Циганська доля геологів – тільки роззнайомилися, прижилися – і знову дорога. Приїхали в нове село коли вже стемніло. Позаносили в хату ліжка, постіль, посуд, на швидкоруч повечеряли і полягали спати. Вранці батьки пішли на роботу, а двом синам, один – учень молодших класів, а другий – років так на три старший, загадали роботу.
Постійні переїзди навчили дрібні речі перевозити в ящиках від приладів та обладнання, схожих чи то на невеликі скрині, чи то на величезні валізи. Ввечері, коли розвантажували машину, ці ящики поскладали в галерею. Це такі не засклені веранди, характерні для козацьких сіл Слобожанщини. Вранці хлопцям доручили позносити вміст ящиків до хати.
Меншому через п’ять хвилин все набридло, і він почав потроху вередувати. В цей час у двір зайшов чорнявий замурзаний хлопчик в одних трусах:
- Драстуйте, а шо ви за одне?
При цьому хлопчина якось дивно вимовив «шо». Це ще не був звук «ш», але вже й не «с».
- Чому це одне, коли нас двоє? – буркнув з пересердя молодший.
- Я живу тут давно, бабу Ірину знаю, а вас раніше не бачив, - не знітився хлопчик. - Тому й питаю – шо ви таке?
Старший серйозно поставився до гостя, розмовляв з ним на рівних. Хлопець у відповідь в подальшому спілкувався тільки зі старшим із братів.
- Наші батьки геологи, ми будемо тут жити. А де ж ви давно живете і як вас величати?
- Я живу навпроти. Тільки не прямо навпроти, а трошки вбік. А звуть мене Вихтір.
- Хто ж це вас так величає?
- Бабуся, я з нею тут живу. А батьки поїхали на заробітки на Домбас.
- А чому це ви, Вітю, такий – коротка пауза – темний?
- Це в мене загавр! – гордовито відповів хлопець.
- Руки чомусь не засмаглі …
- Я тільки що у воді брьохався, то вони і побіліли.
- Ну що ж, радий познайомитися. Але вибачайте – нам треба далі робити.
Брати продовжили роботу, а хлопець заклав руки за спину і уважно спостерігав. Відкрили черговий ящик, підняли кришку, і в нижній частині показалися стосики книжок. У хлопця загорілися очі:
- Ого, це шо? Книзьки? Навіщо вам стільки книзьок?
- Читати.
- А я ще не вмію читати. Але цієї осені піду до школи та й навчуся. Може й мені бабуся буде купувати книзьки. Хоча мені більше хочеться, щоб купили лісапет. А у вас є лісапет?
- Оно лежить.
Щоб велосипед займав менше місця, його розібрали. Зняли колеса, крила, руль, багажник, педалі і все це прив’язали мотузками до середини рами. Хлопець, із запитанням в очах, подивився на залізо та на братів:
- А ви мене не наманюєте?
- Та ти що! Хіба можна? Це ми його так розібрали, щоб менше місця займав. Трошки обживемся, складемо – і буде як справжній.
- Ви, будь ласка, без мене не робіть. Я хочу подивитися, як це буде.
- Домовились!
Наступного дня зайшов знову. Умитий причесаний, в сорочечці і штанцях, в сандаликах із світлими шкарпетками:
- Ви будете сьогодні збирати велосипед?
- Будемо, але після обіду, десь ближче до вечора. А куди це ви зібралися такий нарядний?
- Не закудикуйте! Сьогодні ж неділя, в клубі кіно для дітей об одинадцятій! Ось бабуся дала десять копійок на квиток. – Хлопець розкрив кулачок і показав сріблясту монетку. – Але може й не піду.
- Іди Вітю, не бійся, встигнеш. Я ж сказав, що будемо складати велосипед ближче до вечора.
Хлопець нерішуче вийшов з двору і пішов до центру села. Невдовзі біжить назад.
- Що таке, загубив гроші?
- Та ні. Там таке кіно… Чаруються та чаруються, ні разу не шпрельнули! А тут – лісапет!
Хлопець пішов додому, переодягнувся і кілька разів прибігав запитати – коли ж будуть складати велосипед? Нарешті цей час настав. Старший брат відніс купу залізяччя під дерево, розв’язав мотузки, розклав на клейонці деталі. Поставив раму вертикально. Менший звично підхопив раму і став її підтримувати. Старший звернувся до сусіда:
- А ти чого стоїш! Думаєш на дурняка будеш дивитися? Іди тримай раму з іншого боку.
Хлопець кинувся виконувати завдання і засяяв від щастя як електрична лампочка. Коли прикрутили педалі, крила і колеса, велосипед перевернули. Нікельовані крила заблищали на сонці, та ще більше заблищали очі в сусіда:
- Так він у вас не дорослий! На такому і я б зміг їздити.
- А ти вмієш?
- Вмію, але тільки під раму. А що такі є – навіть не здогадувався.
Батьки Віктора кілька разів приїжджали в село. Влаштовували гучні п’янки, з односельчанами розмовляли зверхньо, через губу. А ось велосипеда синові так і не купили. Коли геологи в чергове переїжджали, тепер уже в місто, через яке проходила жвава всесоюзна траса, вирішили велосипед з собою не брати. Небезпечно. Подарували сусідові.
Коли завантажена речами машина виїхала з двору баби Ірини, за нею ув’язався Вітько на подарованому велосипеді. Він тримав руль одною рукою, а другою махав услід хлопцям, що сиділи в кузові машини. Брати бачили велосипедиста, і в їх душах буяли різні почуття. Їм було тривожно – як їх прийме місто, трошки жаль велосипеда і розпирала гордість за те, що подарували трошки щастя хлопцеві, чого не зробили його батьки.
