Вона йшла вузенькою вуличкою посеред сірих кам'яних будинків з мансардами. Тонкі високі підбори дзвінко стукали бруківкою. Парижани, що сиділи за столиками відривалися від своїх товстих газет і проводжали її поглядами. І не дивно – кучеряве волосся розвівалося за вітром, коротка вузька спідниця та довгий червоний плащ пасували до фігури. Позаду почулися впевнені чоловічі кроки. Високий плечистий брюнет швидко йшов слідом, поли його розстібнутого плаща шаруділи, мов осіннє листя. Коли вона почала спускатися крутими сходами, він наздогнав, зазирнув в очі, і раптом широко білозубо усміхнувся.
Наступна зупинка – Піонерська. Пасажири, звільніть вагони! – металевий жіночий голос розвіяв солодкі мрії.
«Це ж треба було так заснути. От зараза! Тепер повертатися. А вже темніє, ще до автобусу не влізу. Черга вже на пів кілометра напевно» — ледь не плакала Ліда. — А все через той учорашній фільм, дві серії на останній сеанс поставили, придурки».
Ліда ходила на всі французькі й італійські фільми, які йшли в найближчому кінотеатрі, і знала Париж і Рим вже краще, ніж Київ, який так і не став для неї своїм. Вона приїхала з приморського міста, єдиним надбанням якого був консервний завод, яким керував яким її батько. Мама змалку готувала дочку до життя у столиці – не мала жодних сумнівів, що випестовану красуню Київ оцінить за заслугами та забезпечить гідне й сите життя. Головне – вдало познайомитись.
Сподівання на київську гостинність і щедрість виявились дещо перебільшеними. Хоча й мала у «своїй» школі золоту медаль, Ліда так і не змогла вступити до жодного вузу, і тепер працювала на Центральному телеграфі. Добре, що батьки допомогли найняти затишну однокімнатну квартиру. Але у чорта в зубах і без телефону.
Отже, найкращим, що було у житті Ліди, були «імпортні» фільми. Вона так вживалась у побут героїнь, що часом не відрізняла себе від них, і була впевнена: все що стається з ними, збудеться і в неї.
Вона сиділа за маленьким круглим столиком перед вікном, що дивилося на Ейфелеву вежу, пила каву з маленької порцелянової чашечки й делікатно надкушувала смачний круасан. Блискуче волосся струменіло за плечима, біла блузка з жабо відтіняли смагляву шкіру. Високий брюнет за вікном зустрівся поглядом з її замріяними очима. За мить вже сидів напроти неї – з довгими віями і блискучими витонченими запонками на елегантних манжетах.
Біля метро з лотка продавали курей. Ліда спритно зайняла чергу, яка зміїлась аж під міст. Перед нею стовбичив непоказний чоловік в немодних окулярах і з величезним жовтим дерматиновим портфелем. Ліда, демонстративно не звертаючи на нього уваги, спостерігала, як бліді хирляві кури зникають у торбах і господарських сумках.
Затиснена антрацитовою шкірою плаща, в чорних окулярах, із гладко зачесаним волоссям, вона обережно пересувалась темною стороною вулиці Шуазі. За вітринами ресторанів хижо світилися розкосі очі наркомафії. Пістолет муляв чутливу шкіру під пахвою. Назустріч рухався незвично високий для цього кварталу чоловічий силует…
Діставшись нарешті до прилавку, обидва схопили останню холодну слизьку курку на дні сітчастого контейнера.
— Це моя курка, відпустіть, а то кричати буду! – заволала розлючена Ліда. Чоловік розгублено дивився на неї крізь спітнілі окуляри, але курку не відпускав. Вони тягнули її в різні боки, аж поки продавчиня не фиркнула, пошукала під прилавком і поклала на нього ще одну, таку саме пухирчасту і синю.
Вони схопили кожний свою птицю. Ліда засунула її в целофановий пакет, в якому носила на роботу сніданок. Але довгі ноги з жовтими кігтями по-зрадницькому стирчали з елегантної сумочки. А той просто поклав курку в авоську.
Хутко побігла в нову чергу – цього разу до автобуса. Дядько в окулярах наздогнав і став за нею.
— Вибачте, будь ласка – чоловік кашлянув і тихим голосом звернувся до Ліди. Вона поглянула на нього лютим поглядом – що ж іще йому потрібно?
— Вибачте – знітився він. — Я просто хотів спитати: а ви не скажете мені, як цю курку готувати? Мені завжди мама готувала. А тепер її нема. А я все більше з концентратів суп варю. Знаєте, Кокошья юха? Югославський – широко усміхнувся він. Зуби були білі й рівні. За окулярами виявились блакитні очі з довгими віями.
Несподівано для себе Ліда також усміхнулася.
— Та що ж там готувати? Обсмалити, обскубати – й можна варити!
— Розкажете мені як? А я вам Маркеса дам почитати!
— Маркеса? Сто років самотності? Та я вам за Маркеса і суп зварю, ще й котлети насмажу!
Увечері Ліда по-господарськи оглянула кімнату.
«Нічого, метраж хороший. Шпалери можна переклеїти, а тюль у мене давно лежить, що з Прибалтики привезла. Ну от і познайомилась!»
