Майя, від дня, як її квартиру знищили шахедом росіяни, мешкала у матері. Добре, що залишила у батьківській квартирі старий ноутбук, тепер це єдиний робочий інструмент. Майя збирається на роботу. Поволі доводилося поповнювати гардероб і тепер користуватися одягом, який перестала носити чотири роки тому.
До кімнати зайшла мати.
- Маєчко, ти так не переживай за ту квартиру, шкода звісно, але то ж не головне. Обіцяли відбудувати нову і кошти відшкодувати, а не вийде то й грець із нею. Найголовніше, що ти жива здорова і слава Богу.
- Годі мамо, ти щоранку приходиш і одні й ті ж сентенції розказуєш. Я спокійна. У мене прохання, ти все одно підеш до маркету треба за телефон і інтернет заплатити. На моїй картці нульовий баланс, доведеться готівкою в терміналі.
- Ти ж знаєш, доню, я можу щось не те натиснути, наплутаю і біда потім.
- Я тобі на листочку усю схему розпишу. Дитина впорається.
- От сама прийдеш і поповниш, - у матері несподівано змінилася інтонація. – Ти мені ось що скажи. Ходять якісь невиразні чутки, що у тебе жених є, вже від кількох людей чула. Чому про це знає хто завгодно окрім матері? Ти мені вже зовсім не довіряєш?
- От Юлька. Замість язика – віник, - мовила тихо. – Мамо, пізніше про все розповім.
Загудів Майїн телефон. На моніторі підпис «Юля».
- Слухаю, - занервовано і різко мовила Майя, бо трохи злилася на подругу через те, що Юля не може тимчасово понімувати для справи.
- Майко, сьогодні ранковий репортаж був по першому, знаю ти тєлік не дивишся, але сьогодні це було дарма. Там про тебе йшлося, і про твого Арсена. Так, його Арсеном звати. Він шукає тебе, з фронту вісточку передає. Увечері буде повтор, та я вже в інтернеті знайшла на сайті каналу. Ну ж бо, швидше на офіс.
Мати не облишила спроб розпитати про загадкового нареченого. Майя поспіхом зібралася відказавши матері: «Сьогодні увечері», вибігла із квартири.
Шлях до редакції здавався неймовірно довгим, хоча вона не йшла пішки, а бігла і зазвичай дорога займала тридцять хвилин, тепер же дісталася до роботи за вісім.
Редакційні дівчати згуртувалися біля монітору, на Майїному столі. Керувала переглядом Юля, яка поступилася Майї місцем і поставила запис спочатку. Хоч дівчата вже подивилися сюжет, при чому двічі, однак від столу не відійшли.
Арсен оповідав свою історію, потім крупним планом показали Майїн портрет.
Після перегляду Майя полегшено зітхнула і намагалася не показувати емоції, які її переповнювали, їй захотілося передивитися сюжет знову, але на одинці.
- Це ж треба, - першою відреагувала Валя. – Хто б міг подумати. Та, про яку були всі впевнені, що вікуватиме старою дівою, отримала таку любов, що стривожила всю Україну.
- Зв’яжися негайно із цією журналісткою Ксенею, - порадила Соня. – Вона ж сказала щоби ти написала їй там у титрах її фейсбук та інстаграм.
- У нього дивний позивний, - замислилася Галя. – «Шелбі» у мене якісь асоціації, тільки не пригадаю із чим.
- Я знаю, - відповіла Валя. Це із британського серіалу «Гострі козирки», головного персонажа так звати.
Увечері Майя з матір’ю подивилися повтор ранкового сюжету Ксенії, перед цим розповіла матері деталі знайомства з Арсеном. Потім Майя усамітнилася в кімнаті і вже десь в сьоме передивлялася репортаж. Вона написала Ксенії по всіх адресах, які та залишила.
***
Арсен почав приходити до тями. Перше, що визначив, що у нього за спиною спутані руки, вірогідно замотані скетчем. Геник сидів поруч, у нього із голови текла кров, у нього разом з руками, що й замотані очі.
Один із росіян, на вигляд бурят, вдарив кулаком Арсена по голові.
- Вставай, чево разсєлся нациствкая сволочь.
Арсена підняли на ноги, почали замотувати білим скетчем голову, щоб заліпити очі. Бурят взявся чистити його кишені і знайдене перекладати до своїх. Він забрав: носовичок, гребінець, ручку, олівець, записничок. Грабіжник помітив на кисті феньку. Зняв і її.
Арсен, задерши голову, щоб бачити бурята у щілину між скетчем і обличчям, заговорив монотонно, ніби гіпнотично:
- Істину оповім тобі, ще не настане світанок, як ти проклянеш світ, що народив тебе.
- Ніхуя не пойму чего ти хахол, там бармочєш, - відповів бурят.
- Да в’єбі, мангол, єму как слєдуєт, - порадив хтось із росіян.
Полонених повели до залишків села, що відразу за позиціями. За віддаленими звуками пострілів, Арсен припустив, що їх відтягнули аж на третю лінію оборони, куди українська авіаційна розвідка долітає не часто.
Їх привели на подвір’я де вцілів лише погріб. Арсена заштовхнули першим, за ним по сходах скотився Геник. На холодній підлозі вони підвелися, сівши спина до спини.
- Без сумніву ми в погребі, - заключив Арсен. – Чуєш, гнилою картоплею пре.
- Чув що дорогою підари говорили?
- Мені очі заліпили, а не вуха. Вночі прибуде вантажівка і нас кудись у глиб окупованих територій повезуть до табору. Ми обмінний фонд.
- Ці чорти останнім часом не йдуть на обміни. Хтозна скільки ми у полоні пробудемо.
- Впевнений не довго, - зробив висновок Арсен. – Вони скаржилися, що довго ротації не було, а у них людей майже не залишилося, але є наказ взяти наші позиції за короткий термін. Тому вони нас так довго тягли, щоби потім обміняти, адже за одного нашого, трьох їхніх віддадуть, от вони і планують обміняних на нуль кинути, не чекаючи ротації.
- Так, що ж робити, Шелбі?
- Будемо вибиратися.
Арсен почав йорзати. За мить звільнив правицю, зняв скетч з очей. Взявся звільняти Геника. Не зміг руками роздерти липку стрічку, довелося задіяти зуби.
- Тебе погано заклеїли? – спитав Геник.
- Побудь тут, а я перевірю чи є охорона.
Арсен обережно піднявся сходинами. Дивиться крізь прочинені двері. Неподалік входу на поваленій яблуні спиною до погребу сидить росіянин грається на смартфоні. Ледь прочинивши двері, Арсен висунув голову, обзирнувся. Через дорогу на руїнах господарства, росіяни лаштували самохідну артилерійську установку «МСТА-с». Переконавшись, що на подвір’ї більше нікого немає, обережно вийшов, підкрався до чатового, на ходу підхопивши уламок білої цеглини. Арсен схопив його за комір і стягнув за комір. Росіянин скрикнути не встиг, як йому на голову обрушилась цеглина. Арсен потім наніс серію ударів перетворивши обличчя на криваве місиво. Потім затягує забитого до погребу.
Геник дещо спантеличений, не вірячи, що його врівноважений друг спроможний подібне вдіяти. Арсен, тим часом, починає роздягати тіло, дає Генику смартфон росіянина.
- Як доберешся до наших, передай це розвідникам, - побачивши сконфуженість Геника, мовив як завжди монотонно: - У нас законне право так чинити, вони ж коли щось подібне роблять, то по закону вони злочинці. Розбери краще його рюкзак, глянь чи є що корисне.
Геник витрусив торбу, але там був звичайний солдатський крам: замінний одяг, консервована гречка з яловичиною і все. Єдине, що корисне це мисливський ніж, який Арсен присвоїв собі.
- Як же ж ми вибиратимемося? Куди йти? – питав Геник.
- Там на дворі через вулицю метрів за сто, московити ладнають «корову» в атакуючу позицію, ось куди направлений ствол, туди і підеш.
- Підеш? А ти хіба не зі мною?
- Маю ще одну мімікрію здійснити, щоби забрати свою річ. Тому підеш сам, а я наздожену.
- У тебе той вузькоокий злиток золота забрав, чи що? Воно того варте, щоби життям ризикувати?
- Раз йду, значить варте.
- Ну тоді я з тобою.
- А ось цього не треба, то моє особисте. Як командир, наказую повернутися.
Арсен облачається у російську уніформу, автомат передає Генику, а також два ріжка набоїв. Ніж сховав у рукаві.
Вийшли на поверхню, на дворі вже вечоріло. Пройшли до цегляної стіни, що колись була частиною дому. Росіяни накрили гармату маскувальною сіткою.
- Йдеш весь час на захід. Скоро стемніє, перетнеш їхні лінії, їх в окопах зараз мало, як звечоріє вони по норах ховаються, та все ж пильнуй навсебічно. Якщо успішно проскочиш, то передай Дону нехай по можливості підтримає мене пташками, а не вигорить, то й нічого страшного, і сам виберуся.
Геник погоджуючись кивнув.
- Удачі тобі, командире, - Геник потиснув руку. – Я так досі і не зрозумів що ти за людина. Враження що ти не знаєш ні радощів, ні страху.
- Що ти, мені страшно до всирачки. Все, йди.
Геник пішов в указаному напрямку. Арсен рушив у бік від артилерійської позиції, за логікою мали бути фортифікаційні споруди. Від крайної зруйнованої хати, починалася глибока траншея. Йдучи, Арсен відзначив, що росіяни добре вміють рити і укріпляти. Стіни траншеї обшиті дошками, устелені ними ж, так, що ті, хто тут служить у дощову погоду не місять глину і не сплять в калюжі. Хоча розумів, що подібна добротність будується лише для тилового забезпечення. Знайшов на шляху порожню пластикову баклажку, підібрав її.
Крокуючи поворот за поворотом наткнувся на кулеметну стійку з кулеметником і другим номером, обидва сиділи на мішку з піском, курили.
- Прівєт пацани, - привітався Арсен. – Меня уже третій день нє смєняют. Жрачка закончилася, іду води где набрать.
- Да нє одін ти такой, сєгодня ночью наконец то ротацию обещают, - сказав кулеметник, роздавлюючи чоботом недопалок.
- А я ніхуя в ето нє вєрю, - заперечував другий номер. – Ротациі-хуяциі. Полгода уже обещают, а к нам только трьохсотих свозят.
- Наших трьохсотих за нєдєлю больше половіни стало двухсотимі, - поскаржився кулеметник. – А хулі, лєкарств нєт нікакіх, только вада із сахаром, єго мєдік как глюкозу даєт от всєх балєзнєй.
- Да мнє лі нє знать, - порозуміло підтримав Арсен. – Ви случайно нє знаєтє где монгол?
- Да в опоркє сідіт, - відповів другий номер. – Рєбята на раслабонє, ждут ночного грузовіка, будут плєнних сопровождать.
- А далєко лі до опорніка? А то я в тємнотє могу запутаться.
Кулеметника це питання насторожило. У вечірній напів темряві помітив на комірці гостя свіжу кров. Арсен тим часом, поклав пляшку на край траншеї і сховав долоні в рукавах, ніби у вони у нього померзли. Сам із лівого рукава взявся за рукоятку ножа.
- А ти із какий роти? – спитав підозріло кулеметник.
Арсен вихопив ніж і двома ударами наніс глибокі порізи обом по горлу, росіяни похапали вражені місця і захрипіли. Арсен доки вони конали, обшукав їх, забрав один телефон і рацію. Потім зняв кулемет і автомат у другого номера.
Закинувши автомат за спину і з кулеметом напоготові рушив далі. Цим часом почувся постріл артилерійської установки. Невдовзі підійшов до добре укріпленого бліндажа, який виритий бічно траншеї, щоби зайти в нього треба спуститися сходинами, що Арсен і зробив. Звернув увагу, що бліндаж зверху накритий трьома шарами товстих колод, а ще земляний настил майже на два метри. Двері прочинялися назовні. Вирішив, що це і є «опорка». З-середини лунав гомін і регіт. Арсен розбезпечує гранату, прочиняє двері кидає в середину. Після вибуху кидає другу. Потім з автоматом вривається в бліндаж. В середині задимлено, стріляє в першого кого бачить, один сидить за столом, Арсен стріляє в нього, потім помічає, що той вже мертвий, йому уламок влучив в лоб, і зніс частину черепа. Четверо лежать на підлозі і в різних позах: один на животі, один на боку, третій на колінах і четвертий на животі. Арсен робить у кожного по пострілу в голову, той, хто лежить на спині виявився той самий бурят. І він був ще живий.
Приміщення освітлювалося світлодіодним ліхтариком підвішеним до стіни і який підживлявся від павербанка. П’ятірка, до атаки на них, вечеряли за імпровізованим столом, який зібраний із снарядних ящиків. На столі півтора літрова пластикова пляшка, очевидно із чимось спиртним, на закуску тушонка. В приміщені доволі брудно, на підлозі недопалки, порожні пляшки, залишки їжі, порожні зелені пакунки із зірочкою, пластикові пляшки із сечею.
Арсен почав обшукувати бурята, якого поранено в плече і стегно. Він відкидав знайдені речі, бо кишені його були заповнені всіляким непотребом: кілька гребінцв, зубні щітки, напів-використані дезодоранти, п’ять різнокольорових запальнички, старий ручний годинник. Нарешті знаходить свою феньку. Полегшено зітхає, і якби тут був присутній хтось із його побратимів, то неодмінно здивувався б, бо на його обличчі з’явилася посмішка.
Бурят застогнав і відкрив очі.
- Ти кто?
- Я? – Арсен показав феньку. – Ти украл моі вещи, я вернулся за своім.
- І ти із-за етой чєпухі положил рєбят?
Арсен ходить по бліндажу, збирає у знайдений наплічник телефони і рації.
- Прікінь і такоє биваєт. Я оставлю тебеє жизнь. У тєбя еще много крадєного, вот і живі в ожиданіі, что придут за своім кого ти ограбіл, а оні нєпрємєнно прідут, даже в твойо Улан-Уде, прідут за своімі зажигалками і расческами, прідут, как ти говорішь, за «чепухой». І прєждє, чем вєрнуть свойо, убьют твоих родсвенніков. Ми нічего нє отдайом просто так, за всєм будєм возвращаться і убівать. Ми нє успєєм, придут наши дєті.
Закінчивши тираду, Арсен залишив бліндаж, прихопивши із собою два заряджених РПГ, що стояли біля входу. Тепер вирішив атакувати артилерійську вогневу позицію. Пішов у напрямку звуку. Гармата стріляла раз на п’ять хвилин. Із-за прискіпливого маскування, не видно спалаху пострілу. Арсен дійшов до тієї самої вулиці. Зайшов до САУ збоку і сховався в руїнах колишньої двоповерхівки, що метрів за п’ятдесят від артилерійської установки. Від оселі залишився шматок майданчика другого поверху, там і вирішив обладнати вогневу точку. Кулемет поставив на сошки, спершу взяв гранатомет. Прицілився по контуру маскувальної сітки. Після вигуку командира орудия «Вистрєл», теж натиснув на гачок. Установка зробила постріл і одночасно по борту вдарив кумулятивним снарядом, відразу схопив інший гранатомет, цього разу вистрілив по вантажівці, що стояла поодаль. Вантажівка загорілася.
Тепер Арсен засів за кулеметом. У таборі росіян почалася паніка, вони не могли визначити з якої сторони по них вдарили. Він стріляв по контурах солдат, які з’являлися на фоні пожежі. Стріляв безперервно, поки не скінчилися набої.
Залишивши кулемет, відступив з вогневої точки, бігом повернувся до траншеї, де підібрав автомат і наплічник із трофеями.
У цей час в опорному пункті повітряної розвідки оператори керували відразу трьома дронами розвідниками, через монітори дивляться у режимі тепловізора, що діється на території, яку контролюють росіяни. Серед спостерігачів нервує Дон.
На моніторі видно, як людина вбиває, вірогідно ножом, двох чатових в траншеї, потім кидає в бліндаж дві гранати і згодом виходить із двома гранатометами, далі обстрілює приховану артилерійську точку, далі працює кулеметом по артилерійській обслузі.
- Доне, що то у вас за Рембо завівся? Диви, він «корову» демаскував і скоріше за все вивів із ладу, - спитав командир відділення аеророзвідки «Зевс».
- Це мій улюбленець доктор Шелбі. Він із побратимом у полон ускочили. Геник нещодавно повернувся, а Шелбі, чорти б його забрали, якісь особисті справи вирішує. Ми вже розробили операцію, як його по-тихому витягнути, та, бач, тихенько ніяк. Шелбі треба, щоби все було красиво, вийти вирішив із салютом і циганами.
- Він має якусь спецпідготовку?
- Якісь пару книжок трапилися можливо, ото і вся підготовка. Я все це пояснюю його офігенним фартом. Вперше бачу людину із таким везінням.
- А чому «доктор», він медик?
- При мені десь медичні книжки знайшов, можливо у трофейних сумках. І, уважно проштудіювавши і як тільки дочитав до кінця, відразу став у поміч медикам. Одному бійцю навіть шов наклав. Медики не могли повірити, що він профан у медицині і прохали зачислити його в парамедики.
На моніторі видно, що росіяни у темряві почали між собою перестрілку, до того ж свій дрон зробив скид ВОГу на піхотинців.
- Глянь-но що робиться, - Зевс показав Дону монітор. – Твій доктор Рембо спровокував піхотинців і артобслугу, вони перехерячили один одного.
- Попередь ударників, щоби випадково не зробили на нього скид, коли повертатиметься, - попрохав Дон.
- Та враховуючи його вдачу, про яку ти розказуєш, тут або пташка поламається, або скид не спрацює, - пожартував Зевс, потім його знову щось зацікавило на одному із моніторів. – А тепер він із взводом підарів схлеснувся.
Арсен вже в іншій траншеї почав бій із сімома росіянами. Траншея була така вузька, що можна пересуватися лише по одному в шеренгу. Двох Арсен відразу застрелив, інші кинулися тікати, так що троє скупчилися і застрягли, цих Арсен дістав ножом. Вино було, що б’є в голови. Інші троє сховалися і відведеній траншейній «кишці», Арсен із-за року кинув туди гранату. Одного вбило відразу, двох інших посікло уламками. Арсен підхопив новий автомат і зайшов у «кишку», росіяни підняли руки. Він почав їх в’язати.
- Шелбі узяв полонених! – вигукнув Дон. – Йому треба забезпечити шлях. Я на зустріч відправлю групу підтримки, щоб зустріли, цього, мать його, термінатора.
Зевс зв’язався з операторами ударних дронів.
***
Майя вже більше тижня, як записалася на курси парамедиків. Вона добросовісно відвідувала лекції, конспектувала, ходила на практичні заняття. Практикувалася на манекенах накладати джгут, робити уколи, перев’язки. Однак, коли справа дійшла до практичних застосувань набутих навичок, тут з’ясувалося, що вона панічно боїться взяти кров з пальця, руки дрижали навіть коли треба зробити внутрішньошкірну ін’єкцію, не кажучи вже про інтровенозну.
Увечері Майя сиділа з Юлею в кав’ярні, де із відвідувачів окрім них, було ще трійко офісних дівчат, які після роботи зайшли попити кави.
- Я тобі все більше дивуюся, подруго, - Юля поклала в чашечку кави чотири ложки цукру, що перебільшило половину чашки, і старанно розмішала. – То несподівана любов, то в руїнах власного життя, ризикуючи життям, шукаєш копієчне колечко, а тепер меликинею на фронт зібралася.
- А я дивуюся тому, як тобі вдається зберігати фігуру при вживанні такої кількості солодощів.
- У мене добрий обмін речовин, - похизувалася Юля. – Ось я не можу як ти чай, чи каву пити без цукру. Ніякого смаку.
- Від журналістки досі ніяких повідомлень, - задумливо мовила Майя. – І щось не йде мені медицина. Відверто, думала легше буде, і гадки не мала, що у мене стільки комплексів.
- Ти ж віриш у долю, це значить, що вона сама тебе скерує куди треба і без цієї Ксенії. І раз медицина не твоє, то може і не треба тривожити Всесвіт і не рватися так несамовито на фронт? Ти й тут необхідна у волонтерському центрі.
- Треба йти. Гадаю, я зможу себе перебороти і в царині медицини.
