‘’Все кінчається смертю’’, – мовив Орландо, на льоду сівши прямо. Проте Саша, яка, звичайно, не мала в собі англійської крові, зате була із Росії, де вечори значно довші, світанки не такі хуткозмінні, а речення часто лишається на півдорозі, тому що не знаєш як краще його закінчити – Саша дивилась на нього, можливо, сміялась із нього, бо він їй, либонь, видавався дитям, й не казала нічого. Та згодом крига між ними схолола, що їй не сподобалось, тож піднімаючи знову його на ноги, мовила так чарівливо й дотепно, і мудро настільки (втім, на жаль, все французькою, яка у перекладі, звісно, тратить весь блиск), що він позабув про води, скуті морозом, чи про ніч, що вже насувалась, чи про селянку, чи що там було, і спробував їй розказати – нуряючи й плещучись в тисячах образів, які давно потьмяніли, як і жінки, що колись їх навіяли, – до чого саме подібною вона була. Сніг, вершки, алебастр, вишні, мармур, золотий дріт? Не те. Вона була як лисиця, або оливкове дерево; як хвилі на морі, коли дивитись згори; як смарагд; як сонце над пагорбом, чия зелень іще у тумані – як ніщо із того, що він в Англії будь-коли бачив чи знав. Перерив усю мову як міг, слова його бігли. Потребував іншої мови й інших ландшафтів. Англійська в звертанні до Саші була занадто відвертою, непотайною й цукристою. Бо в усьому, що говорила вона, хай як чуттєво і прямолінійно, щось лишалося немовленим; за всіма її діями, хоч якими зухвалими, ховалося щось. Так зелене пломіння здається закритим в смарагді, або сонце, ув’язненим в пагорбі. Прозорість була тільки зовні; всередині кидався вогник. Блимнуло; згасло; вона не світилась ніколи рівним світлом англійки – тут, згадавши, однак, Леді Маргарет з усіма її юбками, Орландо рушив у захмелінні чуттів і помчав її льодом, швидше, швидше, клянучись, що дожене той вогонь, що пірне по коштовність, і так далі, і далі, слова йому зривалися хапко на віддих із хвилюванням поета, що витискає поезію з себе навпіл із болем.
Але Саша мовчала. Коли врешті Орландо їй розказав, що вона і лисиця, й оливкове дерево, й вкритий зеленню пагорб, і виклав цілу історію власного роду; що їх дім є одним з найдавніших в Британії; як вони прийшли з Риму із Цезарями та користалися правом їздити Корсо (головна з вулиць Рима) у паланкіні оздобленім китицями, привілеєм, за його твердженням, зарезервованим саме для тих, в кім тече імператорська кров (тому що в ньому була гордовита довірливість, сама собою досить приємна), він спинився й спитав в неї, Де її дім? Хто її батько? Вона має братів? Чому вона тут сама з своїм дядьком? Тоді, дивним чином, хоч вона й з готовністю відповідала, між ними закралась зніяковілість. Він запідозрив спочатку, що то її статус не аж такий, як їй би хотілось, високий; або що вона соромиться варварських звичок свого народу, бо він чував що жінки у Московії носять бороди, а чоловіки й поготів зарослі хутром від поясу вниз; що і та і та стать там на захист від холоду мажуться лоєм, деруть м’ясо руками й живуть у халупах, в яких Англійський поміщик постидався б тримати власних корів; тож більше на неї не тиснув. Втім, по розмислі, зметикував, що мовчала вона через що інше; на підборідді у неї не вилось волосся; ходила вона в оксамиті, гаптованім перлами, і манери її були ніяк не манерами жінки, що зростала у хліві.
Що ж в такім разі вона від нього таїла? Сумнів, що підстеляв величну потугу його почуттів, був як грузькі піски під монументом, що знагла повзуть і захитують цілу конструкцію. Його враз пронизував біль. Або ж він паленів таким шалом, що не знала як його заспокоїти. Можливо, заспокоїти і не бажала; можливо, їй його шаленіння було до смаку і вона лише більше зумисно дражнила – такий собі виверт Московитської вдачі.
Продовжимо виклад – той день, промчавши на ковзанах далі, ніж звично, вони опинились в тім місці ріки, де судна ставали на якір і так примерзали. Серед них стояв корабель посла Московитів, з розмаяним двоголовим чорним орлом на грот-щоглі, увішаній в кілька ярдів завдовжки бурульками всіх кольорів. Саша забула дещо з вбрання на борту, і, гадаючи, що на кораблі немає нікого, вони забрались на палубу й подалися на пошуки.
Тримаючи в пам’яті дещо з власних минулих пригод, Орландо б не здивувався, коли б хто з достойників міста усамітнився тут ще до них; так воно й сталось. Вони далеко від борту не відійшли, коли один красивий хлопчина розігнувсь від свого якогось заняття за бухтою линви й, кажучи типу того, мабуть, тому що російською мовив, що він один із команди і що допоможе Принцесі знайти що їй треба, засвітив оцупок свічі й розчинився з принцесою в нижніх частинах судна.
Час минав, і Орландо, охоплений власними мріями, думав лише про насолоди життя; про справжню коштовність; і її неповторність; і про те, як зробити її безповоротно й назавжди своєю. Перепони і труднощі мали бути подолані. Вона затялася жити в Росії, краю замерзлих річок, диких коней, й людей, що, казала, патрошать ножем одне одному горло. Що ж, краєвиди із сосен і снігу, хтиві звичаї та різанина його не надихали. Не спішив також кидати милі англійській душі садівництво й спортивні розваги; відступати від служби; занапастити кар’єру; стріляти оленів замість зайців; пити водку замість канарського, і ховати ножа в рукаві – навіщо саме туди, гадки не мав. Втім, все це, і багато що більше заради неї б зробив. Що ж до заміжжя із Леді Маргарет, то, хоч і призначили рівно на цей день за тиждень, воно собою являло такий очевидний абсурд, що і думати було дарма. Її кревні його очорнять за зневагу поважної дами; друзі візьмуть на поглум за те, що найліпшу в світі кар’єру зламав задля сніжних пустель і Козачки – це не важило і соломинки у зіставленні з Сашею. Першої ж темної ночі вони утечуть. Сядуть на корабель до Росії. Таке собі думав; такий складав план, походжаючи палубою.
