За два роки війни я і такі ж хлопці як і я, ідеально розвинули периферійний зір. Він в нас охоплював двісті сімдесят градусів по колу. І особливо гостро реагував на будь-які рухи в нашу сторону форми з камуфляжем. Решту дев’яносто градусів огляду ми навчилися відчувати спиною. Тими особливими мурашками по хребті, аж до самого кубрика, що віщували неприємності. Наша зосередженість і усвідомленість на вулиці могла здивувати навіть найбільш затятого буддійського монаха чи хто там практикує щось схоже. Ноги в таких хлопців як я, були завжди готові подолати навіть найвищі паркани, смугу перешкод із зустрічних машин, не говорячи вже про усякі там калюжі, бруд, кучугури снігу і інші дрібниці. Усе, щоб не зустрічатися з хлопцями у формі. Хоча, такі як я, не часто їх називаємо хлопцями. На думку частіше спадають різні слова із словника нецензурної лексики. Якщо такий є.
Усі отримані навички в той день мене підвели. Периферійний зір був затуманений ранковою сонливістю, а думки крутилися навколо одвічного питання «як відпрацювати чергову зміну на заводі»? Напевно тому мурашки вчасно не пробігли від хребта і нижче. А ноги не отримали вчасно команди «біжи». Не встиг я отямитися, як біля мене зупиняється сірий від бруду «Дастер», а з нього показуються двоє бравих вояків. Один бородатий хлоп за тридцять, інший – ще зовсім пацан. Спільне між ними – незрозумілий зелений камуфляж а-ля «руський недобитий солдат». Хлопці не заморочуються, щоб представитись хто вони в біса такі, або ж хоча показати якісь документи. Натомість вони хочуть побачити мої документи. На моє резонне питання: на якій підставі мені щось їм показувати, бородатий хлоп починає мені читати лекцію, що в країні йде війна і бла-бла-бла, а він служить і бла-бла-бла. Я відповідаю, що про війну я знаю, мовляв, дякую чувак за інформацію. А сам ледь стримуюсь, щоб не запитати чи знає він номер президента, я б обов’язково йому подзвонив, щоб нагородити такого бравого солдата. Він замовк і я мовчу, стримуюсь. А малий поруч тицяє мені в обличчя своїм телефоном з якимось там законом. В цей час підключається третій. Він виповзає з водійського сидіння. І так, саме виповзає, бо третій то здоровенний сивий хряк, на якому форма тріщить по швам. Товстун виповзає і каже: «Не треба хамити, а то уже завтра підеш служити на самий передок». Я ж мовчу, бо якщо почну говорити, то відкрию для товстуна справжнє значення слова хамити. Тим більше, мене і мені подібних цією грою в доброго воєнкома, що умовляє і поганого – що погрожує, не здивуєш. Чули. Знаємо.
Двадцять четвертого лютого двадцять другого я і такі хлопці як я, пережили справжній шок. А хто не пережив? Ми усі знали, що війна триває ще з чотирнадцятого року, але за вісім років наші відчуття притупилися. Війна була десь далеко і доходила до нас лише на екранах телевізорів, або з рідкісних розповідей тих, хто звідти повернувся. І от за один ранок примарний, далекий і умовний кошмар став реальним. З’явилося багато хлопців, що пішли добровольцями. І ми, ті що залишилися, відчували гордість за них і сором за себе. Кожен з нас, десь за бокалом пива чи в курилці на роботі старався таким же хлопцям і чоловікам пояснити, чому він не там. Мовляв, нема на кого залишити батьків, дружина не пустила, не хочу, щоб мої діти були сиротами і так далі і тому подібне. Насправді причина була одна. Ми боялися. Боялися померти, бути покаліченими, втратити здоровий глузд. Хоча, телевізор і розказував, що піти на війну усе одно, що сходити з друзями на полювання. Просто трохи довше, на два-три місяці. Чоловіча компанія, можливість постріляти і відчуття гордості за себе і інші пафосні слова. Але, ми знали що таке війна. З чотирнадцятого року в кожного з нас був друг, кум, сват, брат хто воював і повернувся з війни. Вони усі вперто мовчали про те, що їм вдалося пережити. Тільки після кількох пив, або ж сто п’ятдесят грам горілки, кум, сват, друг починали говорити. І в їхніх словах не було героїзму, високих матерій про патріотизм і самопожертву чи вихваляння. Різні історії, різні обставини і одне повідомлення: війна – справжнє пекло на землі. Хто був там, той на завжди змінюється. Ми це добре засвоїли.
А через кілька місяців потік добровольців закінчився. І всіх інших почали відловлювати. В прямому сенсі. Мій день на роботі розпочинався з того, що в роздягалці хлопці розказували, як знову когось спіймали воєнкоми. Просто вискочили з нізвідки і запакували хлопа в машину. Андрій Пузань, Ігор Стажер, Рома Прес – список таких хлопців ріс. Більшість з них поверталися на роботу ближче до обіду. І в курилці розказували свої історії. Мовляв, ішов до роботи, нізвідки троє в камуфляжі. Захотіли, щоб ти поїхав з ними. Ти саме собою, відмовляєшся. Тоді один погрожує штрафом, тюрмою, називає ухилянтом. Інший – добрий воєнком, розказує, що нічого страшного. Вони тільки звірять документи, внесуть у базу і взагалі їм ти потрібний чисто для звітності. А третій легко бере тебе під руку і веде в машину. І от, виходить типу не вони тебе силою запхали в машину, а ти пішов добровільно. Хоча і не хотів. А далі усе просто. Тебе оформляють і пропонують дві альтернативи. Або ти йдеш служити, або вирішуєш питання. Через кілька місяців в курилці ми перестали питати хлопців, хто вирвався з воєнкомату про те як впіймали, що говорили. Ми запитували тільки про нові розцінки. А вони росли. Від п’ятсот доларів за три місяці відстрочки від служби. До п’ятсот доларів просто за те, щоб тебе відпустили цього разу. А, якщо попадешся завтра – плати знову. Щоб, як їм казали, закрити питання, потрібно було від п'яти тисяч доларів спочатку, до десяти через два роки війни. Узагалі воєнкоми опинилися в безпрограшній ситуації. Їм платили або ми, щоб не служити, або держава розкошелювалася на премії за те, що ті відправляли служити. Були хлопці, що попадалися по кілька разів. Звичайно, що вони швидко зметикували, що є сенс остаточно вирішити питання, а не платити постійно. Ці хлопи продавали свої «Пасати» і «Фокуси», діставали з під матрацу заначку з доларами і платили, щоб їх списали. Кілька тисяч за стару тачку і ще заначка, якраз вистачало дотягнути до десять штук доларів. А потім ці хлопці виїжджали за кордон, щоб ніколи не повернутися. В телевізорі кричали про ухилянтів і їх покарання. Інші філософствували про те, як повернути тих, хто виїхав. Але, ми знали, що вони не повернуться. І хто може за це їх засуджувати?
А ще через кілька місяців ми зрозуміли, наскільки правими були ті, хто продав машину, заплатив і виїхав. До нашого містечка потягнулась безкінечна черга убитих. Спочатку десь по одному на місяць, потім на тиждень. Врешті, бували тижні, коли убитих вистачало на кожен день. А ще розпочалися безкінечні похорони із церковним відспівуванням і останнім почесним залпом для загиблого солдата. А ще між ними спільного було те, що всі пафосні обряди, такі як вічний караул біля тіла, останній залп, опускання труни в землю, одним словом усе це робили працівники ТЦК. Типу, це не вони кілька місяців тому виловили хлопа на вулиці, запхали його силою в машину і відправили служити і помирати тільки тому, що чоловік не захотів, або не зміг заплатити. А тепер, на його похоронах корчать сумні міни, мовляв їм дуже шкода, і все таке. Так і хотілося кричати: « А де ж була ваша жалість коли людина була жива»? А серйозні дядьки в дорогих костюмах з краватками перед мертвими тілами героїв виголошували пафосні промови про патріотизм, самопожертву, вічну пам’ять. Хоча вони також були замішані в цьому лайні по самі вуха. Хоча б своєю бездіяльністю, удаванням того, що усе чудово і вони бачити не бачать і чути не чують про беззаконня і банальний відлов людей на вулиці. Вони як ті поважні дядьки в оливкових футболках на екранах телевізорів розкажуть, що це усе брехня, інформаційна спецоперація ворога, поодинокі факти. Так, наче ми з ними живемо в різних реальностях.
От одного не зовсім чудового ранку мені майже довелося стати причиною розмов в роздягалці на роботі. Всі мої спроби пояснити трьом чувакам в незрозумілому камуфляжі свої права і їхні обов’язки були безрезультатними. Крім того результату, що вони перестали мені відповідати і почали стискати кільце своїх тіл навколо мене. Боковим зором я дивлюся в далеч сірої смуги дороги, а сам розумію до чого іде. Просто зараз мене візьмуть за руки, ноги і всі решта частини тіла, кинуть в машину і відвезуть куди їм захочеться. Тому, наче міняю стратегію і погоджуюсь показати документи на телефоні в «Дії». Удаю, що немає інтернету, додаток не відкривається, забув пароль, легко лаюся під ніс, а сам боковим зором спостерігаю за дорогою. І врешті бачу свій автобус. Коли він починає гальмувати, мої ноги нарешті отримують команду бігти. Я роблю ривок до відкритих дверей автобуса. Для воєнкомів це повна несподіванка. Вони стоять на місці і не вірять своїм очам. Крім одного. Того бородатого бравого вояки. В мені прокидаються внутрішні мурашки, які підказують мені, що за мною біжать. І ось-ось доженуть біля самих дверей. Я уже готовий зробити перший крок на сходинку в автобус, як рукав моєї куртки щось тримає. Обертаюсь і бачу бородатого вояку. Різко смикаю свою руку і звільняю свій рукав від його кулака. В той же час піднімаю свої кулаки на рівні грудей і не моргаючи дивлюся на бородатого камуфляжника. Він чи то лякається погляду чи то кулаків, але робить крок назад і дивиться в сторону своїх колег: пузаня і малого. Ті стоять на місці, а я швидко заходжу в автобус. Двері зачиняються і ми рушаємо. Щасливий кінець цієї пригоди. Цього разу.
Справа не в тому, що ми не любимо свою країну. І не треба нас сприймати за повних дебілів, що не розуміють що таке війна. І що врешті треба щоб хтось воював. Бо це справа нашого виживання. Справа в тому, що багато хто, хто начепив на себе камуфляж і відсиджується в тилу, вважає що війна дає йому право на усе, що завгодно. Бо вони хоча і в тилу, але на службі. Вони наче сіль землі. Насправді це ми сіль цієї країни. Ми, хто працює на заводах і фабриках, ставить плитку в чужих ваннах, розвозить хліб уранці по магазинах. Ми сплачуємо податки, жертвуємо на армію, годуємо своїх дітей, що є нашим майбутнім. Але, я кажу це не тому, що ми хочемо за це якихось привілеїв. Нам би вистачило елементарної справедливості і трохи поваги. Але, поки до нас будуть відноситися з явною зневагою, як до шматків м’яса без мізків, ми будемо відповідати тим же. Нас більшість, тому краще нас не злити...
