Ми були в четвертому класі вже, пригадую.
Це досить-таки складно викласти. Це буде дуже довго та марудно. Давайте, хіба що, спочатку по номерах.
Пункт перший.
Батьки змалку намагалися впорати дитину, й вирішили налякати дике створіння тим, що здадуть його в дитбудинок навіки й назавжди, якщо воно буле неслухняне. Це спрацювало. Таке, певно, діє тільки в надзвичайно мирних умовах. Це було страшно. Це було постійно страшно із середини. Погроза здавалася реальною за будь-якої дорослої забаганки. З точки зору дурного маляти уявіть-но, що вас неминучо викинуть невідомо куди.
Подібне щось. Один дитячий страх, як пам"ятаю - то загубитися. В магазині, скажімо, в натовпі чужих людей. Без ніякої змоги знову віднайти маму, не кажучи про зворотній шлях додому, який існує невідомо де. А тут вам ще батьки й це обіцяють.
Пункт другий, суто історичний.
Дитина, гадаю, завжди дослухається та чує, про що говорять батьки. Не обов"язково розуміє, в тому, ба робить суто божевільні висновки. Коли батьки розмовляли про расєйські тюрми, колоніі та сибір, я мотав на вуса, пам"ятаючи, що мене от-от самого здадуть у дитбудинок. Я готувався та марив, що опинюся серед так само постраждалих.
Пункт третій, суто фантастичний.
Я добачив себе робін-гудом, лідером і керівником замучених. За мною стояла армія зеків, з якою я втік і вирвався за межі концтаборів. Ми блукали межами радянського союзу, грабували банки, нападали на дитбудинки та були вільні, безборонні та беззаконні. Я тримав цю мрію на випадок, якщо мене дійсно скинуть у дитбудинок.
Пункт четвертий, суто політичний.
Так було, що батьки переставляли мене зі школи до школи. Аби дурне маля трималося межі за тих умов, вони попередили мене, щоби я мовчав, про що ними говорено вдома та не ляпав дармо язиком на публіку.
Природно, вже наступного дня я повідомив дівчинці по парті, що "ми проти цього всього". Наталко Зацарна, нині мій привіт через божвільні прірви часу й простору. Але на тому я не зупинився.
Пункт п"ятий, організаційний.
Я - "знаючи", що рано чи пізно батьки викинуть мене із сім"ї - в дитбулинок-кольонію-тюрму - взявся готуватися заздалегідь. Про що розповів Василю Якимчуку, мому на той час наліпшому приятелю. Мовляв, я готуюся, щоби звільнити спечалених зеків, бунтарів і сиріт - і повести іх на бунт. Але про це нікому не можна казати, бо це має лишатися таємним.
Пункт шостий, несподіваний.
Василь Якимчук загорівся думкою. Він став закидати мене записками. "Я дам тобі сто воїнів". "Чи ти візьмеш сто воїнів?" (Я не бачив картину, що мене підтримали би більше одного). "Чи ти згоден прийняти сто воїнів?" (Я нарешті сказав йому ні). Ситуація вийшла за за межі контролю. Моя фантастична картина перетворилася на зовсім чужу фантастику...
Ми не дуже спілкувалися після того. А потім мене перевели в іншу школу.
Мене таки не викинули в дитбудинок, звісно. Це все закуція з кумедної середини...
