Віта відчула, що лежить на вогкому холодному піску, а ноги їй лоскочуть спінені хвилі. Вона насилу сперлася на лікті й підвела голову. “Де я?” — бриніло в думках. Довкола простягнувся голий берег, а вдалині, де починалися дерева та кущі, стояли незнайомці й дивилися на неї. Жіноча постать підняла руку і помахала.
Віта висмикнула з волосся брудно-зелені водорості, які вчепилися в мокру косу. Звівшись на ноги, вона кілька хвилин звикала до вертикального положення. В голові макітрилося, дихати було важко, наче щось застрягло в легенях. Останнє, що вона пам'ятала, була вантажівка, яка їхала просто на синє “шевроле” Марка. Він був за кермом, вони лаялися через те, що Марк укотре зрадив. Хлопець і дівчина порвали, цього разу остаточно. В багажнику лежали її речі, які вона забрала з їхньої квартири на Дарниці, щоб перевезти в свою маленьку однушку.
Так, але ж це була автотроща, а не кораблетроща. Як тоді вона опинилася тут, посеред моря? Вона вижила, чи такий вигляд має рай?
Коли дівчина підійшла ближче до незнайомців, перед нею розкинувся табір із кількох десятків саморобних наметів. На необтесані гілки місцеві люди напнули вигорілу під палючим сонцем парусину. Справа, поміж дерев, простяглася мотузка, на якій сушився одяг. На галявині неподалік підлітки ганяли м’яч. Зліва, на колоді, сидів стариган з білою бородою в чорній мантії, який помішував щось у казані, котрий парував над вогнищем.
Жінка, що махала Віті, зробила крок назустріч та простягнула руку, щоб потиснути.
— Вітаю на Острові. Як вас звати?
— Віта. А вас?
— Я — Дрю. А це — Лієнна, — кивнула вона на високу пані — блондинку з коротко стриженим волоссям. Вона мала чоловічу статуру і нагадувала лицаря з середньовіччя, бо була вдягнена в шкіряні лати й носила довжелезний меч на поясі.
Віта помітила, що всі мешканці Острова вбрані дуже дивно. Важко визначити країну чи бодай епоху, з якої вони походили — таким різним був їхній одяг. Дрю носила маленьку чорну сукню, а чоловік, який сидів неподалік від найближчого намету, мав крислатий капелюх, прикрашений пір'ям павича, а кунтуш його був оздоблений золотою вишивкою та гербом у вигляді птаха.
— Ви з якого серіалу? — поцікавилася Дрю.
Питання трохи спантеличило Віту, бо вона ніколи не зустрічала героїв інших кінокартин, і навіть не могла припустити, що це можливо. А тут їхні шляхи перетнулися. Цікаво. Тоді зрозуміло, чому місцевий люд вдягнений так строкато.
— “Кохання в столиці,” — відповіла Віта.
— Не чула.
— Це як “Секс і місто”, але дія відбувається в Києві.
— А-а-а! — то ви з України.
Віта ствердно кивнула.
— Я колись мала надприродні здібності й рятувала невинних. Та опинилася тут після фатальної зустрічі з могутнім демоном. Можливо, ви дивилися? Це було в серіалі “Три сестри-відьми”. Певна, що і в Україні його крутили по телебаченню.
Тепер Віта згадала, чому Дрю, брюнетка з каре та пронизливими очима, видалася їй знайомою. Ну, звісно, вона в дитинстві так хотіла бути схожою на неї. А ще — мати таку ж суперсилу, щоб рухати речі, як Дрю. Або бодай заморожувати час, як її середня сестра. Найменше їй хотілося бачити видіння, як Лізі, молодша з відьом, але й це непогано. Тоді б вона точно знала, на що здатен її колишній гульвіса-Марк, щоб його, цього зрадника!
— Я з “Гри королів”, якщо цікаво. Також фентезі, — озвалася Лієнна. — Але там про драконів і крижаних людей з надприродними здібностями.
— Клааас, — протягнула Віта.
Їй досі не вірилося, що вона “випала” зі свого серіалу, і хвилі винесли її сюди. Але куди? Що це за острів і чому вони тут? Марк також сюди потрапив? Треба його пошукати. Вона запитала в Дрю і Лієнни, чи сьогодні знаходили на березі когось, окрім неї, але ніхто з місцевих не бачив хлопця років 25 у синіх джинсах та зеленій футболці.
— Він був із тобою, коли сталося… ну…це? — уточнила Лієнна.
— Так.
— Тоді, можливо, він вижив. А ти — ні.
***
Наталка Павленко сиділа у напівтемряві перед дзеркалом і змивала з обличчя грим. Для останньої сцени в серіалі їй намалювали синці та порізи, майже як справжні, бо її героїня, Віта, потрапила в автокатастрофу.
Режисер навіть зрадів новині про вагітність Наталки, і відпустив з проєкту без довгих вагань. Він давно казав, що лінія Марка і Віти зайшла в глухий кут, і глядачі втомилися від їхніх постійних “гойдалок”. А тепер він отримав нагоду цілком легально “вбити” Віту. Сценарист запропонував пощадити Марка, тож він виживе після аварії та зустріне в лікарні нове кохання — красуню-медсестру, яка за ним доглядатиме, поки він не одужає.
