Біле. Чуже, незвично маленьке та незвично далеке сонце низько сидить на чужих та незвично блакитних небесах. Пласкі, як стіл, верхів'я вкриті снігом, неначе скатертиною. Навколо, скільки здатен сягати погляд, жодної покатої гори. Червонуваті, сіруваті та тьмяно зеленуваті прошарки чергуються на вертикальних, пощерблених схилах. Всі гори прямокутні, пласкі, обривисті. Різні за розміром, але майже однакові за висотою, вони схожі на недоїдені кусні присмаченого чи то білою помадкою, чи то напіврозталим морозивом пирога. Біля підніжжя снігу вже зовсім немає. Саме привалене до корінної породи каміння, бліде від яскравого сяйва та вкрите величезними через низьке сонце гірськими тінями, так само рівними та майже прямокутними. Але тут висота.
Спокій володарює серед верхів'їв. Запаморочення губиться у навиканні. Чиста, як сльоза глетчера, самотність врешті позбувається буденного контролю та робить прозорішими грані думок, грані чуттів.
Обрій тане у білому. Оманливий та тремтливий, він, наче глузуючи, охоплює завжди одну й ту саму крихту гірського піднебесся. Він нестерпно плекає її — порожню, згубну, безіменну, висмикнуту нашвидкуруч із жорстокого розмаю зірок. UC LQ643352 b. Збожеволілий сон про застиглу у невідворотності клітку, не знати ким і для чого викуту зі снігової чистоти, блідого барвистого каменю та ворожого неба. UC LQ643352 b. Сон, що ніяк не обірветься. Проміння виточує хистко сльози. І тільки серце, дивно розкуте самотністю та широтою, лине поза всі нестерпні кордони, гомонить ледь чутно поза обрієм.
Невловиме ллється…
***
— Я дуже шкодою, що так трапилось.
Біле.
— Я приходила, ще як ти лежав непритомний.
Спочатку вони завалились до нього всі. Попереду — трохи дивакуватий квітковий сніп у довгій скляній вазі зі спірально скручених пурпурових і червоних смужок, прямо за ним — три ошатні, привабливі та підтягнуті дівчини і, зрештою, два високі парубки — показні, веселі, білозубі й вдягнені в темно пурпуровий однострій унтерпілотів Корпорації. Віктор розгубився і навіть не йняв віри тому, що коїться. Найліпші його друзі, з собою вони принесли такі дивні для нудьги стерильних лікарняних стін кольори та запахи, безглузді, на перший погляд, але напрочуд приємні юнацькі щебет та сміх.
Однак Віктор мало сміявся. Бо, по-перше, навіть спроба усмішки відгукувалася різким болем, а, по-друге, і причина ця була головною, він швидко зауважив у жартах товаришів — як завжди здебільшого жартував Микита — якусь напругу, натягнутість. Віктор не міг позбутися відчуття, ніби з часу, коли вони востаннє бачили одне одного, минуло щонайменше кілька років. Він намагався слухати, але майже нічого не чув. "Прийшли, чого ще тобі треба?", — закидав він сам собі, ледве метикуючи.
— Знаєш, я проплакала цілу ніч, коли дізналася. Це дуже страшно.
Врешті, після того, як Микита із захватом вибелькотів всі свої свіжі дотепи, а також значну частину заїжджених, їх з Катею полишили вдвох.
— Але вже не хвилюйся, Микита каже, що у будь-якому разі страховку ти отримаєш. Крім того, він каже, що Корпорація забезпечить тобі найкраще лікування, бо для них важливо репутаційно. Та й контракт… Злидарем тобі вже точно не бути.
Спочатку Катя стояла поруч, збоку від ліжка, однак коли інші четверо подалися в коридор, одразу відійшла та присіла на стілець під протилежною стіною. Їхні погляди віддалилися. Тепер Каті доводилось говорити голосніше, через що вона була ніби вимушена — просто вимушена — уникати особистого.
— Я попитала лікарів. Вони запевняють, що ти знову ходитимеш не більше як за півроку. Тому не легковаж їхніми порадами і все в тебе буде добре. Зроби для мене, гаразд?
Великі сіро-золотаві очі. Волосся кольору просмаженої до легкої гіркуватості пустельної арабіки з дещо по-старомодному підкрученими кінчиками. Катя подалася таки трохи вперед та торкнулася спинки його ліжка.
— На жаль, летимо вже завтра, пам'ятаєш?
Під полімерним обладунком, що знерухомлював усе його тіло, панували задуха та біль.
— Я теж майже забула. На Землю, ми вирішили для початку на Таїті. Там океан з води, а не так, як у нас. Самий пісок та каміння…
Серце щемно стислося. Відразлива штучна клітка, у якій воно ледь-ледь тепер жевріло, зрезонувала на кволий сердечний стогін своїм п'ятикратним болем. Всередині запекло ще нестерпніше.
— Ти знаєш, таку можливість впускати не можна. Ти сам мені говорив, що переважна більшість вакхіанців ніколи не покидали Вакха та чотирьох супутників.
Віктор мовчав. Обладунки, а вірніше прозора, всіяна безліччю крихітних інжекторів-сенсорів маска, в якій було затиснуто його голову, говорити не дозволяла. Та він мовчав би і без неї. Мовчав би або кричав.
— Усім дуже шкода, що тебе з нами не буде.
Коротке Катине мовчання зручно перервала музика. Чергове Брамсове інтермеццо.
— Просимо завершити відвідини, — повідомив не менш мелодійний голос. Катя підвелася.
— Видужуй, — вона посміхнулася та легенько потисла на прощання спинку його ліжка.
Біле. Катині сіро-золотаві очі поволі розчиняються у стерильному та все менш чіткому ахроматизмі автоматичної палати. Відголоски почутого й музики перетікають до байдужої лікарняної тиші.
Дрібні гострокутні листки згруповані у мозаїчні структури, схожі на трикутники Серпінського. Стебла довгі, товсті, вщент наповнені соком, темно зелені, з одинокими на них, щільними та крупними бутонами. У кожному бутоні по дванадцять кіл м’ясистих, подвійних, схожих на сердечка пелюсток. Десять червоних зовні та два білих всередині. На пластиковому лікарняному столику дедалі виразніше контрастує сніп дикорослих, проте модних квітів, що його ледь втиснули у струнку скляну вазу.
Всі квіти в букеті однакові. На Вакху їх кличуть зірковими трояндами, проте зі справжніми трояндами вони майже нічого спільного не мають. Вони навіть не пахнуть. Відомі ще з часів перших колоністів, вони — це лишень химерна, проте напрочуд вдала витівка невідомого генетика-аматора, що чомусь прижилася в засушливих вакхіанських пустелях.
Все поступово змішується. Сніп-букет та пурпурово-червона ваза стрімко вицвітають, двояться та розпливаються у ніщо. М'яка білосніжна постіль, нестерпна та пекуча, робиться чимось дуже твердим і холодним на доторк.
Гіркота перетворюється на субстанцію буття. Невловиме повільнішає. Стає відчутним та оманливо осяжним. Стає майже зрозуміли, проте малонадійним та нестійким. Біле.
І все-таки тільки згубна у своїй нездоланності клітка, засліплена низьким, чужоземним сонцем і поґратована крізь тіньову луску сірими й тьмяно кольоровими гірськими прошарками. Пропащий закуток мовчазної тюрми, втоплений у безкраях міжзоряної порожнечі. Випадкова, позбавлена змісту дещиця. Велетенська пустоцвітна зав'язь, урочисто вбрана до свого фатального ненародження.
Гомін. Погляд прагне й надалі блукати у позаобрії, однак відчуття відстані в часі, все більш разюча нетотожність минулого та тепершінього, лагідно скеровують до надійної неспростовної усталеності ще таку непевну донедавна форму. Викресавши данину сліз, промені стають кольоровими; у небі, на снігу й на очах. Невловиме слабшає та передбачувано, а значить швидко й невідворотно всякає. По цей бік хиткого обрію лишається тільки всюдисуще, проте обмежене ним відлуння, лишень відтятий від високої, чуттєвої мелодії низький та повсякчасний мотив. Біле.
Невимушений, випадковий та цілком алогічний стук пальців по прозорому та майже невидимому склу. Спплюснута бульбашка шолома неочікувано й остаточно припнула до тілесних, самотніх берегів волелюбний розмай думок. Разом із глухим постукуванням постає на білому дійсність. Перед очима виникає долоня, щільно обтягнута темною герморукавичкою.
Прозоре, сухе, загрозливе. Прочуте до кінця переживання насичує гірким посмакомпісне й порожнє теперішнє, допоки дзвінкий дотик необорного кристалізує образ. Усвідомлення часу та реальності скидається на скам’янілий панцир доісторичного молюска. Жива колись тканина замінена в ньому на формальну кристалічну структуру, що не має з колишнім життям майже нічого спільного.
Твердість і холод.
Попри помаранчевий гермокостюм — Корпорація вдягала у такі своїх спеціальних експедиційних техніків — не рухатися ставало прохолодно. До того ж валіза зі щітками та інструментами, на якій Віктор сидів, зручністю далеко не вирізнялася, а плаский кисневий балон на його спині, хоча і самопідживлювався з атмосфери, однак запас його точно не був нескінченним. Віктор підвівся. Метрах у десяти над ним, на найвищій точці найвищої в околицях вершини випиналась широка, решітчаста та майже пласка таріль. Це була споруджена Віктором міжпланетна імпульсна антена, що почергово то гукала, то вслухалася в космічні порожнисті безодні. Через наморозь вона потребувала постійного догляду. Віктор чистив її раз на кожні п'ять-сім тутешніх діб. Сьогодні із цією роботою він уже впорався, проте заслужений перепочинок вийшов у нього надто затяжним. Мабуть, давалася взнаки дещо вже п'янка слабкість, викликана хоч і добровільним, але не менш від того настирливим голодом.
Віктор пристебнув магнітний карабін до троса і почав спуск. Стежка була крутою та подекуди небезпечною, але Віктору дуже пощастило, що він взагалі зміг підібрати серед скель хоча б якусь придатну для неї ділянку. Пощастило також і з тим, що у транспортному відсіку він знайшов деяке доволі нескладне гірниче устаткування та кілька кілометрів троса із відповідним кріпленням. Ще один подарунок долі — жмут з чотирьох кабелів, що їх Віктор понасмикав з корабля, де тільки зміг, тягнувся впродовж усієї стежки та підводив живлення до антени. Для того, щоб прокласти його, довелося скористатися допомогою Вілсона, бо навіть кожен окремий кабель був для Віктора затяжким. Ідею розібрати один з енергореакторів, а потім знову зібрати його на вершині, як він зробив з антеною, Віктор відкинув одразу.
І все ж таки ця неймовірна, кількамісячна праця та особливо дуже непевний її результат тепер часто здавалися Віктору химерним сновидінням. Антена, яку він спорудив, гукала в ніщо. Швидкість у триста тисяч кілометрів на секунду, з якою її сигнал долав космічні простори, дозволяла бути почутим навіть не через роки — через століття. Двісті дев'яносто вісім світлових років — саме така відстань розділяла Віктора та найближчі освоєні людством куточки галактики. До Вакха ж було понад чотириста.
Однак тут, у цій неосяжній раціональним відчуттям та ще донедавна незайманій людською думкою далечі, у цій глухій тюрмі-фортеці, де не існувало нічого крім неба, крім каменю, крім стерильно прозорих річок та журливих на голос, прісних потічків, видобутих зі снігу сліпучою, однак маленькою й холодною чужорідною зіркою, Віктор навчився не поспішати.
Віктор не поспішав, ретельно зважуючи кроки. Він йшов по схилу та прислухався до своєї голодної слабкості, все більш п'янкої та запаморочливої. Він наче напівсвідомо, наче відсторонено досліджував, як голод кублиться у стравоході, як стискається від нього порожній шлунок. Тільки-но перетнувши снігову лінію, Віктор зрозумів — зрозумів ще до безпосереднього зорового контакту — його сподівання виправдались.
Квітка.
Струнка та висока, вона випиналась метрах у восьми над Віктором. Згорблена та вже вільна від снігової шапки скеля кидала на неї густу тінь, а границя двох гірських прошарків, зеленого та червоного, проходила якраз впоперек її прямовистого, соковитого та пружного на вигляд стебла. На їхньому фоні квітка здавалась майже пласкою, ніби намальованою. Чорнильна через разюче сонце тінь знебарвлювала їй листя та пелюстки, і лише біла серцевина, чиста, холодна, яскрава, мов відбита у темному плесі зірка, гляділа трохи навскоси, роблячи тугий і погордий бутон витончено виразним.
Віктор зустрів квітку гідно, спокійно, не виказавши жодного остраху чи здивування. Мабуть, на якусь дійсно невловиму мить йому почувся гуркіт валізи, що котилася вниз по схилу. В одному з безлічі альтернативних всесвітів один з безлічі альтернативних Вікторів таки, мабуть, з несподіванки її впустив. Але тут це була тільки несуттєва, суто абстрактна можливість, яка майнула та щезла, не вплинувши ані на що.
Віктор не спинився, не повернув голови, не перевів погляду, не прискорив кроку. Віктор просто пройшов повз. За декілька хвилин він натрапив ще на двійко таких квіток. Тепер вони росли трохи ближче, однак Віктор проминув їх так само стримано. Загалом під час спуску йому зустрілися зо два десятки зоряних троянд.
Віктора накрила тінь сусідньої гори. Діставшись підніжжя, він попрямував вздовж невеличкої долини, схили якої складалися переважно з доволі гострого на краях щебеню. Тому й тут Віктор мав добре облаштовану стежинку, яку періодично чистив від завалів та зміцнював. В самому низу протікала неглибока, проте дуже стрімка та прозора річка.
Зоряні троянди майоріли тепер звідусіль. В долині їх випиналися вже сотні й тисячі, однак жодна з них не зростала до проторованого Віктором шляху ближче, ніж за п'ять-шість кроків. Крім того, чим більшою була відстань до них, тим розлогіше троянди затягували схил і тим щільнішими здавались їхні гуртки. По інший бік долини Віктору ввижалися вже справжні червоні розмаї, справжні квіткові луки й поля. Однак Віктор на них зовсім не дивився, слідкуючи виключно за стежкою.
Небо починало рожевіти. Віктор лишив тінь від гори позаду, і тепер та повільно повзла за ним. Долина ставала ширшою. Її схили робилися прямовистими, а дно — рівними та просторим. Невдовзі Віктор побачив внизу свій корабель і попрямував до нього.
Золотавий сніговий розплав набував на верхів'ях ледь червонуватих відтінків. У відбитому снігом сяйві зливались між собою кольорові гірські прошарки. Річка блищала. Через власну подовжену тінь цілковито чорний корабель здавався аж надто непривітним. Він мав форму половинчастого, горизонтально розташованого диска, майже сферичного у верхній частині і нагадував гігантську мушлю-перлівницю, мовбито виштовхнуту на берег самим річковим блищанням. Хоча корабель становив тільки дрібну, екстрено відстиковану від материнського судна рятівну капсулу, поряд із Віктором він виглядав чималим. Його діаметр складав сорок три, а висота, зважаючи на випуклий корпус, варіювалася від дев'яти до п'ятнадцяти метрів. Жодної троянди поряд нього не росло.
Віктор підступив до корабля та змахнув рукою. Зовнішній шлюз відчинився, опустивши рампу хідника на щебенистий ґрунт. Віктор увійшов. Всередині шлюзу, на невеличкому металевому столику, його вже чекали виделка з п'ятьма довгими вістрями та срібляста самонагрівна консерва з зеленим колом-позначкою — обмежений імпорт з Землі. Віктор поставив валізу, взяв одну з дихальних масок, що висіли тут таки рядком, під'єднав її шланг до балона та, встановивши на масці максимальний повітряний потік, пристебнув її собі на комір. Тоді він зняв з голови панорамний шолом та обережно поклав його на полицю. Чітко, виважено, безмовно. Не згаявши ані секунди, Віктор прихопив виделку з консервою та зійшов з корабля.
Каміння на дні долини починало золотавіти. Віктора вів компас власної тіні. Віктор прокрокував з пів сотні метрів та дістався плаского каменю, який лежав вже майже під схилом. Вмостившись на нього, відкрив бляшанку.
Троянди всіювали схил. Тепер вони рясно червоніли вгорі, сполучаючись поміж смугастими скелями у справжні вогнисті заграви, однак внизу посутпово рідшали, робились на дні зовсім поодинокими. Поки йшов, Віктор не зустрів жодної.
Впаяний під бляшанку самонагрівач впорався на відмінно — запашна пара вдарила в ніс. Їй не зміг завадити навіть струмінь насиченого киснем повітря, яким маска весь час обдувала Вікторове лице. Атмосфера UC LQ643352 b була на диво придатною для людини. В її складі переважав азот, також вона мала порівняно високу частку вуглекислого газу та порівняно малу, не більше п'ятнадцяти відсотків, — кисню. Суттєвих скупчень шкідливих речовин: сірки, аміаку чи азотної кислоти не траплялося навіть у горах. Тиск був трохи вищій за нормальний, проте висота це частково компенсовувала.
Віктор почав їсти. Страву сьогодні він мав особливу — справжню, вирощену на Землі яловичину. Безкраї, ядуче зелені пасовиська повні круторогої та товстої, як барильця спальних гондол, худоби. Йому здавалося, що дитиною він бачив таке у якійсь документальній передачі, хоча найпевніше то був лишень простенький стародавній мультфільм, ще з вигаданих людьми.
Квітка. Віктору доводилось жувати, і Віктор жував дуже повільно. Якась невідома йому, темна, пірамідальна, солодкувата крупа апетитно пружніла на зубах. Сіль ятрила смакові рецептори. Гарно відчувалися прошарки пряного жиру та волокниста м'ясна текстура, що навіть після чотирьох голодних днів ні з чим її не сплутаєш. Віктор ні на мить не губив смак, не перебивав відчуттів зайвими думками.
Троянда поступово виростала з ніщо. Тепер не більше п'яти кроків відділяло їх одне від одного. Однак Віктор усвідомив її існування лише тоді, коли листя квітки вже цілком сформувалося, а згори набух дебелий, міцний бутон. Віктор поглинав свою страву так само повільно. Він не мав обривати процес. Розмита червона ознака, дивовижна й спокуслива, дедалі примітніше палахкотіла на самому краєчку його сприйняття. Нарешті Віктор скінчив і відклав спорожнілу консерву на камінь.
Біле володарювало. Ясніша за сяяння снігів й тендітніша за серпанок обрію серединка. Чуже, маленьке та жовтогаряче сонце вкрило напівмідним золотом каміння та схил. Воно торкалося своїм огнистим відбитком усюди навпроти, проте дивним чином не сміло приглушити її чистоту. Пронизлива свіжість невловимого. Проста, велична, неповторна…
Троянда розпустилась.
Час настав.
Віктор зіп'явся і, ступивши крок, кинувся. Без сумніву, без зволікання. Стрибнув, неначе прудкий та сильний, але незграбний через гермокомбінізон звір. Бурхлива мить спроектована в один щільний, запаморочливий вибух. Намагаючись впіймати, намагаючись припнути невловиме до дійсності, Віктор розтягнувся на камінні. Хижацьке бажання заволодіти притлумило больові відчуття.
Намацати, висмикнути. Проте руки знайшли тільки грубу кам'яну шершавість. Тепер він не мав права гаяти час нс міркування. Віктор став енергійно копати, допомагаючи собі виделкою. Виривши зрештою півтораметрову яму, він дістався суцільної скельної основи, однак не здобув жодного доказу, анінайменшої підказки. Саме пекло кам'яних затуплених лез, що миттю посікло герморукавички та шкіру, та непроникна скеляста пустка під ним. Троянди давно не існувало.
Золоте долин і рожеве верхів'їв перетворювалось на спільне червоне. Подовжені тіні зливалися, відмикаючи стодолі мороку. Віктор сидів непорушно. Навпроти чорнильним холоднокровним спрутом гляділа й наповзала тінь від гори. Всі квіти щезли. Так щезає нічне задушливе марево, коли одна з його моторошних деталей раптово виявляє свою трагікомічну абсурдність. Щезли разом з однією. На схилах, в долині, навколо скель — усюди. Щезли неначе одна.
Червоне швидко тьмяніло. Гублячи відтінки, ставало чорним, як на долонях змішана з брудом кров. Один ковток, наче одна мить. Грандіозна тінь нишком проковтнула Віктора та його камінь. Ковтнула корабель, ковтнула берег і річку. Долина знітилася. Брудною кров'ю стікали Вікторові руки.
Віктор підвівся. Вистиглий шлях, кам'янистий і темно-сірий — звична дорога до пестощів любого дому, до опускного моста найпестливішої з фортець мороку.
Шипіння повітря з маски. Темний на червоно-пурпуровому силует гори. Темний на темному та випуклий диск кораблевої мушлі. В одному з безлічі альтернативних всесвітів один з безлічі альтернативних Вікторів нестримно кричав. Холодна тиша перших зірок. Шум ріки.
Аж от, незграбний дзенькіт кроків по трапу — втомлений, але пронизливий. Набридле собі "я". Притлумлена червона лампа чемно стрічає його щонайменше шестисотий місцевий цикл. Шлюз. Герметизація. Камера подвійного очищення. Зняти маску, зняти балон, зняти комбінезон. Важезний люк плямкає та прочиняється у нутрощі темряви. Теплої, статичної, розслабленої. Підсвічена крихітними ліхтариками доріжка прокладає шлях через складське приміщення і тільки після нього в житловий відсік. Сіруватий і звичний морок добровільних і рабських сутінків.
— Ти пізно сьогодні.
Є голоси, у які закохуються.
— Втомився?
Чуттєві, юні, вічносвіжі.
— Заварю тобі сьогодні трав'яного чаю. Не заперечуєш?
