Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51199
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 52042, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.236.83.14')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Пригодницька проза

Самі собі телевізор

© Арсеній, 11-05-2024
Ця історія про те, що вихід є завжди, достатньо лише «увімкнути» уяву та покликати вірних друзів. У головного героя, хлопця Вадима, трапляється «трагедія» — ламається його улюблений телевізор. Оскільки дія твору відбувається в «нульові» та ще й у селі, то можна зрозуміти сум головного героя — ні Інтернету, ні гаджетів у нього немає. Але, на щастя, є дружбан Гришка, а також пара дивних однокласників, а ще — літо і стадіон. Трошки фантазії — і наші герої вже влаштовують самі собі телевізор, шикарне ігрове шоу, якому немає аналогів навіть на американському кабельному телебаченні. Та чи потрібне хлопцям воно взагалі, те телебачення?
Твір сповнений пригод і гумору. До читання в умовах військового стану суворо рекомендується!


Ну треба ж такому статися! Учора ввечері я, так-сяк зробивши уроки, ввімкнув наш старенький «Таурас» (це модель теліка така) і… нічого не побачив. Тобто звук ішов, але картинки не було. І я, як дурень, хвилин п’ять стояв біля темного екрану, витріщаючись на свою кислу міну і слухаючи рекламу, сподіваючись, що зображення ось-ось з’явиться.
— Ей ти, коробка дурацька, давай включайся! — нарешті сказав я телевізору.
— Спробуй наш «Палмолів Гель» з екстрактом чорної орхідеї! — глибоким голосом відповів телевізор, ніби знущаючись наді мною.
Я покрутив ручки яскравості і контрасту на корпусі, однак нічого не змінилось. Зображення так і не з’явилось, хоча звук, як і раніше, ішов. Я не втрачав надії і продовжив стояти, усе ще надіючись на диво. Тим часом реклама закінчилась і заграла загрозлива музика «Кримінальної Росії». Це ж моя улюблена передача! І не видно ні грецця!
Я сплюнув. Не сильно, але сплюнув. Отак: тьху! І ще дужче скривився.
І мене можна зрозуміти — сьогодні ввечері по «1+1» мали показувати «Ґодзіллу» з Жаном Рено, крутими спецефектами ну і з самою Ґодзіллою. Рекламу цього кіна крутили цілий тиждень, і я її намагався не пропускати.
Але в «Таураса» були свої плани на вечір п’ятниці. Він відпахав весь робочий тиждень, справно показував новини та мексиканські серіали і зрештою вирішив дати відпочити своєму кінескопу.
Телевізор був дуже старий, чорно-білий. Його купив ще мій дідусь у сімдесятих. Дивно, що «Таурас» хоча би в такому стані дотягнув до дві тисячі другого. І що найгірше — його спочатку ніхто не хотів ремонтувати. І Валер’ян, наш місцевий радіолюбитель, і той маленький чоловічок з Буряківки, побачивши ту велику темну коробку, махали руками і казали, що легше купити новий, а це «одоробло» давно треба було викинути.
Мама на це читала цілу лекцію, що вона сама уже викинула б це «барахло» і питала в майстра, «де взяти грошей на новий», бо новий телевізор, мабуть, «гривень триста стоє», а «цей» (мій тато) все «сидить і нічого не робить», а тут «ще й у цього охламона (це вже я) штани порвались» і «де, де його грошей на все це взяти, який там телевізор ви шо».
Мама, звісно, перебільшувала. Ну ладно я фігнею маявся, але тато, хай і перебивався на сезонні роботи, але не був таким запропалим — саме він знайшов Замогильного. Це був чоловічок років сорока, великий, огрядний та мовчазний. Він міг легко працювати десь в охороні братків, бо лякав самим своїм виглядом. Найбільше вражали його кулачищі — здорові і важкі. Вони мені нагадували молоти, і я не хотів би пізнати їхню силу своєю довбешкою.
А от «Таурасу» повезло менше — Замогильний добряче його відлупцював, як тільки приїхав до нас на виклик. Чолов’яга був телемайстром і, як розповідали люди, так починав кожен свій ремонт. Гух, гух! При кожному ударі я аж голову в плечі втягував, і телік навіть стало трошки жалко. Але, на диво, ці знущання дали результат, бо екран, який лякав німотою ось уже днів три, тоді враз ожив і явив світу концерт Поплавського. Ну це краще ніж нічого. Головне — працює!
Замогильний тоді нічого з нас не взяв. Він мовчки сів у свою салатову «Таврію», дивом умістившись у салон, і поїхав до себе в райцентр. «Таурас» справно працював чотири з половиною дні, а коли зрозумів, що Замогильного поряд немає, то в обід п’ятого дня, прямо на диснеївських мультах, звично відрубив екран.
Знову приїхав Замогильний. Та цього разу він більше не дубасив вреднючий телевізор, а зняв його задню кришку та почав щось паяти, і хатою поплив цікавий запах каніфолі.
І два місяці «Таурас» показував картинку, поки сьогодні, в п’ятницю, коли «Ґодзілла» і всі діла, його екран знову не вирубився.
— Козел… — обізвав я телевізор.
А сам подумав: а чи не спробувати і собі побути телемайстром?
І, засукавши рукав светра, я легенько ляснув долонею по верху телевізора. Ні, нічого. Я вдарив ще — раз, другий, аж долоня на мить заніміла. Але я лупонув іще раз, вклавши в удар всі свої сили. Гах! І диво! — на екрані косо блимнуло зображення оперативної групи в шкірянках. «О, о!» — зрадів я і став гамселити телевізор з усієї сили обома руками, щоби, так би мовити, закріпити ефект.
— І шо ти оце тут твориш? — вигукнула мати, заскочивши на звук у залу.
— Та не показує! — сказав я.
— І ти рішив його доламати? — знову вигукнула мати, витираючи рушником руки.
— Я ремонтую… — похнюплено мовив я.
— Маньяк решіл забіть свою жертву голимі рукамі, — доєднався до розмови телевізор.
— Та хто ж так ремонтує! — вибухнула мати. — Брось його к гадам, бо зовсім доламаєш! Зараз батько з городу прийде, будемо суп їсти. Іди мий руки бігом!
Я ще більше похнюпився. Отакий вечір п’ятниці — телевізор не працює та ще й суп їсти. Гірше не придумаєш.

У залу я повернувся уже коли надворі стемніло. Набравши повітря в груди, я знову клацнув вмикачем, сподіваючись, що ця громіздка дерев’яна коробка одумалась. Телевізор ледь чутно загудів і я почув звуки симфонічної музики. Потім до музики доєднався шум літаків. «Цікаво, що це? — подумав я, затамувавши подих. — Невже воно?»
— ТріСтар Пікчерз представляє… Французька Полінезія… Фільм Роланда Емеріха… — заговорив телевізор.
— Так, це… — почав я.
— «Ґодзілла»! — коротко кинув телевізор.
Фільм почався. Але екран був темний.
— Ну чого, чого саме сьогодні? — зашипів я до телевізора. — Ти не міг поламатись завтра, а, дурна ти коробка?
Але «коробка», мабуть, образилась і не ввімкнула екран, хоча, по ходу, і не хотіла. Взагалі «Таурасу» було ніколи, він увесь був зайнятий фільмом. «Або виключай, або сиди і слухай!», ніби сказав мені телевізор. Я хотів ще влупити по його корпусу, але передумав і махнув рукою.
— А, ладно, хоч послухаю! — сказав я вже сам до себе.
І наступні дві години я стояв у темній залі, слухаючи відчайдушну стрілянину, рев монстра, гуркіт та панічні крики людей. «Щастить їм… — думав я із заздрістю. — Вони хоч можуть бачити…»

Прокинувшись наступного дня, я якийсь час лежав у ліжку, позіхаючи, немов скажений, і слухаючи, як мама гримить посудом в їдальні.
Я повернув голову до настінного годинника. Рівно восьма. О, яке рання! Можна ще поспати… І я повернувся на другий бік, для певності накрившись ковдрою. Заплющив очі, і тут враз вискочила думка: «А по ящику зараз мульти ідуть! О дев’ятій буде “Каламбур”. В обід — серіал про Містера Біна, да-да-да! Увечері — “Форт Баярд” і “Хижак” зі Шварцем!»
Сонливість як рукою зняло. Я вистромив голову з-під ковдри, потім сів на ліжку, злісно глипаючи на телевізор.
— От гад! — мовив я.
Тут у кімнату зайшов батько. Вигляд у нього був такий, неначе він і не лягав, але, скоріше за все, він просто прокинувся ще на світанку. Мугикаючи якусь тільки йому відому пісню, він підійшов до «Таураса».
— Не робить! — мовив я.
— О, Вадім, ти вже не спиш? — глипнув на мене батько, а потім клацнув вмикачем.
Я знову хотів повторити своє, але передумав, втупивши погляд в матовий екран телевізора. «Ну а раптом?»
За мить кімнату наповнили звуки гармошки. «Іграй, гармонь любімая». Вона завжди йшла рано в суботу, поки всі сплять. Батько втупився у своє відображення на екрані, чекаючи на картинку, але її не було.
— Мда, не фуричить… — промовив батько і потягнувся до ручок на телевізорі. — Учора ж ще робило…
— Замогильного треба, — авторитетно сказав я.
— Та треба, тільки він буряки копає… — мовив батько, оглядаючи тєлік з усіх боків. — А це на тиждень, може, і більше. У нього три огороди…
«На тиждень! — з жахом подумав я. — А як же бойовики? Як же ж мультики? Як же ж “Всі жінки відьми”?»
— Мда… — тягнув своє батько. — Прекрасно, тільки як же ж новини? Борис Бурда? ...
Покрутивши ручки та оглянувши телевізор з усіх боків (що там можна було шукати, я не знаю), батько, засукавши рукав своєї спортивної куртки, долонею кілька разів смачно гахнув по корпусу «Таураса».
— Вадииим! Прекращай! — крикнула з їдальні мати.
— Та це не я, мам! — обурився я.
А телевізор навіть не блимнув.

Та сумувати мені довго не довелось. Тільки-но я поквитався з традиційною ранковою яєшнею, як знадвору почувся знайомий свист. Хрущ, слабко гавкнувши пару разів, відразу замовк.
Це прийшов Гришка, мій однокласник і найкращий друг.
Він, як завжди, був одягнений у свої широкі чорні штани, які були б якраз в пору здоровому дядьку, сорочку з трьома ґудзиками, на давно нестриженій голові абияк сиділа замацана кепка з написом «Abubas», колись синього кольору. Оскільки хлоп був довгов’язим і страшенно худим, а одяг — завеликим, то Гришка скидався на городнє опудало, завжди похнюплене опудало, яке постійно про щось думає, витріщаючись невидючим поглядом поперед себе.
— Ну шо ти? — привітався Гришка.
— Та таке… — відповів я.
— А шо таке? — запитав Гришка.
— Та тєлік накрився.
— Правда? І шо, дуже накрився?
— Дуже. Не показує нічого.
Гришка важко зітхнув. Я його розумію. У нього телевізора вдома давно не було (мати пропила), тому ми часто в мене дивились різну фігню на вихідних, в будні після уроків або замість них. Звісно, Гришка засмутився.
— Ну треба придумати шось друге… — тихо мовив він по паузі.
І ми стали думати. Виявилось, життя без телевізора дуже складне, тому ми нічого не придумали, окрім як лупити футбольним м’ячем об стіну сусідського будинку. Гра була проста, проте захоплююча. Ми, увійшовши в раж, стали змагатись, у кого удар вийде найсильнішим, і коли зі стіни почали падати шматки цементу, у двір вискочила мати і сказала, щоби ми припиняли це живо, у неї і так голова болить, а ми ще й м’ячем бахкаємо.
Тим часом надворі розпогодилось. Незважаючи на те, що вересень добігав кінця, сонце смалило добряче, майже по-літньому, і скоро в голови стало припікати. Тому ми перебрались в тінь на ґанку й стали думати далі
— О, а давай у передачі пограємо! — озвався я.
— Як це? — глухо запитав Гришка.
— Ну як в телевізорі, тільки тут у дворі!
Гришка тільки очі вирячив. Я ж зганяв у хату і повернувся з великим, щойно вимитим емальованим кухлем.
— Дивись! — сказав я, кладучи кухоль собі на коліна догори дном. — Зараз буде «Угадай мелодію». Ти проспіваєш коротку мелодію якоїсь пісні, а я, як угадаю, влуплю по кухолю. Він буде нам замість кнопки. Якщо ж я не вгадаю, ти проспіваєш те саме, тільки більше, ну тобто довше. І так… Ну нехай три спроби буде щоби вгадати. Допетрав?
— Та ніби… — ніяково мовив Гришка. — Тільки я співати не вмію…
— Та і не треба, я також не вмію! — махнув рукою я. — Головне, щось намугикати. Давай, співай!
Гришка на мить задумався, а потім почав тягнути тоненьким голосочком:
— Мусі-мусі-мусі-пусі, мілєнькій мой, я гарю, я вся во вкусє…
Я вибухнув реготом, мало не впавши з ґанку. Гришка злегка почервонів.
— Чого ти ржеш? — спитав він.
— Та ти… Ахахах… Ти не слова співай… Просто мелодію… — не міг заспокоїтись я.
— Мелодію? Та так би зразу і сказав! — обурився Гришка.
— Я так і сказав! — відповів я і видихнув. — Ладно, давай спочатку. Тільки другу якусь.
І я ляснув долонею по кухлю.
Ми так грали годину, може, і більше. За цей час Гришка виконав з десяток пісень чомусь тільки російської естради, які я всі вгадав, окрім Надєжди Бабкіної, бо не люблю її і завжди перемикаю канал, коли вона з’являється на екрані. Потім Гришка взяв кухоль і пісні став загадувати я. Тут ситуація була інша: вгаданого майже нічого не було. Я загадував те, що Гришка не слухав, бо в нього не було касетного плеєра: Рамштайн, Лімб Бізкіт, Продіджи, Емінем.
Як я не старався, Гришка тупив і нічого не зміг вгадати. Щоб полегшити йому завдання, я став до мелодії додавати слова.
— Ду! Ду хаст! Ду хаст міщь! — співав я здавленим голосом, в такт тупцяючи ногою. — Ну шо, не вгадав?
— Нє, а шо це? — запитав Гришка.
Я махнув рукою і став думати, щоб ще загадати. Гришка ж позіхнув на весь рот.
— Шото мені надоїло мелодії вгадувати… — сказав він, віддаючи мені вже сухий кухоль. — Треба друге шось думати.
— Мммм… — став чухати підборіддя я. — О! А давай пліт з петпляшок робити. Як в «Очумелих ручках». Ми ж давно хотіли!
— Та то літо треба… — мовив Гришка. — І марудна ця справа.
— Так а шо ж тоді?
Гришка пошкріб голову, пошмигав носом, а потім підняв вгору свій брудний вказівний палець.
— О, придумав! — сказав він. — Тільки нам треба на стадіон.

Було десь по обіді, коли ми дійшли до стадіону. Сонце досі пекло, але тут вже відчувалась осінь — дерева, які густою стіною оточували стадіон, починали потрошку жовкнути.
Ми зупинились біля турніків і Гришка окинув оком простір. Перед нами виднілось два футбольних поля — зліва, велике і з низенькою травичкою, справа — менше, з майже голим ґрунтом та малими ворітьми для мініфутболу. За цим полем виднілись вкопані в землю колеса від трактора, трошки далі — рукохід. Біля великого поля бовваніли химерні конструкції баскетбольних кілець.
На великому полі тривав «матч», у якому брало участь аж двоє гравців — високий і кремезний Гайтавер і його кум Кабан, менший, огрядний і дійсно схожий на льоху. Це були наші однокласники з Курячого. Чи були вони насправді кумами, ніхто не знає, можливо, і вони самі, але всі точно знали, що Гайтавер — добрий і тупий, Кабан — не такий добрий, але теж не дуже розумний, тож вони і правда могли бути родичами.
Їхня гра полягала в тому, що Гайтавер з носака лупив по обчовганому м’ячу, а воротар-Кабан, як мішок з картоплею, для годиться намагався піймати м’яча і падав на землю, в основному не в ту сторону. Гра, мабуть, була дуже цікава, бо хлопці спочатку нас не помітили.
— Давай хай вони з нами пограють? — запропонував Гришка.
— Та давай, — погодився я.
— Ей, мужики! — крикнув хлопцям Гришка.
Гайтавер, який уже набрав розгін, завмер від несподіванки.
— Давайте з нами в одну штуку побігаємо? — запитав Гришка, коли ми підійшли.
— Яку? — запитав Гайтавер.
— Ви «Форд Байяр» бачили? Шоу таке французьке!
— Шо? — знову запитав Гайтавер.
— Шоу! — включився в розмову я. — Передача тобто, по тєліку!
Гайтавер замість відповіді привідкрив рота, втупившись у нас своїми великими очима. Він на чомусь зависнув, можливо, просто так.
— Ну ладно, не грузи, бо в нього зараз плата перегорить! — озвався Кабан. — «Форд Байяр» — прикольна тєма. Давайте побігаємо! Тільки ви правила скажіть.
— Значить, так… — почав Гришка і став показувати на стадіон рукою. — Гра починається біля турніків. Спочатку підтягуєшся тричі, тоді біжиш до коліс. Стрибаєш по них і на рукохід! Тоді біжиш на поле, оббігаєш по разу ворота і до кілець. Вилізаєш на них, торкаєшся щита і до турніків. Гра на час. Бігаємо по черзі. У кого піде менше часу, той і виграв.
— Там в кінці ще тигрів випускають! — басом озвався Гайтавер.
— Ну де ж ми тобі в Грушевому тигрів візьмемо? — запитав я.
— У мене дома календар з тиграми єсть, — сказав Гайтавер.
Гришка і Кабан синхронно схопились за голову.
— Ну то побіжиш додому за своїми тиграми! — психонув я, аж стрибаючи від нетерплячки. — Давайте вже грати!
— Підождіть, а приз який? — запитав Кабан.
Ми з Гришкою перезирнулись.
— Та без призу, просто на інтерес…. — знизав плечима Гришка.
— Нє, так не годиться! — задумався Кабан і зробив рух рукою. — Зараз!
І він збігав до свого наплічника, який лежав біля воріт, і повернувся з двома пачками «Мівіни».
— Во! — сказав Кабан. — З креветками! Од серця одриваю! — і хлоп скоса глипнув на вермішель, видно, не бажаючи з нею розлучатись. — О, а давайте хто прийде останнім, тому підсрачників випишемо? Кожен по пару разів хай проб’є.
Ми погодились, тим більше, останнім часто закінчувались наші футбольні матчі, і гуртом почимчикували до стартової позиції.
— Так, давайте хтось буде час лічити, бо в нас ні телефонів, нічого немає… — мовив Кабан.
Я хотів сказати, що можу взяти на себе цю функцію, як тут Гайтавер, без жодного слова, зірвався з місця і почав до рукоходу, роблячи свої величезні метрові кроки.
— Стій! Куди? Ми ще ж старт не дали! — закричали ми йому вслід.
Та все було марно. Гайтавер промчав поле, не виконавши жодного завдання, і зник в гущі дерев.
— Ну все, його сьогодні не буде… — сплюнув Кабан. — Давайте без нього. Ну, хто перший побіжить?
— Ти! — мовили ми з Гришкою в один голос.
— Ну я, так я, — якомога байдужіше сказав Кабан і почвалав до старту, кинувши нам: — Зараз трошки розімнусь і «Мівіну» захаваю!
— Ти біля рукоходу не здохни! — мовив я. — На старт! Увага! Пішов!
І Кабан рвонув з місця. Ну як рвонув — потрюхикав. Його огрядне тіло не давало йому на старті розвити потрібну швидкість, але, пробігши метрів три, він нарешті розігнався. Доволі швидко діставшись коліс, він став стрибати по них, і навіть здалеку було видно, яке червоне в нього обличчя. З останнього колеса він смачно ляпнувся на землю.
— Мінус очко! — крикнув я йому, продовжуючи про себе рахувати. — П’ятдесят п’ять, п’ятдесят шість…
Кабан, важко підвівшись і накульгуючи на праву ногу, підбіг до рукоходу. Він схопився за крайню перекладину, повиснув і став розгойдуватись, щоб дістатись до іншої. Раз на третій йому вдалось за неї схопитись, але, мабуть, уже спітнілі долоні не дали йому втриматись, тому він знову впав. Підвівшись, Кабан завмер на мить, оцінюючи відстань та кількість перекладин, і, махнувши рукою, побіг до воріт.
— Спочатку, спочатку давай! — крикнув йому Гришка, але хлоп не чув чи робив вигляд, що не чує.
До фінішу спортсмен прийшов уже пішим кроком, тримаючись за правий бік і ловлячи ротом повітря, як викинута на берег риба.
— Ех… Ух… Там… — намагався він щось сказати, показуючи то на поле, то на турніки.
— Три хвилини п’ятдесят секунд! — сказав я і записав ці цифри на дорожній порохняві носаком кросівка.
— Плюс хвилина за рукохід! — вигукнув Гришка.
— Та там… Хтось… Олією його намазав… — нарешті вимовив Кабан. — Втриматись нереально… Я вчора його тричі туди-сюди пройшов.
— Та розказуй! — мовив Гришка.
— Серйозно! — глипнув на нього Кабан і пустив довгу в’язку слину.
Гришка зайняв стартову позицію. Я крикнув: «Вперед», і він побіг легеньким підтюпцем, на ходу розминаючи руки. Гришка, очевидно, оцінив результат Кабана, тому не поспішав. Колеса він пройшов повільно, але якісно, вивіряючи кожен стрибок. На рукоході висів найдовше, та пройшов його увесь. І ось, вдаривши рукою по баскетбольному щиту, з виглядом переможця прибіг до старту.
Кабан, по-панськи розвалившись на траві, розреготався.
— Чого це ти ржеш? — запитав його Гриша.
— Ти про ворота забув! — задоволено сказав Кабан. — Треба було їх оббігти. Такі правила.
— Так, братан! — з жалем мовив я до Гришки. — Про ворота дійсно забув. Я ж тобі кричав!
Гришка лише рукою махнув.
— Дві десять! — оголосив я.
— Дискваліфікація! — рубонув Кабан.
— З якого це? — насторожився Гришка.
— З такого це.
— Нє, ну підожди! — почав заводитись Гришка. — Тоді і тобі дискваліфікація!
— Та нє! — мовив Кабан, гризучи травинку. — Я хоча би рукоходу торкнувся, а ти мимо воріт пропер, як так і треба!
Гришка почав заперечувати, Кабан водночас не здавався. Одним словом, мені, як судді, довелось втрутитись, бо учасники гри так би побились.
— Давайте без дискваліфікації, але плюс тридцять секунд за кожні ворота. Таким чином результат три десять!
— Суддя куплений… — буркнув Кабан, підводячись.
— Не хрюкай там! — порадив я і пішов до старту.
Гришка дав відмашку і я побіг. Спочатку було дивне відчуття — я рухав ногами, але ніби стояв на місці. Мабуть, далось взнаки передстартове хвилювання. Біля коліс зрозумів, що збив дихання, а самі колеса виявились набагато вищими, ніж здавались здалеку. Я відчув, що ставати на них було страшно, але пересилив себе і на тремтячих ногах виконав завдання. Потім схопився за рукохід і став смикатись — руки почали підступно зісковзувати. Хай йому абищо, їх ніби і справді хтось чимось змазав! З усіх сил я вчепився в одну із «драбинок» і, гойднувшись, перейшов на другу перекладину, потім на третю і четверту. На середині відчув, що сили мене залишають — м’язи на руках забились, дихання стало важким, як у паротяга, чомусь з’явився страх висоти. Я трошки повисів, відпочиваючи. «Скільки пройшло? Хвилина чи більше? Треба поспішити…» — промайнула думка. І, зібравшись, поліз далі. Подолавши середину, стало легше — рукохід пішов униз. В кінці я зіскочив вниз і помчав до воріт, оббіг їх і на другому диханні добіг до кілець.
— Ну… шо? — запитав я на фініші у Гришки, боячись почути поганий результат.
— Дві п’ятдесят! — гордо випалив Гришка.
— Нє, базару ноль, чисто пройшов! — ствердно кивнув головою Кабан.
І він гордо вручив мені «приз». Я трошки подумав і вирішив його розділити між усіма учасниками. Про покарання ми благополучно забули.
— Нє, мені така гра дуже нравиться! — говорив Кабан, хрумкаючи локшину за обидві щоки.
— І нашо нам той телевізор? — додав Гришка.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Хороший твір

© koka cherkaskij, 12-05-2024

Хороший твір

© koka cherkaskij, 12-05-2024
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.84824299812317 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …