6. Сполучені Штати вступають у війну
Тиск у тилу на початку 1917 року
Початкові супротивники у війні, Російська та Австрійська імперії, тепер уже були більш ніж готові до миру. Тиск у них удома ставав майже нестерпним. Всюди не вистачало продуктів, пального та промислової сировини — результат не стільки Союзної блокади, як невситимих потреб військової галузі. Галопуюча інфляція витисла споживчі товари на чорний ринок. На цьому добряче нагріли руки ділки з воєнної промисловості, а відвертість, з якою вони розкошували в новонадбаних грошах, посилювала суспільну напругу. Селяни все ще могли накопичувати вирощене й зібране та вдаватися до простого обміну товарами, тож найгірше страждали робітники та нижчі верстви середнього класу в містах, яким доводилося годинами вистоювати в чергах, і часто на сильному морозі, щою дістати товари першої необхідності, якими би низькоякісними ті не були. Страйки та хлібні бунти палахкотіли по всій Центральній та Східній Європі. Труднощі вдома разом з втратами, понесеними на фронті, лишали небагато місця для патріотичного піднесення та відданості правлячій династій — а ці живили й підтримували і російський царизм і режим Габсбургів на протязі двох попередніх років. На кінець 1916 р. стало ясно, що дві імперії змагаються в перегонах, хто розвалиться першою. Смерть 86–літнього імператора Франці–Йосифа у листопаді широко сприймалася передознакою кінця самої Імперії. Наступник його, молодий імператор Карл, одразу ж "з чорного ходу" встановив зв'язки з Францією, щоб обговорити умови вкладення миру. Німецький вплив усе ще був досить сильним, аюи підтримувати військові зусилля Австрії та тлумити її пошуки миру; але західні союзники царя Миколи II нічим не могли тому задопомогти, коли троьома місяцями пізніше хлібні бунти в Петрограді вийшли з–під контролю та повалили його владу.
Тоті західні союзники ще не були готові до миру. З одного боку, тямущі та здебільшого некорумповані бюрократії могли впоратися з економікою досить уміло, щоб уникнути серйозних труднощів для цивільного населення. З іншого — влада над морями робила їм приступними харчі та сировину Західної півкулі. Виплати за отримане обіцяли велетенські проблеми в майбутньому, але на той час кредит був рясно наявний. Втома од війни, звісно, зростала і у Франції, і в Англії. В обох країнах соціалісти, чиї довоєнні зв'язки та інтереси тимчасово було притлумлено патріотичним піднесенням, починали виступати за компромісовий мир, але вони все ще стояли дрібною меншістю, а політичне невдоволення було спрямоване радше на те, що війну ведуть абияк, ніж на те, що вона взагалі триває. У Франції вину за жертви Вердену покладали на прорахунки Жофре, якого замінили Робером Нівелем, більш політично сприйнятним генералом. У Британії положення Хейга лишалося непохитним, не зважаючи на втрати, понесені при Соммі, але загальне невдоволення знайшло вихід, спрямувавшись на дещо млосний уряд Герберта Асквіта. У грудні Псквіта ра посту прем'єр–міністра замінив Девід Ллойд Джордж — "людина з народу". Правдиво, саме завдяки йому було створено громадську інфраструктуру на підтримку воєнних зусиль, мав він і харизму питомого бойового вождя. Загальний настрій і в Англії, і у Франції на кінець 1916 р. схилявся не стільки до замирення — аж ніяк, поки німці лишаються в Бельгії та північно–східній Франції — скільки до вправнішого ведення війни.
Так само почувалася й німецька воєнна верхівка. Тоді як у Франції з Англією воєнні невдачі потвердили цивільний характер керівництва, в Германії військові перемоги, особливо на Східному фронті, настільки посилили репутацію Ганденбурга з Людендорфом, що, коли ті усунули Фалькенгайна від командування армією в серпні 1916 р., вони правдиво перебрали на себе контроль над країною. Але ж, хай Фалькенгайн і втратив пост, ідеї його тріумфально перемогли. Досвіл Вердену та Сомми запевнив його наступників, що природа війни змінилася докорінно. Це вже не був конфлікт, вирішуваний на полі бою на користь вищої військової виучки та моралі, але змагання на витривалість між індустріальними суспільствами, де контроль над збройними силами зливався в одне з контролем над виробництвом та розміщенням наявних ресурсів. Цивільне населення було такою ж само невід'ємною складовою часткою ведення війни, і тому логічно мали підлягати військовому контролю. Головне командування отож створило Верховне міністерство у справах війни (Oberstekriegsamt) на керування галузями й робочою силою, та прийняло Закон про допоміжну службу (Helfdienstgesetz), за яким все наявне населення підлягало можливому призову в армію. Військовики насправді створили тіньову бюрократію, що співіснувала з цивільною та змагалася з тою за керування країною. Солдати стали чиновниками. Стали вони й політиками. Людендорфові штабісти розкрутили кампанію за всеосяжні цілі війни, вперше висунуті в серпневій програмі 1914р — довічне панування над Бельгією та північною Францією, разом з поширеними анексіями територій Польщі та введенням Ober Ost.
Всім цим вони посилили струми, що тепер починали розривати німецьке суспільство. Соціал–демократи, чию виборчу силу головне складали міські робочі класи, були найсильнішою партією в Рейхстагу, в якого все ще лишалася влада голосування за военні кредити чи проти них. У 1914 р. їх переконали підтримати те, що було змальоване як війна на захист проти російської агресії. Тепер же росіянам було завдано відвертої поразки. Пролетарську солідарність розбурила розумна армійська політика співпраці з профспілками та щедрі підвищення платні в галузях, що стосувалися війни, але піднімала голову агітація за мир "без анексій і контрибуцій", знаходячи дедалі більшу підтримку в містах, де й без того нестача продуктів вже призводила до хлібних бунтів. Вкрай поганий врожай картоплі восени 1916 р. змусив городську бідноту всю зиму виживати на ріпі з бруквою. Жахливі втрати при Вердені та на Соммі — півтора мільйони загиблих чи поранених — струсонули німецьку мораль, цивільну, як і військову. Як би успішно не вдавалося Верховному командуванню витискати соки з німецької економіки, ставало дедалі сумнівнішим, чи німецький народ підтримуватиме війну ще рік.
Необмежена підводна війна
Саме на цьому тлі німецький уряд прийняв фатальне рішення вдарити в самий корінь ворожої промислової сили та вдатися до нестримних воєнних дій субмаринами. Урядовці розуміли на який ризик ідуть, що це, ймовірно, затягне Сполучені Штати у війну, але розраховували, що до пори, коли американське втручання стане впливовим, війну вже буде виграно. Для Германії це був, за словами одного з німецьких політиків, останній козир;"якщо він не поб'є, нам — кінець на віки". Він не так вже й помилявся.
У 1914 р. мало хто з флотоводців розумів, на що може бути здатен підводний човен. Дальність ходу перших з бензинових моделей робили їх придатними тільки для берегової оборони, та навіть коли напередодні війни їх обладнали дизельними двигунами, вони по правді лишалися суденцями, прилаштованими пірнати під воду — вкрай вразливі на поверхні та з дуже обмеженим ресурсом занурення. Їхній бойовий потенціал було продемонстровано в перши ж тижні війни, коли, як ми бачили, німецька субмарина потопила три необачні британські крейсери в Ла–Манші. Воєнні кораблі — законна мішень. Але беззбройні торговці — аж ніяк. За добрих три століття баталій морські держави Європи розробили деталізовані правила поводження з торгівельними судами у відкритому морі під час воєнних дій. Суперники мали право зупиняти кораблі та обшукувати їх на "контрабанду" — себто, воєнні вантажі. Якщо такі знаходили, судно мусили відконвоювати до найближчого порту, де "призовий суд" мав визначити й довести, чи вантаж справді та дійсно становить контрабанду, та конфіскувати його, коли так. Якщо з будь–якої причини це було неможливим, судно можна було знищити, але тільки по тому, як пасажирам і команді надано безпечний притулок. З підводними човнами все це було неможливе. Вони не мали місця ні для зайвих моряків, аби перебрати команду на захоплених суднах, ні для влаштування полонених. Якби вони віднімалися на поверхню, аби попередити про напад, то потраблали би під удар будь–якої зброї, що мала жертва, та враз розкривали би своє знаходження через її радіо; але потопити корабель, не попередивши та не врятувавши команду було, на погляд довоєнних морських стратегів, "немислимим".
Тим не менше, блокада завжди була ключовою у веденні війни між морськими державами, а прихід індустріалізації зробив її важливою, як ніколи досі. У війнах між аграрними країнами, блокада могла знищити тільки торгівлю, а з нею і статки, що дозволяли державам далі вести війну. Населення все одно могло прогодуватися. На відміну, блокада промислових сусільств, особливо ж сильно урбанізованих, як–от Англія з Німеччиною, не тільки розбурила би торгівлю і відтак (вважалося на часі) призвела б до финансового хаосу, але роздавила б виробництво, позбавивши імпортованих сировин, не кажучи вже — заморила голодом міське населення, полишене без привозних харчів. Саме цей кошмар переслідував англійських військових планувальників та правників, коли ті уявляли наслідки втраченої "влади над морями"; і саме це було зброєю, що нею британське Адміралтейство сподівалося досягти перемоги над Німеччиною без потреби масштабного втручання на Континенті.
На початок 1916 р. англійська блокада досягала всього, чого від неї були чекали. Німцям вдавалося по дрібницях знаходити обхідні шляхи через сусідні нейтральні держави — Голандію, Данію та Скандинавію — а їхні вчені, як ми бачили, повинаходили замінники домашньго виробництва для таких важливих іспортів, як текстиль, гума, цукор та особливо нітрати на вибухівку та штучне добриво. Однак тиск поступово ставав буквально смертоносним. Смертність серед жінок та малих дітей збільшилась на 50%, а недуги, пов'язані з голодом, як–от рахіт, цинга та туберкульоз мало кого оминали. На кінець війни за офіційною німецькою оцінкою 730 000 смертей прямо спричинила саме блокада. Можливо це було перебільшено: велику частку нестачі спричиняло насправді викривлення економіки через колосальні вимоги з воєнного боку, але урядова пропаганда цілком правдоподібно могла звалити всі скрути на британську брутальність. Чому б не завдати англійцям тої ж муки навзаєм?
Це здавалося не тільки можливим, але, в очах більшості німців, цілковито справедливим. Можливо то було перебільшенням: велику частку нестачі спричиняло насправді викривлення економіки через колосальні вимоги з воєнного боку, але урядова пропаганда цілком правдоподібно могла звалити всі скрути на британську брутальність. Чому б не завдати англійцям тої ж муки навзаєм?
Це здавалося не тільки можливим, але, в очах більшості німців, цілковито справедливим. Англійці бо вже викривили, якщо не зламали міжнародні закони, коли в листопаді 1914 р. об'явили все Північне море "зоною воєнних дій", де нейтральне мореплавство могло провадитись тільки зі згоди та дозволу Королевської фльоти. Німці відповіли в наступному лютому, оголосивши підходи до Британських островів зоною війни, де вони важитимуть нищити всі ворожі торгові кораблі, "не маючи змоги гарантувати безпеку особам і вантажам, що вони перевозять". Ще через три місяці Англія далі ускладнила становище, оголосивши намір захоплювати й кофіскувати всі та будь–які товари, про які виникала підозра, що їх призначено Германії, незалежно від власника чи заявленого порту призначення — таким чином встановлювалася тотальна блокада всієї торгівлі з Німеччиною, незалежно від нейтральних прав та законних визначеньконтрабанди.
Це збурило шалену хвилю протестів у Сполучених Штатах, які 100 роками раніше воювали проти Британії точнісінько через такий порядок; але вони ледве–но встигли розпочатися, як 6 травня 1915 р. німецька субмарина потопила у південних берегів Ірландії британський лайнер "Лузітанія", що плив з Нью–Йорка. Корабель безперечно контрабандою віз воєнне спорядження, а німецьке консульство в Нью–Йорку було попередило американських громадян, що ті пливуть ним на власний ризик. І все–таки 128 осіб зійшли на борт і майже всі загинули разом з більше ніж 1000 попутників.
Звістка приголомшила світ так, як трьома роками раніше — повідомлення, що потонув "Титанік". Британська пропаганда скористалася на повну котушку, оголосивши це ще одним прикладом німецького "несамовитого звірства". Відтак стало ясно, що в битві за американську громадську думку Германії велося непереливки: тоді як з англійської блокади американці тільки втрачали гроші, через німецьку гинули люди. По тому, як у серпні потопили ще одне пасажирське судно, "Араб" (Arabic), хоча й тільки два американці стали жертвами, американські протести тали такими бурхливими, що командування Германської фльоти заборонило капітанам підводних човнів топити всіх підряд та й зовсім відкликало субмарини з Атлантики та Ла–Маншу. Це значило, що відтепер німецькі капітани мали діяти за порядками "крейсерської війни", а значить і мусили підніматися на поверхню, щоби визначити та зупинити підозрілі судна (часто озброєні, а цілком можливо — британські воєнні кораблі, замасковані під беззахисних нейтралів) і пересвідчитися, що пасажири й команда безпечно перебралися на шлюпки перед тим, як потопити їхній корабель, таким чином даючи жертвам час оголосити по радіо місце знаходження і своє, і нападників. Навіть за таких умов вони завдавали серйозних втрат. На кінець 1915 р. вони потопили 885 471 тон союзницьких вантажів; на кінець 1916 р. ще 1,23 млн. тон. Королевська фльота, здавалося, не здатна їх зупинити. Чого б їм вдалося досягти, коли б руки було розв'язано?
Німецьке флотове командування склало групу експертного дослідження, яка дійшла деяких знаменних висновків. Вона визначила, що Англії були загально приступні приблизно 8 млн. тон вантажу. Якщо міру потоплень вдалося би збільшити до 600 000 тон на місяць та віднадити нейтральні перевожчиків, десь за півроку в Британії вичерпаються основні продукти, зерно та м'ясо; по вугледобуванню вдарить нестача скандинавської деревини на шахтові підпори, що скоротить вироблення заліза та сталі, а це, в свою чергу, зменшить можливості відновлювати втрачені кораблі. Капітуляція Англії в межах шести місяців була таким чином статистично певною, незалежно вступлять Сполучені Штати до війни, чи ні.
Навіть для багатьох у Германії, хто не був утаємничений у розрахунки, доводи на користь необмеженої підводної війни тепер здавалися непереборними, і громадські дискусії про це точилися всю другу половину 1916 р. З одного боку виступали флот, Верховне командування та політики правого крила, з другого — Міністерство закордонних справ, канцлер фон Бетманн Гольвег та соціал–демократи в Рейхстагу. Бетманн Гольвег не йняв віри статистиці. Він був упевнений, що необмежена підводна війна втягне США у війну, а це б значило для Германії неминучу поразку. Але ж іншого виходу він не бачив, крім хіба вкласти мир; але єдині умови до замирення, які Верховне командування погоджувалося розглядати, були би безперечно несприйнятними для Союзників.
Провал зусиль до миру
Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон з самого початку закликав воюючі сторони укласти мир. Громадська думка в Америці прихильно ставилася до Союзників з ідеологічних міркувань, посилена на додачу соціальною спорідненістю між "Осами" (Wasp, білі протестанти англосаксонського походження), впливовими на східному узбережжі, та британськими правлячими класами.
Певна частка, яку очолював екс–президент Теодор Рузвельт, вперто наполягала на негайному втручанні з боку демократичних країн. Симпатії щодо Центральних держав були незначні, а образ Германії як мілітарного чудовиська, що встановився через її поводження в Бельгії, використання отруйного газу та жорстоке ведення війни на морі, всі чимдуж підсилені Союзницькою пропагандою, аж ніяк не прихиляв до себе серця людей. На додачу, у суттєвих масах ірландських виборців у східних містах та в етнічних німецьких поселеннях далі на захід багато хто бачив Англію не природним союзником, але ж одвічним ворогом, проти якого Сполучені Штати вже билися у двох великих війнах і, ймовірно, ще мусили зіткнутися в майбутньому, якщо Штати хочуть сягнути належного рангу одної з світових держав. І все ж, подавляюча більшість американців схилялася лишатися поза війною, що ніяк їх не обходила. Всупереч цьому, чим далі тривала війна, дедалі більшу частку бізнесу становило постачання воєнних матеріалів Союзникам — не обов'язково з ідейних симпатій, але й тому, що вантажі не могли доправити німцям. Якби цю торгівлю розбурило, тоді війна зачепила б їх, незалежно від намірів і вподобань.
До кінця 1916 р. головним клопотом президента Вудро Вільсона було втримати Сполучені Штати поза війною. Але чим далі вона тривала, тим важчим це ставало. Проблему для нього становило не стільки намовити переобтяжених Союзників схилитися до миру: цього завжди можна досягнути, обрубавши тим кредити й поставки, до чого Вільсон показався цілком готовим, як на те стане потреба. Питання було — чим переконати переможних німців, що й так не отримували американских товарів. На протязі 1915–16 рр. полковник–англофіл Хаус, особистий представник Вільсона, досліджував можливості укладення угоди, але німецькі армії все ще воювали надто успішно, а Союзники покладали надмір надій, що їм от–от поталанить, тож обидва боки не дуже задумувались про замирення.
На кінець 1916 р. становище почало мінятися. В листопаді Вільсона обрали президентом на другий строк та, хоча особисті вподобання та офіційна політика його адміністрації все ще спиралася на те, щоб тримати Америку поза війною, йому пішла сильна карта проти прибічників невтручання. В Європі вимоги на мир ставали надто завзятими, щоб воюючі уряди могли ними знехтувати. Навіть Людендорф мусив зважати на притуги австрійського союзника та дедалі голосніші вимоги в Рехстазі на мир "без анексій і контрибуцій". Невдовзі після переобрання Вільсон запросив воюючих оголосити кожне свої умови миру.
Союзники радо на це пристали, знаючи що їхні засади американці сприймуть прихильно. Головне й перше — відновлення бельгійської та сербської незалежності з повним відшкодуванням збитків, завданих окупантами. На додачу вони вимагали "повернути провінції чи території, в минулому силою відібрані в Союзників"; Ельзас–Лотарінгію, очевидно, але можливо й інші землі. Італійців, слов'ян, румунів, чехів та словаків малося звільнити від чужоземного поневолення (ту деталь, що за Лондонською угодою Італії було обіцяно обширні слов'янські території, замовчали). Польща мала стати незалежною — на цю поступку в обмін на вже зайняті польські землі цар погодився під упертим вмовлянням Союзників. Нарешті, Отоманську імперію мали розчленувати, хоча по яких межах лишалося невизначеним.
Умови, яких, з іншого боку, жадало германське Верховне командування були такими крайніми, що Бетманн Гольвег не наважувався їх оприлюднити, остерігаючись їхнього впливу, не тільки на американців, але й на Рейхстаг. Він конфідеційно повідомив Вільсону версію, розбавлену водою, пояснивши, що це було найкраще, що він зумів зробити сприйнятним для своїх колег. Бельгію не малося анексувати одразу ж, але її незалежність залежала б од політичних, економічних та військових гарантій, що робило її по суті німецьким протекторатом. Не тільки Ельзас і Лотарінгія залишалися в німецьких руках, але Франція ще мусила віддати сусідні землі коло Бріє, багаті на копалини. На сході малося встановити германський протекторат на Польщею та балтійськими землями, що забезпечувало їх подалше онімечення. На Балканах треба відновити австрійське панування, а в Африці — віддати колоніяльні землі. Якби німці виграли війну, це, певно, були би найкращі умови, на які Союзники могли би сподіватися. Те саме було би правдивим і щодо вимог Союзників до розбитої Германії. Але жоден бік ще не зазнав поразки. Не зважаючи на втому од війни, уряди були готові битися далі, ніж укласти мир на єдино наявних умовах.
Аби вкоськати Рейхстаг, 12 грудня німецький уряд оприлюднив "Ноту про мир". Проголошуючи загальну готовність до миру, документ не оголошував точних цілей війни, а задерикувато войовничий тон легко дозволив Союзникам враз його відкинути. Відмова розв'язувала руки Верховному командуванню, чого йому тільки й було треба. Рішення прийняли 9 січня, але тільки 31 січня німецький посол у Вашінгтоні повідомив американському уряду, що назавтра почнуться необмежена війна субмаринами проти всіх суден, що прямують до Британських островів.
Вільсон враз і негайно розірвав стосунки з Німеччиною. Він усе ще не оголосив війну. "Збройний нейтралітет", за яким Сполучені Штати озброювали та захищали свої кораблі, все ще здавався можливою альтернативою. Але німецький уряд став на думці що відтепер війна стала неминучою. Виходячи з цього, Артур Ціммерман, міністр закордонних справ Германії, вже 16 січня зателеграфував уряду Мексіки, яка затяжно ворохобилася зі Сполученими Штатами, пропонуючи альянс, в якому вони би "сумісно вели воєнні дії, спільно вкладали мир зі щедрою грошовою підтримкою та розумінням з нашого боку, що Мексіка має відвоювати втрачені землі Техасу, Нью–Мексіко й Арізони". Британці перехопили та декодували це відзначний документ, як тільки його було надіслано, але не розкрили його змісту Вільсону до 24 лютого. Природну підозру, що це може бути англійською підробкою, розвіяв сам Ціммерман, щиро визнавши своє авторство.
Відгук у Сполучених Штатах, особливо на заході, схильному до ізоляціонізму, був як вибух. Самому Вільсону знадобилися одне–два наступні потоплення, аби впевнитися, що йому залишається тільки закликати Конгрес об'явити війну. Це він і зробив 5 квітня 1917 року. Тепер вже не було розмов, як Вільсон пропонував був кілька місяців раніше, про "мир без перемоги". Ця війна мала стати, за його словами, хрестовим походом "за демократію, за право тих, хто кориться владі, мати голос і вплив на власний уряд, за права і свободи малих націй, за всесвітнє панування права через таке суголосся вільних народів, яке принесе мир і безпеку всім націям та зробить сам світ вільним." Якими б не були прекрасними ці заміри, вони вкрай відріжнялися від тих, з якими народи Європи пішли на війну трьома роками раніше.
7. 1917: Кризовий рік
Тактичні події на Західному фронті
Все ще лишалося відкритим питання, чи вступ США до війни врятує Союзників від поразки. Чим далі тривав 1917 рік, це ставало дедалі сумнівніше.
Людендорф не збирався далі зайве губити життя німців. Тепер він мав намір стояти в обороні на заході, аж поки наступальні дії субмарин досягнуть очікуваних результатів. Він оглянув бойовища Сомми і жахнувся. Фалькенгайнова тактика була чіплятися за кожну п'ядь землі за будь–яку ціну. Внаслідок втрати німецьких військ у Вердені й на Соммі були щонайменше такими ж, як в атакуючого супротивника. Зважаючи, що німецький фронт загнався глибоко у французькі землі, деяка гнучкість в обороні вважалася цілком виправданою. Отож Людендорф наказав до загального відступу з ділянки виступу між Аррасом і Суассоном, залишивши всі бойовищо Сомми, які було так рясно полито кров'ю на захист, аби закріпитися на коротшій і краще вкріпленій "Лінії Гіндебурга" (британська назва) десь миль на двадцять п'ять позаду. Відступаючи, німецькі загони поваляли чи спалил всі житла, забили худобу та потруїли криниці — дії досить звичні на Східному фронті, але цим тільки потвердили образ дикунів, яким Німеччина нині звернулася до Заходу.
Свіжі захисні споруди планувалися на нових засадах. Піхоту більше не заганяли гуртом в окопи переднього краю, що становило легку здобич для ворожої артилерії. Замість окопів виникли захисні зони, засновані на кулеметах, віддалік розташованих у цементових "коробочках", що обплетені колючкою та прикриті заздалегідь пристріляними гарматами. Основну масу піхоти тримали готовою до контратаки за межею досягнення ворожого вогню. Позаду передніх ділянок пролягали інші, що майже внеможливлювало будь–який прорив. Такі позиції не тільки вимагали менше солдат на захист, а ще вогонь ворожих гармат потрапляв би головне на порожню землю та тільки створював зайві перепони атакам піхоти.
Як ламати таку оборону вже торік було досліджено на Східному фронті під час Брусиловського прориву: коротка але інтенсивна артпідготовка на велику глибину від обраних цілей, наступні піхотні атаки з резервами, висунутими вперед, аби загнатися межи основними укріпленими пунктами ворога та створити замішання в тилах. Французи так само схилялися до схожої тактики. Новий головнокомандуючий Робер Нівель такими засобами досягнув певних успіхів при Вердені, то йому кортіло випробувати їх на більших обширах. Але ж те, що спрацювало проти австро–угорської армії, вже готової врозтіч кинутися навтьоки, не обов'язково зіграло би проти німців, тож англійці велися значно обережніше. Вона й самі були розробляли броньовані машини на гусеничному ходу, так звані "танки", та використали кілька на Соммі заради досліду; але ж ранні моделі були такі незграбні й механічно неоковирні, що хіба фанатики–ентузіасти сподівалися, що вони на щось більше, ніж допогти піхоті ввірватися в передні ворожі окопи. Для англійців "королевою битв" нині стала артилерія. На 1917 рік у них стало достатньо гармат й набоїв, надійних у вжитку. Покращення спостережень, чи то з літака, чи за звуком або спалахом, відтак довели точність батарейного вогню на відповідь до просто ювелірної. Новації в картографії, аерофотозйомці та метеорологічному аналізі тепер дозволяли канонірам накривати цілі, орієнтуючись за мапою, і не втрачати несподіванки через попередню пристрілку. Миттєві запали та газові чи димові набої зробили можливим важкий та смертельний загороджувальний вогонь, що не псував грунт на неприступний для наступу піхоти. Нарешті, британські артилеристи вивершили "повзучий бараж" — наступаючу лінію вогню, за прикриттям якої піхота могла дістатися за метри до ворожих позицій.
Біда була в тому, що все це вимагало найточніше вирахуваного часу та ретельної штабної взаємодії. Сама піхота призвичаювалася до вимог окопної війни, з легкими кулеметами, ручними гранатами та окопними мінометами, що додавалися, якщо й не замінювали рушниці, як найбільш поширену зброю; але її дії все ще були обмежені різкими рамками потреб і часових графіків од артилеристів, зв'язок з якими був іще примітивним; а, як тільки починалася битва, зв'язки так само розвалювались. На додачу, як тільки попередні цілі було осягнуто, гармати треба було переставляти, якщо й не пересувати вперед, то перенацілювати. В наслідку, Британське верховне командування розробило техніку, що стала відома як "відкусив і тримай": їретельно підготовлені атаки проти обмежених цілей, які потім укріпляли та втримували, поки готувалася наступна фаза атаки. У своїх межах ця тактика була дуже успішна; але вона не лише була геть не здатна досягнути "прориву", про який усе ще мріяв Хейг, але ще й відбивала охоту до ініціативи на нижчих командних рівнях, яка нині стала звичною в німецькій армії.
Наступ Союзників навесні 1917 р.
Вживаючи такої тактики, Головна ставка Союзників сподівалася, що їхній наступ у 1917 році не повторить провалів року попереднього. Але втрати, що вони зазнали при Вердені та на Соммі, підкосили впевненість, яку попередньо французький та англійський уряди покладали на своїх військових керманичів. Жоффре, як ми вже бачили, замінили на Нівеля. Ллойд Джордж не насмілювався зробити те саме з Хейгом, але хитромудрою інтригою він того підпорядкував французькому командуванню — маневр, від якого стосунки між англійськими військовиками та цивільним керівництвом так ніколи й не оклигали. Нівелів оптимізм ніколи не поділяли його колеги–генерали. Його політичну підтримку підірвало повалення французького прем'єр–міністра Арістіда Бріяна, чиї наступники мали небагато надії на Нівелеві пляни. Коли 16 квітня Нівель пустився свого широко–провіщеного наступу через річку Ену (Aisne) проти лісових пагорбів Шмен–де–Дам, все йому сприяло якнайгірше. Німці заздалегідь і вчасно отримали попередження про французькі пляни та розбурили їх, відступивши за Гіндебургову межу; до того ж погода була жахлива. Замість обіцяного прориву, був болючий наступ на кілька миль, який змушено відкликали після десяти днів, на той час французи зазнали більше 130 тисяч загиблими. Нівеля змінив Петен, герой Вердену, але на той час французька армія наїлася донесхочу. Вона розвалилася не стільки в бунт, як у подобу громадського страйку, коли цілі підрозділи відмовилися коритися наказам і повертатися до фронту. Петен поступово виняньчив армію та відживив її до нормального стану мінімально суворими засобами, головним чином покращивши умови існування та втримуючись од будь–яких великих наступів, але французька армія на Західному фронті була надалі ні на що не здатна до кінця того року.
Британцям велося краще — принаймні на початку. За тиждень до французької офензиви через Ену вони атакували далі на схід, в Аррасі. Перша частка операції була блискуче успішна, як канадські загони захопили висоту Вімі. Хейг знову сподівався на злам, але нова германська оборона його розчарувала. Англійський напад знову поступово вповільнився поки не зламався в кінці травня з додатковими втратами в 130 тисяч чоловік. Але Хейг вгамуватися ніяк не міг не зважаючи ні на що. На цей час не тільки французи, але й росіяни були hors de combat; дійсної допомоги з США не мало набути ще з рік; а найгірше німецька кампанія з підвоними човнами, здавалося, мала успіх. Як то велося на тей час, "чи британська армія здатна виграти війну до того, як фльота її програє".
Війна на морі та в повітрі
Попервах необмежена підводна війна, здавалося, досягала результатів, яких обіцяла германська фльота. Їхня ціль була — топити 600 000 тон перевезень на місяць, подвоївши попередню норму. Вони досягли її в березні. У квітні вони потопили 869 000 тон. На тому стало їх вище досягнення. Усе літо потоплення трималися коло 600 000 тон, впали до 500 000 тон у серпні, а на кінець року пірнули до 300 000 тон. Чому так?
Найочевидніше — введення конвоїв, системи, яку Адміралтейство оголосило було непрактичною бо, між іншими причинами, вважало, що кораблів–винищувачів бракує на ескорт усіх вантажних суден, про які ведеться. Оскільки в розрахунки включали всі надбережні рейси, числа виходили зі стелі взяті, тож коли за наполяганням Ллойд Джорджа конвої було введено на початку квітня, їх успіх був негайним. Як тільки американці набули змогу докласти відчутної ваги, вони спромоглися не тільки покріпити охорону конвоїв, але й почали будувати торгові суда швидше, ніж чубмарини їх топили. Німці також прорахувалися щодо вантажних об'ємів, досяжних для Союзників, щодо міри британської залежности від імпорту зерна та, над усе, про здатність Англії протизаходи у вигляді торгівельного контролю та паювання товарів. Британський уряд справді керував осадною економікою так успішно, що на кінець 1917 року зернові резерви подвоїлися.
Ніщо це, втім, не було помітним улітку 1917 р., коли населення Лондона зазнало ще одного випробування: денних бомбардувань згори.
Усі воюючі складали справжнє значення повітряним силам ще й до 1914 р. Десять попередніх літ художня література змальовувала жахіття повітряного бомбардування міст з–під крила летючих машин, які ще не було винайдено й накреслено, але самі військовики більше клопоталися впливом аеропланів на війну наземну — особливо здатністю провадити розвідку, на яку кавалерія вже була не здатна. Але ж, оскільки така розвідка була можлива твльки якщо не перешкоджають ворожі аероплани, головним завданням повітряного роду військ швидко стало — запанувати в повітрі над бойовищем, чи прямим повітряним боєм, чи знищенням ворожих летовищ. У двобої повітряних асів у високості над багном окопів традиційна романтика війни спізнала луже нетривке відродження.
"Стратегічне бомбардування", напад на цивільні ресурси ворога, розвивалося повільніше. Німецькі дирижаблі, охрещені за ім'ям їхнього головного спонсора графа фон Цепеліна, атакували Антверпен у серпні 1914 року (у жовтні англійські аероплани відповіли ударом по цепелінових ангарах Дюсельдорфа) та почали нічні рейди на Сполучене королівство в наступному січні. Але їхня навігація була занеточною, а руйнівна сила заслабкою, аби нальоти стали чимсь більшим за докучливу мороку, яка, втім, настачила пропагандистам зайвий доказ німецького "бузувірства". До 1917–го було розроблено більш надійні далекосяжні аероплани і того літа германські бомбардувальники "Гота" (Gotha) у денний час провадили нальоти на Лондон. Руйнування та жертви були незначними, але моральний ефект — велетенський. Всупереч порадам воєнних, які потребували для війни у Франції геть усіх наявних ресурсів, Незалежні повітряні сили було зформовано та базовано у східній Франції, аби наносити протиудари по німецьких землях. Оскільки в межах досяжности лежали хіба що тільки містечка верхнього Рейну, прямий вплив цих операцій був мізерний, але ширше дивлячись їх наслідки виявилися далекосяжними. На дуже непевних реляціх про успіхи новостворені Королівські повітряні сили побудували доктрину стратегічного бомбардування, яка у британському а пізніше в американському стратегічному плануванні запанувала до самого кінця XX століття.
Обвал Східного фронту
Тим часом Східний фронт розпадався. У січні все ще жила надія, що Російська армія, тепер добре настачена зброєю та набоями, все ще може зіграти роль у спільному наступі навесні; ба вже в лютому російські командири зізнавалися, що дух так занепав, а дезертирство стало таким масовим, що вони більше не могли покладатися на своїх солдат. Настрій в армії лише відображав дух у країні в цілому. Революційна агітація, досить поширена до війни але занепала з початком бойових дій, нині буяла майде зовсім безборонно. У березні хлібні бунти в Петрограді переросли на революцію, коли поліція з армією стали на бік заколотників. Царя переконали зректися. Поміркований буржуазний режим перебрав на себе державні важелі, але ще й другий владний центр утворився у столиці у вигляді ради (Совіт) солдатів і робітників, що на встановив противажну владну сітку по країні та закликав до негайного миру.
Попервах ці події вітали на Заході, не в останню чергу в Сполучених Штатах. Царська Росія булаяким–не–яким союзником у війні, хай би й веденій, аби зробити світ безпечним для демократії, а новий уряд під орудою Олександра Керенського об'явив про намір провадити війну далі на захист вітчизни–матінки. У липні Брусилов спробував повторити свій торішній тріумф у великому наступі на Галіційському фронті та попервах дечого добився. Але тоді німці контатакували на півночі. Російська оборона розкрошилася. З відступу зробилася втеча, і німці ледве встигали за російськими загонами, що "голосували ногами", розтікаючись додому. У вересні балтійська твердиня Рига впала після урананного бомбардування, яке замислив один хитромудрий полковник Брухмюллер. У Петрограді тим часом революційний ватажок, Володимир Ілліч Ульянов Ленін, чиї погляди здавалися надто крайніми для всіх, за вийнятком найближчих колег, і поверненню якого з виггнання у Швейцарії тямовито посприяло германське Верховне командування, трьома простими словами оголосив вимоги чи не кожного свого співвітчизника: хліб, земля та мир. У листопаді він зчинив другий coup d’etat (переворот, заколот — фр.). Це призвело не до безвладдя, як попередньо в березні, але до безжальної диктатури, чиї перші цілі росіяни підтримували, хай навіть вони не зважали на її програму та ідеологію. Ленін негайно запросив німецьке командування про перемир'я, а в грудні вони зустрілися в Брест–Литовську на обговорення умов миру.
Пасхендале
Хоча біди такого катастрофічного обсягу західні союзники й не передбачали влітку 1917–го, в них не було ілюзій щодо стану російської армії. Насправді її слабкість служила одним із найміцніших аргументів на користь того, що тиск на Західному фронті має тривати, та проти (дедалі привабливішої для французького верховного командування) політики лишатися в обороні, чекаючи появи американців у 1918 р. На тоді, росіяни могли би випасти з війни, а німці спромоглися би зосередити всі сили, щоби розбити західних союзників. Французи, втім, більше не вели першу скрипку, та через їх занепад британське верховне командування уперше отримало змогу визначати власну оперативну стратегію.
Сер Дуглас Хейг, небезпідставно, бачив тепер, що результат війни лягає на плечі йому та арміям Британської імперії під його орудою. Він не дуже сподівався, що американці надійдуть учасно та достатнім числом, аби запобігти згубі. На його погляд, єдина надія на перемогу була — давити далі на німців, перемелюючи їх армію. Це нині малося зробити у Фландрії на старих бойовищах під Іпром, де англійська армія могла стинатися, не обтяжена своїми союзниками, а значне просування дозволяло захопити бельгійські порти, що були субмаринам передніми базами — задум викоханий, зілком природно, у Королівській фльоті. Тих цілей, вважав Хейг, можна було досягти серією обмежених атак, що сипались одна за одною так швидко, що німці не мали би часу оговтатись. Ллойд Джордж, страхаючися повторення бойні на Соммі, відкрито сумнівся щодо планів, але після свого прорахунку з Нівелем, не наважувався їх одмести. І дійсно, попередня атака проти Месінського гребеня на південь од Іпра наприкінці липня, з обмеженими цілями, геть несподівана та з масованою артилерійською підтримкою (було вистрілено 3,5 млн снарядів, і 0,5 млн кілограмів високовибухових мін знищили німецький передній край) стала однією з найбільших перемог у війні. Але ж коли наприкінці липня розпочався головний напад, він наразився на всі ті ж таки завади, що дошкуляли й кампанії на Соммі. Попередній артобстріл (4,3 млн снарядів) знищив будь–яку несподіванку; мішанка війни як завжди розбурила ретельні графіки; ворожий опір був глибший та впертіший, ніж передбачалось; а сильна злива задопомогла гарматам з обох боків збовтати поле бою на непроходиме багновище. Не зважаючи, Хейг змагався далі, лютою ціною досягнувши обмежених успіхів, поки на початку листопада канадські загони захопили горний гребінь Пасхендале, за яким по тому охрестили й усю битву. На той час англійці втратили на додачу 240 000 солдат, 70 000 з них загиблими. Німецькі втрати сягали близько 200 000. Критики Хейга дивилися на перші числа, його захисники — на другі. Якщо ми завважимо, як сей тиск вплинув на німецький народ, треба сказати, що прибічники хейгові мали більшу рацію, ніж загаль но визнавалося. Але ціна була майже нестерпно тяжка.
Хейговим критикам випав козир на додачу коли 20 листопада він розпочав другу атаку на Камбрей. Почасти його задачею було на великих обширах випробувати нові прийоми тісної взаємодії між піхотою, танками й артилерією, розроблені в англійській армії. Несподіванка була повнісінька; німецьку оборону прорвали на глибину в чотири милі, а в Англії церковні дзвони били во славу перемоги. Було се передчасно. Через десять днів німці контратакували та відібрали назад усе втрачене. В результаті, Хейг позбувсь останньої довіри в своїх політичних господарів, і Ллойд Джордж перебрав на себе стратегічні важелі ведення війни.
Капоретто
Втрати на Соммі в 1916–му лишили в Ллойд Джорджа глибокий сумнів, чи взагалі варто атакувати далі на Західному фронті; і на протязі 1917–го він заохочував Верховне командування шукати дій деінде. Два театри, здавалося, обіцяли на краще: Італія та Близький Схід.
Італійський фронт був активним на протязі всього 1916 року. Для австрійців, як ми вже бачили, Італія завжди була улюбленим суперником. У травні, попри відраджування своїх німецьких союзників, які не бачили в тому ніякої стратегічної переваги, Конрад пустився великої атаки через гори Трентіно. Початково успішний, невдовзі наступ зупинився. Конрад справді міг претендувати на велику перемогу — італійці втратили близько 286 000 солдат, 45 000 з них полоненими — але ж головним стратегічним наслідком було зменшення ресурсів, наявних для австрійців, коли Брусилов атакував наступного місяця. Тим часом головні італійські армії під командуванням генерала Луїджі Кадорна штурмували сильні австрійські укріплення 40 миль східніше на річці Ісонзо. Біля того вони правилися аж до листопада у боях на виснаження, що точилися на кам'янистому плато Карсо, на північ од Трієста, а наступної весни колотнеча поновилась. На серпень 1917–го Кадорна поклав більше 200 000 чоловік на цьому полі, одному й найкривавіших, а італійська та австрійська арміії дійшли останньої межі. Але в Людендорфа, що розправився з росіянами, тепер з'явилися ресурси на поміч свому союзнику, і він відправив сім дивізій покріпити австпійців на Ісонзо. Вживши всіх артилерійських та піхотних прийомів, що вони натепер вдосконалили до бездоганного на Східному фронті, 25 жовтня німці розтрощили італійську оборону при Капоретто, взявши 30 000 у полон. Італійський фронт заваливсь ущент увесь, і знову зіп'явся на ноги тільки черед два тижні на 70 миль глибше вздовж П'яве, загубивши 275 000 полоненими, 2500 гармат і прорву резервів і запасів. На додачу, близько півмільйона італійських дезертирів розтанули, як сніг.
Для Ллойд Джорджа крах в Італії був — дарунок божий. Хейгові негайно було наказано перекинути 5 дивізій з Західного фронту, що успішно поставило хреста на його власному наступі, а переправлені з'єднання сумісно з 6–ма французькими дивізіями покріпили італійський театр. Ще важливіше, Ллойд Джордж скористався нагодою Союзницької конференції в Рапалло 5 листопада, щоб налагодити співпрацю з новим французьким прем'єр–міністром Жоржем Клемансо (той був близький його серцю, бо мав ще менше часу на генеральські химерії). Спільно вони встановили Союзну верховну воєнну раду, складену з політичних ліжерів Антанти разом з їхніми військовими радниками, аби закладати військову політику, призначати сили по ріжних театрах та, найзначніше, — організувати й паювати військові ресурси та статки. Хейга з Петеном страшенно обурило таке загарбання повноважень, але їхню силу було вже зламано. Хейгову незалежність на додачу підломили, замінивши старших штабних офіцерів, а з Уайтхолу вилучили його найбільшого прибічника, голову Імперського верзовного штабу сера Вільяма Робертсона, на користь ллойд–джорджевому протеже генералу серу Генрі Вільсону. Що у Франції, що в Британії цивільний контроль за стратегією відтак був повний.
Через місяць по створенню Верховної воєнної ради Ллойд Джордж отримав ще кращу звістку. 11 грудня британська армія ввійшла в Єрусалим.
Близький Схід
Турки довели себе вірними спільниками Центральних держав. Їхні армії складалися стійкі, хай би здебільшого й неписьменні селяни. Брак сучасного обладунку переважувала настійлива хоробрість та керівництво молодих, завзятих офіцерів, раджених та покріплених німецькими знавцями. Головним їхнім фронтом був Кавказ, де вони суворо постраждали — спершу за нетямущої атаки взимку 1914–15, а тоді від російського наступу з умілим кермом генерала Миколи Юденича влітку 1916–го. Саме під час тої кампанії турецький уряд вдався до програми масових депортацій та винищення місцевого вірменського населення, настільки брутальних і жорстоких, що межували з геноцидом.
Водночас загони Британської імперії вдерлися на турецькі землі — не тільки з Єгипту, але і з бази, яку вони встановили були в листопаді 1914–го в Басрі, на голові Перської затоки, аби забезпечити нафтодобувні вишки та збунтувати місцевих жителів. Звідти в 1915–му вони наступали на долини Тигру та Євфрату, початком аби покріпити межі своєї бази, а поступово в надії захопити Багдад. З виконавчого боку експедиція була згубна; загони, у більшості складені з індусів, зазнали страшних втрат од хвороби. З боку військового катастрофа сталася в квітні 1916–го коли після майже п'ятимісячної облоги, британскі сили змушено здалися при Кат–ель–Амарі, миль за 80 од Багдаду. З 10 000 полонених, 4000 померли в неволі — доля ся оминула їхнього командира, генерал–майора Чарльза Таунсенда. Він зазнав такої милої гостини від своїх полонителів, що се викликало вкрай неприхильні відгуки. Сильніший похід було тоді зібрано в грудні, і військо відібрало назад Кат, а в наступному березні взяло Багдад.
Єгипет був англійською place d’armes (твердиня — фр.), і за значенням поступався хіба що самому З'єднаному королівству, бо захищав нитку імперського зв'язку через Суецький канал. Після невдачі в Дарданелах, гарнізон успішно оборонив канал од хвацького рейду турків через Сінайську пустелю в липні 1916 р. За тим англійці самі рушили вперед через пустелю на межі Палестини — се вможливлене тільки найретельніше спланованою логістикою тилу й постачання, що стала британською маркою в обох світових війнах. Після того, як у березні 1917–го провалилися кілька спроб зломити турецьку лінію, на місце направили нового командуючого — генерала сера Едмунда Аленбі. До того на Західному фронті Аленбі керував армією без помітних успіхів, але тут виявив себе майстром мобільних дій, що все ще були можливі в Палестині, використавши кавалерійські загони, як то було неймовірно на Західному фронті, а також аероплани у тісній взаємодії з піхотою. Німецьким опонентом в Аленбі був не хто інший, як Еріх фон Фалькенгайн, якого недоброзичливці одсунули якнайдалі від центру влади; але попри все своє вміння Фалькенгайн мало що міг зробити, бо в порівнянні з британцями й сил у нього менше, і обладнання гірше. На кінець жовтня Аленбі пішов в атаку, вимів турків із Гази та покотив на Єрусалим аби доставити англійському народу, на ллойд–джорджеве прохання, "різдвяний подарунок" — ще більше милий, бо після чотиримісячного жаху пасхендальської кампанії.
Наступного вересня — в 1918–му — Аленбі завершив завоювання Палестини остаточною перемогою при Мегідо — у битві тій, востаннє в західній воєнній історії, кавалерія відіграла ведучу ролю. Рухаючися на північ, до кінця жовтня його війська захопили Сірію, і турки запросили перемир'я. Аленбі йшов над берегом, а з відземного боку його фланг прикривали, ще й саботуючи турецьку залізницю, дружні арабські загони, згуртлвані та ведені молодим археологом полковником Т. І. Лоуренсом. Лоуренсові пригоди становили хіба дрібну частку дрібної кампанії, але з них він зробився героєм, чиє ім'я сяяло тим яскравіше на гнітючому тлі Західного фронту.
Перемоги Аленбі започаткували нетривалу британську гегемонію на Близькому Сході. Між іншим,це вможливило виконати обіцянку, що дав у жовтні 1917 року Артур Бальфур, англійський міністр іноземних справ — встановити "національну господу для єврейського народу" ("a National Home for the Jewish People") в Палестині. На жаль, обіцянку було дано, не повідомивши місцеве населення та без узгодження з арабськими монархами, яким пообіцяли землі в обмін на їхню військову підтримку. Так само ж не порадилися з ними про угоду, вкладену в 1916–му представниками англійського та французького міністерств іноземних справ (т. зв. "угода Сайкса–Піко"), за якою територію було поділено на дві сфери впливу. Намагання виконати всі ці непримиримі зобов'язанки додавали англійським дипломатам клопоту, а регіону безладдя аж до Другої світової війни, та поназаплутували болісних проблем, які на початку XXI століття лишаються нерозв'язаними.
