8. 1918: Рік вирішальний
Страхи Союзників у січні 1918–го
Перемоги Аленбі — то все було дуже приємно, але наприкінці 1917–го для Союзників обрії ще малювалися похмуро зловісними. З доброго боку, було–таки виграну підводну війну та американські поставки через Атлантику йшли майже безборонно. Але Союзники потребували не лише припасів але, ще нагальніше, людей, а з цим американці зволікали. Коли Сполучені Штати в квітні вступили в війну, їхню армію складали 6000 офіцерів і 100 000 солдат. Генерал Джон Дж. Першінг отримав наказ переправити Першу дивізію США до Франції, ба навіть той загін існував хіба на папері. Складалися пляни до літа 1918–го збільшити армію до 24 дивізій, близько мільйона людей, але викликало сумнів, чи не перекинуться Союзники на той час. Коли ж бо виживуть так довго, то їхні клопоти минуться. На 1919–й їхні переваги і в людській силі, і в статках були б велетенськими, тож на той рік союзницькі штабісти почали планувати великий наступ. Але тим часом справдився кошмар, що мучив їх останні три роки. Росію вибило з війни, і Людендорфу стало вільно зосередити всі свої ресурси проти Західного фронту.
Поразка Росії мала ще й тривожні наслідки для Британської імперії. Турції більше не треба було боронити свої кавказькі кордони. Її вигнали з Аравійського півострова, але се тільки давало їй волю поширюватися на схід, аби встановити пантюркійську гегемонію аж до меж Індії — гегемонію, покріплену німецькими військовими м'язами та натхнену ідеями джіхаду, що могло підломити Британії ноги, яка й без того трималася хистко на індійському субконтиненті. Не дивно тому, що американскький військовий представник на Союзній верховній воєнній раді відписав додому в лютому 1918–го: "Сумніваюся, чи зможу до пуття передати вповні не присутнім на останньому зібранні... страх і тривогу, що тут охоплюють розум політиків і військовиків".
Страхи німців у січні 1918–го
Але якщо Союзники непокоїлися, німці були у відчаї. Росіяни дійсно вийшли з війни. У Брест–Литовську їхній представник Лев Троцький спершу відмовився прийняти умови, між яких була вимога повністю віддати балтійські та польські землі під німецький чи австрійський контроль; але так само відмовився укласти мир, сподіваючися, що революція от–от вибухне в Берліні та Відні якраз, аби зробити домовленості непотрібними. Революції ті таки настали, але не на той час. Отож німецькі армії просто йшли вперед, не зустрічаючи опору, не лише в Фінляндії та західній Росії, але загналися в Україну глибоко аж до Криму з Кавказом. Коли Ленін врешті–решт погодився у березні 1918–го, се стало на умовах здати територію, що містила близько 90% російських вугільних ресурсів, 50% важкої промисловості, 30% населення країни, а на додачу виплатити "репарації" на 6 мільярдів марок. У травні Германія допорала свої східні провінції в Бухарестській угоді, за якою Румунія віддавала контроль за нафтодобуванням та зерновими надлишками та погодилася на безтермінову військову окупацію. Що б там не скоїлося на Заході, німці віднині набули простору, самодостатню та вочевидь непохитну східну імперію.
Але Германське верховне командування нині хвилювала не стільки яка–не–яка загроза з заходу. Значно тривожніші події розгорталися в самій Німеччині.
На 1917 рік, як ми вже бачили, армія забрала віжки німецького господарства. Але вона все ще не контролювала Рейхстаг, а в того лишалося право проголосувати за воєнні кредити чи в них відмовити — а без капшука війну не можна вести взагалі. Три роки поспіль патріотизм тримав Рейхстаг, та й по правді всю країну, укупі, пріч незначної меншини незгодних соціалістів. Але ж на зиму 1917–го та єдність затріщала по швах. У першу половину року вона так–сяк трималася з надії на субмариновий наступ, але на кінець літа стало ясно, що успіху не знать. Нація перетривала чотири воєнні зими та перспектива п'ятої була нестерпною. Бійки у хлібних чергах переростали на заколоти, а ті на широкі страйки. У серпні 1917–го екіпажі воєнних кораблів у Вільгельмсхейвені, знуджені ще й голодні, підняли відкритий бунт. В січні 1918–го великі й тривалі страйки вибухнули в Кілі та Берліні, а в Гамбурзі та Бранденбурзі змушені були запровадити військовий стан. Російський приклад виявлявся серйозно заразливим, а економічні негаразди розпалювали зростаючі вимоги миру.
Ці вимоги роздмухувала не тільки скрута, але ще й політична ідеологія. Деспотичну царську імперію, в якій німецькі ліберали й соціалісти завжди бачили свого природного ворога, було зруйновано, а новий соціал–демократичний режим у Росії здавався щирим споборником. Надходження Сполучених Штатів вивершило спільноту демократичних держав супроти Германії, чиї зазіхання на гегемонію та брутальне ведення війни німецьким лібералам і соціалістам ставало все важче захищати й виправдовувать. У червні 1917–го на Міжнародній соціалістичній конференції в Стокгольмі, німецьким делегатам довели до тями їхню ізоляцію та непопулярність. Багато в чому в наслідок того досвіду Рейхстаг прийняв "Резолюцію щодо миру" 19 липня 212 голосами проти 126, вимагаючи "встановлення миру, заснованого на взаємному порозумінні та остаточному примиренні народів без насильницького загарбання земель та без політичних, економічних чи фінансових засобів примуки та примушення". Одночасно Рейхстаг вимагав значних реформ архаїчної виборчої системи в Прусії та, гірш за все, зажадав аби збройні сили підлягли його контролю.
Верховне командування покладалося на канцлера, Бетмана Гольвега, що той приборкає Рейхстаг. Тепер, як він виявився на те неспроможним, військовики добилися, щоби кайзер того відставив. Голлвегів наступник, безхребетний чиновник Георг Міхаеліс, погодився прийняти "Резолюцію щодо миру" "як я її розумію", отож воєнні кредити було схвалено. Але явно треба було зробити значно більше на протидію лівій пропаганді миру. У вересні Верховне командування спонсорувало заснування нової "Партії Вітчизни", яка мусила стати проти конституційної реформи та за мир з анексіями. Умовини сього останнього були викладені 9 серпня в Кройцнахській програмі: на сході Германія вчисту анексувала всі землі вже окуповані її арміями — Курляндію, Литву та східні провінції Польщі. На заході лишала собі Бельгію з Люксембургом та забирала французькі регіони Лонгві та Бріє. Задача, як Гіндебург і Людендорф пояснили кайзеру, була "настільки посилити німецький народ і так покріпити наші кордони, щоб вороги ще довго не наважувалися розв'язати нову війну". Партію Вітчизни щедро фінансували промислові магнати Рейнських земель, але вона не була тільки ширмою правлячих класів. За рік існування вона налічувала 1,25 млн членів, можливо чи не найперший популістський правий рух у XX столітті, і провозвісник багатьох подібних.
Характер миру, тож, мав визначити не тільки місце Німеччини в Європі, але якою саме країною вона буде надалі. В очах Верховного командування та його прибічників, скоритися вимогам Рейхстага на мир без анексій чи контрибуцій значило по правді програти війну — війну, що вже точилася не тільки проти зовнішніх ворогів Германії, але й супроти внутрішніх сил, що вочевидь заклалися знищити віковічні германські чесноти. На людендорфів погляд, єдине чим можна було перебороти ті сили до того, поки тил не завалився остаточно — та поки австрійці, у яких становище було ще запеклішим, не відломилися від спілки — єдина тільки перемога на Західному фронті, досягнута ударом настільки нищівним, що Антанта занепаде духом і буде змушена прийняти німецькі плани миру. Для Германії це був би справді "останній козир".
Людендорфів наступ, березень 1918–го
Людендорф почав складати плани до такої перемоги в листопаді 1917–го. На папері в нього вже було більше ніж досить військ, щоб проломити Західний фронт, як про це й добре знали Союзники. Необхідність утримувати порядок та вкоськувати хаотичні заворушення на завойованих просторах усе ще зв'язували масу німецьких сил на сході, але він зумів перекинути на захід близько 42 дивізій, на березень 1918–го довівши занальне число до 199 дивізій. Проти цих французи могли виставити десь 100, деякі дуже сумнівної якості, а британці — 58, чиї сили, як пізніше жалілося військове керівництво, були додатково послаблені політикою Ллойд Джорджа, за якою фронтові резерви трималися в Об'єднаному королівстві з тим, щоб Хейг не міг використати їх для яких–небудь подальших наступів. А на додачу ж американці все ще не могли нікого привести.
Перший удар упав на британців — спершу початковий випад проти південної частини лінії фронту на схід від Ам'єна, щоб перетягнути туди їхні резерви з піночі, де другий удар, як була надія, прорвався би до портів Ла–Манша. Хейг, вважаючи свій лівий фланг вирішальною ділянкою, навмисне послабив свій правий; тож коли німці атакували там 21 березня, це було з нищівною чисельною перевагою, десь 52 дивізії проти 26. Але не самі тільки числа мали значення. Німці тепер удалися до прийомів, які нарешті поклали кінець безвихідному застою окопної війни, який знерухомлював Західний фронт останні три роки.
Техніка не була нова. Швидкий але жорстокий артобстріл у глибину без попередньої пристрілки, спрямований проти комунікацій і командних центрів, як і проти фронтових військ, зі щедро використаними газами й димом, вже використовували були англійці при Камбреї та самі німці при Капоретто. Але процедуру було вдосконалено на Східному фронті, особливо коли Ригу атакував генерал Оскар фон Гутьєр зі своїм артилерійським командиром полковником Георгом Брухмюлером, які тепер вели німецьку атаку на заході. Вага їхнього бомбардування нині не знала рівних: 6500 гармат вели вогонь по 40–мильному фронту, розтрощили всі комунікації позаду та затопили фронтову лінію газами й вибухівкою. Тоді "штурмові загони", спеціалізовані атакуючі підрозділи, що тягнули за собою власну вогневу силу — легкі гармати на санях, легкі кулемети, гранати, міномети та вогнемети, рушили вістрям головної піхотної атаки, нищачи ворожі опорні пункти, де можливо, та задимлюючи їх, де ні. Піхотні загони, що йшли за ними, ринули в шпарини, відкриті штурмовиками, підтягувалися резерви, аби закріпити успіх — те, що британський спостерігач Ліддел Харт потім описував, як "потік, що ламає береги". Поєднання виявилося руйнівним проти англійських військ, що тільки–но почали готувати глибоку оборону на спротив і ледве встигли зрозуміти, наскільки та потрібна. Густий туман уранці 21 березня сприяв німецькому прориву. За чотири дні вони закнали клин глибиною в 40 миль у британські позиції та загрожували геть розірвати союзницький фронт.
Атака виявилася набагато успішнішою, ніж чекав сам Людендорф. Тепер вона загрожувала відокремити англійські армії від французьких. Якби це сталося, британцям довелося би відступати на північ уздовж своїх ліній звязку до портів Ла–Манша, поки французи котилися би на південь, аби прикрити Париж, відкриваючи німцям шлях йти вперед до узбережжя –саме так вони й зробили 22 роками пізніше. Все тепер залежало від того, чи англійці з французамі спроможуться втримати звязок. Досі і Хейг, і Петен опиралися спробам Верховної воєнної ради накинути їм згори міжсоюзне командування та відмовлялися передавати раді будь–які резерви, що б уможливило її впливати на хід операцій. Усі та будь–які виниклі проблеми, доводили вони, вирішила би взаємодія. Аж ніяк. Коли тепер Хейг заблагав допомоги, Петен відмовився її надати, боячись розкрити Париж. Хейг втамував гординю та звернувся до свого політичного начальства. 26 березня міжсоюзницька конференція зібралася в Дулансі (Doullens) неподалік од Ам'єна. Рішуча позиція, яку там зайняв Фош, тепер голова французького Генштабу, справила на Хейга достатнє враження, щоби він визнав за Фошем "координацію" союзницьких армій — через тиждень в обов'язки було включено ще й "спрямування операцій". Відтоді до кінця війни Союзники билися під спільним загальним командуванням.
Тимчасом німецький наступ уповільнився та став. Їхні комунікації надмірно розтягнулись; артилерія не встигала за швидким рухом піхоти, а просування зробилося важчим, бо доводилося тепер іти по розритих бойовищах Сомми. Захоплені союзниці склади, звісно, постачали ресусі у величезних об'ємах, але виснаженим і зголоднілим німецьким солдатам було ще й надто спокусливо спинитися, передихнуть і заморити черв'ячка. Людендорф обірвав операцію 5 квітня та переключився на атаку на півночі, як Хейг і чекав. Наступ почався 9 квітня, після звичного Брухмюлерового артобстрілу, у долині Лісс (Lys) на південь од Іпрського виступу. За кілька днів німці відібрали всі землі західніше від Іпра, які попередньої осені дісталися були англійцям ціною трьохмісячних боїв та 400 000 душ. Британські загони тепер так тонко розпорошилися, що звичайно некрасномовний Хейг зважив за необхідне оголосити драматичний Загальний наказ: "Нас приперто до стіни, але твердо вірячи, що наше діло праве, кожен мусить битися до кінця. Безпека наших домівок і свобода людства однаково залежать од кожного з нас у цю критичну годину." Це прийшлося до смаку пресі, хоча самі війська зустріли звернення солоним–пересоленим слівцем. Але битися вони билися. Фронт утримався, та 30 квітня Людендорф зупинив наступ. З 21 березня він уже втратив десь 350 000 солдат, Союзники майже стільки ж; але в Антанти гаман був значно більший, а тепер, коли американські війська вливалився у Францію по 300 000 чоловік на місяць, грошам правдиво не було ні кінця, ні ліку.
Тепер Людендорф звернув на Францію. Для нападу він вибрав Айсну (Aisne), де Нівель роком раніше наступаючи, наковтався лиха. 27 травня німці використали свої тепер знайомі прийоми — гармати Брухмюлера вистрелили 3 мільйони снарядів за чотири з половиною години — щоб роздавити 16–ту французьку армію, чиї командири досі нехтували глибокою обороною, шануючи натомість захищати кожну п'ядь рідної землі. Противник взяв 50 000 у полон, пройшов 40 миль та захопив Суассон. Далекосяжна артилерія почала обстрілювати Париж, де уряд знову готувався, як уже було у вересні 1914–го, перебратися в Бордо. Але в ході атаки самі німці втратили ще 130 000 солдат; і, найголовніше, декого з них повбивали американці.
Американці приходять на фронт
І співвітчизники, і вороги ганили Людендорфа за неспроможність визначити хоч яку значну ціль свого наступу та по тому її триматися. Але ж, навіть якби він захопив порти Ла–Манша, війна все одно тривала би далі, як сталося в 1940–му. Якби він навіть узяв Париж, американців з англійцями це б не зупинило. Людендорфовою задачею було, подібно як і в Фалькенгайна двома роками раніше, не стільки знищити Союзницькі армії, як роздавити волю та готовність урядів Антанти тягнути війну далі, та змусити їх прийняти компромісний мир. Йому навіть може це вдалося би з французами. Ще з рік — і, ймовірно, з англійцями. Але ніяк і ніколи — зі Сполученими Штатами.
На початок 1918–го у Франції вже був мільйон американських солдат, хоча все ще не зорганізованих у бойові загони. З початку Першінг наполягав, що їм годиться діяти окремою армією. Йому виділили власний фронт на крайньому правому флангу Союзницького фронту, у поки що бездіяльному театрі Лотарінгії. Але, хоча Сполучені Штати мобілізували солдат вражаюче швидко — призов було введено у травні 1917–го — в них забирало довше часу переналагодити промисловість на вироблення важкої зброї. До кійця війни армія США залежала від своїх європейських союзників у танках, аеропланах та — найважливіше — у гарматах та набоях. Відтак, згадавши ще нестачу бойового досвіду, французам і британцям здавалося логічним, що необстріляні американські підрозділи треба, хоча б на початку, змішати зі своїми більш досвідченими силами, щоб навчити новачків. Від цього Першінг, за напученням президента Вільсона, зрозуміло, відмовився. Він, проте, дозволив дивізіям США, коли їх було сформовано, служити під французьким началом. Перша дивізія нюхнула пороху 28 травня при Кантін'Ї — пам'ятна дата в американській військовій історії — а ще дві нагодилися на допомогу підперти французький фронт при Шато–Тьєрі, де німці пробились атакою на початку червня. Брак досвіду відлився їм тяжкою кров'ю — більше 10 тісяч убитими чи пораненими — але вчилися вони швидко; а сама присутність цих рослих, бадьорих, добре годованих парубків з Середнього Заходу, та їхній невгамовний оптимізм переконували зморених і знесилених союзників, що теперка–то війну програти неможливо. Ще важливіше, вони запевнювали своїх ще більш вижлуктаних супротивників, що віднині виграти її вже не вигорить.
Людендорф планував останній удар проти англійців на півночі, але після місячного вагання вирішив спершу завдати ще нещаднішого й лютого та, як він сподівався, остаточно нищівного удару по французах — охрестив він це Friedenssturm, удар до миру, аби заохотити свої виснажені війська. 16 липня удар упав на Реймс, на східній частині виступа, де німцям вдалося загнатися на південь аж до Марни. Але на цей раз французи були готові. Німецькі дезертири — саме їх число свідчить про рівень деморалізації — вчасно повідомили про атаку, а французи спромоглися випередити германський артобстріл своїм власним. Вони ще й нарешті вивчили урок про гнучку оборону — перечекали німецький артобстріл, віддали їм передню лінію окопів, порожню, крім колючого дроту, мін та нечисленних кулеметних гнізд, а тоді винищили упень гарматним контрабажем та вогнем із флангів. Через два дні запальний генерал Манжін на західній частині виступа пішов у контатаку з ярмією, до якої тепер входили американські дивізії. На 5 серпня спільні французькі, американські й англійські сили відвоювали назад увесь виступ та полонили 30 000 солдат. Людендорф скасував свої накази на вирішальний удар на півночі. Він остаточно влип у повну прогру.
Контратака Союзників, липень 1918–го
Тепер Союзникам настала черга атакувати, і 26 липня Фош віддав наказ до загального наступу на всіх фронтах. Фош невеликий був статег, але, казав Наполеон, на війні мораль співмірна силі три до одного. Його здатність запалити інших своїм ентузіазмом немало сприяла тому, що спромоглися зупинити просування німців у битві на Марні у 1914–му. З того часу його вперте поривання кидатися в наступ за будь–яких обставин часто було згубним, але тепер Союзницькі армії були достатні числом і, ще важливіше, умінням, аби той запал пішов на користь. Першінг нині мав у розпорядженні 42 дивізії США, кожна вдвічі більша за європейський відповідник, і мав змогу злити їх в одну армію — пізніше розділену на дві — на правому флангу Союзного фронту. Атакуючи на північ через Аргонський ліс, він загрожував головній залізничній гілці обіч фронту, з Метца в Антверпен, яка живила німецькі армії. На лівому флангу британці лагодилися почати атаку на сходження, поки французькі армії, відживлені двома бойовими генералами Манжіном і Гуро, стримували тиск у центрі. Оскільки пійшов би деякий час в американців на переміщення, а у французів, щоб оклигати відвеликих боїв червня та липня, то на англійців упало завдати першого удару 8 серпня на схід від Ам'єну.
Зважаючи на десь півмільйонні втрати, яких вона зазнала з початку року, британська армія надивовижу оговталася, це ще більша правда стосовно Хейга.Його бойовий дух, як у Фоша, чи не раз у раз доводив до згубних наслідків, але тепер, як і з Фошем, навстав–таки його час. Хейгові часті пророцтва, що німці от–от заваляться мали нарешті справдитись, і, на відміну від більшости своїх колег, що планували кампанію на 1919–й, він вважав, війну можна виграти до кінця цього року. Він охоче став під начало Фоша та, дослухаючись до свого оновленого штабу, сприймав та втілював нові тактичні концепції, розроблені та подані знизу. Його австралійські та канадські загони виявилися найгрізнішими бійцями Західного фронту, а ще, після безлічі проб і помилок, англійська армія навчилася, що робити з танками. Успішна невелика сутичка 4 липня при Гамелі підтвердила модель піхотно–танкової взаємодії, і відтепер такими методами користалися на значно більших обширах. Разом із піхотно–артилерійською взаємодією, яку англійці тепер опанували, та ще одною новиною — використанням бойових аеропланів, атакуючих на малій висоті, — це складало переможну комбінацію, неможливу — та недосяжну — двома роками раніше. Разом з французькою армією на своєму правому флангу, англійці занурилися на 7 миль за перший день атаки та взяли в полон 30 000 солдат. То була перша за чотири роки боїв цілковита, відверта та безповоротна поразка, якої зазнали німці, і сам Людендорф казав похмуро, що це "чорний день" для германської армії.
Німці почали тепер відступати з боями до лінії Генденбурга, встановленої на початку 1917–го. Їхній дух ще було далеко не зламано: на час, коли вони дісталися лінії Генденбурга на початку вересня, вони завдали англійцям втрат іще на 190 000 чоловік, а французам — на 100 000. Британський кабінет знову занепокоївся. Попри все це, 3 вересня Фош віддав наказ до нового наступу по всьому фронту: tout le monde a la bataille! (Усі до бою! — фр.) Першінг наполягав, що йому би спершу краще дати своїй армії новачків випробувати себе в бою, влаштувавши обмежену атаку, аби відрізати виступ у Сент–Мішель у тихому Лотарінгському секторі. Дводенна битва скінчилася до 14 вересня, і по тому вони повернули на північ, аби 26 вересня приєднатися до загального наступу. Назавтра англійські та французькі сили атакували головні споруди лінії Гінденбурга, вистреливши за добу майже мільйон снарядів. Це нарешті зламало Людендорфа. 29 вересня він сповістив кайзера, що тепер нема жодного шансу виграти війну. Аби уникнути розгрому, якнайшвидше треба було укласти замирення.
Крах Центральних держав
З початку серпня німецька армія втратила ще 228 000 душ, половину з них дезертирами. Їхній Генеральний штаб вважав готовими до бою заледве п'ятдесят дивізій. Основний склад війська, заражений дедалі понурішими звістками з дому та чутливий до комуністичної пропаганди, хилитався на межі страйку, якщо й не бунту. Ще гіршим був стан в Австро–Угорщині: у квітні 1918–го Клемансо цинічно роздзвонив про розпачливі спроби тамтешнього імператора прихилити Францію до умов миру. Їхню армію — голодну, обідрану, дедалі розбиту на етнічні друзки — 15 червня виштовхали в останній наступ на Італійському фронті. В результаті її відбили назад з утратами в 143 000 солдат, 25 000 з них полоненими. Після того втеча у військах стала масовою. Лишалися зовсім хворі та охлялі, як і населення Відня та решти міст. 16 вересня імператор відкрито запросив умовин миру в президента Вільсона, та спробував випередити етнічний розпад, оголосивши імперію Габсбургів федеральною державою. Коли 24 жовтня італійська армія, міцно покріплена французькими й англійськими підрозділами, нарешті пішла в наступ, австрійські сили розсипалися по 48–ми годинах, і Союзники ледве встигали за ними бігти. Італійцям тільки й було часу на окрему атаку при Вітторіо Венето. Вони знову зібрали потужні жнива на полонених, поки 4 жовтня не настало замирення, домовлене двома днями раніше.
Тим часом давно дрімотний Македонський фронт пробуркався від появи енергійного нового командуючого, генерала Франше д'Еспері. 15 вересня французькі війська та сербські гірські загони успішно атакували до того болгарські позиції, до того неприступні. До них приєдналися грецькі й англійські сили, і болгари, позбавлені німецької та австрійської підтримки, капітулювали 30 вересня — здалися першими з Центральних держав. Через місяць 30 жовтня відпали турки, відтак звільнивши собі руки, аби провадити далі осібну кампанію на Кавказі до 1919–го.
В Германії мали минути шість тижнів, поки людендорфове рішення запросити перемир'я отримало будь–які результати. На його погляд замирення було передишкою та нічим більшим — призупинити бойові дії в полі, щоб уможливити перегрупування сил та переговори, що вели б до узгодженого замирення. Треба чітко з'ясувати, наполягав він, що "ми несхитно готові воювати далі, якщо ворог не дасть нам миру, чи тільки мир безчесний". Він нарешті визнав, що Німеччині доведеться віддати Бельгію чи й навіть Ельзас–Лотарінгію, але він усе ще сподівався, що Антанта дозволить Германії втримати завойоване на сході, як бастіон проти "більшовизму". Надалі, він розумів, що Союзники просто–таки затялися не мати жодної справи з режимом, існуючим у Берліні, тож треба було встановити новий, який би прийняв на себе відповідальність домовитися про засади миру — та ганьбу за це. Отож 3 жовтня кайзер призначив канцлером принца Макса Баденського, розважливого й поміркованого. Колишній американський посол у Берліні казав був, що той — "один їз нечисленних німецьких дуків, що ніби–то здатен думати, як нормальна людина". Кайзер наказав йому звернутися до президента Вільсона з проханням про негайне перемир'я. Коли Макс запротестував, кайзер відрізав, що "Верховне командування вважає це за необхідне, а вас не для того сюди покликали, щоб ви йому вставляли палки в колеса". Скорившися, наступного дня Макс запросив президента Вільсона, найбільш приступного — чи пак найменш неприступного — з ворогів Германії, зробити кроки до відновлення миру, "спираючись на помірну програму, викладену 8 січня" — т. зв. Чотирнадцять пунктів (див. Додаток I).
Але ж Вільсон у жовтні був уже не Вільсон у січні. Попередньо він усе ще міг бачити себе, як і його бачили, обіч битви. Він ні з ким був не радився щодо Чотирнадцяти пунктів — вже точно не зі споборниками (co–belligerents), яких він і досі не вважав за "союзників" (allies). (Оскільки не існувало формального альянсу, Сполучені Штати визначали своїх споборників просто як "споріднені держави" ("associated powers")). Але з часу оприлюднення Пунктів, німці виявили своє бачення засад миру в умовах, накинутих росіянам у Брест–Литовській угоді. Ще важливіше, Сполучені Штати вже вісім місяців як занурилися у війну у Франції, де померло багато американських хлопців. На додачу 12 жовтня німецький підводний човен потопив пасажирське судно "Лейнстер", де загинули кількасот американців та англійців. Американський народ нині опинився в лещатах воєнного психозу ще лютішого за той, що затис утомлених європейських партнерів. Відповідаючи на листи з Берліну, Вільсон з'ясував їм, що він більше не благодійний deus ex machina, натомість є лідером переможного та невблаганного альянсу. Він заявив, що "єдине перемир'я, яке він бачить виправданим представити на розгляд, є таке, що дозволяє Сполученим Штатам і державам, з ними пов'язаним [sic], диктувати будь–які наступні умовини та внеможливлює поновлення ворожих дій з боку Германії". На додачу він зажадав, щоб Німеччина ся перетворила на конституційну державу, таким чином забезпечивши "знищення будь–якої та кожної довільної влади, що може діяти окремо й таємно, самочинно та за власним бажанням порушуючи мир усвіті; якщо ж неможливо знищити тепер і негайно, принаймні звести її до повного безсилля".
Коли Людендорф дізнався про такі умови, він спробував обірвати переговори, але його власні генерали не попустили. "Мораль у війську тяжко занепала, — повідомляв один із його армійських командирів, принц Руппрехт Баварський, — а здатність до опору тане що не день. Варто ворогу атакувати, як солдати здаються гуртом. Довкола баз кишать тисячі грабіжників і мародерів... Що б не було, ми мусимо дійти миру, поки ворог не пробився в Германію." Уряд у Берліні трусило від іще скрутнішоїго страху — що в Німеччині вибухне революція. Макс Баденський зробив усе, що змога, аби те попередити, у три тижні напхом увібгавши всі конституційні реформи, од яких кайзер з армією одбрикувались попередні півстоліття. На кінець жовтня Рейхстаг ся виявив суверенним органом, який обирають загальним і таємним голосуванням та якому відповідальні всі міністри уряду, включно з воєнним міністром. Вільгельм II, Ясновельможний Привідця Війська, змізернів до конституційного монарха, так само безвладного, як його англійський кузен. Відтак засмілівши, Макс зажадав відставки Людендорфа, на що кайзер погодився з недохованим задоволенням. Гіндебург і надалі лишався пишною оздобою, але людендорфове місце зайняв так само плебейський генерал Вільгельм Гренер, що головою Oberstekriegsamt добряче запізнався з соціальними й економічними негараздами тилу.
Але запізно. Німці терпіли й страждали од дедалі гіршої, а останнім часом майже нестепної скрути, впевнені, що їх армії були та є всюди переможні. Одкривши, що натомість вони на краю прірви, усяка довіра до влади пішла парою. 29 жовтня екіпажі збунтувались, аніж вийти на кораблях у "Смертний рейд", запланований їхніми адміралами на порятунок честі флоту. За тиждень бунт розрісся на революцію, що охопила всі та кожне велике місто Германії. Ради робітничих і солдатських депутатів на кшталт російських захопили владу. Баварія ся проголосила незалежною республікою. Тилові армійські ешелони повстали й захопили броди й мости через Рейн. В армійських штабах подейкували, чи не варто повернути армію додому та "відновити порядок", але Гренер дуже добре знав, що інструмент може зламатися в його руках. Він зрозумів, що революція неминуча, якщо три умови не буде виконано. Кайзер мусить зректися; армія має підтримати партію більшости в Рейхстагу, соціал–демократи, єдині хто здатні пережити політичну бурю, мусять піднятися, та мир має бути встановлено за будь–якої ціни.
Отож 9 листопада Гренер повідомив кайзеру, що той більше не користається довірою армії та відправив його у вигнання до Голандії. В Берліні лідери соціал–демократів, Філіп Шейдеман та Фрідріх Еберт, проголосили республіку та здобули від армії обіцянку забезпечити їх од будь–якого зайвого перевороту; було складено делегацію на зустріч із воєнними лідерами Антанти у залізнодорожному вагоні у лісі коло Комп''єна, аби дізнатися про їхні умови.
Ці умови, наскільки це торкалося наземних операцій, диктували головним чином французи. Англійці, так само нетерплячі якнайшвидше закінчити воєнні діїї, погодилися би на щось помірніше. Першінг, зі своїми двома свіжими арміями, що ледве нюхнули пороху та рвалися зі шворки як бульдоги, з одного боку, а з другого з гавкотом про "безумовну здачу", що піднявся вдома, не попустив би нічого і був ладен воювати далі. Всі бельгійські та французькі землі малося звільнити на протязі 14 днів; Союзники мусили окупувати всю німецьку територію на лівому березі Рейну та 10–кілометрову смугу на правому березі, разом із плацдармами на Мейнсі, Кобленці, та Кельні. Всі землі, захоплені у Східній Європі з 1914–го повинні були звільнити; великі обсяги воєнних ресурсів малося віддати, разом із фльотою та всіма субмаринами; а Союзницька блокада тривала би надалі, поки не буде підписано остаточний мир. Німецькі делегати протестували, що результатом стала б анархія та голод, від чого мали би бариш хіба тільки більшовики, але Фош, голова делегації Антанти, був невблаганний. Німецьким представникам не лишалося іншого, як тільки підписати свій, як вони бачили, смертний вирок. У випадку з одним, Матіасом Ерзенбергом, так і стало. Його вполювали екстремісти правого крила та вбили двома роками пізніше.
Отак 11 листопада, об 11 годині ранку 11–го дня 11–го місяця, гармати Західного фронту нарешті замовкли, лишивши суперникам оплакати померлих.
9. Узгодження
Державні діячі Антанти, що зійшлися в Парижі укласти мирну угоду в січні 1919–го, опинилися в становищі, дуже відмінному від їхніх попередників у Відні 1814–го. Їм не було вільно сформувати світ згідно з принципами порядку й справедливості, чи національного самовизначення, або навіть традиційного балансу влади. Вони були відповідальні перед виборцями, які все ще перебували в лабетах воєнних пристрастей та передсудів, на що не можна було не зважати. До того ще, хаос, зростаючий у Центральній Європі на хвилі розпаду Російської, Австрійської та Гогенцолернівської імперій, викликав сумнів, чи на захід од Рейну існує будь–який стабільний режим, з яким узагалі можна вкласти мир.
Німеччина
Конференція перетворилася на безмовний двобій між президентом Вільсоном, що можливо схибив завітавши туди особисто, та французьким прем''єром Жоржем Клемансо. Кожен гнув осібну лінію. Вільсон хотів створити новий світовий порядок під егідою Ліги націй, до влаштування якого він доклав усіх зусиль (вся його робота пішла прахом, коли Конгрес США відмовився приймати участь у Лізі на його умовах). Клемансо, з іншого боку, зі щиросердою підтримкою своїх одно співвітчизників та на початку й британських союзників, налагодився перебудувати Європу так, аби Германія ніколи й нізащо не могла загрожувати її стабільності. Як ми вже бачили, Франція з населенням у ледве 40 мільйонів протистояла Германії з її 65–ма мільйонами та надто більшою індустріальною силою й потенціалом, ніж Франція будь–коли могла сягнути. Російська імперія, противага, на яку покладалася Франція до 1914–го, безслідно зникла, потягнувши в нікуди інвестиції на мільярди франків. З французької точки зору, отож, треба було зробити все можливе, щоби послабити Німеччину. На сході в неї треба було відібрати якнайбільше земель, аби розбудувати нові нації в cordon sanitaire під французьким впливом, з одного боку попередивши просування більшовизму зі сходу та перебрати на себе місце Росії, не даючи німцям зайвої силу. На заході Франції треба було повернути не тільки Ельзас і Лотарінгію з їхніми цінними копалинами, але додати ще й Саарський басейн, багатий на вугілля. Якщо змога, ще Рейнські землі з лівого берега річки треба було відокремити від Німеччини, утворивши незалежну державу чи групу держав під французьким протекторатом, і таким бар'єром прикрити французький кордон. На це вже, одначе, не погоджувалася Британія, кажучи, що мова йде про Ельзас–Лотарінгію навиворіт, що приведе до сварки без кінця. Англійці приставали тільки до демілітарізації лівого берега Рейну та правого завглибшки до 40 миль, де військова присутність Антанти була би наявна до остаточної виплати репарацій. Саарські вугільні родовища переходили у власність Франції, але наступні 15 років землями мала керувати Ліга націй, по тому ж долю регіону вирішив би плебісцит. Це були сприйнятні умови, які мусила підтвердити Угода Локарно в 1924–му, та по суті такі, що навряд чи могли би спровокувати до нової війну.
Значно важче було розібратися зі східними провінціями Німеччини. Один зі 14–ти пунктів Вільсона зазначав відновлення незалежності Польщі, яка з кінця XVIII століття була розділена між Німеччиною, Росією та Австрійською імперією. Осередок нової Польщі становило Велике князівство варшавське, домінуючо польське з етнічного боку, але визнане частиною Росіїйської імперії з 1814–го. Росіяни тепер не здатні були заперечити незалежності Польщі, як і відокремленню своїх колишніх балтійських провінцій Фінляндії, Естонії, Латвії та Литви, так само ж і австрійці не могли втримати свої польські землі в Галіції. Але польські провінції в Німеччині — Сілезія, Позен та Західна Прусія — зовсім інша річ. Німці густо заселили ті землі вже чимало поколінь тому. Ще гірше, новій Польщі було обіцяно вихід до моря, що ладно здійснити тільки віддавши їй нижній басейн Вісли, де населення було змішане, та порт Данціг, де жили майже виключно німці. Це вимагало відділити Германію від Східної Прусії, яка чи не загально вважалася історичним осередком. Укладена угода, можливо, було найкращим, чого можна досягнути без "етнічної чистки", як–от та, що сталася в 1945–му, але німці ніколи не приховували наміру якнайперше перевернути витворене.
На додачу до втрати земель, Німеччина мусила роззброїтися, віддати заморські колонії та виплатити переможцям тяжкі репарації. Її армія зменшено до 100 000 солдат та заборонено наступальну зброю, як–от танки. Її Генеральний штаб, демонізований пропагандою Союзників, розпущено; її повітряні сили знищено; її суднобудування обмежено кораблями водозміщенням менше 100 000 тонн. Таким чином, вважали переможці, "стає можливим започаткувати загальне обмеження озброєння всіх націй". Цього не вийшло, і сею невдачею скористалися німці, коли денонсували обмеження та почали наново озброюватися 15 роками пізніше.
Німеччина втратила свої колонії, але, оскільки Союзники під керівництвом Вільсона відмовились од "анексій", держави, що їх перебрали (головним чином Британія та її заморські домініони), отримали їх у вигляді "мандатів" за згодою Ліги націй. Союзники так само відмовились од "контрибуцій", які вражені держави мусили би заплатити переможцям. Натомість вони вимагали "відшкодування" їхньому цивільному населенню. Початково це мало би стосуватися жителів окупованих та понищених земель Франції та Бельгії, але французи й англійці хутко поширили те, покривши не тільки воєнні позики та загальні витрати на відновлення, але й пенсії пораненим солдатам і виплати вдовам і сиротам — сума склалася така широчезна, що виявилося просто неможливо вповні обрахувати. Мирна конференція перекинула весь цей клопіт Комісії з питань репарацій, що мусила доповісти про результати роботи в 1921–му. Тим часом німці повинні заздалегідь заприсягтися прийняти рішення Комісії, та зразу виплатити 20 мільйонів марок. Союзники триматимуть військові сили на Рейні, аби доконати виплати та мати змогу зайняти землі Німеччини на випадок дефолту.
Повні наслідки цих вимог були чисто й повно спростовані Мейнардом Кейнсом в "Економічних наслідках миру". Поступово їх було змішано й зім'ято; але попервах німці встигли звинуватити їх у всіх своїх економічних злигоднях. Але найнесприйнятнішою була причина самих репарацій — нібито відповідальність Німеччини за початок самої війни. Німці все ще без вийнятку вірили, що війну їм накинули вороги, а всі пожертви за минулі п'ять років зроблено на справу честі. Крім того, багато хто вважав, що їх геть–таки ніяк не переможено. В них, подейкували, одібрали властиву перемогу, Союзники ошукали їх з умовами Перемир'я, а Reichsfeinde ("вороги держави"), соціалісти та жиди "вдарили ножем у спину", скориставшися тимчасовими труднощами, аби захопити владу. Для тих навіть, хто й не вірив у байку про Dolchstoss (удар у спину),законність німецького уряду залежала від того, наскільки той здатен оминати каторгу, накинуту угодою, або й остаточно зламати ярмо. Саме успіх у цьому і надав Адольфу Гітлеру широчезну підтримку.
Австро–Угорщина
Розпад імперії Габсбургів залишив не менш гірку спадщину. На півночі відпала австрійська половина монархії, чехи з'єдналися зі своїми словацькими братами з Угорщини у Чехословацьку республіку, куди потрапила, в Судетах на північному кордоні, стривожена німецька меншина. На півдні втрачено словенів, що сукупно з хорватськими братами з Угорщини злилися з сербами в незграбно назване "Королівсьтво сербське, хорватське та словенське", пізніше перейменоване в Югославію (південна Славія). Втратили італійські землі на південь од Альпів включно з Трієстом, їхнім головним портом в Адріатиці; але землі на східних схилах Адріатики, обіцяні Італії, опинилися натомість у "звільнених" югославів, що самі претендували на Трієс та довкілля. Німецькомовний куприк, що тільки й лишився од Австрії, попервах спробував приєднатися до Німецької республіки на півночі, але се заборонили Союзники. Тож Австрія лишилася незалежною ще на двадцять років до 1938–го, коли один із її колишніх громадян, Адольф Гітлер, влаштував Anschluss ("возз'єднання") на загальне народне задоволення. Угорці загубили не тільки словаків на півночі та хорватів на півдні, але й Трансільванія на сході відпала до сильно вирослої Румунії, що зазнала по ходу бридкої громадянської війни. Із катавасії вивинувся адмірал Хорті, диктатор правого крила, відмовився визнати, що зречення Габсбургів мало будь–яку законну силу та проголосив, що править лише як регент від їхнього імені. Так він і провадив далі, поки його його самого не скинули наприкінці Другої світової війни.
Турція
Щодо турків, початково до них поставилися так само суворо, як до німців. Вони не тільки втратили набутки в Аравійському півострові, де постали нові держави під французькою чи англійською рукою — Сирія, Ліван, Ірак, Саудівська Аравія, Палестина, Трансйорданія — але до них вдерлись італійські сили, що важили на Адалію за Лондоським пактом 1915–го, та греки, що претендували на Фракію та землі в Анатолії, особливо на Смірну (Ізмір), де проживала значна грецька меншина. Народне обурення таким диктатом привело до влади новий режим під орудою Мустафи Кемаля Ататюрка, що вигнав греків з Анатолії та погрожував так само напіддати й британським силам, що опосіли Проливи. Після трьох літ безладдя й плутанини в 1923–му було влагоджено угодк в Лозанні: Турція лишалася у повній владі в Анатолії та на Проливах — з гарантіями їхньої демілітаризації — і утримала європейську ділянку у східній Фракії. Грецьке населення Смірни брутально вигнали, а суперечки мід Турцією та Грецією, кому належать острови в Егейському морі, точаться й досі.
Укладення миру в Версалі добряче вилаяла преса, але більшість його засад витримали перевірку часом. Нові держави, які було створено, вижили, нехай і в кордонах, що хилиталися, до останніх років століття, колм чехи та словаки мирно розділились, а Югославія, завжди вибухова, розвалилася, по ходу загрожуючи новими війнами. Франко–германський кордон стабілізувався. "Східне питання", що постало з турецької присутності в Європі, було вирішено раз і назавжди. Але "німецьке питання" зоставалося нерозв'язаним. Попри поразку, Німеччина лишалася найсильнішою в Європі, та затялась обернути угоду, щонайменше на своїх східних межах. Спроби Франції поновити рівновагу бури приречені на поразку через ідеологічну підозру до Радянського Союзу, слабкістю її союзників у Східній Європі та глибоким небажанням власного народу будь–коли взагалі знову пережити подібне лихоліття. Британці були так само неохочі: негаразди вдома та в імперії разом з жахливими спогадами про вйну, що дедалі більше шарпали народну пам'ять, навели наступні уряди радше шукати вирішення, потураючи німецьким вимогам, аніж опиратися тим. Що стосується Сполучених Штатів, втручання в Європі широко бачилося дурною помилкою, яка ніколи більше не повториться.
Коли оприлюднили умови договору, американський карикатурист пророчо змалював, як Вільсон, Ллойд Джордж і Клемансо виходять з Паризької мирної конференції, та один каже "От же дивина: мені вчувається — дитина плаче". І справді, ховаючися за колоною, тужно ридає малюк, а над головою в нього слова "Випускний клас 1940".
Додаток I. Чотирнадцять пунктів президента Вільсона
Вільсон виклав "Чотирнадцять пунктів" у зверненні до Конгресу 8 січня 1918 року.
I. Відкриті засади миру, відверто прийняті та визнані...
II. Абсолютна свобода мореплавання, за межами територіальних вод, як у мирний час так і в воєнний...
III. Зняття, насільки можливо, всіх економічних перешкод і встановлення рівних торгівельних умов для всіх держав, що погоджуються на мир...
IV. ...[Н]аціональне озброєння слід зменшити до найнижчої точки, сумісної з безпекою суспільства.
V. ...[Н]еупереджене влагодження всіх колоніальних вимог.
VI. Вихід військ з усіх російських земель...
VII. Вихід військ із Бельгії... та її відновлення, без будь–яких спроб обмежити суверенітет, що їй властивий, як і решті вільних націй.
VIII. Вихід військ із усіх французьких земель, окуповані провінції має бути відновлено, а кривду, яку Прусія завдала Франції в 1871–му щодо Ельзасу–Лотарингії... виправлено...
IX. Залагоджені кордони Італії слід прокласти по чітко визначуваних межах національности.
X. Народам Австро–Угорщини... слід надати найвільнішу можливість самочинного розвитку.
XI. Вихід військ із Румунії, Сербії та Чорногорії; окуповані землі слід відновити; Сербії надано вільний і безпечний доступ до моря...
XII. Турецьким частинам нинішньої Оттоманської імперії слід забезпечити суверенітет, але решта народностей, що нині перебувають під турецькою владою, мусять безумовно жити в безпеці та безборонно користатися можливістю самочинного розвитку...
XIII. Слід встановити незалежну польську державу, куди ввійдуть землі, заселені беззаперечно польськими жителями, та якій слід надати вільний і безпечний доступ до моря...
XIV. Слід заснувати загальне товариство націй на чітких засадах з ціллю надати взаємні гарантії політичної незалежности та територіальної цілісности і великим, і малим державам.
Додаток II. Повні втрати війни
Центральні держави Населення Мобілізовано Загинуло
Австро–Угорщина 52 млн. 7,8 млн. 1 200 000
Германія 67 млн. 11,0 млн. 1 800 000
Турція 2,8 млн. 320 000
Болгарія 1,2 млн. 90 000
Союзники
Франція 36,5 млн. 8,4 млн. 1 400 000
Британія 46 млн. 6,2 млн. 740 000
Британська Імперія 2,7 млн. 170 000
Росія 164 млн. 12,0 млн. 1 700 000
Італія 37 млн. 5,6 млн. 460 000
США 93 млн. 4,3 млн. 115 000
Подальше читання
Оскільки бібліографія Першої світової війни правдиво неозора, початківцю найліпше братися з кількох загальних вислідів, а звідти вже йти далі.
Найкращий огляд витоків війни та зведення істотних суперечностей подає Джеймс Джол у "Причинах Першої світової війни" (James Joll, The Origins of the First World War. London 1984). Саму війну з усіх точок добре розкрито в "Оксфордській ілюстрованій історії Першої світової війни" Х'ю Страхана (ред.) (Hew Strachan (ed.), The Oxford Illustrated History of the First World War. Oxford 1998). Із власної грунтовної праці Страхана поки що опубліковано тільки три томи "Перша світова війна, До зброї" (The First World War, i. To Arms. Oxford 2000). Події в Європі доведено тільки до кінця 1914–го, але ширші аспекти конфлікту висвітлено настільки влучно, що книга ця вже стала необхідною. Мартін Гільберт у "Першій світовій війні" (Martin Gilbert, The First World War. London 1994) викладає корисний літопис з багатьма світлинами, історіями та картинами.
Більшість робіт англійських істориків, включно з моєю, неминучо накульгують в англоцентричний бік та можливо занадто зосереджуються на Західному фронті. Це треба виправити, прочитавши "Східний фронт" Нормана Стоуна (Norman Stone, The Eastern Front. London 1975) та "Першу світову війну: Германію й Австро–Угорщину" Холдера Х. Хервіга (Holger H. Herwig, The First World War: Germany and Austria–Hungary. London 1997). Для окремих національних вислідів варто почитати: Дж. М. Борн "Британія та Велика війна" (J. M. Bourne, Britain and the Great War. London 1989); Дж. Ф. Бекер "Велика війна та французький нарід" (J. F. Becker, The Great War and the French People. Leamington Spa 1985); Роджер Чікерінг "Імперська Германія та Велика війна" (Roger Chickering, Imperial Germany and the Great War. Cambridge 1998); та Девід Кеннеді "Далека далеч; Велика війна та американске суспільство" (David Kennedy, Over Here; the Great War and American Society. New York 1980).
На економічні аспекти війни є Герд Хардаш, його "Перша світова війна 1914 — 1918" — стисла, але вичерпна книжка (Gerd Hardach, The First World War 1914–1918. London 1977). "Жалю гідна війна" Найала Фергюсона (Niall Ferguson, The Pity of War. London 1998) містить багато важливих свідчень у доста суперечливому тексті.
