Коротка відпустка
Двері з грюкотом відсунулись і до купе рвучко ввійшла руденька жінка у великому солом’яному капелюсі, з громіздкою валізою в одній руці та переноскою для тварин у другій. Червона й захекана, довго прилаштовувала валізу під полицю, обмахувалась капелюхом і відсапувалась. Потім поставила переноску на верхню полицю й, нарешті, зайняла своє місце біля столика.
У темній глибині переноски хтось невдоволено прошурхотів і замовк, про його присутність свідчили лише великі жовті очі, що спалахували час від часу дзеркальним блиском.
«Ну от, запроторила мене на верхотуру, щоб я її не бачив. А мені й дивитися не треба, я й так усе знаю» — ображено думав хтось.
Жінка критично оглянула не дуже охайний столик, перекошену шторку, волохаті сірі ковдри, й перевела погляд на сусіда – підтоптаного вже добродія у світлому костюмі з дивною для такої спеки краваткою.
«Каблучки немає. Але це ще нічого не означає» — подумала вона.
— Як не хочеться повертатися додому, на роботу! — промовила дамочка й автоматично поглянула на чудернацький годинник, вмонтований в каблучку. — Яке ж гарне це місто, які будинки!
«Красотка бальзаківського віку, однозначно. Вдягнута аби як, косметики занадто, зачіска — Пугачова 70-х. Провінціалка!» — визначив про себе сусід.
— Радий, що вам сподобалось моє місто! Напевно, ви шанувальниця давньої архітектури?
«Вигляд доглянутий, сорочка відпрасована, підстрижений. Ні, це точно не одинак. Вік передпенсійний, зарплата не бюджетна» — продовжила сканувати жінка. «Навіщо ця краватка? А, ось ручка з логотипом, тека в тон валяється. Ясно, бізнес-тренінг. Відмазка для жінки».
— Так, я страшенно люблю пам’ятки культури. Вони надихають мене на глибше розкриття мого внутрішнього потенціалу. Так і ходила би по театрах чи музеях кожного дня, якби відпустка не закінчилася!
«Ну от, почалося! Які там музеї? По магазинах бігала як навіжена, а мене вдома залишала, тільки у вікно міг дивитися на горобців» — хтось перебував не в кращому настрої, тому сприймав усе скептично. «Ну, зачекай, приїдемо – от тоді ти побігаєш. А може ще й політаєш!» — зловтішався він.
«Ну розкажи, розкажи мені про внутрішній потенціал, дорогенька» — подумки єхидно посміхнувся візаві.
— Одразу видно, що ви не гаяли час на дурниці. Ми, інтелігенти, завжди розуміємо одне одного! — промовив улесливо.
«Він назвав мене інтелігентною!»
— Так, дійсно, не можна втрачати час, коли навколо стільки цікавого! Виставки, прем’єри, гастролі! Встигнути б усюди! Але ж відпустка така коротка! – сумно зітхнула жінка. — А робота така складна!
— То ви розкажете мені, де були? Бо я ж на службі весь час, нікуди не встигаю, та й слідкувати за всім нема часу.
«Він зацікавився? І що ж йому розказати?!»
«Еге ж, тобою він зацікавився! Він зацікавився нашими котлетами!!!» — нашорошився хтось.
— Ой, вже час вечері! Пригощайтеся котлетами, щойно накрутила!
«Оце доречно! Молодець дамочка, готує відмінно» — оцінив співрозмовник.
— Ви природжена кулінарка! Так смачно лише моя бабуся готувала. Але коли то було! — цілком щиро зізнався він.
«Йому сподобалось, як я готую!»
«Йой, чого ти радієш, дурненька!»
— А коньячку? Ну, звичайно ви не п’єте, я теж не п’ю! По краплині!
«Ну дивись мені, а то я тебе знаю!» — хтось сердито почав крутитися на своєму місці.
— А як так сталося, що така прекрасна жінка подорожує сама? – ситий і задоволений кавалер пішов ва-банк.
— Так, захотілося побути на самоті. Відпочити від людей, дзвінків, несподіваних візитів, компліментів! — мрійливо звела очі жінка. «Дивних людей і дивних візитів» — подумки додала вона.
— Ну, а все ж, вдома хтось чекає?
«Стій, дурненька, він здається зазирає не на котлети, а на мою житлоплощу?!»
— Няв!
— О, у вас там котик? Обожнюю котиків!
— Няуууу!
— Я теж. Він у мене такий розумний!
— Так давайте за нього вип’ємо!
— Няуууууааа! Від збурення хтось почав наполегливо шкребти лапою денце переноски.
«Щось кіт нервується». Великі очі жінки вмить стали вузькими. Кружала зіниць перетворилися на гострі зірочки.
Жінка встала навшпиньки, відкрила переноску й забрала великого чорного кота на свою полицю. Він поклав лапки їй на груди, подивився довгим поглядом. Зелені й жовті очі обмінялись рефлексами. Жінка моргнула й прошепотіла щось йому в маківку. Кіт потупцював, заклопотано покрутився на її колінах, врешті затишно вмостився бубликом й солодко заснув.
Коли сусід розтулив був рота, щоби продовжити перервану бесіду, жінка приклала пальця до вуст й з докором похитала головою.
Їм залишалося відпочивати лише 6 годин. З ранку вони заступали на вахту — шеф відділу захисту верхнього сектору ноосфери Хтось і суперагент Руда.
