4. 1915 рік: Війна триває
Коли б це була "обмежена війна" на штиб XVIII століття, уряди могли на цьому часі оголосили замирення та зладнати сякий–такий компромісний мир. Залишені напризволяще, найперші заколотники, Росія та Австро–Угорщина, майже напевно так би й учинили. Але ж першопричини війни натепер було майже забуто, і як почувалися ті держави не мало ніякої ваги. Їхні союзники тепер були за кермом, і не мали жодного наміру зупинятися. Німецькі армії після низки блискучих успіхів загналися глибоко у землі своїх супротивників, і були впевнені, що досягнуть перемоги на протязі наступного року. Їхній уряд у так званій Вересневій програмі уже склав начерк умовин заключення миру, умовин, які вони готувалися накласти на своїх переможених ворогів. На заході Бельгія ставала німецьким протекторатом. Францію було би змушено віддати більше земель по її східних межах, вона мала би здемілітаризувати північні території аж до гирла Сомми. На сході німецькі кордони малося просунути далеко в Польщу та поширитися по березі Балтики. Тяжкі контрибуції було би накладено на побитих Союзників, пропорційно з втратами Німеччини "кров'ю та злотом". Для Франції, зрозуміло, не стояло на мирі, поки німецька армія займала п'яту частину її найрозвиненіших і родючих земель. Щодо Британії, про замирення не могло бути й мови, поки німці тримали Бельгію та глумилися з населення, а коло мільйона добровольців, що записалися в армію на початку війни, ледве нюхнули пороху.
Як не дивись, для обох сторін, особливо Англії з Германією, війна вже не була звичним збройним змаганням, але дедалі більше ставала сутичкою ідеологій. Англійським консерваторам велося про захист Британської імперії від зазіхань держави–суперниці, ліберали вбачали в ній рятунок демократії та законності від чобота пруського імперіалізму, а знущання з Бельгії наперед показувало, чого Європа мала чекати в лабетах переможної Німеччини. Офіційна пропаганда, звісна річ, посприяла демонізації Германії, але заклики її хіба що додатково роздмухували пристрасті, що вже палали самі та під впливом преси. Ступінь народної істерії був таким, що навіть найвидніші родини з німецьким корінням вважали зручнішим переназватися: Батенберги стали Маунтбаттенами, навіть королівська династія (загальновідома як Дім Гановерів, а точніше Саксен–Кобург–Гота) перетворилася на Віндзорський Дім. Дісталося не лише родам, а й породам: німецьких вівчарок перехрестили на "ельзасців", а такси пощезали з вулиць. Музику Вагнера геть–таки заборонили. В Німеччині буяла така ж веремія. Ворожнеча знайшла вираження в популярному тоді Hassgesang Ернста Ліссауера. "Гімн Ненависті" таврував Англію самим запеклим і лихим ворогом Германії. Німецькі науковці та інтелектуали згуртувалися, аби возвеличити боротьбу Батьківщини за самобутню Kultur проти слов'янського дикунства з одного боку, а з іншого опір фрашкам і занепаду французької civilisation та грубому матеріалізмові гендлярів–англосаксонців. Kultur ця втілювалася та знаходила прихисток у воїнських чеснотах і ратній звитязі, які Захід таврував мілітаристськими. Ці–от "народні пристрасті" покріплювали рішучість продовжувати війну принаймні не менше політичних чи військових розрахунків.
Війна на морі
Британський уряд попервах поділяв континентальну оману, що війна скінчиться по кількох місяцях — не з воєнного вирішення, але через крах фінансової системи, що годувала економіки воюючих країн. Всіх отож вразило, коли лорд Кітченер, новопризначений державний секретар у воєнних справах та найвизначніший з тодішніх військовиків Британії, попередив цивільних колег, аби ті готувалися до щонайменше трьох літ війни; але уроки історії не давали причини гадати, що все скінчиться швидше. Якби навіть Германія виявилася такою ж переможною на суші, як і Наполеон, війна ймовірно тривала би, скільки й у наполеонові часи; і так само ж Німеччина кінцево зазнала би поразки від англійської "влади над морями". Головним клопотом Королевської фльоти було забезпечити, аби так і сталося.
Нехто не мав найменшого сумніву щодо важливості такої "влади". Звичайний флотоводський погляд, у Германії як і в Британії, стверджував — перемогу чи поразку вирішують сутички великих бойових флотів, як і попередньо в часи Нельсона. Переможець по тому був здатен заморити голодом суперника та змусити його до капітуляції, чи принаймні розбурити торгівлю, аби економіка його завалилась і той не зміг би далі воювати. Не зважаючи на Тірпітцову програму розбудови, німецька Фльота відкритого моря і дотепер була неспроможна кинути виклик британській Великий фльоті; але англійці надто зважали на вбивчу силу мін і торпед аби заскочити німецькі кораблі на базах в Північному морі чи встановити щільну блокаду німецьких берегів. Їхня обрежність виявилася обгрунтованою: 22 вересня 1914 р. німецький підводний човен потопив три англійські крейсери у Ла–Манші. Людські втрати сягнули 1500 чоловік. Таким чином Велика фльота лишалася в гавані Скапа Флоу на крайній півночі Шотландії, але напоготові на випадок, якщо німецька фльота спробує вилазку. Їхні суперники в Германській фльоті відкритого моря діяли подібно ж, поки Королевська фльота очищала моря від німецьких суден. Нечисленні німецькі рейдери, що полювали на торгівельні кораблі, було швидко знешкоджено. Правда, ескадра адмірала Графа фон Шпее встигла 1 листопада 1914 р. розтрощити британський загін при Коронелі у берегів Чілі — але й сама загинула наступного місяця в битві за Фолклендські острови.
Взимку 1914–15 рр. німецькі крейсери обстрілювали англійські прибережні местечка, в січні сталася сутичка на мілині Доггер, але здебільшого обидві фльоти лишалися бездіяльними. По двох роках новому німецькому командуючому, адміралу Шееру, нарешті увірвався терпець. 31 травня 1916 р. він вивів Фльоту відкритого моря у північноморські води, щоб змусити Велику фльоту до бою. Британці прийняли виклик і дві фльоти зійшлися у датських берегів. В англійській воєнній історії це отримало назву Битви при Ютландії, в німецькій — при Скаґґераку. Через безприкладний характер сутички та розрив сигнальних звяків битві забракло однозначної розв'язки. Німці потопили 14 англійських кораблів загального тоннажу в 110 000 тон, при тому самі втратили 11 кораблів загального тоннажу в 62 000 тон, тож могли правдоподібно вважати, що отримали тактичну перемогу. Але в плані стратегічному геть нічого не змінилося. Британські кораблі й надалі панували на океанах світу, а Германська фльота відкритого моря гнила в гавані до самого кінця війни.
Колоніальна колотнеча
"Влада над морями" значила ще й те, що Германію було відрізано від її колоній, але тих було замало, аби мати значення. Для французів–от у XVIII ст. колонії становили одне з основних джерел прибутку, яке би потрапило до рук їхнім покорителям. Німці ж натомість надбали заморські колонії хіба заради престижу, аби покріпити свою претензію на статус Weltmacht; але ті набутки хіба що тільки висмоктували гроші з економіки. Їхні острови в центральному тихоокеанському регіоні — Маршаллові, Маріанські, Каролінські архіпелаги — хутко захопили японці, союзники Англії, так само й базу Ціньтао в Китаї на материку. Південно–тихоокеанські Самоа, Папуа, Соломонові острови, архіпелаг Бісмарка забрали Австралія з Новою Зеландією. Кумедно, хоча у Другу світову за них точилися відчайдушні бої, у Перші вони лишилися далеко за лаштунками. У Західній Африці французькі й англійські колоніальні війська сумісно очистили Того та німецький Камерун. Південноафриканські сили, складені головне з бурів, які воювіали проти битанців п'ятнадцятьма роками раніше, захопили німецьку Південно–західну Африку (нинішню Намібію), але ж Східна Африка (нині Танзанія) виявилася заміцним горішком. Командир гарнізону Пауль фон Леттоу–Ворбек зразу відбив висадку англо–індійських військ у Танга, а тоді виснажив експедиційний загін, виряджений під орудою Яна Крістіана Сматса, воєнна зоря якого зійшла у Бурську війну. Леттоу–Ворбек ухилявся та шарпав супротивників, що важили його знищити, розгорнувши партизанську кампанію, настільки успішну, що тривала навіть по тому, як війна в Європі закінчилася в 1918 р.
Леттоу–Ворбек блискучо підніс честь німецької зброї, але вплив його на результати війни був зовсім мізерний. З перших днів було ясно, що доля світу вирішиться на європейських бойовищах. Хоча англійці попередні тридцять літ складали плани на "захист Імперії", в них велося не стільки про оборону заморських земель, скільки про імперське фінансування Королівської фльоти та злиття канадських, австралійських та новозеландських сил з військами Об'днаного королівства. Британська влада над морями дозволяла переправити тамті сили до Європи, деякі під охороною японських бойових кораблів. Все то були добровольці. Багато хто з них — емігранти в першому поколінні чи їхні діти, для кого Англія ще правила за "рідну домівку", а причетність до Британської імперії була джерелом гордості. Крім того, замирення з Росією звільнило загони Індійської армії для служби деінде, хоча зима 1914 року, яку бідолахи провели в напівзатоплених траншеях Західного фронту, з'ясувала, що з їхніх сил скористалися не найкращим чином. Але ж тут ловко відкрився для них зручніший театр воєнних дій, коли наприкінці жовтня, Оттоманська імперія вступила в війну на боці Германії.
Дарданельська та Салонікійська кампанії
В склад головних діючих осіб на Європейській арені входила й Оттоманська імперія (чи коротше "Туреччина"), чию роль ми ще не розглянули. Після ста літ занепаду, поразок і приниження, де вона вижила переважно тому, що європейські держави вважали її існування необхідним, аби зберегти баланс у Східній Європі, в 1908 р. владу в Туреччині захопила група молодих офіцерів (так звані "Турченята"). Вони важили на модернізацію архаїчного державного і економічного устрою та відновлення національного престижу. Вони відвернулися від мусульманських традицій Оттоманської імперії, відмовились од її неозорих меж в Африці й Аравії на користь компактної етнічно однорідної Туреччини, що виключило б іноземні елементи — грецький, вірменський — на своїй власній землі, та дозволило б спонсорувати пантюркістський рух. Рух, який звільнив би й об'єднав тридцять мільйонів етнічних турків Кавказу, жителів півдня Росії та Центральної Азії під єдиною владою.
Росіяни спостерігали появу цього нового режиму із зрозумілою тривогою, тим більше загостреною, що в Німеччині він знайшов раду підтримку. Німецькі капітали затопили країну, як повінь, особливо охоче гроші давали на розвиток залізниць.
Німецькі дипломати заправляли в Константинополі, що років сто тому був Британською вотчиною, німецькі офіцери допомагали навчати і переозброїти турецьку армію — хоча й не встигли вберегти її від принизливої поразки в Першій балканській війні 1912 р. У Турецькому воєнно–історичному музеї в Стамбулі ще й досі стоїть осібна часовня, споруджена на честь німецьких наставників.
Британців це ніяк не турбувало. Закріпившися в Єгипті в 1880–х, вони облишили невдячну справу підпирати турків, як бар'єр проти російської експансії. Вони попервах навіть убачали в німецькій присутності корисну противагу Росії. Коли остання стала союзницею, протоки, що зв'язують Середземне море з Чорним (через них проходила третина всього російського експорту), набули нової стратегічної ваги. Але ж і тоді вважалося, що англo–французького контролю в Середземномор'ї вистачить, щоб гарантувати безпечне проходження суден. Крім того, якщо німці заправляли турецькою армією, англійці були подібно впливові в турецькій фльоті. Два сучасні лінійні кораблі будували для неї на англійських верфах, і в серпні 1914 р. вони були готові до спуску на воду. Але з початком війни британський уряд втрутився та перекупив судна для себе, чим і відчужив своїх прибічників у Константинополі. Звісна річ, турки тоді тільки–но уклали з Німеччиною угоду, направлену проти Росії, так що не могло бути ніякої гарантії, що кораблі не потраплять до рук німцям. Інцидент можливо, було би забуто, якби в самі перші дні війни двом німецьким військовим кораблям Goeben і Breslau не вдалося уникнути англійських переслідувачів в Середземному морі. 12 серпня вони стали на якір у Константинополі. Їх похмура присутність, сукупно з приголомшуючими успіхами германських армій на всіх фронтах, напоумила турецький уряд оголосити війну Росії — і 29 жовтня німецькі судна, відтепер під турецьким прапором, обстріляли Одесу, порт на Чорному морі. Тоді ж турки перейшли в наступ проти росіян, атакувавши на Кавказі, іісторичній арені турецько–російських змагань. Нерозсудливо було робити це на початку зими, що явно засвідчили турецькі втрати — 80 000 загиблих у наступні три місяці.
В Англії дипломатична поразка не зчинила ляменту. Цілком можливо, що британські політики свідомо такого й прагнули. Ветха Оттоманська імперія була їм корисніша як жертва, ніж як залежна союзниця. Департамент колоніальних справ та Індійський відділ здавна бачили в азіатських володіннях Турції законну здобич для Британської імперії. Королевська фльота, недавно почавши перехід од вугілля до нафти, накинула оком на нафтоочисні заводи Басри на краю Персидської затоки. Замавши Туреччину ворогом, Британія могла тепер узаконити сумнівну окупацію Єгипту, перетворивши її на повний протекторат. Лондон почувався настільки самовпевненим, що пообіцяв віддати Константинополь (який протягом 100 минулих років слугував бастіоном британської безпеки) росіянам, своїм новоспеченим союзникам. Все ще вважалося, що Туреччина, чиє політичне життя було зосереджено в Константинополі, легко піддалася би тиску британських морських сил. Для цього потрібно було тільки опанувати прохід через Дарданели — задачу ніхто не вважав заважкою; і на початку 1915 р. до цього повним ходом велася практична підготовка.
Дарданельська кампанія розпочалася в січні 1915 р. за проханням росіян. На них важко насідали, і Росія зажадала "демонстрації сили" проти Константинополя, щоб полегшити турецький тиск на Кавказі. У Вайтхолі ііснували впливові сили, що завжди сумнівалися, чи мудро втручувати англійську армію в сухопутні кампанії в Західній Європі замість використати морську силу Британії на блокаду ворога, а фінансову міць — на підтримку континентальних союзників. Саме така стратегія добре прислужилася їм в Наполеонівських війнах.
Тепер–то якраз їм трапилася слушна нагода — особливо тому, що армії не вдалося забезпечити розв'язку на Західному фронті, чого від неї так упевнено чекали. Уїнстон Черчіль, молодий Перший лорд Адміралтейства, закликав до Дарданельського походу, розсипаючи перли незрівнянного красномовства. Його колега з Департаменту воєнних справ, лорд Кітченер, солдат імперії, що ледь не все життя провів на Близькому Сході, теж схилявся до того. З одного боку, це відновило би шляхи в Росію, звільняючи ту до експорту пшениці, що становила життєву частку її економіки. З іншого, відкривалися "бічні двері" через Балкани на поміч сербам, які все ще успішно опиралися австрійським атакам; а Болгарію та Грацію, колишніх союзників Сербії по Балканських війнах, можливо було б спробувати переконать також надати допомогу. Надії на Болгарію, звісна річ, були вилами по воді писані. Зазвичай неприязна до Сербії, у Другій балканській війні вона ще й поступилася тій землями в Македонії, які вважала справедливою нагородою за свою борню в Першій війні і жадала перебрати їх назад. Союзники сподівалися компенсувати їй за рахунок Австро–Угорщини, але Центральні держави стояли значно вигідніше для залицяння до Болгаріїї, як дипломатично, так і збройно. Ніхто тому й не здивувався, коли в жовтні 1915 р. Болгарія вступила в війну на боці Центральних держав.
Зовсім інша річ — Греція. Вона виступала союзницею Сербії в обох Балканських війнах. Її ділки та торговці були виразними англофілами.. Армія і суд навпаки трималися по німецьку руку — і не дивно, зважаючи, що король був Кайзеру зятем (більшість нових Балканських держав базарювала собі князя–коровевича саме в Німеччині). Прем'єр–міністр, крітянин Елевтеріос Венізелос, був–то сильний прихильник Союзників, але за грецьку підтримку вивставляв високу ціну — Константинополь, який, на жаль, вже було обіцяно росіянам. Проте сербські перемоги над австрійцями взимку 1914 року та союзницькі висадки в Дарданелах наступного березня дали Венізелосу досить козирів, щоби на союзницьке прохання (яке в значній мірі надихнули французи) спромогтись згоди на висадку невеличкої армії в Салоніках, щоб надати пряму допомогу сербам. Цей загін висадився в жовтні 1915 року.
На той час багато чого сталося. Дарданельський похід провалився. Його військові цілі від самого початку були плутані. Королевській фльоті було наказано просто "обстріляти й захопити Галліпольський півострів, з виходом на Константинополь у перспективі". Але коли вона атакувала в березні 1915 р., Союзницькі (англо–французькі) військово–морські сили завернули назад, натрапивши на ворожі мінні поля, та прикликали на поміч піхоту. Війська вроздріб було кинуто на Галліпольський півострів, вони зазнали важких втрат під час висадки, та були здатні хіба зачепитися на вузьких берегових плацдармах, прострілюваних міцною турецькою обороною. Головний англійський наступ у серпні в бухті Сулва захлинувся з вини ненетямкуватих командирів. До жовтня стало ясно, що з операції вийшов повний пшик. Від довічної ганьби врятували тільки мужність і витримка солдатів, особливо прибулих з Австралії та Нової Зеландії, що билися до останнього, та хіба й те, що наприкінці року вдалося успішно забратися з півострова. В результаті Союзники геть–таки втратили авторитет у східному Середземномор'ї. У Греції батькували й ганили Венізелоса, що стидко осоромився; а коли Союзницький загін врешті–решт висадився в Салоніках, новообраний грецький уряд гірко скаржився на порушення нейтралітету. Особливо дошкульним це було для британських лібералів, які проголошували, що борються за права малих народів.
Аби ще на додачу втерти маку, Центральні держави пішли в наступ на Балканах і з набагато більшим успіхом. У листопаді 1915 р. австрійські та німецькі сили під німецьким командуванням, при участі болгар вторглися в Сербію з трьох боків, попередивши Союзницький підхід від Салоніків на допомогу. Сербію було зім'ято й окуповано, залишки її розбитої армії проволочилися через над Чорногорські перевали в середині зими, щоб втекти через порти Адріатики. Ті, хто вижив, приєдналися до Союзницького загону в Салоніках, що лишився майже комічно безсилим. Відтак австрійці мали тепер змогу зосередити сили на улюблених недругах своїх, ііталійцях.
Італія вступає в війну
Італія, як ми вже бачили, оголосила нейтралітет, коли вибухнула війна. Їй анітрохи не кортіло втручатися до бою: скарбницю вже спорожнила війна проти турків, а промисловість було паралізувано страйками. Церква та більшість аристократії співчувала змаганням католицької Австрії проти ліберального Заходу. Але прагнення загалу до Risorgimento (остаточного об'єднання італійської нації) надали Союзницькій справі велику народну підтримку, яку Центральні держави могли укоськати тільки поступившись італомовними землями, які все ще утримувала Австрія. Німці тяжко тиснули на австрійських союзників, аби ті погодилися, але Відень, ясна річ, опирався.
Врешті–решт, вони воювали за збереження Монархії, а не її демонтаж. Італійців загально не любили, крім того ті були єдиним супротивником, якого австрійці були впевнені, що переможуть. Проте, в травні 1915 р. Відень неохоче піддався на німецькі вмовляння. Але запізно: 26 квітня італійці вже потайки підписали Лондонську угоду з Союзниками. В документі їм пообіцяли всі італомовні регіони на південь від Альпів разом з просторими областями Словенії та Далмації, де італійці становили певну етнічну меншину — не кажучи вже про смачну частку Турецької Анатолії, де взагалі не знайшлося б жодного італійця.
Італія оголосила війну 23 травня 1915 р., та наступні два роки її головнокомандуючий, генерал Луїджі Кадорна, провів, влаштовуючи самогубні напади в горах за Ізонцо. В результаті його авантюр загинуло майже мільйон чоловік. Австрійська армія боролася проти них з захватом, якого не виявила на жодному іншому фронті. Ймовірно, вступ Італії до війни підняв моральний стан австрійської армії більше, ніж решта їхніх перемог під німецьким старшим поводирством — над сербами та росіянами в ході 1915 року. Звісно вже, що це ніяк не відшкодувало Союзникам втрату Балканів та поразку, зазнану від турків.
Східний фронт в 1915 році
Не краще повелося Союзникам і на своіх головних фронтах. Стратегічну ініціативу все ще тримав Берлін — особливо Еріх фон Фалькенгайн, надзвичайно тямущий новий голова Генерального штабу. Фалькенгайн чітко відріжняв головне від другорядного. Він зрозумів, що найнебезпечніші вороги — на Заході. Поки Франції та, ще важливіше, Британії не завдано поразки, Союзники можуть провадити війну безкінечно — не стільки через силу своїх військ, як через панування на морі. Ця необорна вищість дозволяє їм спертися на економічні ресурси Нового Світу та загородити ті від Німеччини. Росія більше не становила безпосередньої загрози, а неосяжні обшири східного театру дій, не дозволяли досягти рішучої перемоги на цьому фронті. Коли б йому дали повну волю, Фалькенгайн повернувся б до шліффенової стратегії: виділив щонайменшу дрібку до утримання росіян, зосередивши все, аби забезпечити рішучу перемогу на заході. Але його не полишили на самоті. Для німецького загалу великими героями війни були тоді переможці Танненбергу: Гіндебург і Людендорф. Ця грізна парочка аж ніяк не мала наміру дозволити своєму театру воєнних дій занепасти нінащо, і вони тепер набули достатнього політичного впливу, аби гарантувати, що того не стане. Крім того, австрійці наприкінці тяжкої зимової кампанії були на грані краху. Вже до кінця 1914 року вони втратили мільйон з четвертю людей. До березня в них не стало ще 800 000. Ті втрати включали більшість кадрових військовиків, що тримали разом багатонаціональну армію, і слов'янські підрозділи — чеські, румунські, і русинські — почали масово тікати з фронту. Конрад і сам почав зважати про сепаратний мир з Росією, хоч би для того, щоб ефективніше впоратися з італійцями.
Тому ж бо, Фалькенгайн вимушено погодився, що на часі йому доведеться стояти в обороні на заході та вести напад на сході достатньо сильно, щоб врятувати австрійських союзників та завдати достатньо збитків росіянам, щоб покріпити впливові кола в Санкт–Петербурзі, які вже закликали до замирення. Для цього він створив нова австро–німецьку армійську групу під командою генерала Августа фон Макензена, з полковником Гансом фон Зіктом на посаді начальника штабу, призначивши їм атакувати російські позиції в Галіції в регіоні Горлиці–Тарнова. В цій наступальній операції вперше було вжито методів, що стали характерними для середніх років війни: ретельно сплановані піхотні атаки під прикриттям тривалого і концентрованого артилерійського вогню. Стратегія мала повний успіх: 100 000 було взято в полон і вдалося прорвати російські лінії на глибину до вісімдесяти миль. Саме по собі це не було "вирішальним", але для Фалькенгайна не не на тому стояло. Він поступово починав розуміти природу нової війни. Велося не стільки про перемогу на бойовищі, як про "винищення". Німецька стратегія відтак була — змусити супротивників вичерпати ресурси, докладаючи якомога менше власних.
Гіндебург і Людендорф були не згодні. Вони все ще уявляти собі далекосяжну стратегію — оточити та спіймати в пастку всю російську армію, як Шліффен був сподівався оточити французів у "битві без надії на завтра". Фалькенгайн не зважав. У серпні він призначив наступ на північній ділянці фронту, але обмежив задачу — витіснити росіян з Польщі та встановити захисну лінію з півночі на південь, що проходить через Брест–Литовськ. Операція мала такий успіх, що він тоді дозволив Людендорфу здійснювати наступ на півночі, щоб узяти Вільно; але, знову ж таки, німецька армія добилася блискучої тактичної перемоги, яка не мала жодного стратегічного наслідку.
На кінець 1915 р. спис німецьких досягнень на Східному фронті складався виключно з успіхів, за які пожали лаври Гіндебург і Людендорф. Але блискучі перемоги над значно більшими силами не багато чим завдячували вмілому командуванню. Їх було отримано радше через міцну організованість, неперевершену логістику, ліпше навчання, і кращу розвідку (багато чого вдавалося дізнатися електронним шляхом, дослухаючись до російських перемовин, що йшли по радіо en clair, відкритим текстом). Перелічені риси йшли на користь високоосвіченому і працелюбному народові, чий розвиток все ще далеко випереджав Російську імперію.
Істотно, проте, відзначити жорстокість, з якою ця кампанія проводилася з обох боків. Цивільні люди були головними її жертвами. Російські солдати, відступаючи, спустошили землі, не маючи найменшого дружнього співчуття до польських і литовських мешканців. Число біженців оцінювалося від трьох до десяти мільйонів. Німців страждання людей аж ніяк не обходили. Вони наступали не тільки завойовниками але й колонізаторами: це були території, які Людендорф планував анексувати, як частину великого Рейху, аби заселити землі переважно німцями.
Місцевість цю кликали просто Обер Ост, за назвою військової керівної структури, поставленої там владувати. Німецькі посадовці вважали місцевих жителів дикунами без прав і гідності. У цьому, як і багато в чому іншому, німецькі дії та ставлення в Першій Світовій війні похмуро провіщали їх учинки в Другій.
Західний фронт в 1915 році
На Західному фронті німці трималися в обороні на протязі 1915 р., і так само успішно. Вони атакували тільки раз, під Іпром у квітні, не маючи значних стратегічних задач, аби хіба тільки випробувати нову зброю, хлоріновий отруйний газ. Попервах це було дуже дійовим: війська Союзників, проти яких застосували гази, геть заскочені зненацька, тимчасово покинули ділянку фронту в 8000 ярдів завдовжки (7,3 км). Однак Союзники швидко вдалися до нашвидкуруч доступних засобів протиотрути та й собі ввели зброю до арсеналів, що на додачу поскладнило перебіг війни та зробило її ще нелюдянішою. Оскільки це "жахіття" тільки додалося до реєстру німецьких варварств та стало одним із коштовних мотивів Союзної пропаганди і під час війни і після тої; більше, певно, було втрачено, ніж набуто цією новацією. Решту часу німецькі армії вдосконалювали свої оборонні позиції, місце для яких звичайно їм і припадало вибирати — копали мережі окопів з глибокими і часто зручними землянками, заставлені загорожами з колючого дроту та прикриті не лише заздалегідь пристріляною артилерією, а ще й кулеметами, що відтепер набували осібної сили в оборонних боях, які не сподівалася була вести жодна з європейських армій.
Ці–от захисні рубежі й були змушені атакувати Союзні армії. По–перше, ті пролягали глибоко на французькій території, і для французів принаймні було нестерпним лишити їх у спокої. По–друге, через катастрофи на Східному фронті видавалося необхідним тиснути далі на заході, аби хоч так взагалі втримати росіян у війні. Стратегічний напрямок був усе ще здебільшого в руках французів, англійці ж хіба підпомагали. В британському Кабінеті міністрів досі існував відчутний тиск на користь обмеження англійського внеску на Західному фронті. Натомість вважалося бажаним дошукуватися більш звичної морської стратегії — і сам Кітченер вельми схилявся до тої думки. Навіть найревніші "західняки", як їх охрестили, вважали, що радше було би відкласти будь–який наступ до 1916 р., коли, вони сподівалися, нові армії буде гідно навчено та устатковано. Але ж провал Дарданельської кампанії, тиск з боку союзників, а над усе вага суспільної думки, що жадала зіткнутися з німцями, призвели до того, що англійці неухильно пристали до "західної" стратегії та їм нетерпеливилося наступного року втрутитися в бої.
Отож на протязі 1915 р. у низці дедалі запекліших атак французька та британська армії дуже тяжкою ціною навчилися прийомів ведення нової війни. Їхні перші напади в березні було легко відбито. Стало ясно: ключ до успішного наступу — істотна артилерійська підтримка, але Союзницькі армії ще не мали чи достатньо гармат такого калібру, чи індустрії, здатної їх виробити; гарматам же які в них були бракувало набоїв потрібного типу. До 1914 р. гарматні набої становила головним чином шрапнель, чиї повітряні вибухи були ефективні в рухомих боях. Але ж тепер знадобилася міцна вибухівка, доста сильно діюча, аби руйнувати захисні споруди, обплетені колючим дротом, нищити ворожу піхоту в окопах, заскочити резервні сили супротивника, коли ті висуваються на поміч оборонцям та знешкодити ворожу артилерію батарейним вогнем. Крім того, піхотні атаки мали бути ретельно супряжені з артилерійською підтримкою, що вимагало не тільки першокласної штабної роботи, але надійного зв'язку; а єдиним наявним засобом, за відсутністю пересувних радіостанцій, були бігуни–посильні, поштові голуби та телефонні лінії, що звично ставали першими жертвами ворожого контр–вогню. Нарешті, навіть якщо атака початково мала успіх, рідко коли вдавалося зануритися далі першої лінії гімецької системи окопів, а там піхота лишалася вразливою для артобстрілу та контратаки з флангів. Подальше просування на додачу гальмувалося необхідністю артилерії перевизначити цілі. На цьому етапі війни каноніри мусили робити "калібруючий постріл", аби забезпечити прицільність перед початком артобстрілу. Це займало час і знищувало несподіванку. Пізніше (як ми побачимо) вони розробили техніку "попередньої пристрілки", що зняло таку потребу. І накінець, складнощі зв'язку між атакуючими силами та резервами, необхідними для завершення прориву, робили командування та контроль за бойовищем практично неможливими.
Для англійців проблема додатково ускладнювалася тим, що сили складалися з майже не тренованих добровольців під командою офіцерів, яких просунули далеко за межу компетентності;але треба зазначити, що французам, підготовленим до геть інакших бойових дій, велося не краще. Проте на початок вересня безнадійне становище росіян вимагало маштабної дії на Заході, отож Союзники розпочали велику спільну наступальну операцію, що, як обіцяв Жоффре, "змусить німців відступити до Мейзе та, ймовірно, покладе кінець війні". Британська ділянка зосереджувалася на гірничому районі Лоос. Атака розпочалася масованим артобстрілом, в якому тепер приймали участь важкі гармати разом з польовими, і газ було вперше застосовано проти його винахідників. Англійці і справді прорвали німецьку лінію фрону на 5 миль завширшки і на 2 милі вглиб, але й німці теж були на уроках не били байдики та спорудили повну другу захисну лінію поза першою. З англійського боку слабка штабна робота, командне замішання та неминучий рейвах війни призвели, що не виявилося резервів, аби використати прорив. Операція волочилася ще з місяць, на кінець чого обидва боки втратили близько 200 000 солдат.
Попри це Союзники вважали, що тепер–то надибали формулу перемоги: більше гармат, довші попередні артобстріли, кращі комунікації та ліпша штабна робота. Все це вони сподівалися використати в 1916 р. у великому спільному наступі зі сходу й заходу, у листопаді планованому союзницькими Верховним командуванням у французькій штаб–квартирі в Шантільї. Жофре міцно тримався в сідлі головнокомандуючого найсильнішої союзницької армії на заході, але Британія ставала дедалі важливішим партнером з тим, що розміри Британського експедиційного загону роздулися від початкових шести до 56 дивізій, у шести арміях. Загально — і правильно — вважалося, що командир загону сер Джон Френч був уже не знатен впоратися з роботою, та його дії в Лоосі це довели. Його замінили на суворого мовчазного сера Дугласа Хейга, людину сталевої волі; і розпочалася підготовка до битві на Соммі.
5. 1916 рік: Війна на виснаження
Справи в тилу
На кінець 1915 року війна, що, як усі загально чекали, закінчиться місяців за шість, вже тривала блилько півтора року, і ніхто більше не сподівався на швидке завершення. Що ж зробило її такою затяжною?
Є тому одна проста відповідь: триваюча підтримка всіх воюючих народів, які не тільки зносили велетенські військові втрати, але й терпіли й приймали труднощі, не скаржачись на посилення утисків, контроль і труднощі, накинуті веденням війни. Всюди уряди набирали собі такої влади над громадянами, що тому не лише не було прецедентів, але й попередньо неможливо було уявити. Де уряди не встановлювали контроль, це робили добровільні організації. Фінансовий колапс, очікуваний від спалаху війни, не стався. Страхові ставки було заморожено, термін державних позик перенесено, паперові гроші замінили золото, від нестача робочих рук злетіли розміри платні, а державні контракти створили нечуваний розквіт і добробут для певної частки бізнесового прошарку. Сільськогосподарські виробники жорстоко страждали від нестачі робітників, але попит на їхню продукцію був більш ніж будь–коли. Насправді, після року війни багатьом групам населення воюючих країн велося краще, ніж доти. Але на кінець 1915 р. взаємна блокада почала кусатися. Експорт занепав; ціли виросли; інфляція, викликана повенню паперових грошей, вдарила по класах, що жили на платню; імпорт промислових сировин виснажувався чи зник. Сумісний тиск блокади та потреб збройних сил призвели до зростання дефіциту продуктів, палива й транспорту; тож під час 1916 р. цивільне населення почало серйозно страждати.
Добре організованим та єдиним суспільствам Західної Європи — Германії, Франції та Британії — з цим поралися найкраще. Війна тільки покращила їхню організованість та додала єдності. Класову боротьбу між капіталом і робітниками, що всюди домінувала в політиці першого десятиліття, було відставлено. Робітничих лідерів було висунуто на відповідальні адміністративні та політичні пости. Нестача робочих рук давала їм до рук нові козирі. Бюрократії, покріплені спеціалістами з університетів та бізнесменами, забирали контроль над дедалі більшими царинами національного життя, і в багатьох випадках ніколи після його не втратили. На кінець війни всі воюючі європейські держави, навіть волелюбна Англія, перетворилися на командні економіки — і більш за всіх Германія.
Німецька, чи радше пруська бюрократія, як і пруська армія, завжди вважалася в своєму роді зразковою. У підготовці до війни вона грала дріб'язкову роль: мобілізація та все, з нею пов'язане, було в руках військової влади. У Рейхсбанку було складено добрячу "воєнну скарбничку", але тим цивільні заходи й обмежувались. Не зважаючи на германську вразливість до блокади, нічого не було зроблено, аби накопичити імпортовані сировини, необхідні для воєнного виробництва. Тільки з ініціативи Вальтера Ратенау, засновника AEG, велетня електротехнічної галузі, Міністерство у справах війни зорганізувало Департамент воєнних матеріалів спершу під його орудою, щоб контролювати та направляти необхідні запаси. Одночасно транспортний магнат Альберт Баллін взявся за створення Центральної організації по закупівлі, аби навести лад у встановленні та придбанні необхідних імпортних матеріалів. Обома закладами здебільшого керували самі ділки, чиї дії організації контролювали. Німецька хемічна промисловість, найліпша в Європі, знову зробила перший крок у розробці замінників (ersatz) для відсутніх сировин — відходи деревини на текстиль, синтетична гума та нітрати на добрива, та вибухівка, синтезована з елементів атмосфери. Але все одно на кінець 1915 р. стало бракувати і продуктів, і одягу. Продуктові пайки та ціновий контроль було введено та загально сприйнято, як справедливий захід; але, незважаючи на перемоги армій, німці задрипались, непокоїлись та, у містах, дедалі більше голодували.
Англія була не краще підготовлена до тривалої війни, але уряд був налаштувався до початкових військових та політичних заходів. "Воєнна книга" вже була розроблена до встановлення контролю за портами, залізницями, перевезеннями та страховими ставками, і Акт про захист королівства було враз одноголосно ухвалено парламентом, надавши уряду правдиво необмеженої влади. Сам уряд, ліберальний та пацифістський під м'яким керівництвом Герберта Асквіта, початково лишив ведення війни на Кітченера. Як і в багатьох інших британських військових лідерів, кар'єра Кітченера головним чином складалася за морями і на цьому посту він почувався не в своїй тарілці, але на відміну від більшості своїх сучасників він зрозумів — війна буде довга, на її ведення знадобляться великі армія та фльота. Він запланув розширення існуючих шести дивізій Експедиційного загону до семидесяти, та закликав добровольців ставати до лав. І враз отримав відгук. До кінця 1914 р. мільйон людей стали до служби, значно більше, ніж була змога настачити й озброїти. Але й це число становило менше чверті того, що зрештою знадобилося, і на літо 1915 р. потік добровольців почав висихати. Призов був анатемою для ліберального уряду, тож спробували низку таких–сяких заходів, поки у травні 1916 р. вельми неохоче ввели обов'язкову військову службу для всіх чоловіків віком від 18 до 41.
Робочі місця тих, що пішли на фронт, почасти зайняли жінки. Жінки ще до війни почали організуватися у русі "суфражисток", вимагаючи права голосу, і тепер лідери того руху доклали свого впливу на користь воєнних заходів. Жінким швидко стали незамінними не тільки як медсестри та працвники соціальної служби, але і в офісах, на фабриках та на полях, похідно змінивши весь баланс сил у суспільстві. На початок 1918 р. цю зміну відобразив Закон про народне представництво, що поширив право голосу з 7 до 21 мільйона осіб, включно з жінками старше тридцяти. Ледве як не побічним продуктом війни, Британія стала майже повністю демократичною.
Добровольці та резервісти може й заповнили армійські лави, але настачити їх зброєю та набоями була зовсім інша річ. На кінець 1914 р. практично всі воюючі армії виснажили запаси амуніції, і ставало ясно, що не лише чоловікв, але й промисловість треба мобілізувати до війни. В Німеччині це було зроблено під орудою військовиків, в Англії — цивільних. Почин належав найметкішому члену уряду, Девіду Ллойд Джорджу, хто попри протести Кітченера створив спершу Комітет а у травні 1915 р. і Міністерство військового постачання, яке об' єднало промисловість, трудові ресурси та громадські служби під керівництвом уряду з необмеженими повноваженнями в усіх царинах постачання. У 1917 р. було додатково створено подібні ж установи, як–от Міністерства продовольства та перевезень, здебільшого укомплектовані спеціалістами з самих же галузей, аби вирішувати складнощі з нормуванням товарів, що виникли від тиску блокади, що посилювався. Внаслідок, хоча на 1918 р. велика частка населення недоїдала, англійці так і не занепали до голоду та злиднів, від яких на кінець війни мучилися їхні вороги.
Франція втратила 40% запасів вугілля та 90% залізної руди через німецьку окупацію; але вона все ще була переважно аграрною країною, та, попри своє химерно мінливе політичне керівництво, адміністративне кермо перебувало в руках вельми вмілої бюрократії, створеної Наполеоном. Щн важливіше — в неї лишився доступ до ресурсів Західної півкулі, тож її визначна збройна галузь не постраждала. Її уряд, що спирався, як і в Англії, на широку коаліцію центру та лівого крила, попервах лишив війну генералові Жофре, герою Марни. На кінець 1915 р. французька армія зазнала таких страшних втрат і добилася таких мізерних результатів, що почали зростати сумніви щодо уміння Жофре вести війну — сумніви, які підтвердила його неспроможність передбачити німецький наступ на Верден наступною весною. Але поки що ніхто не схилявся укласти мир. Звичайний патріотизм правих, восіблений президентом Раймондом Пуанкаре, і запекле якобінство його найсуворішого критика Жоржа Клемансо злилися в затятості виграти війну та знищити сили Німеччини, зробивши ту неспроможною будь–коли знову почати нову війну.
Дуже відмінним був стан у Російській імперії. Незважаючи на велетенську людську силу та швидку індустріалізацію економіки, Росія страждала від двох головних і, зрештою, смертельних вад: географічної ізоляції та адміністративної невправності. Перша скалічила її економіку, друга зробила нездатною полагодити розгардіяш. З початком війни перервався важливий імпорт, а торгівля з закордоном — головним чином зерно з південної Росії, заблоковане в Дарданелах — занепала на 70 відсотків. Внутрішнє виробництво було не здатне залатати виниклу діру, хоча й місцеві спритники отримали на постачанні велетенські прибутки. Російські армії, як і всі інші, швидко вичерпали амуніцію — і не тільки набої, але й гармати, ба й навіть рушниці та пістолі. У грандіозних битвах 1914–15 рр. російські піхотинці змушені були атакувати без прикриття артилерії, ба часто навіть без рушниць. Не дивно, що на кінець 1915 р. російська армія втратила близько 4 мільйонів людей.
Нездатність лінивої нетямущої російської бюрократії виправити становище викликала суспільний протест та привела до створення неформальних спілок, земств, спершу щоб впоратися зі скрутою (включно з вийнятковим напливом біженців з місцевостей, захоплених війною) але потім і з рештою воєнно–адміністративних задач — продовольством, паливом, транспортом, ба навіть військовими справами. Але ж, коли в Західній Європі уряд заохочував і користався з таких добровільних спілкок, у Росії їхня робота викликала глибоке обурення — і з боку професійних бюрократів (також і тих у збройних силах), і з боку кліки аристократів, що панувала при дворі, яким правили цариця та її зловісний монах–ражник Распутін. Останній і без того взагалі був проти війни. В серпні 1915 р. ця група переконала царя усунути свого дядька Миколу від командування арміями та самому зайняти пост. За його відсутності цариці вдалося опанувати уряд і зупинити будь–які спроби подальшої реформи.
Результат був трагічний. На початок 1916 р. робота земств почала давати наслідки. Зброї та амуніції стало вдосталь, Верховне командування було перетрушено, після кадрових змін воно сягнуло нового рівня компетентності, що виявилося наступної весни під час ефектного успіху генерала Брусилова. Але вдома все розвалювалось. Транспортна система тріщала від збільшення перевезень, що обривало постачання палива та, важливіше, продуктів у міста. Взимку 1915–16 рр. виникла серйозна нестача обох у всіх російських містах, особливо в столиці Петрограді (як Санкт–Петербург було патріотично перейменовано в 1914 р.). В 1916 р. становище швидко погіршувалося далі: численні страйки виникали в містах, а за їх межами поширирювалося ухиляння від призову. На кінець року Росія стала некерованою.
Єдиною втіхою для Союзників було, що в Австро–Угорщині становище не багато краще. Єдиною перевагою Монархії — та її не завжди такою бачили — було, що німці могли надати пряму допомогу. Якби не це, австрійці могли би повалитися навіть раніше за росіян. Національна — чи радше міжнаціональна — солідарність, з якою зустріли війну, тривала недовго. На весну 1915 р. після згубної зимової кампанії Конрада австрійська армія, як ми бачили, втратила більше двої мільйонів солдат, в тім числі більшість професіональних кадрів, що єднали сили, які говорили на дюжині місцевих мов. Тільки посилені вливання німецьких "радників" та штабних офіцерів хоча б тримали їх докупи. В тилових справах угорці дедалі більше чинили, як захочуть, та, здатні самі себе забезпечити продуктами, мало потерпали від війни, що затягнулась. Австрійці не мали тої переваги. У харчах вони стали залежні від угорців, які не поспішали надавати провіант. Австрійська економіка страждала від союзницької блокади, як і німецька, але хронічно нездарлива бюрократія боялася хоч трохи захитати і без того сумнівну лояльність населення, тож не спромоглася й запланувати економіку на стан облоги чи ввести карткову систему. У Відні почали голодувати навіть раніше за Петроград.
Верденська кампанія
На кінець 1915 р. німецькі армії всюди перемагали, але їхні перемоги ніяк не наближали кінця війни. Терпіння цивільного населення, що їх тримало, почало вичерпуватись.Суттєва фронда вдома, очолювана Гіндебургом і Людендорфом в армії, але також підтримувана й канцлером Бетманом Голльвегом, закликала усунути Фалькенгайна. Фалькенгайн все ще користався довірою в кайзера, якого обурювала така спроба зазіхнути на справи його компетенції, та непохитно вірив, що перемоги можна досягнути тільки на заході. На доброму ґрунті від зважив, що головним його противником відтепер була не Франція, сили якої сягали виснаження, але Британія. Англійські армії були все ще свіжі та здебільшого не зав'язані до бою, а її влада над морями не тільки втримувала блокаду Німеччини, але лишала відкритими шляхи зв'язку зі Сполученими Штатами, від чиїх постачань Союзники дедалі більше залежали. Аби впоратися з цим останнім, Фалькенгайн спонукав до необмеженого ведення бойових дій підводними човнами, що ми ще розглянемо у свій час. На суші, однак, він вважав, що головною зброєю Британії були не її власні необстріляні армії, але ж арміїї союзниці її, Франції. Коли б вдалося завдати Франції такого нищівного удару, аби та запросила замирення, "англійський меч", за виразом Фалькенгайна, було би вибито в неї з рук. Але ж, зважаючи на випробувану й ладну тактику оборони на Західному фронті, як було це зробити?
За вирішенням Фалькенгайн звернувся до методу, який він уже використав з блискучим успіхом на сході: виснаження. Треба було буквально вицідити Франції кров до загину, винищивши її армії. Французів треба було змусити атакувати, аби повернути землі, які вони не можуть собі дозволити віддать, а зробити це малося на фортеці Верден. Сам Верден не мав жодного стратегічного значення, але знаходився на гребені вразливого виступу та був історичною пам'яткою, з якою пов'язані всі славетні військові звитяги Франції. Фалькенгайн вважав, що Жоффре просто не міг не захищати його, або втративши його, не здобути назад. Німецькі армії неминучо зазнали би втрат атакуючи, але ці, гадав він, буде зведено до найменших ефективним використанням прийомів, з яких він так успішно скористався при Горлиці–Тарнову: несподіванка, добра штабна робота, та над усе — значна перевага в артилерії. Отож 21 лютого 1916 р. після 9–годинного артобстрілу з майже 1000 гармат, почалась атака.
Фалькенгайн був правий. Жоффре вважав Верден стратегічно мізерним і ледве ніяк не розбудував захист, але політичний тиск внеможливив його залишити. Під командуванням генерала Філіппа Петена, чия вперта віра у могутність оборонної тактики досі позбавляла його просування по службі при начальниках, затятих до наступу, французькі війська виконували наказ битися за кожну п'ядь землі та контратакувати, аби відбити втрачене. Виснаження давалося взнаки на обидва боки: французи завдавали стільки ж втрат, скільки несли самі. Петен робив усе можливе, аби зберегти війська та чергував загони, аби дати перепочить, але Фалькенгайн мусив вкидати людей до бою з усе більшим відчаєм. Саме гармати правили на бойовищі: на кінець червня, коли німецькі атаки нарешті заникли, артилерія з обох боків витворила такий кошмарний краєвид, якого світ не бачив досі. До того додавалися жахи, накоєні газом та вогнеметами у близькому бою. Загальні втрати сягнули півмільона людей і скільки з них досі лежать поховані у землі тої застеленої тілами трупарні ми ігколи не дізнаємось. Верден лишився у французьких руках. Для французів це була звитяжна перемога, яка, одначе, ледве не зламала хребет їх армії. Для німців це була першою незаперечною поступкою, тяжким ударом по моралі і народу, й армії, та Фалькенгайн заплатив тому ціну. У серпні його усунули від командування, і кайзер прикликав Гінденбурга з вірним Людендорфом обіч, аби той зайняв пост голови Генерального штабу.
Битва на Соммі
На цей час на Західному фронті розгорталися наступні події. Ми вже бачили, як на конференції в Шантільї минулого листопада Верховне командування погодилося, що в 1916 р. Союзники з'єднають сили зі сходу та заходу у спільному наступі. Західним внеском мала стати атака англійської та французької армій на ділянці їхнього сусідства на схід від Ам'єна на річці Соммі. Первісно планувалося, що використані сили будуть з обох боків приблизно рівні, але коли наступ розпочався в липні, тажка зав'язаність під Верденом скоротила французьку частку до шести дивізій першої лінії фронту на противагу 19–ти англійським. Британці не скаржилися. Це було випробування, до якого їхні Нові армії готувалися попередніх два роки. Їхні приготування були такі ж скрупульозні, далекосяжні та яснозначні, як ті до висадки в Нормандії 28–ма роками пізніше. Наступу передував тиждень артилерійського бомбардування, де було витрачено півтора мільони снарядів. "Ніколи ще так легко не різали ми колючий дріт, — писав генерал Хейг напередодні битви, — і не проводили таку ретельну артпідготовку". Настільки ефективною він вважав її, що багато хто з 120 000 солдат, що вискочили з окопів вранці 1 липня навіть геть не були споряджені до атаки, а натомість обтяжені знаряддям на укріплення позицій вже завойованих для них артилерією.
Не так сталося, як гадалося.Значний відсоток вистрелених снарядів, нашвидку вироблені некваліфікованими руками, не розірвались. Ті, що таки вибухнули, не змогли зруйнувати захисні споруди, видовбані глибоко в вапнякових пагорбахах, звідки, перечекавши артобстріл, з'явилися кулеметники, аби впритул поливати вогнем довгі ряди переобтяжених військ, що тьопали до них по голих вапнякових схилах. Варто було початися битві, як налагоджена взаємодія між піхотою й артилерією, від якої стільки залежало, розтанула в тумані війни. Надвечір 21 000 людей загинули чи пропали безвісті.
Якби битва скінчилась ефектним успіхом, ці втрати, що були не гірші за багатокрот більші понесені французькою та російською арміями за минули два роки, ймовірно вважалися б сприйнятною ціною. Натомість вони стали, в англійській спільній пам'яті, втіленням нездарливого командування та безглуздої пожертви. Бо вдалось ніяких перемог. Атаки тривали наступні чотири місяці. На той час Союзницькі армії просунулися вперед миль на десять, поле бою при Соммі було встелено тілами, як при Вердені, та розрито в безживний місяний краєвид, а Союзники втратили 600 000 чоловік. Щодо обсягу німецьких втрат тоді точилася запекла суперечка, але ймовірно були вони не менші союзницьких, а страждання військ під безперервним вогнем артилерії не менш жахливими. Оскільки ціль наступу від самого початку була неясна — сподівання Хейга на злам подій ніколи не поділяли його підлеглі командири — Союзники оголосили перемогу з точки зору виснаження. І справді, на кінець року вони, подібно до німецьких супротивників, не бачили іншого шляху виграти війну.
Брусиловський прорив
Парадоксально, але саме росіянам, яких тоді обидві сторони вже мало не списали з рахунку, наступ Союзників 1816 року завлячує одною з найуспішніших операцій у всій війні. У березні вони атакували на північній ділянці фронту в напрямку Вільно, але, незважаючи на перевагу, накопичену в людській силі та зброї, були відкинуті назад, втративши 100 000 чоловік. Однак вони дотримались обіцянки, даної своїм собхникам та в червні почали наступ на Галіційському фронті під командуванням генерала Алексея Брусилова. Вони прорвали австрійський фронт на ділянцв і 20 миль та взяли в полон півмільйона солдат супротивника. Успіх Брусилова можна почасти списати на низький бойовий дух австрійських військ та їхнє цілком безтямне Верховне командування, разом з вочевидь безмежною мужністю російськиї солдат. Але ще важливішими виявилися думка й підготовка, витрачені на операцію: детальне планування, тісна взаємодія піхоти й артилерії, безпосередня наявність резервів на закріплення досягнутого успіху та над усе — міри, прийняті на забеспечення несподіванки. Цк свідчило, що армії нарешті почали навпомацки вибиратися з тактичного тупика.
Для росіян ця перемога стала пірровою. Їхні армії зазнали втрат майже на мільйон чоловік і вже ніколи не оговталися. Їхній успії налякав сусідню Румунію, останню з балканських нейтральних держав, і вона пристала до Союзників. Румунська армія, однак, виявилася сміховинно безпорадною та швидко була розбита в австро–німецько–болгарському наступі під командуванням того самого ж Фалькенгайна, якому вдалося тут полагодити свою сильно пошарпану репутацію. Румунія впала разом з нафтовими й зерновими ресурсами, яких так війдчайдушно стало не вистачати Центральним державам. Втім і це ніяк не наближувало перемоги. Обидва боки тепер все настійливіше питалися: якщо перемоги нітрохи не видно, чом не вкласти мир?
