Одного разу влітку двоє хлопців років одинадцяти, Вадим та Гришка на прізвисько «Мациклєт», вирушили на колгоспне поле, щоби трошки «позичити» там гороху. Але, як виявилось, на полі вони не одні. І це не сторож чи інші пацани, а велетенський доісторичний ящір, котрий ніби зійшов з фільму «Парк юрського періоду». Що буде далі? Чи виживуть наші герої? І чи взагалі — правда це чи ні? Про все це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання «Останній яблунівський тиранозавр», яке у 2020 році посіло третє місце в конкурсі “Open World”.
___________
Канікули лише почались, а ми з Гришкою (ну той, якого «Мациклєтом» прозивають і що метал краде) уже сходили рано-вранці на рибалку, покатались на човні, поїли немитих вишень з чужого саду (якщо що, то це була не моя ідея) і десь у суботу, повертаючись з чергової ранкової зорьки, Гришка запитав: «Чув новость?». «Нє, а шо?» — запитав я. «У Гайтавера дівіді-плеєр появився!» — гордо сказав Гришка. «Серйозно?» — не повірив я, позіхаючи. «Атвічаю! — відрубав Гришка. — Я вже був у нього, дивились… Як її? “Бригаду”! Казав, шо можна в суботу ще прийти. Сьодні якраз субота. Пагналі?». Мене, хоча і хилило в сон, але я погодився, бо той «дівіді-плеєр» бачив лише раз, і то здалеку, в райцентрівському магазині, з жалем думаючи, що мені такого красеня ніколи не куплять.
Гайтавер жив в іншому кінці села, у гарному новому будинку, у дворі з єврозабором і великими сталевими ворітьми. Масивну хвіртку прикрашав малюнок вівчарки з роззявленою пащекою і застережливим написом. Гришка ж, не звертаючи на нього уваги, прочинив хвіртку, і не встиг я нічого сказати, як він зайшов у двір, де його відразу збив з ніг великий кудлатий пес. Я вискочив за двір, зачинивши хвірточку, і замість риків та звуків шматування м’яса почув сміх Гришки та підскавулювання собаки. Я привідчинив хвірточку і побачив, що Гришка все ще валяється на землі, а пес намагається лизьнути його в обличчя. «Ай, Тузік, одійди!» — махав руками Гришка, однак собака лише розігралась і, завбачивши мене, підбігла й почала радісно стрибати біля ніг. «Шо ж ти, гад такий, робиш?» — почувся владний оклик з глибини двору і до нас вийшов чоловік, одягнений у камуфляжний одяг, із якимось відром у руці. То був дядько Артем, батько Гайтавера. «Його шо, правда Тузіком звати?» — здивовано запитав я в чоловіка. «Ага… — знічев’я кинув дядько Артем. — Не годиться він для Рекса чи Джульбарса, добрий і дурний, хоча і здоровий, як шкаф. Тільки і стеж, шоб не втік, тоді днем з вогнем не найдеш… Прийшлось табличку повісити, шоби хоча б так боялись».
Тим часом на шум з хати вийшов Гайтавер і став на вході, ледве вміщаючись у дверну коробку. Він позіхав на весь рот і потягувався — видно, ми його розбудили. Відмахнувшись від пса, який підскочив до нього, Гайтавер, не кажучи ні слова, рухом запросив нас у хату. Гришка потер долоні. «Так, і шо ми будемо дивитись? — запитав Гайтавер своїм басом уже у великій світлій залі, перебираючи диски. — Ужаси, мелодрами, бойовики ось єсть з Ван Дамом, серіал “Спецназ”, “Парк Юрського періоду”, “Звєздниє войни…”». «О, давай про динозаврів!» — мовив Гришка. «Не вопрос!» — знову лаконічно кинув Гайтавер і почав розкривати коробку з диском своїми величезними пальцями-сардельками.
І ми сіли дивитись фільм. За вікном тим часом сонце сховалось за хмарки і почав накрапати дощ. Я, майже втонувши в м’якому кріслі, відчув, що куняю, кілька разів засинав на хвильку, але знавіснілі рики та крики героїв, які постійно тікали від доісторичної тварюки, швидко приводили мене до тями. «Ух, круто! — сказав Гришка, коли на екрані з’явились титри. — А ще єсть шось похоже?». «Друга часть, — кинув Гайтавер, ліниво розвалившись на дивані. — Але давайте вже завтра, мені ще … комнату прибирати». Гришка з жалем скривився, але підвівся, пообіцявши, що ми обов’язково прийдемо завтра. «І шо його робити зараз?» — запитав я, коли ми вийшли з хати. Гришка на мить завмер і, трошки покусавши задирку на брудному пальці, сказав: «О, а пішли на горох! Тим більше, дощ уже пройшов!».
Коли ми йшли вулицею, про дощ, який пройшов буквально хвилин десять тому, свідчила лише роса на траві, навіть калюж не було, а під деревами виднілись сухі плями. Сонце почало смалили ніби з подвійною силою.
— А далеко те поле? — спитав я, коли ми вийшли з Яблунівки.
— Та нє, ще півчасика чапати, може час, — відказав Гришка, хвацько спльовуючи на дорогу. — Горох там, я тобі скажу, просто пєсня! Я от недавно ходив, так, мабуть, два часа там пасся, а потім додому нагріб пакетяру.
Ми пройшли місток, трійко рибаків, які сумно дивились на поплавки в каламутній воді, минули Вишнівку і нарешті вийшли на безкраю місцину. Тут Гришка помітив у траві принесений вітром мішок і відразу забрав його собі. «Гороху додому наберу опять!» — сказав він, радіючи, як мала дитина, і не особливо переймаючись, що було в тому мішку раніше.
І ми пішли далі. Куди не кинь оком — ні будинку, ні душі, тільки давній курган мріє на обрії і раз по раз стовпчиками вигулькують байбаки, які повідомляли про наше перебування коротким свистом. На сонце набігла хмарка, спохмурніло, подув прохолодний вітерець. Гришка співав якусь пісню з «Любе» і розмахував ще порожнім мішком. Так ми минули невеликий ставок, загороджений саморобною загородою з грубих дрючків, і нарешті вийшли до безмежного зеленого моря.
— О, горооох! — закричав, як навіжений, Гришка і з усіх ніг помчав вперед.
Робити нічого — я побіг за ним і зупинився вже біля самого поля. Гришка не збрехав — воно дійсно було величезним. По обидва боки тягнувся горох, зліва зникаючи в безмежності, а справа зливаючись у єдину зелену масу біля невеликого ліска. Гришка тим часом уже господарював — ген його чорна довбешка бовваніла в тому зеленому морі. Він, мабуть, був дуже голодним, бо по-звірячому розривав зубами стручки, вигризав горошини і відразу рвав іще. Я спробував і собі: горох був таким, як треба, — не дуже молодим, коли горошини надто маленькі, але і не старим, великим і несмачним, гідним хіба на суп чи курям на поживу. Горошини прямо танули в роті і я все їв, і їв, відчуваючи в роті приємний солодкуватий смак.
— Ну я ж казав, шо горох зашибісь! — озвався Гришка вже поряд.
Вигляд у нього був задоволений, він гикав і ласо плямкав, не випускаючи горох із рук. Я з’їв ще пару стручків і відчув, що наївся. Гришка вийняв з-за поясу свій мішок, струхнув його для годиться і широкими кроками пішов до центра поля. Я теж змінив позицію, відійшовши на десяток кроків вліво, почав набивати стручками кишені, як тут повітря прорізав гучний і моторошний рик. Я так і закам’янів й автоматично повернув голову на звук — ричало щось із того ліска біля поля, щось масивне і величезне. Крони дерев гойднулись, знялась зграя птахів і почувся тріск гілок — істота йшла лісом.
— Гришка…, шо то за … фігня? — ледве вимовив я, відчуваючи, як перехоплює подих.
Гришка, завмерши з мішком у руці, кілька секунд витріщався на ліс, а потім закинув мішок за плечі і вистрибом побіг на мене.
— Шо там? — запитав я знову тихіше.
— Без понятія! — кинув він, пробігаючи повз. — Але, думаю, треба линяти.
Я не став сперечатись і дременув за Гришкою. Зупинились ми лише за ставком — у Гришки розв’язався кед. Я, віддихуючись, озирнувся, але ніхто за нами не гнався — було тихо і спокійно, навіть байбаки сховались.
— Капєць, я мало в штани не наклав, — вирівнявши дихання, мовив я і в очі потрапив мішок Гришки, набитий майже наполовину. — Ого, а як це ти вспів?
— Хха! Уміти треба! — пораючись зі шнурком, мовив Гришка. — Я б ще набрав. Ех, такі надєжди були на той горох…
Я зітхнув і ще раз озирнувся, та ознак погоні чи чогось небезпечного не було. Тому ми рушили далі, уже не поспішаючи, але вслухаючись і озираючись. Коли ми підійшли до Вишнівки, то побачили біля однієї з хат кремову, бруднувату «Ниву». Гришка різко кинув свій мішок у траву, а потім засичав до мене: «Викидай!».
— Бачиш «Ніву»? — показував Гришка брудним пальцем поперед себе. — То дяді Артьома…
— І шо? — запитав я.
— Нішо! — відрубав Гришка. — Він сторож у колхозі. Якщо побачить нас з горохом, всипе так, що мало не покажеться…
Я кивнув головою і випорожнив вміст своїх кишень, незграбно відбуцавши крадене з дороги. Що не кажіть, а Гришка в подібних справах ас — читає по складах, а от красти — майстер! Зробивши всі операції, ми вдавано-спокійно, ніби гуляючи, побрели далі, до мосту. І от коли я подумав, що все минулось, із двору, біля якого стояла та «Нива», вийшло двоє чоловіків: один, огрядний, у якого з одягу були лише плавки, й інший, дядько Артем, у своєму незмінному зеленому камуфляжному одязі. Що він тут забув? Чоловіки про щось трошки поговорили, огрядний почухав пузо і тицьнув пальцем у нашу сторону, дядько Артем перевів на нас погляд і побіг до нас підтюпцем, зично вигукнувши: «Хлопці! Ану стійте!».
— Попали… — скрушно протягнув Гришка. — Мабуть, побачив, як ми викидали…
— Може … побігли? — запитав я.
Однак тікати було пізно, дядько був уже близько. Я втягнув голову в плечі, уявляючи, як мене сковують у наручники і везуть у дитячу колонію, але коли чоловічок підбіг ближче, від серця трошки відлягло — вигляд у дядька Артема був незлий.
— Фух, добре, шо ви тут! — сказав він. — А ви звідкіля ідете? З поля?
— Нє, нє, — зорієнтувався Гришка. — Ми біля ставка були. Гуляємо, знаєтє!
І він ефектно сплюнув на землю і втупився в дядька Артема. Той перевів погляд на мене:
— Не бачили там часом Тузіка?
— Кого? — перепитав я.
— Ну… — зам’явся дядько Артем. — Тузіка. Мого тиранозавра.
Я відкрив рота і вирячив на чоловіка очі:
— Тузік — це ж ваша собака…
Той скривився:
— Гарненька собака! Так шо, не бачили? Здорова така махіна, велика голова, зубів повен рот, нє?
— Нє… — протягнув я. — Але ми чули якийсь рик біля поля.
— А, так, значить, ви там були? — перепитав дядько Артем.
— Ну… — затнувся я, дивлячись на Гришку, але відступати було пізно. — Так, були. Проходили… мимо…
— О! — радісно вигукнув чоловік. — Тоді не в службу, а в дружбу — поможіть знайти, а? У нас зараз усі люди зайняті, а Тузіка треба піймати. Він нікого не чіпає, але трошки буйний і може урожай потоптати. А я вам вознагражденіє дам.
І дядько Артем з надією глянув на нас. Я зітхнув, глипнув на Гришку, який у задумі намагався відкусити задирку, і запитав:
— А він нас не з’їсть?
Дядько Артем розсміявся:
— Яблунівські тиранозаври нікого не їдять.
— Яблунівські? — перепитав я.
— Да-да, — поквапом кивнув головою дядько Артем. — Пішли в машину, поїдемо до того місця, де ви чули рик…
***
— Та ти не бійся! — говорив дядько Артем, кермуючи авто в густій хмарі пилюки і звертаючись чомусь виключно до мене. — Тузік нормальний. У нас колись їх багато було…
— Тиранозаврів? — запитав я.
— Ну так, — байдуже кивнув головою дядько Артем, крутячи кермо, — у колхозі. Раніше тут багато чого було… Техніки всякої, людей, а коли почались дев’яності, все пропало — і люди, і тиранозаври. На них, ну на таких, як Тузік, спочатку боронки чіпляли і поля орали, але не всі з них … якби тобі сказати… слухняні чи шо? Були такі, шо запряжеш його, він тобі цілий день паше, а були такі, шо пручались, тікали. Прямо як мій.
— Так а звідки вони взялись? — не вгавав я.
— Це ще за Брєжнєва почалось… — відповів дядько Артем. — Всесоюзний експеримент, во! Партія вибирала села і хутори, такі, як наші Яблунівка і Вишнівка, ну, шоб віддалені від цивілізації, і присилала нам опитні образци. Спочатку виводили їх десь на Кубані, якщо мені пам’ять не ізмєняє (спеціальна травоїда порода — тиранозаурус хербіворес!), присилали нам годовалих чи навіть старших, потом ми стали самі вирощувати. Розводили, думали, топливо економити і ними поля орати. У мене на балансі спочатку було троє голів: мальчік і дві дєвочки, потім трошки прибавилось, канєшно... Це я щас сторожую, а взагалі я животновод… Так от, мені та іншим животноводам поручено було одомашнювати, привчати до боронки. І, знаєш, виходило, да. Не зразу, не всі, але виходило. Але союз розвалився, у 90-х в колхозі чорті-шо почалось, про експеримент всі забули… І от в 98-му… Чи 97-му… Який зараз рік?
— Дві тисячі третій, — сказав я.
— Аааа…, — протягнув дядько Артем. — Ну да, так, годів п’ять назад, приїхали люди з Лопанська на грузовиках і майже всіх забрали. Я собі тільки Тузіка оставив, він тоді зовсім малий був. Прив’язався я до нього. Та і казали, що всіх інших збирались пустити на м’ясо для якихось лопанських бандитів… Ну от, так і став Тузік у мене на пасіці жити. А шо? Двір сторожує, місце глухе, лисиці шастають, взимку вовки навідуються, та і циганва може заглянути. Пасіка в мене велика, а місця там хоч жуй… Ну ти зрозумів…
Я кивнув головою, хоча нічого не зрозумів.
***
— Оце так-так… — сумно мовив дядько Артем, коли ми під’їхали до ліска.
Ми вилізли з авто і Гришка навіть присвиснув зі здивування. Тузіка шукати і ловити не прийшлось — він лежав на краю лісу і, очевидно, набігавшись та набешкетувавшись, спав без задніх лап на «галявині» з повалених дерев. Поле біля лісу було витоптане величезними лапами. Зблизька ця істота виглядала дуже моторошно — величезний масивний тулуб, голова зі щелепами, які, мабуть, нашу «Ниву» перекусили б як сірник, передні лапи з гострими кігтями. Не заспокоювала думка, що цей вид був травоїдним. Я ледве стримався, щоби не чкурнути назад, лише перевів погляд на Гришку, а той стояв і усміхався, зі страху чи що.
— Тузік! — гаркнув дядько Артем. — А ти шо тут, гад такий, робиш!
Тузік враз розплющив одне око, яке відразу втупилось в мене, і тут я не стримався і почав задкувати.
— Я тобі дам! — ще раз гаркнув дядько Артем, підходячи ближче. — Це свої, ніззя! Вставай бігом!
Тузік неохоче став на лапи, струснув величезною головою, немов собака, який виліз із води, і винувато глянув на господаря.
— Ну шо, хлопці, — звернувся до нас дядько Артем. — Зараз мені поможете. Треба цю скотиняку пригнати додому, тобто до моєї пасіки, за Вишнівкою. Знаєте, де це?
Ми кивнули.
— Прекрасно, — мовив дядько Артем. — Будете гнати цю гадость по степу, а я поїду по дорозі поряд. Ідіть ззаду по обидва боки, якщо він пробуватиме кудись побігти, кричіть щось і лементуйте, він ще молодий і лякливий. Тузік, ану іди сюда!
Не встиг я і оком змигнути, як Тузік зробив кілька важких кроків, від яких, здавалось, двигтіла земля, і шумно втягнув повітря, вивчаючи мій запах. Його масивна морда була за кілька сантиметрів від мого носа. Я витягнув руку і доторкнувся до його морди, вкритої товстою і цупкою шкірою. Тузік завмер і так видихнув, що збив мене з ніг потоком повітря, а потім відскочив і, гупнувши на землю, почав качатись, здіймаючи неймовірний тріск.
— Ну-ну, хвате, хвате, найшов час гратись! — суворо сказав дядько Артем. — Додому пора!
Тузік скочив на лапи і радо помчав вперед, ламаючи вцілілі дерева.
— Куди попер? — крикнув йому дядько Артем і Тузік зупинився, винувато втягнувши масивну голову. — Це він ще багато набідокурить, поки додому дійдемо, — а тоді до нас. — А ви чого стоїте? Керуйте, йошкін кот!
Ми з Гришкою перезирнулись, Гришка сплюнув і слина потрапила йому на штани.
— Ану пішов! — сказав я до рептилії, не чуючи власного голосу.
— Н-но! — озвався Гришка і почав плескати в долоні, як на гусей, а дядько Артем вибухнув сміхом, та так голосно, щоб Тузік знову злякано глипнув на нас.
***
Сонце стояло високо — був обід. Ми брели по полю і байбаки здивовано витріщались на те, як двоє семикласників ведуть величезну, як будинок у місті, істоту, яка чвалає, приречено опустивши голову. «Нива» дядька Артема гуділа поряд, здіймаючи куряву польової дороги. Парило як на дощ, і Тузіку також було жарко — він ішов повільно і втомлено, не намагаючись втекти, лише зрідка струшуючи головою, відганяючи мух та ґедзів.
Поле скоро закінчилось і ми вийшли до річки, біля якої живописно розкинувся липовий гайок. Тут було прохолодніше, і Тузік відразу ожив: він став нюхати землю, періодично завмираючи і вивчаючи щось попереду. Та раптом він дременув до дерев, та так швидко, що ми з Гришкою ледве встигли відреагувати криками і свистом. Тузік неохоче зупинився.
— Хай біжить! — крикнув дядько Артем з машини. — Ми почти прийшли.
Тузік, ніби зрозумівши ці слова, чкурнув вперед, пробіг гайок, зник за деревами і вже з-за крон дерев пролунав уже знайомий потужний рик.
— Пасіка, — коротко кинув Гришка.
І дійсно, за деревами стало видно перші вулики. Пасіка була просто величезною — на великому просторі, не менше нашого шкільного футбольного поля, стояли (деякі лежали) зо два десятки вуликів, то тут, то там виднілись поодинокі деревця, переважно яблуні і старезні сухі груші, майже на всіх було видно відламані гілки. Виднілись хатинка, очевидно, «резиденція» пасічника, кілька вутленьких господарських будівель, від однієї з яких залишились лише дощечки. Але ще більший простір займав величезний город, засаджений всім, що душа забажає. Усе — город і двір — було в глибоких вм’ятинах від масивних лап. І нарешті за вуликами виднівся величезний вольєр, обнесений сіткою, з великою рваною дірою, від якої вели все ті ж величезні сліди…
Дядько Артем зупинив «Ниву» під однією із груш, глянув на вольєр і став скрушно хитати головою.
— Ай-яй-яй, прогриз, гад… — казав він. — Треба таки стальні прути наварювати…
«Гад», тим часом, був уже у дворі і, трошки посопуючи і випускаючи шумно повітря, стояв біля городу, нетерпляче перебираючи лапами. Ага, так он куди він поспішав… «Зараз, зараз» — сказав до нього дядько Артем, зайшов в один із сараїв, кілька хвилин там чимсь човгав, а потім вийшов, штовхаючи поперед себе возика, який був навантажений огірками. Тузік, як тільки це побачив, хотів накинутись на поживу, але дядько на нього гримнув, і Тузік ображено відскочив вбік та завмер. Дядько Артем довіз возик до центру двору, вивалив огірки на траву і Тузік одним стрибком досягнув купи й прямо пірнув мордою в неї, поїдаючи огірки й несамовито чмакаючи.
— Він у вас огірками харчується? — спитав дядька Артема Гришка.
— Так, він їсть усе! — втомлено мовив дядько Артем. — Гарбузи, кавуни, картошку, капусту. Усе жре, тільки давай! Антоновку дуже любить, але в мене її мало. Кабачки любить, тільки молоді, старими вони гидують. Вобщєм, їсть майже все, бачиш, який город, то все для нього. Ладно, дєло сдєлано. Підождіть трошки, я вам меду винесу.
Ми сіли на лавочку, слухаючи заспокійливе гудіння бджіл. Тузік, розправившись з огірками, ліг на траву, поклав голову на лапи і витріщився на нас, переводячи погляд то на мене, то на Гришку.
— Держіть, — сказав дядько Артем, вийшовши з хати, тримаючи в руках дві півлітрові банки меду. — Можете приходити, я ще дам. І горох далі рвіть, скільки треба.
Ми ніяково гигикнули, попрощались і почимчикували додому. Уже за двором почули його розпачливий голос:
— От гад! Ти нашо клубніку потоптав? Мене ж стара уб’є…
— О, Тузік ще й клубніку їсть, — загиготів Гришка. — А тобі б пора вставати! Вадиим, вставай!
Я розплющив очі і побачив Гришку та Гайтавера, які намагались мене розбудити. Озирнувся і з подивом помітив, що я досі сиджу в кріслі перед телевізором, по якому ідуть титри, а за вікном уже світить сонце.
— Ох ти… — сказав я, витираючи слину. — І давно я відрубився?
— Давно, десь на середині кіна, — відказав Гришка.
— Як ти тільки заснув, — глухо мовив Гайтавер, вимикаючи телевізор. — Усе ричить і кричить…
Замість відповіді я лише позіхнув.
Ми попрощались з Гайтавером і вийшли з хати. Хмар наче і не було, сонце сліпило очі і було надзвичайно спекотно.
— А що далі будемо робити? — запитав я Гришку.
Гришка трошки подумав і сказав:
— О, а пішли на горох! Тим більше, дощ уже пройшов!
