Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51199
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51928, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.236.83.14')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містерія

Колечко та фенька 5

© Аркадій Поважний, 07-04-2024
***
До траншеї першими заходять двоє хлопців із групи підтримки, потім по одному заплигнули двоє полонених, останнім зайшов Арсен. Видно, що він вельми зморений, до нього підійшов Геник, пошарпав за плече:
- Знаєш, а я ні краплини не сумнівався, що повернешся і тебе не вб’ють.
Арсен дав йому рюкзак з телефонами і раціями:
- Передай розвідникам. Я б зараз прямо тут влігся спати.
Підійшов Дон.
- Шелбі, іди за мною.
Арсен хитаючись йде за командиром. Дон зайшов до бліндажу. Арсен знімає російського капелюха, викидає із окопу, потім скидає куртку, стелить на порозі і перед тим, як зайти старанно витирає ноги. У бліндажі було тепло і затишно, приміщення опалювалося буржуйкою, труба якої простягалася через три стіни і виведена в траншею. Така довжина передбачала кілька практичних задач: по-перше – розподіл тепла по всьому приміщенні, по-друге – на вихід вже йшов охолоджений дим не помітний для дронів із тепловізорами.
В приміщення окрім тактичного столу, на якому зберігався БК, є також двухярусне ліжко.
Дон налив Арсену чаю і дав цукерок замість цукру.
- Звісно я маю тебе похвалити за хоробрість, вірніше за зухвалість, - почав напутнє слово командир. – Вивів із ладу артилерійську установку, відверто кажучи вона нас звечора дуже кошмарила, головне, що ти демаскував її, тепер нею займається наша арта, перебив два ворожих взводи, узяв полонених. Але водночас ти заслуговуєш на добрячих люлів. Чого не пішов із Геником? Якого хера поліз смерті в зуби? Через оцю штуку? – Дон показав на феньку. – Це якась свята річ для тебе? Талісман?
- Ні, я не аніміст. Просто це єдина річ, яку маю від нареченої. Не міг допустити, щоб якась російська лапа торкалася її.
- Кажеш не аніміст. Та саме цим вчинком ти виявив неабияку забобонність… - Дон якусь мить мовчки дивився на Арсена. – Що ж, падай відпочинь. Може винця чи горілочки ляснеш на сон?
- Варто мені тільки прилягти, я без допінгів засну годин так на десять.  
- Завтра отримаєш нашивки старшого солдата. Відтепер ти командир взводу і мій заступник.
Арсен вже влігся на першому ярусі і говорив сонливо:
- У мене тепер звання як у Гітлера. Ще той бурят назвав мене нацистом. Видно десь мав рацію.
Наступної миті Арсен вже міцно спав.
***
У розташування тилової бази заїхав мікроавтобус з позначкою «телебачення». Зупинилися біля пікапу на якому встановлена кустарна зенітна установка, що складалася із двох спарених німецьких кулеметів епохи Другої світової війни, МГ- 42.
Із мікроавтобуса вийшла Ксенія у військовій уніформі і оператор.
Пересідають у пікап і їдуть до передових позицій. За кілометр до місця призначення вийшли, далі пішли стежиною по посадці.
- Я гадала мене Шелбі зустріне, - звернулася до супроводжувача з позивним «Корсика». – Принаймні так домовлялися. Із ним все гаразд?
- Та що з цим термінатором зробиться.
- Чому з термінатором?
- Його вбити не можна, кулі повз нього літають, як і осколки. Впевнений, що про нього книжку напишуть, або фільм знімуть. Ось ви, телевізійники, ним вже цікавитеся.
Залишок путі Корсика розповів деталі нещодавньої Арсенової пригоди, правда він чув із третіх рук і з Шелбі особисто не знайомий, тому історія дещо обросла деталями, яких насправді не було.
Підходячи до лінії укріплень, спустилися в траншею. Ксенія звернула увагу, що боєць Монах, у якого перебинтована голова, спокійно ходить по брустверу не турбуючись про небезпеку снайперського пострілу.
- Чому він такий розважливий? – спитала Корсику.
- Русні зараз там немає. Ваш приятель позаминулої ночі там погуляв. Вчора ми зайшли на їхні позиції, тепер вони наші і сусідня посадка теж.
Ксенія знайшла Арсена в ремонтному блоці. На столі розібраний трофейний переносний зенітно-ракетний комплекс «Стріла», Арсен вивчає інструкцію як користуватися ПЗРК.
- Привіт, - привіталася Ксенія.
- Здрастуйте Ксенію, - відповів Арсен. – Вибачайте що не зустрів. Тут справа не відкладна. Як ви?
- У мене все гаразд. У вас, як вже знаю, теж непогано. Із цього приводу вітаю із підвищенням.
- Та, - відмахнувся Арсен. – Якби ж то до полковника підвищили, тоді було б про що поздоровляти.
- Для когось це початок кар’єри.
- Оце хлопці принесли після зачистки, - показав на «Стрілу». – І до цієї штуки лише одна ракета. Хочу детально розібратися як цим користуватися, і коли доведеться стрельнути із цього по достойній цілі.
- А що для вас достойна ціль?
- Літак. От для мене загадка, що цей ПЗРК робив на нулі, адже нашої важкої авіації тут не буває. Не мавіки ось цим вони зібралися збивати.
- Можливо сплутали із звичайним гранатометом, - припустила Ксенія. – Я, як військова журналістка вже трохи розуміюся на зброї, але сплутала б.
- А ви праві, - погодився Арсен. – Чому мені відразу це на думку не спало? Хоча і російська авіатехніка в зону враження ніколи не залітає. Що ж, буду тягати за собою, як валізу без ручки.
- А до тебе з новиною, - Ксенія сама не помітила як перейшла на «ти», Арсен не звернув на це увагу.
- Ви її знайшли?
Арсен відволікся від «Стріли», сів із готовністю слухати, на обличчі, як завжди, ніяких емоцій, що спантеличило Ксенію, вона сподівалася побачити схвилювання.
- Вітаю, Доне Жуане. Складно  поки відповісти позитивно чи її насправді знайшла. Завданнячко мало деякі утруднення. Із одного твого міста на мій месенджер надійшло сто сорок шість повідомлень, а з усієї України дві з половиною тисячі, що п’ятсот з лишком із-за кордону. І кожна дівчина клянеться, що саме вона тебе проводжала на війну. І, уяви собі, майже кожна показала скрін із цирконієвим колечком із тим самим написом. Впевнена, що церковні лавки зобов’язані поділитися з тобою відсотком від прибутку.
- Виходить не знайшли.
Ксенія знову відзначила, що у Арсена і тепер немає емоцій, тоді прийшло на здогад, що це просто його особливість, можливо якась травма.
- Я в першу чергу опрацювала повідомлення із твого міста. Все ж сто сорок шість не так багато. Одна найбільше підходить, в першу чергу за портретною схожістю. Її ім’я Майя. Ти маєш пообіцяти одну річ.
- Кажіть.
- Пообіцяй мені ексклюзивні права на фільмування і публікацію вашого весілля.
- Обіцяю. Чи треба скласти якийсь контракт з вами?
На прощання потисли один одному руки.
***
Арсен стояв перед редакцією вдивлявся в табличку, на якій розписано де знаходиться та чи інша редакція.
Він отримав відпустку на десять діб. Зайшовши до середини, перший на кого наткнувся – на охоронця Гришу.
- Ви куди? – Гриша намагався бути суворим, але перед чоловіком у формі, та ще й, здавалося непохитно-спокійним, спасував.
- В редакцію. На мене чекають.
- Хто? – переборов себе Гриша щоб задати це питання.
- Майя. Моя наречена.
Сконфужений охоронець пропустив гостя.
Арсен підійшов до потрібних дверей. Постукав, потім зайшов.
У кабінеті ті ж дівчата окрім Майї. При появі Арсена дівчата чомусь підвелися. Бо у них склалося враження, що прийшов якийсь офіцер, як не генерал, то полковник..
- Доброго дня. Мені б Майю.
На короткий час запанувала тиша. Першою німу сцену порушила Валя:
- А її немає.  
- Вона в академічній відпустці, - додала Соня.
Юля підвелася, на ходу надягаючи куртку.
- Ходімте, я вас усе розповім.
Коли Юля з Арсеном вийшли, дівчата ще деякий час стояли онімілі. Першою сіла Валя, за нею інші.
- Нічого особливого, хлопець такий середненький, - з удаваною байдужістю мовила Валя.
- На вигляд потенційний убивця, - підтримала Галя. – Вони усі з синдромами війни повернуться. Уявляю що за життя у Майки буде.
- Вони знайшли один одного, - продовжила Валя. – Нормального мужика раніше треба було шукати.
- Хто б ото говорив, - глузливо мовила Соня. – Це у вас нормальні мужики? Один алкаш, другий удає каліку. Алени делони недороблені.
Юля з Арсеном вийшли із приміщення. Присіли на лавочці де зазвичай офісний планктон робить перекури.
- Вона тільки позавчора отримала сертифікат парамедика і вчора вирушила на Схід. Куди саме її відправили поки не знаю. Вона ще не дзвонила, але я вам залишу її номер.
- Що ж, нічого страшного. Все рівно Всесвіт нас зведе разом.
- Від щирого серця бажаю вам із Майєю щастя. Вона так довго на вас чекала. Впевнена у вас усе буде добре.
- Всього найкращого, - Арсен підвівся, козирнув.
Коли від пішов, Юля дивилася услід вологими очима.
***
Арсен, Геник і Циган йдуть під обстріляним будинком п’ятиповерхівкою у якій жодного вцілілого вікна, більшість квартир вигоріло.
У Арсена виклик по рації:
- Чайка, Чайка, Зима на зв’язку, четвертий поверх кутова квартира. Снайпер, - надав ввідні дані корегувальник із аеророзвідки.
- Зима, я Чайка. Плюс.
Трійця заходить в під’їзд, обережно підіймаються сходами. Попереду Циган, за ним Арсен, Геник поверхом нижче, він перевіряє кожну квартиру.
Підійшли до потрібної квартири, єдиної де двері, які видно встановили нещодавно і з іншого житла. Арсен злегка спробував прочинити двері. Зачинені з середини.
Підкликав Геника.
- Яке там розташування? – тихо спитав.
- Спочатку прихожа, праворуч кухня, прямо зала, за нею ще одна кімната вікно на ребро виходить.
- Значить снайпер в залі, - зробив висновок Арсен. – Цигане, працюй двері.
Циган взявся накладати на петлі і замок вибухівку, Арсен з Геником укрилися в квартирі поруч, підривник піднявся на міжповерховий майданчик. Пультом активував радіокерований імпульс.
Від вибуху двері влетіли в середину. Хлопці вриваються в квартиру. Арсен, озброєний пістолетом з глушником, перший забігає в залу і стріляє в російського снайпера що лежить в на столі-лежаку, обладнаному під снайперське гніздо, перед ним гвинтівка, яка Арсену не знайома, але росіянин теж цілить у нього із пістолета.
Вистрілили одночасно. Куля російського снайпера чиркнула Арсена по правому плечу, зачепивши лямки тактичного рюкзака, а росіянину куля влучила в шию. Циган застрелив помічника снайпера, а Геник іншу кімнату.
Арсен викликав корегувальника:
- Зима, я Чайка. Гніздо зачищене. Підтверджую снайпера і спотера.
- Чайка північний захід від вас. Дроновий оператор. Червоний дім, зелений балкон, - дав нові дані корегувальник.
- Плюс.
Арсен скинув тіло російського снайпера з лежака, сам лежак підтягнув ближче до вікна, щоб розширити обзір необхідного будинку із червоної цегли, який знаходиться ліворуч і розташований перпендикулярно. Узявся ладнати мішок з піском, на якому покладе гвинтівку.
- І ще за крокодил такий? – Геник вказав на невизначену гвинтівку. – Ніколи такої не бачив.
- Агрегат мені теж не відомий, - каже Арсен, дивлячись в оптичний приціл. – Скажу тільки, що оптика тут якісна. Цигане, проконтроль червоний будинок, знайди зелений балкон.
Циган подивившись у бінокль, скоро вказав необхідну точку. Тим часом рація росіян викликала «Скіфа» і не отримувала відповіді.
- Схоже це наші клієнти, - казав Арсен, ловлячи ціль у приціл. – У нас мало часу.
Арсен заряджає гвинтівку набоєм, який дістав із цинкового коробка. Вікна квартири забиті дошками з кількома щілинами для спостереження і снайперського пострілу. Арсен бачить якесь пересування в середині, потім на балкон виходить оператор з пультом керування. Арсен побачив, що він без бронежилету і шолома. Схоже, що почувається в безпеці. Арсен робить постріл. Не дивлячись на результат, заряджає новий набій і цілиться у вікно, намагаючись спіймати якийсь рух.
- Чайка, знімайтеся негайно. Вас змалювали.
Арсен відстібує від гвинтівки оптичний приціл, гвинтівку гне кількома ударами в стіну. Вони з Геником вже були у дверях, Циган затримався підбираючи трофейну зброю. Арсен збирався вже крикнути йому щоб не квапився, як до кімнати влетів дрон.
***
У просторій палаті п’ятеро поранених. У двох відсутні кінцівки ніг, у одного немає частини стопи, у четвертого відсутні пальці на правиці і понівечене обличчя, у п’ятого  немає по плече лівої руки.
В палату до ампутантів заходить група медиків на чолі із головним лікарем Анастасією Петрівною, її супроводжують: лікар-терапевт Віталій Валентинович, чоловік 30-ти років і троє медсестр, серед яких Майя.
Анастасія Петрівна підходить до кожного ліжка, розпитує хворого про стан здоров’я, дає вказівки прикріпленим медсестрам.
Так ходять від палати до палати. Майя у напівпритомному стані, їй важко від стресу. Коли проходила курси і тренувалася на манекенах, усе здавалося відносно не важко, зрозуміло, але практика показала, що вона не готова до подібної роботи, через внутрішні страхи та фобії. Спочатку була переконана, що звикне до вигляду крові, до жахливих поранень, до смерті бійців. Однак за місяць рутинної роботи не звикла, навіть стала більше боятися. І це відразу помітила Анастасія Петрівна.
Після обходу покликала Майю до себе в кабінет.
- Маєчко, тобі вже достатньо років, щоб визначитися у житті, але твій вибір наявно не продуманий. Сама ж бачиш, що медицина не твоє. Зазвичай жінки не непритомніють при вигляді крові, та не у твоєму випадку, який, до речі, унікальний. Ти ж ніби працювала журналісткою? То поясни ситуацію. Чому саме такий вибір?
- Думала, що звикну. Хотілося долучитися до корисної справи? Розумієте, я мишей не боюся, але кров чомусь лякає.
- А хіба у волонтерському центрі мало допомагала? Та увесь фронт тримається на волонтерах. Скажи чесно, за мужчиною пішла.
Майя журливо кивнула. Анастасія Петрівна порозуміло посміхнулася, показуючи, що з першого дня про все здогадалася.
- Сподіваюся він того вартий, - Анастасія Петрівна щось записала у журналі. – Ти ж володієш комп’ютером. То працюватимеш в реєстратурі. Займатимешся оцифруванням документів. Сподіваюся розумієш важливість цієї справи?
- Звісно, - Майя підвелася, показуючи готовність відразу взятися до роботи.
***
Майя тепер сиділа в реєстратурі, вносячи дані медичних карток до бази даних. Роботи виявилося нескінченно багато, вона сумлінно працювала, вірячи, що виконує важливу справу. Однак, вже почала думати як пройти снайперський вишкіл.
До неї залицялися хлопці, але далі флірту з їхнього боку далі не заходило, єдиний хто докучав і дратував це Віталій Валентинович, який їй проходу не давав.
Вона часто спілкувалася з бійцями, які виписувалися і йшли до неї отримати електронну довідку, або ж направлення. Майя розпитувала про Арсена, однак про нього ніхто не чув, поки не додумалася назвати позивний.
Отже, звернулася до чергового бійця, який переводився із відділення для важких у відділення реабілітації.
- А чи не знайомі випадком із Шелбі? – спитала бійця, який переніс операцію на черепі і, згідно документів, у нього в голові титанова пластина.
- Шелбі? – перепитав боєць. – Доктор Шелбі? Я сам би із ним зустрівся. Це мій хрещений.
- Як це? – здивувалася Майя.
- Він мене з поля бою виніс, не зважаючи, що херячили міномети, та дрони ВОГ-и скидали. Я йому життям зобов’язаний. А він хто тобі сестричко?
- Це мій наречений, - скромно відповіла Майя.
- Кицюню, - боєць поцілував їй руку. – Дякую тобі за хлопця. Насправді про нього багато хто знає, але більшість, як і я, в обличчя Шелбі ніхто не знає. Коли він мене ніс, я був без пам’яті. Побачиш, передай подяку від Гудінні.
Гудінні написав на листочку свої дані.
На цьому розпрощалися. Гудінні ще раз поцілував руку.
Тут, наче з-під землі з’явився Віталій Валентинович. Він зайшов прямо в реєстратуру. Схилився над Майїним столом. Зашепотів, як йому думалося тихо, хоча чули всі присутні дівчата, вони приховано одна одній глумливо посміхались.
- А що це вам, Маєчко, незнайомці руки цілують?
- Це не незнайомець, а бойовий друг мого нареченого, - холодно відповіла Майя. – І взагалі то не ваша справа.
Майя говорила нарочито голосно.
Віталій Валентинович дещо сконфузився від інформації про нареченого. Однак вирішив не відступати.
- А що скажете стосовно моєї пропозиції разом повечеряти? Зауважте, я не кожній пропоную це.
- Мені тепер впісятися від радощів? – стримано мовила Майя. – Чи може я якоюсь не зрозумілою мовою минулого разу вам втлумачила? Я нікуди із вами ходити не буду.
- Чому ж ви відмовляєтеся? Я нічого поганого не пропоную. Просто повечеряємо у затишному, пристойному місці.
- Доведеться перейти на особистості. Віталію Валентиновичу, ви тупенький?
Ось так його ніхто не насмілювався називати. Він обзирнувся, глянувши на інших медсестер, які ледь стримували сміх. Його надійно продуманий план підходу рушився, бо не очікував, що відшиє та ще й із такою агресією.
- Я вмію чекати, - каже вже без тієї самовпевненості, із якою раніше вдавалося здобути прихильність інших медсестер.
Доктор розгублено, але намагаючись тримати себе, поклав на стіл три троянди, які ховав за спиною.
- Мене нудить від зірваних квітів, - строго відповіла Майя, нарочито стуливши пальцями ніздрі, і далі говорила в ніс: - Негайно приберіть це. Хіба не чуєте, як зірвана квітка тхне трупним смородом.
Віталій Валентинович вискочив із реєстратури. Від злості пнув корзину для сміття, потім в древні із ДСП двері, від чого його носок пробив хлипку поверхню і міцно застряг всередині. Балансуючи на одній нозі, намагався звільнити іншу, та не втримав рівновагу, упав. Стопа вислизнула із туфлі. Схопивши руками за туфлю ледь звільнив її, добряче пошкодивши.
- Що з вами? – спитала технічна працівниця, яка підійшла зі щваброю і відром.
Доктор мовчки вручив їй неприйняті троянди. Взув туфлю і пішов трохи шкутильгаючи. Про себе мовив: «Чекай стерво, все рівно моєю будеш.
Майя, тим часом, продовжила роботу. Медсестра із бейджиком «Світлана», яка трохи подружилася із Майєю і була свідком її діалогу із доктором, поклала їй на стіл медичну картку новоприбулого бійця.
- Круто ти із ним. Вітальчик не терпить такого відношення, він мамусин синок, а ти привселюдно його послала, - Свєта засміялася.
- Нічого, хлопчик дорослий. Переживе.
- Вітальчик сам себе переконав, що він еталон сексуальності. Дівчата деякі намагалися його в оберт взяти, та його мамця надійно захищає своє чадо. Ото він і микається від однієї до іншої. Йому ти здалася простенькою, думав легко буде. А тут… - Свєта знову засміялася.
- Анастасія права, - змінила тему Майя. – Я дійсно не на своєму місці. У навчальному центрі все якось по-іншому здавалося. Слід би було військовим журналістом спробувати.
- Очевидно варто, - погодилася Свєта. – А то Віталик не відчепиться. Ти заінтригувала його, тепер сенс життя добитися тебе.
- Єдине, що доб’ється це кастрації, - із зловісною посмішкою відказала Майя.
Світлана зрозуміла, що вона не просто так говорить, а Віталика треба попередити, щоби відчепився від неї, інакше ця дивна дівчина виконає обіцянку.
***
На лікарняне подвір’я заїхало чотири евакуаційні автомобілі. Парамедики передали медсестрам документи поранених. Спочатку вийшли легкі, поранені, які спроможні пересуватися самотужки, ті які за тиждень вже повернуться у стрій. Потім на ношах винесли важких, серед яких без свідомості був Арсен, супроводжував його Геник, у якого було зафіксоване ліве плече, а на голові наклеєний пластир.
Біля приймальні очікувала медсестра з файлом.
- Значить баротравма, - мовила, читаючи картку Арсена.
- Так, нас разом накрило. Командир був ближче до епіцентру, коли залетів камікадзе, - пояснював Геник. – Нас було троє… Нажаль, третій двохсотий.
- Сюди особисті речі, - медсестра простягнула файл і почала монотонно перераховувати: - Телефон, обручка, натільний хрест. Усе цінне сюди.
Геник обережно зняв з кисті Арсена феньку поклав у пластиковий пакунок.
- І що це? – здивувалася медсестра.
- Сам точно не знаю, але єдина його цінність. Хреста чи обручку він такого не носить.
- Ви жартуєте?
- Ніяким чином, - Геник надійно запечатав герметичний файл із фенькою. – Він через цю штуку при мені ризикував життям, десь роту москалів угандошив, спалив їм техніку. Коли отямиться перше про неї спитає. І не кажіть, що не знаєте де вона.
- Гаразд, давайте сюди, - забрала файл з фенькою. – А чого сам тут трешся? Йди до своїх на реєстрацію. Із твоїм товаришем нічого не станеться.
Арсен лежить на ношах із перебинтованою головою і накладних пов’язках на грудях, також забинтовані гомілки.
Його переклали на лікарняну каталку і повезли до ліфта. Там його мала перейняти Майя, щоби забрати картку, для перенесення до бази даних, та її в коридорі перестрів Віталій Валентинович.
Каталка з Арсеном була вже біля вантажного ліфта, і коли заїхала до середини, знервована Майя вийшла із сусіднього коридору. За нею волочиться Віталій Валентинович, який намагається узяти її під руку, та вона кожного разу її відштовхувала.
- Маєчко, ну почекай трохи, будь ласка. Я ж нічого поганого не роблю. Хочу лише вибачитися за минулий раз. Можливо не так щось сказав, не так думку висловив, але я був…
- Ви пробачені, - перебила Майя. – Все? Я можу нарешті працювати? Поранених підвезли, багато, знаєте, роботи.
- То може відзначимо увечері примирення?
- Тьху на вас, - Майя в черговий раз відкинула його руку, коли знову спробував обійняти.
Майя скорим ходом рушила до реєстратури, а до лікаря з-за спини підійшла Світлана.
- Дарма то все, Віталію Валентиновичу, тут зуби зламаєте.
- Це ще побачимо, - різко відповів.
- Моя справа попередити. Вийдете за рамки, пошкодуєте.
Світлана пішла в орденаторську, а понурий Віталій Валентинович зайшов до ліфту.
***
У невеличкій палаті чотири ліжка з пораненими. Арсен на першому біля дверей, поруч на стільці Геник, який прийшов відвідати друга. Арсен підключений до крапельниці.
- Ось так-то друже, - завершив свою оповідь Геник. – Проґавили ми підарське крило. Цигана шкода, його додому на Чернігів відправили. Аби ж не затримався, не відволікся на той клятий пістолет… Та що ж поробиш тепер.
- Де фенька? – Арсен покрутив лівою кистю, показуючи її відсутність.
- Не тривожся, у камері схову твоя дорогоцінність. Сам простежив щоб зберегли. Бракувало якби ти шпиталь погромив. Краще скажи, що лікарка каже.
- Дрібниця. Контузія, та шрапнеллю гомілки посікло і уламком праворуч з права два ребра зламало. Лікарка сказала мені багато антибіотиків накололи, потрібно компенсувати йогуртами, а у мене з дитинства через молочку шлункова диспозиція.
- Раз треба, значить звикнеш. Я он до війни гречку терпіти не міг, аж до ригачки доходило, а в окопному житті, на передку так навіть добавку їв.
Зайшла медсестра Світлана, тягнучи за собою процедурний візок, підійшла до Арсена, щоб змінити крапельницю, але спершу позбавитися сторонніх.
- Так, аудієнція завершена, - строго мовила медсестра. – Марш до своєї палати, зараз у тебе процедури.
Геник зітхнувши, підвівся.
- Світланко, я від тебе готовий будь-яку процедуру прийняти, окрім клізми звісно, - з удаваною серйозністю мовив Геник. Торкнувся Арсена за плече. – Бувай, командире, мене женуть. Вона мене не любить.
Геник театрально розшаркався, вклонився і вийшов.
Світлана взялася знімати крапельницю. Помітила, що ін’єкція спершу була зроблена в іншому місці, не там де вона ставила систему, бо там де спершу уколола була підшкірна гематома. Хтось переставив крапельницю.
- Хто ж це зробив? – спитала розгублено. – Що Анастасія Петрівна заходила?
- Ви просто у вену не попали, пішло під шкіру. Я сам переставив. Не хвилюйтеся, головне лікарка не дізнається. Новий вазофікс не ставлять бо у мене курс крапельниць незабаром закінчується.
Світлана взяла з процедурного візка шприц, наповнила його ліками.
- Тоді підготуйте плацдарм, - сказала із усмішкою ніби фліртуючи з Арсеном.
Однак Арсен ніяк не відреагував на це, перевернувся на живіт, стягнувши штани.
- Свєто, а ти мені зроби, - почав загравати поранений у плече і ногу. – Мій плацдарм завжди до твоїх послуг.
Світлана, не зважаючи на залицяння, гордо вийшла.
- Ну ти й тюхтій, - звернувся поранений до Арсена. – Видно ж, дівка на тебе око поклала.
- Я книжку в коридорі на підвіконні якусь бачив, - змінив тему Арсен. – Цікаво чия вона*
- Мабуть нічия, - відповів спантеличений поранений.
***  
Вранці перед обходом Майя зайшла до кабінету Анастасії Петрівни поклала на стіл заяву про звільнення.
- Ви були праві, медицина це дійсно не моє. Піду на курси мінометниць, врешті я фахівець з математики.
- Добре, можливо і вірний вибір. Тільки затримайся хоча б на три дні. Допрацюєш базу хоча б по важких, а там обіцяли нам компю’терника доставити. Сама ж розумієш, твоя робота теж важлива для важкопоранених, при переводі до інших лікарень там важко сучасним лікарям із написаними від руки діагнозами розбиратися. Ото ж відравляють на повторне обстеження, а у важких часу обмаль.
- Дякую. Я розумію.
- Я там чула, що наш терапевт тобі проходу не дає. Може поговорити із ним?
- Та дурниці, - відмахнулася Майя. – То таке, що і перейматися не варто, коли треба сама розберуся.
***
Віталій Валентинович похмурий, без настрою в палаті для поранених середньої важкості, виконує рутинну роботу, опитує хворих. Робить це без ентузіазму. Підходить до Арсена, який сидить на ліжку, читає стару пошарпану книжку, яку Віталій начеб то бачив десь у коридорі.
- На що скаржитеся? – стомлено спитав наче до цього відбув добу на чергуванні, хоча це було не так.
- Усе гаразд, - відповів Арсен не відволікаючись від книжки. – Рани загоюються, мене скоро виписують.
- Ви так захоплено читаєте, що не маєте часу на лікаря, - з осудом мовив Віталій Валентинович. – Щось настільки цікаве, що вам не до лікування?
- Посібник по фармакології, - спокійно відповів Арсен, показуючи книжку. – У коридорі на підвіконні знайшов, вже сторінки почали висмикувати, щоби щілини заткнути.
- І що це цікаво? – чудувався Віталій.
- Звісно, інакше не читав би.
- Ви медик?
- Ні, - відповів Арсен.
Віталій Валентинович хотів спитати: «Так навіщо читати те, що навіть лікарям не цікаво?» та перебив поранений у плече:
- Не дивуйтеся докторе, йому дійсно цікаво читати якісь інструкції, ніж подивитися на красиву дупку якоїсь медсестри.
Поранений кивнувши на Арсена і нишком покрутив пальцем у скроні, на що другий поранений показав йому кулак. І коли Віталій Валентинович промовив:
- Ще щось подібне викинеш, другу руку зламаю.
Поранений зрозумів що викинув дурницю, бо такої ж думки були інші поранені, бо Арсен часто доглядав за ними. Знімав крапельниці та виносив судна.
***
Майя працювала на комп’ютері, як до неї підійшла Світлана.
- Таки ідеш від нас. І все через Вітальчика? Та нехай собі залицяється, а ти роби своє.
- Та він тут ні до чого. Цей сексуально-стурбований ніякої ролі не грає. Я від себе більшого очікувала. Планувала стати медикинею, госпітальєркою. От було б смішно, якби і мене з полю бою виносили через запаморочення від вигляду крові.
- Слухай, у сьомій палаті такий дивний хлопець. Я спочатку гадала, що він від контузії просто оглух.
- А що ж тут дивного для пораненого? – не зрозуміла Майя.
- Він насправді не глухий і не німий, просто говорить коли треба, просто так не трандичить. Уяви нам би із тобою так.
- Ну так, особливо тобі, - пожартувала Майя.
- Уяви собі, інші поранені хлопці якось заграють, кожен по-своєму клинці підбиває, тільки не він, гордий такий. Уяви, він крапельниці сам собі ставить, а коли ми зашиваєтося, то знімає з інших поранених.
- А я навіть такої дрібниці не можу зробити, - зітхнула Майя.
- Я до всіх звертаюся на «ти», навіть до офіцерів, до нього чомусь на «ви». До нього теж офіцери приходили, про щось перешіптувалися і поводилися наче він рівня їм. Навіть жінка лейтенант навідувалася, щось з його слів писала.
- Значить він офіцер, - байдуже припустила Майя, яку вже почали стомлювати розповіді Світлани, як її зачепив незвичний хлопець.
- А ще він сперечається з Анастасією про правильність її лікувальних призначень. І так володіє медичною термінологією, що навіть лікарі плавають.
- Значить він медик, - знову припустила Майя .
- Із його картки і особистої справи відомо, що навіть БЖД не відвідував в університеті, він взагалі на фізкультурника навчався. Ой, - спохватилася Світлана, - Твій ловелас суне. Сама відшивай його.
Майя байдуже глянула як до її віконечка наближається Віталій Валентинович.
- Мої вітання, Маєчко, не повірите, у сьомій палаті лежить чудило, вивчає старезний посібник по фармакології, хоча сам не медик. Смішно, правда ж?
Майя не відповіла, лише скосила зневажливий погляд, глянувши на його взуття.
Віталій Валентинович зробив ще одну спробу.
- Сьогодні в кінотеатрі прем’єра нового фільму. Може сходимо?
- Я терпіти не можу художніх фільмів, а також театральних вистав, коли що. Лише наукові лекції у сфері моїх зацікавлень.
- Немає проблем, - оживився Віталій. – Назвіть що конкретно вас цікавить. На тижні в університеті будуть якісь лекції…
- Якісь мене не цікавлять. Лише на тему знаходження оцінки приближення ряду Маклорена першими «n» членами. Із задоволенням сходжу, - перебила Майя.
Віталій Валентинович іде натхненний, біля входу в травматологію зіткнувся із Світланою.
- Ну що, Віталію Валентиновичу, у черговий раз облом. Зуби поламали?
- Займіться своїми справами, - він раптом зрозумів, що не запам’ятав ні слова із сказаного Майєю. – Ще подивимося хто зуби зламає.
- Ну-ну, - мовила Світлана у слід лікарю.
***
Майя біля двох ліфтів, натискає одночасно на дві кнопки. Коли один ліфт відчинився, вона зайшла, а в цю мить із другого ліфту вийшов Арсен, трохи шкутильгаючи, спираючись на ціпок, пішов до реєстратури.
- Здрастуйте Світлано, - привітався. – Мені потрібна довідка на ліки. Пані Анастасією сказано, що маю отримати тут.
- Ви на виписку значить? – спитала Світлана посміхнувшись.
- Так і є.
- У сусідньому віконці отримаєте. Зараз прийде дівчина, усе видасть. Почекайте трішки. Хочете я вам усе видам?
Цим часом Майя заходила в ліфт, коли за нею ускочив Віталій. Натиснув на перший поверх. Майя на нього не звертала уваги, а він, тим часом непомітно натиснув кнопку «стоп».
- Ой, - нарочито стурбовано зойкнув Віталик. – Невже застрягли?
- Викликайте диспетчера, - строго мовила Майя. – Мені треба роботу завершити.
- Та встигнеться із вашою роботою, - тихо і пристрасно мовив Віталій, наближаючись до Майї. – Може, нарешті ми разом і це доля?
- А можливо ви самі ліфт зупинили? – Глузливо спитала Майя. – У мене не виконана робота, якщо ви із дурницями лізете.
Майя спробувала сама дотягнутися до кнопок.
- Та встигнеться диспетчер, - тихо, але пристрастно говорив Віталій, наближаючись до Майї. – Нарешті ми разом. Це ж непремінно наша доля.
- А може просто навмисне зупинимо ліфт?  - глузливо спитала Майя.  
Вона спробувала дотягнутися до кнопок, але Віталик затулив собою доступ.
- Ну припини із себе корчити целку. Зізнайся, ти насправді хочеш мене.
Він спробував обійняти її, та тут же отримав удар коліном в пах, а наступний удар прийшовся підбором по стопі.
Віталік заволав упавши на підлогу, а Майя просто відступила в сторону, щоб не чіпати його підборами.
Вона натиснула кнопку. Ліфт поїхав.
- Юля була права, - вона знову відштовхнула Віталика, який все ще корчився на підлозі. – Звісно не у тій послідовності, у якій навчали, але теж непогано.
- Я на тебе в суд подам! – вирівнявши подих Віталик. Потім додав: - На тюрму поїдеш.
- Авжеж, - посміхнулася Майя. – А я зворотнім чином позов на спробу зґвалтування. .
- Та хто ж тобі повірить!
Ліфт приїхав. У ньому стояла Світлана. Глянувши лише повз Віталіка Валентиновича, сказала:
- Я підтверджую усе, що сказала Майя. Ви, і тільки ви у всьому винні. Я бачила як ви до неї чіплялися із непристойними пропозиціями. Інші дівчата підтвердять.
Майя вийшла із ліфта, а Світлана зайшла. Майя лише боковим зором ковзнула по тому, що несла Свєта, а це був файл із маленьким предметом. За крок вона спинилася, різко розвернулася, схопила Світланину ношу:
- Звідки це? – в пакунку була та сама фенька.
- Пацієнта, той самий дивак, про якого розказувала. Він саме на виписку йде, а я йому ось його річ. Вона дуже важлива, принаймні він усім розказав про це. Вірніше попередив.
- Де він є? – спитала Майя рішуче і нетерпляче.
- У сьомій палаті, - розгублено і здивовано відповідала Свєта.
Майя помчала сходами, Свєта разом із перехеньбленим Віталієм на ліфті.
Арсен вже стоїть зібраний у військовому однострої, сів на ліжко, аби підхопити наплічник.
Тут зайшла Майя.
- Я знав що ти до мене прийдеш першою… - спокійно мовив Арсен.
Вона обережно підійшла до нього. Обійнялися.
Так стояли в обіймах, а поранені, вигартувані у боях солдати, і споглядаючи на двох закоханих, просто плакали, не знаючи суті справи.
Раптом в одному із приймачів зазвучала пісня «Дощ змиває всі сліди».
***
Арсеній із Майєю стоять біля пам’ятника Шевченка перед рукотворною із гільз снарядів створену арку. Дружками виступили Геник і Юля, які від початку церемонії однин із одним почали сваритися, та усі зрозуміли, що це, так звані, відносини. А тут ще підключилася Ксенія із прямим національним ефіром.
Церемонія почалася з Дона:
- Що ж, діти мої, - резюмував Дон. – Я, як капелан призначений Українською Православною церквою, та військовослужбовець, призначений Збройними силами України, оголошую Вас чоловіком і дружиною
Почалося рукоплескання, як із боку Майїних знайомих та родичів, так і тих, хто прийшов підтримати Арсена. Серед яких була його рота. Серед інших підійшла привітати психологиня Марта.
- Знайшлися таки ліки для тебе від твоєї прихованої хвороби… - Марта від сліз сховала на мить очі, аби витерти їх хустинкою. – Тебе вилікувала любов. Ото й усе…
Марта поцілувала Майю і шепнула їй на вухо:
- Тримай його у вуздечці, - потім звернулася до Арсена громоголосно: - Арсена вилікувала любов. Тут вже нічого говорити. Але при Майї, батько Шелбі почав посміхатися…
ЕПІЛОГ
Рік по тому. Після поразки путінської федерації, Арсен демобілізувався.
У відновленій Майїній квартирі інші шпалери, меблі, (окрім старовинної щафи, яку відновили волонтерські майсти).
У кімнаті в колисці немовля, якому сон і все інше оберігає Майїна мама.
У відновленому серванті лежить шкатула у якій сімейні реліквії – цирконієве колечка, та пдетена із найжещевщиї матеріядів – фенлка.
Ці речі – запорука щастя.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Гортаючи пожовклі сторінки....

© koka cherkaskij, 15-04-2024
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44338321685791 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …