Один викладач радіотехніки оголосив війну шпаргалкам. Але чомусь назвав ту війну «джентельменською угодою». Так і казав:
- Джентельменська угода. Хто на іспиті зі «шпорою» попадеться - двійка в заліковку і перескладання влітку замість відпустки.
Хто з ним ту угоду уклав було невідомо. Бо угода передбачає принаймні дві високі сторони, що домовляються. Він же домовлятися волів не з живими курсантами, а з якимись вигаданими джентельменами, і згоди при цьому ні в кого не питав. А справжнього, а не вигаданого курсанта куди не цілуй – скрізь задниця. Особливо 21-шу групу. В тій групі з першого курсу існувала ціла шпаргалочна індустрія. І заради того, що якийсь препод назве тебе джентельменом від того відмовлятися?
Метод був простий. Будь-яку галузь знань, - англійську мову, економіку рибного господарства чи гідроакустику, - курсанти «очкової групи» тут же поділяли за списком присутніх, і кожен мав писати шпору на один чи два екзаменаційних білети. За алфавітом. Від цієї писанини не звільнялися навіть так звані «тарани» - перша п’ятірка курсантів. Вона, майже як в хокейній команді, брала на себе найбільш важливий період гри з викладачем – перші хвилини зустрічі. «Тарани» йшли відповідати без шпор, їхньою єдиною задачею було затягнути час і дати можливість іншим скористатися консолідованими знаннями людства у короткому викладі. Бо кожний наступний екзаменований, що виходив на лід після першої п’ятірки, вже ніс у кишені рятівну шпору для того, хто зайшов попереду і голосно, щоб було чутно старшині групи під дверима авдиторії, називав свій вирок: «Білет номер 7. Збуджувач високочастотних коливань БОТ, загальні принципи роботи». Диспетчер-старшина тут же знаходив збуджувач БОТ серед загальної скарбниці знань групи і «пасував» шпорою. Усі іспити 21-ша складала, як насіння лущила.
А тут цей радіотехнік зі своєю «джентельменською угодою». Зрозуміло, що прізвисько Гантельмена, або просто Гантелі він заробив одразу ж. Але хіба від цього легше? Одна справа - чесно виписати до шпори щось про модулятори, і тільки, і зовсім інша – усім кодлом зубрити весь підручник з радіопристроїв на самопідготовці у класі.
А за КПП – весна, вишні цвітуть. І херсонські дівчата після зими усі свої принади повиставляли, наче на виставці, шастають попід вікнами навчального корпусу туди-сюди, туди-сюди. Білявки, брюнетки, руденькі, русяві. Білолиці, смагляві, конопаті. Тендітні, фігуристі, пампушечки. В коротких спідничках, в джинсах фабрики «Більшовичка», в платтях-максі. В черевичках на високих підборах, на танкетках, в сандалях-мильницях. Стук-стук-стук. Цок-цок-цок. Хі-хі-хі, ха-ха-ха, ги-ги-ги. Тьху ти, яка тут радіотехніка?
Але курсанти Квітка та Основ’яненко на самопідготовку не ходили, бо були лаборантами в лабораторії гідроакустики. Потрапити в лаборанти було справою нелегкою, охочих було завжди доволі, бо лаборантам залишали ключі від лабораторій, і їх не рахували поголівно на самопідготовці в класній кімнаті суворі офіцери-перевіряльники.
- Де Квітка? Де Основ’яненко?
- Лаборанти вони. В гідроакустиці.
- Добре, - казав перевіряючий, але до гідроакустики в інший корпус, звісно, не йшов.
Це була справжня воля. В межах периметру училища, але воля. Хочеш – чайку завари в електрочайнику. Хочеш – кіно крути на екрані. Не тільки учбове. Гідроакустик був фанатом зйомки на кінокамеру, знімав усі закордонні практики на навчальних суднах, усі ті Лас-Пальмаси, Буенос-Айреси і Гібралтари, а ще й кінокомедії радянські колекціонував. І взагалі, лабораторія була багата. Купиш, бувало, бубликів у буфеті, вкрадеш рафінаду з гідроакустикового сейфу, завариш чайку, зарядиш Гайдая й дивишся собі, поки уся рота, як дурні, гортають підручники в класі на «сампо». І коштувало та воля якісь дрібниці – щовечора пройтися поміж партами голиком, палубу в авдиторії шваброю продраїти та погодувати гідроакустикових гупій в акваріумі. Я теж ще й досі хочу в лаборанти, хоча морехідку вже двадцять років як закінчив. Але не всім так щастить, як Квітці та Основ’яненку.
- Але що будемо з радіотехнікою робити, Будяче? – питав Основ’яненко, посьорбуючи чифір.
- Кранти, Осново. Я в старшокурсників питав щодо того Гантелі – звір. Половину першої роти усю відпустку в училищі протримав – махав рукою Квітка й запускав з горя «Операцію И та інші пригоди Шурика».
Курсант Квітка за училищним прізвиськом Будяк був довготелесим клаповухим парубійком в синій хебешній робі останнього зросту. Після прання та роба сідала і йому доводилося доторочувати холоші, щоб не скидатися на Шурика з кінокомедії Гайдая у його підстрелених штанцях. Думками Квітка завжди ширяв десь за хмарами. Можливо, він помилився з училищем, треба було йому вчитися не на моряка, а на льотчика-нальотчика чи парашутиста.
Курсант Основ’яненко за прізвиськом, як ви вже здогадалися, Основа або Тухес, навпаки – був людиною приземленою і заземленою. Опецькуватий, губатий, коротенький. Леонардо Да Вінчі малював свою вписану у коло людину зовсім не з нього. Основу можна було вписати лише у квадрат. Думав він здебільшого про речі практичні, ще й смикав Квітку за доточену холошу, щоб вчасно повернути його з поза хмар на землю.
Отож коли на екрані вже вкотре студент Зуб намагався скласти іспит за допомогою чудес радіозв’язку, і в нього вже вкотре нічого не виходило, геніальна ідея прийшла саме до Будякової голови.
- Осново, а яку лабораторну тобі радіотехнік загадав? – спитав він між іншим. – Яку там схему тобі спаяти треба?
- Детекторний радіоприймач, - відповів Основа. – Та єрунда, простенький такий приймач, на фіксовану частоту. Його навіть у мильниці зібрати можна. Без підсилювача.
- А мені – кварцевий генератор. Теж на фіксовану частоту. Теж без підсилювача. Доганяєш?
- Поки ні.
- А що як ми на одну частоту їх налаштуємо задля хохми?
Ось тут і Основа вже допетрав.
- Зачекай. Якщо до твого генератора додати модулятор – вийде готовий передавач.
- Січеш, Осново! А приймач у тебе вже є.
- Для мене екзамен завжди свято! – запевнив студен Зуб з екрану, а обоє лаборантів задоволено розреготалися.
- Шукай в букварі розділ про кварцеві генератори, - поставив першу практичну задачу Основа. – Зараз все обрахуємо.
***
У фільм Гайдая не потрапило найголовніше. А саме те, як ті кулібіни-студенти обраховували, паяли та випробували своє диво техніки. І скільки винахідливості їм довелося застосувати для того, щоб розв’язати усі технічні проблеми, що неодмінно постають перед найзавалящим винахідником, варто йому від мрій перейти до справи.
- Де дістати кварц? – мучилися лаборанти цілий тиждень. Бо кварцами у магазинах та на радіоринках тоді ще не торгували. Навіть транзистори КТ315Б були дефіцитом і добувати їх довелося шляхом обміну на якісь світодіоди в завідувача училищної дискотеки.
Динамік з потрібними для мікрофона характеристиками їм подарував телефоніст з училищної телефонної станції, курсант Забрьоха, який чи не щодня приходив до них пити чай по-сусідськи, і покоцаних телефонних слухавок мав на своїй станції – ну просто завались.
А фішку усього проекту – маленький навушник-таблетку, який можна було непомітно вставити до вуха, вони намагалися виміняти в старшокурсника Гоголя, який щойно повернувся із закордонної практики, і привіз потрібну диковинку до технічно-відсталого СРСРу аж із самої Японії. З Йокогами. Чули про такий порт? Я теж лише чув.
Втім, старшокурсник Гоголь виявився метикованим, і тут же склав угоду, що жадану «таблетку» вони отримають лише тоді, коли приймуть участь своєю апаратурою у складанні його держіспиту з політекономії. На цьому й ударили по руках. Нашим винахідникам все одно потрібно було на комусь протестувати свій винахід. Держіспит то й держіспит. Радіохвилям це паралельно.
Але ж де дістати кварц? Врешті решт його також приніс той старшокурсник Гоголь, а на запитання «Де дістав?» відповів таємниче:«І не питайте, не повірите».
Краса притаманна не тільки скульптурам і віршам, але й технічним рішенням. Шкода от тільки, що жодному мистецтвознавцю та краса геть незрозуміла. Треба прочитати цілу лекцію, щоб який-небудь нетямушний філолог таки зрозумів, як красиво капітан першого рангу Попов перетворив був звичайний прилад спостереження за грозами – «грозовідмітник» - у перший у світі радіоприймач. Малювати тому філологові того скляного циліндрика з вугільним порошком усередині, маленький молоточок від електродзвоника назовні й розмахувати руками та клацати пальцями, пояснюючи те, що відбувається, якщо молоточок стукає по тому циліндрикові, коли до нього підведено електрострум.
До речі, свою другу радіотелеграфну станцію Попов встановлював саме в Херсоні – організовував зв’язок з лоцманською станцією у Голій Пристані. І цим мало б пишатися будь-яке місто нашого радіофікованого донесхочу світу.
А от показати те, як Попову вперше спало на думку використати саме той скляний циліндрик взагалі неможливо. Бо капітани першого рангу – люди, закуті у мундири з еполетами, і голими з лазні на вулицю з вигуками «Евріка!» архімедами не вискакують. Вони навіть тонуть в Цусімській протоці разом зі своїми броненосцями стримано й з гідністю, застебнуті на всі гудзики, за статутом.
Курсант Квітка, наприклад, допетрав, що в якості підсилювача можна використати той кіноапарат «Україна» з лабораторії, дещо його вдосконаливши, просто посеред плацу, під час підйому прапора. Просто посеред фрази «Здра-жела-това-началнк- учи-ща!» - яку вони щоранку горлали усім строєм у дві тисячі горлянок. І жодне яблучко з груші при цьому йому на маківку не впало, хоча саме цього вимагає класика жанру, переповідаючи побрехеньку по сера Айзека Ньютона.
Винахідники солодко пахнуть каніфолем, пальці їх попечено розплавленим оловом, думками вони далеко від команд «шикуйсь-струнко» і навіть від думок про сьогоднішній обід, а тріумфують вони лише тоді, коли з такими муками зібрана схема вперше починає працювати.
- Ну, з Богом! – каже Основа, тягнеться до тумблера і... І в усьому училищі вирубає світло, а з апарату «Україна» валить дим, бо Квітка припаяв кабель живлення не до того входу трансформатора.
І винахідники матюкаються, виправлять заподіяну училищу шкоду, перепаюють схему й перемотують трансформатора, і вже пізно вночі, коли навіть вахта на КПП вже куняє, зачинивши вхідні двері на швабру, вони проводять другу спробу вийти в ефір.
- Екзамен для мене завжди свято, професоре! – лунає в приймачеві-мильниці.
- Працює! – горлають Квітка й Основ’яненко, жбурляючи у стелю вже непотрібними конспектами з радіотехніки. І ще півночі гасають зі своїм приймачем темними коридорами училища, визначаючи радіус дії свого винаходу, а з навушника-таблетки несуться репліки Труса, Балбеса й Бувалого.
- Ви не скажете як пройти до бібліотеки? – неслося в ефірі (а хрін вам – в етері).
- Бабуля, закурити є?
- Не кричи, я - інвалід!
Це була перемога! Начувайся, капосний радіотехніку! Щодо радіо на екзамені ніхто жодних «джентельменських угод» не укладав!
Але є у винахідників і погані риси. Захоплені своїми винаходами, вони геть забивають на будь-яке навчання, конспектування і навіть на написання шпаргалок за алфавітом. Ми всією 21-ю групою спостерігали за їх зухвалою поведінкою, нічого не розумуючи, бо винаходами своїми Квітка та Основ’яненко займалися вночі, як якісь засекречені генеральні конструктори з «поштової скриньки», а на парах вже здебільшого куняли чи й відверто хропли на задній парті. Навіть капосний Гантеля звернув на них увагу під час лекції, постояв над їх партою хвилин з п’ять мовчки, приклавши пальця до вуст, перш ніж вони прокинулися, і сказав над самим вухом:
- Ну, а для тих, хто ХОЧЕ скласти мені іспит, продовжимо розгляд характеристик широкополосної антени...
***
Випробування відбулося, як я вже казав, під час державного іспиту старшокурсника Гоголя з політекономії. Квітку, як назло, саме в цей день поставили в наряд на КПП, тож Основа мав впоратися з усім сам.
Коли Гоголь голосно зачитав своє питання в авдиторії, Основа стрімголов побіг до гідроакустичної лабораторії, відшукав потрібний параграф у підручнику і виразно, як диктор Левітан, почав диктувати в мікрофон щось про додаткову вартість, товар-гроші-товар штрих, а Гоголь професійно, по-письменницьки, строчив аркуш за аркушем на першій парті, спершися вухом на долоню, в якій було заховано «таблетку». Жоден з членів екзаменаційної комісії нічого не помітив, і навіть не запідозрив, але... Але помітили це деякі інші «компетентні товариші».
Десь посеред цього «від радянського Інформбюро...» до лабораторії увірвався нажаханий Квітка й, нічого не пояснюючи, вимкнув передавача і навіть намагався викинути його у вікно.
- Ти що, з дуба впав? Один абзац всього залишився! – обурився Левітан-Основ’яненко, вириваючи невинного передавача з луддитських рук Квітки.
- Це ви з якого дуба впали! Перед КПП стоїть міліцейський «лунохід»! Ми працюємо на міліцейській хвилі! Я сам чув твоє сопіння й причмокування з міліцейської рації!
В цей час до лабораторії постукали, і обоє архімедів відчули себе радистами з «червоної капели», застуканими гестапівцями просто на місці радіопередачі в Брюселі чи в Мюнхені, і навіть хотіли вже мужньо обійнятися на прощання, але Основа вчасно звернув увагу на те, що стук – умовний. Кодом Морзе. Ось чому-чому, а коду Морзе мєнтів та гестапівців точно не навчають.
- Склав! П’ять балів! – заскочив до лабораторії Гоголь.
- Ви чому перервали передачу? Прямо посеред цитати! Довелося щось вигадувати на ходу про додану вартість. Я вам Гоголь, а не Енгельс!
- Не знаю, хто тебе породив, але приб’ємо тебе ми – пообіцяв Квітка.
- Колися, де ти «позичив» того кварца? – сказав Основа і насупив брови, як Брєжнєв.
- Казав же, що не повірите, - зітхнув Гоголь. – В районному відділку міліції. Мене туди як свідка бійки на танцмайданчикові загребли. А на столі в мєнта рація розібрана лежала, ну і поки він протокола складав...
- А що мєнти робили, коли я в ефір виходив? – спитав трохи згодом Основ’яненко.
- Що-що? Маркса конспектували! – відмахнувся Квітка.
Отож про подальше віщання цієї підпільної марксистської радіостанції не могло бути й мови. Підсилювач від «України» виявився настільки потужним, що передачу приймали усі мєнти в радіусі десяти морських миль. І хоча марксизм все ще був офіційною ідеологією Радянського Союзу, компартія навіть ним володіла монопольно й не бажала ділитися навіть із комсомолом. До того ж, усе це трактувалося як радіохуліганство і навіть тягнуло на статтю. Відмовитися від підсилювача було не можна, бо тоді сигнал ставав настільки слабким, що не добивав до кабінету радіотехніки, що був в іншому навчальному корпусі. А до іспиту залишалася всього одна ніч.
Сумні та невеселі сиділи Квітка та Основ’яненко у своїй лабораторії й писали шпору з проспаних широкополосних антен, коли до них заскочив по чай телефоніст Забрьоха зі своєю переносною телефонною трубкою, якою можна підключитися просто до дротів в будь-якій точці училища і дзвонити звідти хоч по міжміському зв’язку...
- Отож молодці, за розум нарешті взялися! Шпори готуєте,– похвалив телефоніст Забрьоха.
- Та куди той радіотехнік дінеться зі своєю «джентельменською угодою»? Я так перекатаю, що він під носом в себе шпору не побачить! Ти тільки дивися Квітко, ти за мною по списку, шпору мені нестимеш саме ти, тож не попадися тому Гантелі при передачі. Дивися на мене. Якщо я соватиму вухами ось так... – і Забрьоха порухав вухами згори донизу, - кидай шпору просто під парту, я дістану. А якщо ось так – і Забрьоха знову зарухав вухами, вже інакше, - не кидай в жодному разі. Значить Гантеля за нами стежить.
- Стривай, Забрьохо. А телефонні дроти таки справді протягнуто усім училищем? А що як?.. – почав було Квітка, але Основ’яненко зрозумів, що до Квітки нарешті прийшла рятівна ідея і швиденько виштовхав Забрьоху з лабораторії в три шиї.
- А ось треба тобі знову буде до Харкова зателефонувати, а тобі до Стрия! Архімеди чортові! – лаявся Забрьоха, але Основа на те не зважав.
- Антена! Ми можемо використати усі телефонні дроти училища як антену! І ніякий підсилювач нам тоді просто не потрібен! – стукав себе по лобі Квітка.
- Треба лише заміряти опір усієї телефонної мережі й узгодити з кварцевим генератором. Ось же, прямо в шпорі про широкополосні антени написано, як те зробити! І при цьому сигнал буде настільки слабким, що назовні його не буде чути! Лише декілька метрів від телефонного дроту. Але ж нам більше й не треба!
І наші архімеди не заспокоїлися, поки знову не перепаяли свою схему, вже по новому, і не увіткнули її просто до телефонної розетки.
Коли під самими дверима кабінету радіотехніки приймач-мильниця вловив стійкий сигнал, винахідники раділи аж ніяк не менше, ніж Корольов, коли прийняв в польовій радіостанції на Байконурі «біп-біп-біп» першого штучного супутника.
***
- Забрьоха пішов! Квітка готується! – командував старшина 21-ї групи, стоячи під дверима авдиторії, як інструктор-парашутист в дверях кукурузника. Капосний Гантеля вже завалив додатковими питаннями трьох «таранів», курсант Мамочка вже попався зі шпорою і отримав обіцяного хвоста у заліковку.
- Блін, ганяє між партами, як Борзов. Шпори випасає, - коментував старшина, зазираючи у замкову шпарину.
- Коли ж ти вже набігаєшся, щоб хлопці могли тихо-мирно усе списати?
Квітка поправив під ременем приймача-мильницю й перезирнувся з Основ’яненком.
- Всьо буде чьотко! – запевнив його товариш. – Прорвемося!
- Будяк пішов! Тримай шпору для Телефоніста! – командував старшина й спасибі, що не давав пенделя під зад, як те заведено в парашутних інструкторів.
Забрьоха сидів на першому ряду парт пополотнілий і спітнілий. Кусав ковпачка кулькової ручки й рухав вухами не за домовленістю, а від нервів. Квітка спокійно витягнув білета, спокійно зачитав свої питання й, проходячи повз Телефоніста, як йому здавалося, непомітно випустив шпору на паркет.
- Блін! Мені залишалося лише увімкнути приймача й записати одненьку радіопередачу! Клятий Забрьохо зі своїми вухами, щоб ти був здоровий! – подумки заскавчав Квітка. Але вголос бадьоро сказав:
- В’ячеславе Кузьмичу? А може б того? Без підготовки? – і благально зазирнув у окуляри викладача.
- Без підготовки? Добре, тягни новий білет. Що там у тебе?
- Кварцеві генератори! – прочитав Квітка і щиро від усього серця посміхнувся.
