Сонце вже майже сховалося за горою, коли Вихователь знайшов необхідну печеру.
- Ми чекали вас ,- низька і кремезна постать, вочевидь Батько, зустрічала біля входу.
Постать увійшла досередини, а Вихователь рушив за нею. Щиро кажучи він був тут не потрібен. Зазвичай Батьки могли самі дати собі раду, а присутність Вихователя була обумовлена лише усталеними звичаями та деякими, хоч і нечисленними, але ж таки існуючими, труднощами та складними випадками.
Вихователь розгледівся. Усе як і потрібно. Широка прямокутна печера, невисоке склепіння. Слабкий миготливий вогник каганця ледве освітлює найвіддаленішу стіну. Праворуч, у напівтемному кутку вовтузиться Мати, вкладаючи дитину.
Перші три місяці життя Батьки підтримували тіло немовляти у чистоті, оберігали його здоров’я та забезпечували усіма поживними речовинами, необхідними для існування. Перші три місяці дитина нічого не чула й не могла говорити, знаходилася тільки у печері й усіляко оберігалася від будь-яких нових вражень, котрі могли би завадити майбутньому Прибуттю.
Труднощі виникали, якщо немовля ніхто не зустрічав.
Ритуал зустрічі був простий. Тільки Вихователь мав почути перші слова немовляти. І тільки він знав, що потім робити.
Вихователь одразу підійшов до дитини. Роздягнене маля лежало просто на кам’яній підлозі, вкритій декількома шкурами. Воно повільно ворушило рученятами та ноженятами, невиразно чеберяючи ними у повітрі. Це означало, що він ще мав дещицю часу.
Момент Прибуття завжди викликав хвилювання Батьків. Після нього дитина починала стежити поглядом за предметами, чути голоси оточуючих, фізично і психічно розвиватися.
Закінчивши укладання, Мати відійшла убік. Вказівним пальцем Вихователь обережно затулив немовляті носика, і воно слухняно почало дихати ротом.
Він зазирнув туди і прислухався. Зубів іще не було, проте його цікавило зовсім не це. В утворенні звуків, зазвичай, брали участь губи, зуби, язик, проте головним джерело звука був струмінь повітря, котрий надзвичайно слабким, але чистим і прозорим, без жодного хрипу, потічком виходив зараз із легенів через горло і порожнину рота назовні.
Протягом трьох місяців у дитини немовби самовільно проходила активна підготовка мовного, слухового та дихального апаратів до вимови звуків. На сотий день свого життя немовля, раптово, починало говорити і розуміти мову. Саме говорити, без жодного гулькання, агукання та іншого лепетання. Це і було головним наслідком Прибуття.
Усі це сприймали, як усталений життєвий порядок. Він єдиний серед них розумів, що для нормальної інсталяції мови необхідно було, щоби мозок досяг певної зрілості, а органи чуттів дитини – слух, нюх, зір набули достатнього розвитку.
Дитина поступово наближалася до Прибуття. Вихователь бачив як її рухи починали стихати, ручки та ніжки заспокоювалися.
Усі наслідки народження, як то зовнішній вигляд, сім’я, плем’я розподілялися поміж немовлятами, мабуть, іще колишніми богами чи скорше богинями. Вихователю, цілком зрозуміло було, що перша із них, Спадковість, відповідала за те, що усі немовлята немов дві краплі води були схожі одне на одного. Такими були вони, такими колись були їхні Батьки. Таким колись був і він сам, і його Батьки, котрих він навіть не міг згадати.
Немовля уже повністю заспокоїлося і непорушно лежало, вдивляючись розплющеними очима вгору у темряву.
Вихователь подумки звелів Батькові вийти. Той послухався, узяв жінку за руку і потягнув за собою. Вже виходячи з печери, Мати довго і сумно, немов прощаючись, подивилася на дитину. Це також було зрозуміло, а Вихователю тим більше.
Після Прибуття дитина змінювалася. Лише перші три місяці вона була звичайним немовлям. Рівно на сотий день у його мозок звідкись надходило ходило самоусвідомлення разом із розумінням навколишнього світу та уже готовим первісним словником на 250-300 слів. Маля розуміло, що означають слова, котрі є у нього в голові й могло їх використовувати, формуючи короткі фрази та осмислено поєднуючи слова.
Завдяки Прибуттю мова не вказувала на прогресивний розумовий розвиток дитини. У цьому суспільстві мова була вродженою здатністю.
Очі немовляти поступово запливали мутною поволокою. Дитина знаходилася на порозі. Вихователь майже нечутно сів поряд із нею на кам’яну долівку.
Не зовсім зрозумілими для нього були функції другої богині. Річ у тому, що саме Мінливість була відповідальною за Прибуття і за розподіл поміж немовлятами цього суспільства мов. Вихователь розумів усе, окрім довільної випадковості цього розподілу. Навіть у одній сім’ї Батько, Мати і Дитина могли розмовляти різними мовами.
Інколи це були мови низького стилю, схожі на мову риб, мову трави або дерев, мову води, мову землі чи повітря. Частіше зустрічалися мови плазунів, звірів, птахів та людей.
Тільки він міг створити із декількох особин, що говорили різними мовами сім’ю, бо тільки він знав їх усі. Тільки він подумки безпосередньо спілкуючись із їхнім мозком міг навчити їх розуміти одне одного. Тільки завдяки йому батьки могли розуміти своїх дітей, а також спілкуватися з ними на їх власній мові, даючи можливість не переймати мову оточуючих, а займатися розвитком своєї власної.
Саме Мінливість зробила його таким, як він є. Саме він, як Вихователь, повинен був знати закономірності нормального розвитку дитини та її мови, активно і правильно керувати цим процесом. Саме він після Прибуття повинен був продовжувати роботу з дітьми: формувати правильну вимову, розвивати словниковий запас, вчити застосовувати мову.
Та й сама мова поступово починала впливати на дитя. Воно звикало дивитися на світ іншими очима, звикало мислити, діяти, виконувати соціальні функції відповідно з мовою, котрою володіло. Постійне її застосування поступово змінювало товщину і форму губ, величину і розріз рота, лінії і риси обличчя, положення зубів і форму щелеп, вирізняючи дитину серед інших. Дорослішаючи, вона могла долучитися до свого рідного за мовою племені, залишитися у тому, де народилася, або, навіть утворити своє власне.
Вихователь виборсався зі своїх думок і знову звернув увагу на дитину. Вона нерухомо лежала із заплющеними очима і, здається, навіть не дихала. Потім кашлянула і разом з тим, зробила сильний видих, розплющила очі, повернула голову і почала озирати кам’яні стіни.
- Сталося ,- подумав Вихователь
- Де я ?
Мова була надзвичайно рідкісною але, все ж таки, знайомою для нього. Відповісти вголос не міг, бо мав майже повністю атрофовані від бездіяльності голосові зв’язки.
Чітко і без поспіху мовою, котра була зрозуміла тільки йому та ще декільком, розкиданим по усій планеті Вихователям, він подумки привітався до дитини:
- Добрий день.
- Чому день «добрий» ?- так само подумки запитало немовля у відповідь.
Вихователь піднявся з підлоги і посміхнувся. Можливо, йому доведеться забрати цю дитину від Батьків. Він ніколи не зможе навчити їх обох тій мові, котрою навчали його самого, бо мала вона вираження не у звуках, а в образах. Він уже передчував додатковий шмат важкої, але приємної роботи: виховувати свого наступника.
