Весняні Карпати зустріли їх плакучою мрякою. Тоді Яна й Тимур ще не здогадувалася, що похмура погода триматиме їх у вогких холодних обіймах цілісінький тиждень. Сонечко лише зрідка проглядатиме крізь дощову завісу, та й то лишень в обідню пору, коли в Андрійка за розкладом денний сон. Через це найбільш погожі години вони пересиджуватимуть у готелі, дивлячись з балкона на гори, поміж якими ковзають неповороткі хмари.
Ось і сьогодні за вікном накрапало. Втім, дворічному розбишаці Андрійкові така погода була до вподоби, тому він витягнув татка надвір, аби пострибати по калюжах. З вікна ресторану Яна спостерігала, як хлопчак з чорними кучериками, взутий в яскраво-зелені гумові чоботи, човгає ногами по воді впереміж із багнюкою. Поряд підбадьорював і плескав у долоні високий чоловік у сірій вітровці — її Тимур.
Офіціантка поставила перед Яною прозору склянку з лате — та так недбало, що кава виплеснулася на стіл. Дівчина не здивувалася такому обслуговуванню, бо за час проживання звикла, що персонал тут працює байдужий, ще й повсякчас грубіянить. Яна дивилася перед собою і спостерігала, як краплина кави повільно сковзала вниз по скляній поверхні. В неї вже не було сил лаятися з офіціанткою, щоб їй принесли нове лате. Не було сил поскаржитися, щоб витерли пилюку з підвіконня, яка її дратувала, чи зняли павутиння, що висить тут відколи вони заїхали. Яна не мала сил ні на що.
Відпустка в Карпатах була останньою спробою розвіятися, втекти від щоденної рутини, в якій вона потопала впродовж ось уже двох років. Але марно. Андрійка на природі знову накрили істерики, він погано спав вночі, постійно «висів» на Яні, і лиш в останні кілька настрій покращився. Але відпустка майже позаду — завтра ввечері поїзд назад до Києва.
Смартфон Яни, який лежав на столі, засвітився. Яна відволіклася від кави і взяла його до рук, щоб погортати сповіщення. В «інсті» її колишній колектив виклав відео з виступу в Амстердамі. Як же їй хотілося туди, до них, на сцену. Бути легкою, невимушеною, знову подорожувати світом, знову вбиратися в яскраві костюми, знову отримувати овації переповнених концертних залів. Натомість вона тут, у гірській глушині, змушена витирати сльози малечі, яка з’явилася в неї так рано.
Нове повідомлення на смартфоні — прийшла розсилка з сайту вакансій. Що там? Адміністратор спортивного клубу, няня на годину, менеджер з продажу в магазин «Все для танців». Яна прийняла гірку правду про те, що вже ніколи не повернеться в шоу-балет, і тепер стояла розгублена на роздоріжжі: чим займатися? ким бути? куди піти?
Її думки перервав оксамитовий голос офіціантки просто над вухом:
— Перепрошуємо за пролиту каву, — вона приязно посміхнулася. — Я принесла нову. І ось десерт — за рахунок закладу.
Яна розгубилася, бо не очікувала такої щедрості від ресторану і тим паче, ввічливого тону з вуст його працівниці. Офіціантка явно новенька, і ще не пройнялася тутешньою атмосферою фірмового ставлення до клієнтів, як до пустого місця.
— Дякую, — все, на що спромоглася від подиву Яна.
— Прошу, — підморгнула офіціантка. Її чорне волосся було туго заплетене у дві важкі коси. — Дозвольте також запропонувати на закінчення вашої подорожі культурну програму, так би мовити.
Вона поклала на край столу рекламний проспект з промовистим заголовком «Туристичні принади Карпат».
Шоколадний фондан танув у роті, і Яна примружилася від насолоди. Настрій піднявся. Вона притягнула до себе листівку, щоб погортати, хоч і розуміла, що шансів на відвідування цих локацій все одно катма. Оголошення про сплав на байдарках і підкорення Говерли вона оминула, катання на квадроциклах і купання в гарячих чанах — не цікаво. Можливо, кінна прогулянка? Треба подумати. А це хто?
З останньої сторінки на Яну пронизливо дивилася якась стара з білим, як сніг, волоссям, що вибивалося з-під хустки. Її обличчя помережили зморшки, а на щоці та біля носа притулилися дві темні бородавки. Однак огиди в дівчини бабуся не викликала. Поруч зі світлиною зазначалося: «Босорка Євдокія допоможе дізнатися майбутнє, відповість на питання, які бентежать, дасть мудру пораду та вкаже шлях до щасливої долі».
Яна подумала, що не вірить в цю всю потойбічну маячню, але в душі прокинулася цікавість. Карпатські мольфари відомі своїми могутніми чарами, тож чому б не скористатися даром провидиці, щоб зрозуміти, як їй жити далі?
— За обід розраховуватися будете? — руда офіціантка, яка стояла над душею з тацею брудного посуду, вирвала Яну із роздумів.
***
До Старих Мухоморів зміїлася дорога, всіяна вибоїнами, на яких тут і там підстрибувала старенька «нива». Спочатку Тимур хотів їхати разом із Яною, бо боявся відпускати дружину в глупу ніч саму. Але коли побачив транспорт Івана, чий телефон було вказано у проспекті як менеджера з перевезення клієнтів, то вирішив, що вони з Андрійком залишаться в готелі. За словами Івана, Євдокія приймає клієнтів лише вночі, без жодних винятків. Відмовити Яну їхати в невідомість до якоїсь шарлатанки від так і не зміг.
У салоні авто не вистачало обшивки, а зі стелі звисали обірвані електричні дроти. Обличчя водія було заросле кошлатою коричневою бородою, яка випирала в різні боки і спадала йому на черево. Яна втиснулася в пасажирське сидіння справа від нього та вчепилася за ручку над дверима після того, як машина вчергове підскочила, і дівчина ледь не вдарилася головою об стелю.
— Ну ось, приїхали, — буркнув він, коли мотор перестав гарчати. Іван зупинив авто перед чорним пагорбом, верхівка якого губилася в темряві. — Далі самі — пішки. Ось по цій стежині, — додав Іван. Фари зблиснули, і перед авто показалася стежка.
Яна невпевнено зачинила за собою дверцята, боячись сполохати диких звірів, що могли спати в лісі, що простягався навкруги пагорба. Доріжка, протоптана між дерев, круто повела вгору, тож Яна поспівчувала бабусі, якій треба долати підйом, аби дістатися дому. Звісно, якщо вона коли-небудь виходить зі свого обійстя.
Хата босорки стриміла на самісінькому вершечку гори. Довкруж неї плівся низенький тин, прикрашений глеками, а на городі стояло набите соломою опудало. Головою йому слугував гарбуз із вирізаними очницями, і на мить Яні здалося, що очі в опудала спалахнули зеленим вогнем.
Вікна в хаті світилися. Коли вона підійшла ближче, зі скрипом прочинися двері, ніби запрошуючи всередину. Яна пригнулася, щоб проминути низький одвірок, і побачила, що на дерев’яних стінах танцюють химерні тіні. Наступної миті порив вітру рвучко захлопнув двері за спиною в Яни та загасив свічки. Гостю обступила суцільна темрява, просякнута ароматами трав та диму.
— Став своє питання, дівчино, — почула Яна хриплий старечий голос, який долинав невідомо звідки.
— Я…я… — затнулася Яна, — прийшла спитати про майбутнє.
Дівчина переминалася з ноги на ногу і озиралася довкола, намагаючись розгледіти силует співрозмовниці, але очам не було за що зачепитися.
— Своє чи рідних? — цього разу голос був гучний, наче босорка говорила просто над головою. Від несподіванки Яна скоцюрбилася, і її кинуло в дрож.
— Своє, — ледь чутно промовила Яна. — Я заплуталася. Не знаю, що робити далі, ким працювати... Не знаю, хто я.
Босорка зайшлася високим писклявим сміхом, від якого закладало у вухах. Сміх перейшов у глухий кашель, а тоді Євдокія замовкла. І мовчала так довго, що Яна було почала задкувати і намацувати на стінах двері, щоб скоріше полишити похмуру оселю. Але тут босорка озвалася.
— Я зазирнула в твою душу, і побачила загнаного звіра, — Євдокія говорила спокійно і м’яко. — Глянь на себе!
Перед дівчиною нізвідки виросло велике люстро, що відливало срібним блиском і висіло просто в повітрі. На Яну дивилося її відображення: бліде обличчя з мішками під сумними зеленими очима.
— Ти втомлена, наче маєш років більше, ніж я. Виснажена, як торішнє листя. А тобі б ще цвісти та цвісти!
Дзеркало зникло в темряві, а босорка продовжила:
— Ти не матимеш майбутнього, поки мариш минулим. Дитя не винне в тому, як склалася твоя доля.
— Я не… — спробувала відповіти Яна.
— Не уявляла, що було б, якби Андрійко не народився?
Дівчина опустила очі. Євдокія відчула її потаємний біль. Як склалося б життя, якби його не було? Зараз би танцювала, чула гучні оплески, об’їздила б увесь світ, а тепер… Її мрія залишиться просто мрією.
— Я можу здійснити твою мрію просто зараз.
— Правда?
— Так. Але є ціна. Можеш погодитися або відмовитися — як забажаєш.
У хаті здійнявся вихор і закрутився навколо Яни. Вона заплющила очі і почула:
— Мамо! Мамо! — гукав до неї Андрійко.
Дівчина озирнулася і побачила, що він стрибає на хиткому підвісному місточку, тримаючись рученятами за обвислі мотузки.
— Стій! Не стрибай!
Яна підбігла до крутого обриву над річкою, що неслася бурхливим потоком по гострому камінню. Як не намагалася, вона не могла підійти ближче, її ноги наче приросли до землі. Яна спробувала крикнути, але голос пропав. Махнула синові рукою, але він і не глянув на неї, а застрибав іще дужче.
Місток раптом захитався зі страшною силою, наче його хтось його трусив у різні боки. Андрійко вчепився руками в мотузки, але пальчики сковзнули з мокрих поручнів, і хлопчик впав у воду. Пінний потік відніс маленьке тільце вниз за течією, і один тільки зелений чобіток лишився на гранітній брилі. Яна не мала змоги поворухнутися, її тримали невидимі лещата, і все, що вона могла – це плакати. Гірко, беззвучно, скорботно.
Морок повернув її у відьмину хаті, таємнича рука випустила тремтячу Яну і вона впала. Звідкись на підлозі взявся вовняний коцик, і пом’якшив удар від приземлення.
— Ось твоя ціна.
— Ні-ні-ні! — нарешті до дівчини повернувся голос. — Благаю, не треба!
— Добре. Цього не буде, — заспокоїла Євдокія.
Яна сиділа навколішках і продовжувала схлипувати, хапаючи ротом повітря. В її очах стояли сльози.
— Ти будеш танцювати, але не станеться не так швидко, як ти хотіла би.
Обличчя босорки випірнуло з темряви поруч із Яниним, його осявало світло місяця, який вийшов із-за хмар. Відьма протягнула дівчині кухоль, що парував.
— На, випий. Це не верне тебе на сцену, але поверне радість життя, яку ти розгубила. А на сцену тебе приведуть талант і наполегливість.
Яна відчула, як із кожним ковтком трав’яного чаю (чи відьминого зілля?) по тілі розливається приємне тепло: від вуст до кінчиків пальців. На її щоках проступив здоровий рум’янець, а в тьмяних раніше очах з’явився жвавий блиск.
***
Вниз по стежині від хати босорки Яна збігала, наче окрилена, ледь черкаючи землю. Рвучко відчинила двері машини, що чорніла на узбіччі розмитої дощами ґрунтової дороги, і плюхнулася на сидіння.
Несподівано ніч змінилася на білий день, а з переднього сидіння до Яни озирнувся Тимур:
— Нарешті наша мама зібралася, — підморгнув він дружині та Андрійку. Хлопчик сидів у автівці, а коли вона зайшла, кинувся її обіймати.
— На залізничний вокзал, будь ласка! – попросив Тимур.
Таксист кивнув, і авто рушило. З вікна Яна побачила широкі київські вулиці зі скляними багатоповерхівками. Вона пригорнула до себе Андрійка і ніжно скуйовдила рукою його м’які кучерики. На серці нарешті стало легко та мрійливо.
— За прогнозом, у Карпатах найближчий тиждень буде сонячна погода, — повідомив Тимур. — А ще довелося змінити готель. Щойно телефонували — у попередньому якісь накладки з бронюванням, на жаль.
— На щастя, — подумала Яна.
