЕ-ЕТЬ!
Відштовхнулась від шафи та двома швидкими стрибками скоротила дистанцію. Рука по широкій дузі замахнулась, довгі пазурі майже дістали її горлянки. Корній встиг перехопити зап’ясток та змінити напрямок атаки так, щоб я промахнулась та завалилась на землю поряд.
Орина заверещала:
— Що це? Де Олеся! Що тут коїться! — вона зробила два кроки назад. — Корній!?!
Корній продовжував тримати мене за зап’ясток.
«Він захищає її. Вона для нього важлива»
«Він на її боці»
«Він не гідний нас»
Я підстрибнула та вивернулась у повітрі. Мої ноги вчепились Корнію у плече, а зуби встромились у руку, що з силою затисла мій зап’ясток. Він зойкнув, але не відпустив.
— Тікай! — заволав хлопець на повну.
«Він не вб’є мене. Немає сил»
«Тут він нездатний!»
«Він сам віддався»
Я вирвала шматок м’яса з його передпліччя. Голосно заричала та заплямкала. Його плоть смакувала саме так, як я й уявляла. Солодка та пряна наче гаряче вино з медом. Феєрія смаку, яка манила поглинути його повністю.
Від болю Корній ослабив захват.
Орина кинулась тікати.
— Ти заклав душу! Тепер ти теж не людина! Тепер я сильніша і я вільна.
Зірвала хустку зі плечей та кинула хлопцю на груди. У два кроки наздогнала лярву, яка вискочила у загальний коридор та стукала до сусіда.
«Дурепа, там нікого»
Орина розвернулась та втислася спиною у світлі дерев'яні двері.
— Ніхто тобі не допоможе, Орина нахабна скотина.
Мої пазурі з легкістю ввійшли у струнку талію. Металевий ґудзик джинсів дзвінко гепнувся на підлогу. Орина заклякла.
— Я сутність бачу нову твою, — почувся голос Корнія позаду. — Ти з чортів болотних роду. Шукаєш всюди ти лиш зброю...
Не відступаючи від нанизаної дівчини, я озирнулась та поглянула на нього з-під брів. Хустка прикривала діру на передпліччі. Корній ступив до мене, продовжив голосніше та впевненіше:
— Знаю добре я твою породу...
Голос містика набирав силу і мені це подобалось. Його тембр приємними хвилями розходився етером, лоскотав мене. Я повернулась назад до Орини. Її вирячені очі дивились на мене з огидою та страхом. Підступивши ближче, засадила пазурі глибше та з силою стисла кулак. Орина заверещала.
— Корній моє ім’я. Брехні ціна — ДУША МОЯ!!!
Корній намагався перекричати набридливо високий Оринин виск.
Я видрала кулак. Дівчина схопилась за живіт намагаючись втримати тельбухи в середині. Вона часто дихала та підвивала.
Розвернулась всім тілом до Корнія, який поступово наближався до мене.
— Перед світом білим свідчу я, «кікімора» — то СУТЬ ТВОЯ!
Від цих слів у мене затремтіло все. Хвилі насолоди прокотились руками, серце забилось, а горло всохло. Я застогнала, відхиливши назад голову. Ніколи раніше не відчувала такого екстазу. Пальці затрусились, а всередині розгорівся вогонь. Вогонь, що освітив увесь етер у цьому дряному смердючому коридорі. Дух Корнія на фоні моєї сили здавався нікчемним, сірим та слабким.
Момент мого тріумфу руйнував лише гиденький стогін тієї лярви.
Корній наблизився на відстань кроку, дивився прямо в очі.
— До віку володітиму тобою. Тут розпочнеться наша сага.
Він як провідник, що манив мене на волю.
— ЗАКРИЙСЯ!
Викрикнула я та з розвороту розрізала горлянку Орині. Криваві смужки ляпнули по стіні. Нарешті її мерзенне скавчання припинилось.
«Продовжуй! Кажи! Засвідч світові про мене!»
Я повернулась до хлопця у сподіванні знову відчути те піднесення, яке дарували його слова.
Обличчя Корнія перекосилось, а голос надломився, але він продовжив заклинати:
— Перекую тебе на свою зброю.
Він підняв руку та торкнувся моєї щоки. Я закрила очі та полинула до теплої долоні.
— Віднині ти моя Ядвіґа.
Його душа розтікалась етером. Я знала, що він думав, що відчував і що бачив. Він бачив мене! Мою силу та міць. Він боявся, знав, що замахнувся на те, що не під силу ліквідатору, але продовжував спробу. Це надихало і збуджувало сильніше. Влада над ним мене п’янила і він це відчув. Корній притягнув моє обличчя та поцілував. Стало тепло як від полум’я в печі.
Хлопець хотів підкорити мене, але вже розумів, що програв.
Наші губи роз’єднались і погляди переплелися. У сірих очах вже не іскрилась сила.
— Ніколи слабкий не пануватиме над сильним, — сказала я спокійно та розплилась у найширшій своїй посмішці.
— Так, — він також усміхнувся.
Корній вільною рукою встромив мені у груди довгу металеву струну на кінці якої палав кристал і відштовхнув мене.
Етер зарипів і до усіх запахів, що вітали додався гострий запах озону і паленої міді. Кристал замиготів і металом в мене влетіла блискавка. Вона підпалила моє тіло зсередини.
Біль скрутив нутрощі!
Холод і страх.
Мене поглинув...
Холод.
***
Поранений ліквідатор відсахнувся від тіла кікімори, що палало блакитним холодним полум’ям. Куце, з непропорційно довгими кінцівками, воно смикалось у передсмертній агонії та поволі хилилось на бік.
— Я помилився...
Корній відійшов до стіни, обперся та поволі сповз на підлогу.
Він знав, що це кінець. Він повільно помиратиме, допоки етер не розчинить його душу та не зітре свідомість.
До сраки що він найсильніший серед новачків ліквідаторів харківського відділку СКС. Підкорення етерієвих сутностей то пасивний містицизм, спеціалізація медіумів. Горе-містик зробив ставку на приязнь кікімори. Він розраховував, що саме вона після підкорення вивела б його душу з-за межі.
— Вчителю, ви мали рацію, — Корній беззвучно розсміявся. — Не варто навіть пробувати бойовим містикам лізти у те лайно з підкоренням...
Він поглянув на чорне тіло, яке перестало смикатись. Сморід горілої плоті рознісся коридором. За кікіморою лежала Орина. Вивалені нутрощі, розірвана горлянка. Калюжа крові розтікалась та червоним зафарбовувала її довге пшеничне волосся. Смерть дівчини була цілковито його провиною. Він хотів отримати у своє розпорядження приручену бойову почвару навіть попри те, що вона була москальською, а таких зазвичай просто знищували.
— Але ж нє, — він зачинив очі, аби не бачити наслідки його вибору. — Захотілось потішити своє его, та довести всім навколо, що можу все...
Триматись думки ставало все тяжче, душа хлопця стрімко зливалась з етером. Нейтральна, проте нищівніша, сила проникала у найпотаємніші закутки свідомості. Корній більше не міг брехати собі. Чітко усвідомлював глибину власного егоїзму. Він прагнув більшої сили лише заради відчуття власної величі. Йому по статусу не дозволено було послуговуватись прирученими і це дратувало. Він хотів більшого. Бути не лише найкращим вогняним містиком відділку, він хотів величі та слави характерника Олега Сірого, що вколошкав мокшанського імператора.
Корній потягнувся до задньої кишені дістав телефона та набрав сигнальний код. Сигнал SOS надійде найближчим колегам, от тільки їхньої допомоги він вжене дочекається.
«Цікаво Михайло Тимофійович плюне на мою могилу? — він згадав, як його ментор постійно злився та плювався, бо після Корнієвих підпалів довго доводилось зачищати місця інцидентів. — Цікаво, а чи буде у мене та могила взагалі? Чи взагалі хоронитимуть шмат м’яса який втратив душу?»
Телефон видав сигнал попередження. У цьому тупому під’їзді завжди були проблеми з мережею. Хлопець зітхнув та набрав адресу текстом, запустив сигнал повторно.
— Але ж план був гарним... — хмикнув та криво посміхнувся, не розплющуючи очей.
Те що повністю сформована етерієва сутність дивилась на нього закоханими очима було наче подарунок долі. Підкорити сутність, яка сама прагнула цього: що могло бути простіше? Однак та сама ж доля підкинула Орину.
«Орина-Орина, та хто ж тебе придумав?» — він примусив себе поглянути у неживі очі мертвої дівчини
Корній завалився на бік, ледь ворушачи губами, з останнім подихом прошепотів:
— Я помилився...
Однак ліквідатор помирав з чистим сумлінням: все ж встиг застосувати громобій та знищити небезпечну почвару. Остання втішна думка, що принаймні привидом не стане.
«Я виконав свій обов’язок...»
Посміх застиг на його обличчі.
...
— Фу! Ну тут і смердить! — проскрипів старечий голос.
Сива жінка у чорнову вельветовому костюмі приклала до носа мереживну білу хустку. Червоні довгі рукави блузки довгими хвилями опадали з рукавів жакета. Поряд неї у коридорі стояла...
«...Лін?», — відгомін спогаду майнув у свідомості ліквідатора.
Вони розглядали картину жорстокого побоїща. Стіна заляпана кров’ю, на підлозі блондинка з виваленими смердючими нутрощами, спалене тіло етерової істоти та, звісно, ледь живий ліквідатор.
— Агов, Лін, це ж малий Михайла Тимофійовича. Як там його? — сива жінка нахилилась до на диво ще живого тіла.
— Боженко Корній, вищий ліквідатор, піромант.
— Лін, скажи, цей... активчик, він же зараз поза межею, чи мої старі очі зовсім того?
— Все правильно, Павлівно.
— Малий використав артефакт, — вона підійшла до тіла кікімори та висмикнула повністю розряджений громобій. — Навіщо малий зробив щось настільки дурне... — вона поглянула на безформне тіло ще раз, — він же з легкістю міг вбити сам, але... — жінка тряхнула апарат і той з металевим шелестом знову звернувся у свою компактну кубічну форму. — Невже цей самовпевнений малий нахаба спробував підкорити істоту? Лін, розпитай його, поки хлопчина ще коні не двинув. Якщо моє припущення правдиве, я реготатиму Михасику в обличчя.
— Добре.
Чорнооке азійське обличчя наблизилось до напівмертвого ліквідатора, та пильно зазирнуло у його спорожнілі очі.
— Як тебе звуть?
— Ава ме-е, — видав нерозбірливе мукання.
— Ну шо? — Павлівна підійшла ближче та нахилилась над нами.
Її сиве довге волосся срібною хвилею випало поверх плечей.
— Хррраак ва — кліпнув на неї хлопець.
— Овва! Як тут все запущено, — вона випросталась, вперла руки в боки та цикнула. — Маємо мерця.
Павлівна махнула рукою, дістала з кишені телефон.
— Я подзвоню Михасику, — приклала телефон до вуха. — А ще треба викликати хлопців з підтримки. Ми самі з трьома трупами не впораємось.
Вона різко відсмикнула телефон та, зсунувши брови, подивилась на нього.
— Лайно, тут не ловить, — жінка розвернулась та на ходу додала: — поки затягни хоч когось у ту розбиту хату, ну.
Сива менторка тихо додала брутальну лайку та задзенькала підборами у сторону ліфтів.
Сварог
Маловідомі мені люди назвали мене мерцем.
Дивно, але це зовсім не збентежило.
Поряд на почіпки присіло непривабливе дівчисько. Чорно-бурий, наче драний, одяг подолом витирав підлогу. Вугільний макіяж навколо очей, сталевий пірсинг губ, брови та носа і, як завершення недолугого образу, довгий чуб неоново-рожевого волосся. Спогади ніяк не виринали з пам’яті, лише самі відчуття. Ця особа не подобалась мені й ці почуття були взаємними. Зневага, розчарування та неприязнь так і точились від містика-медіума.
— Пам’ятаєш ти казав, що я марний? Найслабша дівка медіум, яку ти бачив, пам’ятаєш? — посміх повний сарказму.
— Ав-ва та-аме-е? — почув я свій безбарвний голос, який ніяк не зміг вимовити: «хто ти?»
Людина, яка гидувалася мною, несподівано взяла мою руку та переплела наші пальці. До мене повернулось тепло та відчуття надії. Оксамитовий етер поволі колихався та багряним вихором неспішно обертався навколо. Я відчув, як сили потроху повертались, а душа та свідомість стікались піщинка за піщинкою, повертаючи життя. Етер творив нові зв'язки моєї сутності.
— Вогонь та чорний попіл бачу я. Життя намарно піде в небуття...
Я відсахнувся, мені всередині почало пекти. Спробував висмикнути руку, але марно. Містик тримала міцно, сила сковувала та підкоряла.
— Лін Гу простягне тобі свій дух, як перелесник життя продовжить рух.
Я з силою втягнув повітря у легені та розширив очі, хотілося кричати від болю. Серце закалатало. Свідомість запалала міріадами іскор. Чужа воля наново перезбирала мою насправді вже мертву душу.
— Вогняна суть згорить в пітьмі. Спокусник серця належить вже мені.
Лін схопила мене за шию, підсунулася ближче та прошепотіла в обличчя:
— Запам’ятай своє нове ім’я: Сварог — тепер твоє життя.
Мені з силою затисли волосся на потилиці та поцілували. Я більше не пручався: не був здатен. Відчував, як етер покинув тіло, як повернулось звичне відчуття реальності, та як вогняними джгутами мене назавжди прив’язало та підкорило.
Я згадав усе. Спантеличення та нерозуміння — емоції що зараз вирували в моєму серці.
— Лін, якого дідька!? — відштовхнув неприємне мені обличчя.
Яскраво пофарбований містик-медіум не втримав рівновагу та гепнувся на підлогу. Наші руки роз’єднались і підлогою покотилось чорне кільце. Я скочив на ноги та почав терти губи.
— Що тут відбувається? Якого ти мене цілуєш?
— Шош, от я і першим отримав приборкану сутність. Так, активчику?
Лін, розлігшись на холодній бетонній підлозі, потягнувся за своїм чорним кільцем. Підняв та демонстративно вдягнув його на відтопирений середній палець, чітко продемонструвавши відповідний жест.
— Якого? Лін, що ти вбіса накоїла... — через наші тенета, холодною блискавкою прийшло усвідомлення: — Ти хлопець?
— Сюрприз, котику!
Лін піднявся та підійшов ближче. Поправив довгого перепаленого рожевого чубчика. Розтягнув губи у посмішці, його очі стали геть вузенькими. Він тихо, але власно прошепотів:
— Пам’ятай для всіх інших ти Корній.
— Най би ваша срака по шву розійшлася!
Біля виходу з коридору стояла Павлівна, Лінова менторка. Вона стрімко наблизилась.
— Якого біса ти зробив? Лін?!
— Приборкав етерієву сутність...
— Хай тебе сосною трісне, курвин пес! Ти хоч усвідомлюєш, що накоїв? Ти малий поганцю, що я тобі казала про повернення душ мертвим?
Павлівна схопила Ліна за рукав та відтягнула від мене. Мій медіум заляпотів:
— Його тіло ще не померло, та і ...
— Трясця! Ти бовдуре, не розумієш, що це чистої води некромантія?!
— Я врятував життя талановитому ліквідатору...
— Ти занапастив і його і свою душі! Він згниє й отруїть тобі свідомість.
Жінка замовкла та подивилась на мене довгим поглядом.
— І як тепер це звуть?
— Корній, — я випалив, не усвідомивши, що відповідаю.
— Навіть так?
Вона підняла брову, а Лін хитро усміхнувся. Жінка похитала головою, видихнула та почала терти пальцями лоба. Потім різко зупинилась та зиркнула на мене хитрим поглядом.
— Паскудство, — вона криво посміхнулась, — А ти якого поліз в еретіум? Ти що головою на гвіздок гепнувся, — вона тикнула мене у плече та тяжко зітхнула. — Твій старий засмутиться ще сильніше. Тц! Тепер мусимо вигадувати спосіб, щоб врятувати вас ідіотів від страти.
Павлівна не стала чекати поки прийдуть хлопці із відділку підтримки. Довелось самотужки відчищати коридор. Мали встигнути поки нас не помітили миряни. Я затягнув труп Орини в Олесину хату. Лін мив стіну та підлогу тими засобами, що знайшлися у квартирі. Головне, щоб не було свідків, тоді залагодити це з поліцією не стане проблемою. Родичами вже займуться інші з СКС.
Мене примусили переповісти все в деталях. Все про Олесю, про кікімору та про мій план спокусити, отримати перевагу та підкорити почвару. Дивно, але Павлівна та Лін зголосились, що план був ідіотським, але життєздатним. Аби не фатум, все б вдалося. Я поглянув на нескладного та фемінного Ліна, тепер він мій хазяїн.
«Для когось фатум, а для когось фортуна», — іронічно думав я.
Загорнув змарніле маленьке тіло кікімори у плед та відніс до Олесиного кабінету. Павлівна стояла там, заклавши руки у кишені, розглядала незліченні папірці закріплені на стіні. Олесині нотатки, світлини та статті про містичних створінь, магію та паранормальні випадки у сірій зоні.
— А все тому, що якесь тупе дівчисько полізло куди не варто, — вона зірвала малюнок кікімори у червоній хустці. — Ось чому непосвячені миряни не повинні мати доступ до тих територій.
Сива жінка-медіум зім’яла папірець та кинула на підлогу.
— Завтра піду до мера. Він має зупинити тих науковців, поки вони ще живі.
Я ніжно поклав тіло кікімори на зелену канапу. Вона була майже невагомою і такою тендітною. Згадав наскільки щирими були її емоції та жага до життя. Ймовірно не лише Олеся кохала мене, ймовірно кікімора так само була здатна покохати. На жаль, цього я вже ніколи не дізнаюсь. Відчув неймовірну скорботу за намарно загубленим життям. Навіть двома... чи...
Чи трьома?
У грудях розквіт холод.
«А я живий?»
Серце пропустило удар і мене пронизав гострий біль.
«Хто я?»
— Ти перелесник, — схилився до мене Лін та ледь чутно прошепотів. — І це добре.
«Що добре?» — я не розумів хіба ж то добре коли боляче.
До болю додався переляк. Я злякався свого майбутнього.
Ким я стану, коли від свідомості Корнія нічого не лишиться, а Сварог постане перед світом?
Я не хотів вмирати, але порятунку вже не було.
