(Пам’яті Ігоря Гаркавенка, одного із сотень українських лицарів, що пали на захисті Київа у березні 2022 року).
У коридорах старої лікарні юрмилися призовники, які проходили медичну комісію. Усі різного віку, від вісімнадцяти до п’ятилесяти плюс. Літні призовники поводилися смиренно. Майже у кожного в міміці читалося: «Треба, значить треба. У молодняка ж на душі зовсім інше і різноманітніше. В одних можна побачити войовничий запал змішаний з романтикою війни, в інших стурбованість зумовлена питанням: «Чи є ще шанс від усього цього відмазатися?».
Арсен, який тільки учора прибув до України, відразу пішов до центру комплектування. А тепер проходив медичну комісію, і не сумнівався, що його визнають годним до служби. Він вже був перший біля дверей лікаря-терапевта. За ним у черзі чоловік років тридцяти, якому, видно, нудно від усіх цих призовних процедур.
- За повісткою чи як? – звернувся до Арсена.
- Чи як, - неоднозначно відповів Арсен, невербально натякаючи, що неохочий до розмови.
- Зрозуміло, значить сам прийшов. А мене з роботи смиконули. Я автомеханік. Професія на війні вельми затребувана, хоча для війська я не придатний за станом здоров’я, через це навіть в армії не служив. Та зараз такі часи, хоч на інвалідному візку приїдь лікар все одно визначить космонавтське здоров’я?
Арсен проігнорував, він захопився читанням стенду, який застерігав від ковіду і вказував на перші симптоми захворювання.
Чоловік зробив ще кілька спроб заприятелювати з ним, та потім переключився на хлопця, що стояв за ним.
Двері нарешті відчинилися, вийшов призовник, Арсен нетерпляче зайшов замість попередника.
Арсен зайшов до невеличкого, стандартного за совєцьким зразком, кабінету приблизно на десять квадратів. На перше враження ремонт тут робили саме у «ті» часи. Стіни на половину пофарбовані у невизначений колір, бо фарба давно вицвіла, де-не-де лущилася. Насправді лікарня вже призначена на демонтаж, зараз у воєнних умовах їй продовжили життя на невизначений термін – до перемоги у війні.
Арсен поклав на стіл обхідний лист. Лист почав читати, тримаючи напоготові ручку, прочитавши прізвище, глянув на Арсена поверх окулярів.
- Арсен Паблович Герейра?
У відповідь Арсен погоджувально кивнув.
- Скарги є? Поганий сон? Важке сечовипускання? Запори? Дитячі травми? – перерахував лікар клішевані питання і вже підписував обхідний, не дочекавшись відповіді.
- Нічого із перерахованого, - для стандарту відповів Арсен, забираючи обхідний.
Інші підписи, у цьому медичному конвеєрі, Арсен зібрав доволі швидко. Потім вийшов на двір, а далі до стадіону, який був поруч і прилеглий до колишньої школи, яка вже рік як була розформована і так само, як і лікарня, тепер експлуатувалася для потреб територіального центру комплектування.
На стадіоні юрмилося біля ста призовників, які пройшли медичну комісію і тепер очікували відправки до навчального центру. Вийти куди за територію ніхто не мав права із гостями і родичами спілкувалися крізь металеву огорожу, що складалася із зварених прутів, а подекуди сіткою із рабиці.
Біля огорожі Арсен побачив знайому родину, яка мешкала у сусідньому будинку і здогадався із ким вони спілкувалися, із хлопцем, що стояв спиною до нього. Це, без сумніву, Толік, із яким в останнє бачився на весні 2014 року в Київі. Був кінець травня, Арсен приїхав під час відзначин дня Київа. Барикади після Європейського майдану вже були розібрані, залишалися де-інде фрагменти із яких планувалося зробити музейну експозицію та трійко наметів. Біля метро «Майдан незалежності» і по Хрещатику де-не-де бродили стомлені вуличним життям люди в засалених камуфляжних уніформах, а дехто із них навіть поверх носили бронежилети. Не зрозуміло що і від кого вони захищали і це мало вигляд комічного пафосу. На ділі ці люди так прижилися до майданного життя, що не бажали його залишати, вони мешкали у тих самих наметах і досі отримували якусь їжу і невеличкі гроші від благодійних фондів, ну й отримували пожертви від туристів, які бажали із ними сфотографуватися. Виправдовуючи своє існування на вже не існуючому майдані, говорили, що очікують виборів Президента.
Арсен тоді вийшов із станції «Хрещатик» і рушив до майдану. На лавочці помітив Толіка. Видно, що він страждає від похмілля і тепер намагається підлікуватися плашкою пива. Арсен сподівався пройти непоміченим, не хотілося вислуховувати просторікування нетверезого земляка, та видно у Толіка був увімкнений режим мисливця.
- Арсене! – впізнав його Толік, незважаючи на те, що Арсен йшов дивлячись на вітрину магазину.
- Привіт, - сухо відповів Арсен.
- А ти як тут опинився?
- Потягом приїхав.
- А я ще з зими тут, приїхав приєднався до нашої сотні. Ось так-то.
- Молодець.
- Не ссудиш сотеньку-другу? На корисні справи треба.
- Ні, - спокійно відповів Арсен. – Не ссужу. І що за корисні такі справи?
- Та я з побратимами захищаю таких як ти.
- Від кого? – Арсен роззирнувся ніби шукаючи ворогів від яких захищає Толік.
- Від кого? – гнівався Толік.
- Та варто нам залишити майдан, як вороги нас тепленькими візьмуть. Тобі цього не зрозуміти, ти не воїн. А моя доля до кінця життя боронити Україну від несправедливості…
Толік ще хотів підібрати кілька гучних фраз, та видно пляшка пива не виручала.
- Ти, значить, у камуфляжі народився, - резюмував Арсен.
- Ну дай хоч на чакушку.
- Бувай, воїне, - Арсен пішов, не давши на випивку.
І ось тепер Толік стояв перед огорожею із перебинтованою лівою кистю і віщав батькам наче із клітки:
- Розумієш, тату, - казав Толік, показуючи ліву пошкоджену руку. – Це лише відсрочка на тиждень-другий, від сили на місяць, а потім таки загребуть.
Від хвилювання Толік розмовляв гучно, не зважаючи увагу на те, що його чути стороннім.
- Не хвилюйся, - трохи тихіше говорив батько, але через низький баритон його теж було добре чути. – Усе, що треба вже робиться. Кум Василь має виходи на воєнкома. Гроші вже зібрали.
- Та воєнком то таке, тимчасове. Вони зараз летять зі свого воєнкомівства аж бігом. Сьогодні заплатимо, а завтра його турнуть. Тоді як? Мені б інвалідність яку оформити, я б до Польщі звалив би. І чого ж я не поїхав місяць тому до Чехії, коли можна було?
- Не хвилюйся Толюню, - заспокоювала мати. – Усе, що можна, зробимо.
- Є Толяне, ще варіант, - долучився до розмови дядько. – Можна і в тюрмі пересидіти. А що, принаймні не в окопах під смертю. Люди сидять і нічого. У тюрмі тебе легше гріти, ну там шамкою, куревом…
Мати почала штовхати брата ліктем аби не базікав про казна що. Розмову обірвала сирена тривоги.
Призовники спокійно рушили до сховища. Арсен теж рушив до підвального входу. На сходинах його ледь не збив Толік, який, розтовхуючи всіх, рвався до рятівного бомбосховища.
Арсен спустившись, на стелажі побачив якусь стару брошуру виконану на друкарській машинці на пожовклих канцелярських аркушах. Це була інструкція як діяти при отруєнні газами. Арсен узяв брошуру щоби просто не відсиджуватися, а щось почитати.
Знайшовши вільне місце, всівся і розкрив чтиво.
Коли Арсен прочитав першу сторінку, через його ноги спіткнувся стурбований Толік, якому не сиділося на місці, тому лихоманливо бродив по бункеру, викликаючи невдоволення у всіх, через кого він перечіпався.
- О, Арсене, - Толік ніби навіть зрадів, що зустрів знайомця. – Ти теж, значить, тут.
- А де ж мені бути?
- Навіть тобі повістку всучили…
- Не вручали. Я учора приїхав і сам прийшов.
- Звідки ж приїхав?
- І Парижа.
- Звідки?
Арсен не став повторювати, намагався зосередитися на читанні, перечитуючи останній абзац. Але Толіка ця інформація дещо збурила:
- Ні, ну серйозно, із самого Парижа? Так навіщо ж повернувся. Що не знав, що у нас почалося?
- Саме тому і повернувся.
- Чорт, тут не знаєш як від призову відкараскатися, я тут пальці ламаю, - Толік показав перебинтовану руку. – А він із Парижа їде…
Арсен знову нічого не відповів, показуючи цим, що він не зацікавлений у цьому діалозі.
- Ех, мені б такий фарт, - не вгамовувався Толік. – Який же ти, дурень, Арсенчику. Мабуть бомжував у тому Парижі раз на війну приперся.
- Зовсім ні. У мене в Бельгії є квартира, у Парижі я просто працював.
Ці слова зовсім вибили Толіка із колії.
- Ну брешеш же, зізнайся що брешеш!
Те, що Арсен не намагався його переконати у зворотному схиляло Толіка до мислі, що історія з Парижем правдива. І той факт, що пацан, якого Толік вважав нікчемою, чогось таки в житті досяг. Досяг того, чого йому ніколи не здобути якби не старався. І це викликало у нього, як полюбляють говорити психологи-початківці, когнітивний дисонанс.
- Ну й дурень, ой, дурень, - переймався Толік, рубаючи правицею повітря.
- Куди ж до тебе розумного. Я ж не воїн як ти. Так, що ламай доки не пізно пальці на іншій руці, залиш парочку щоб підтиратися було чим.
Арсен підвівся і пішов до іншого підвального боксу.
***
В редакції цього дня прийшло п’ятеро дівчат журналісток працівниць інтернет-журналу “Hedgehog hairstyle”ю. Це вперше за після ковідний час, коли відразу навідалося стільки людей. Зазвичай приходили по одному-двоє і то не завжди. Єдиний, хто в будівлі був постійно, це Гриша охоронець. Інші вже звикли працювати у «віддаленому режимі». А сьогодні, не змовляючись у чаті, прийшло аж п’ятеро, бо у всіх виявилася якась нагальна справа в офісі. Та й видно, що деякі просто скучили за вербальним спілкуванням. Звісно, за два роки пліткувати, інтригувати за допомогою пальців вже позвикали, але ж як скучили, щоб робити це язиком.
- А ви знаєте, дівчата, - почала Галя, головна пліткарка. – Що Лера із бухгалтерії вагітна? І не факт, що від чоловіка.
- Звідки ж таке відомо? – спитала рекламниця Соня.
- Її Свєта Лебединська в жіночій консультації стріла, а у неї ще там медсестра знайома.
- І, що медсестра повідала, що Лерка залетіла від чужого мужика? – сумнівалася Соня.
- Та дай Боже, - підтримала Леру Валя, яка займалася перекладами статей з французької. – Чотири роки у них дітей не було. Вже й змирилися, думали сироту взяти.
- Саме через те, що не було дітей тепер думають, що її Андрій до вагітності не причетний, - Галя стишила голос до втаємничення, потім звернулася до Майї, яка сиділа за комп’ютером за сусіднім столом: - Майя, ви ж з Лерою сусідки. Щось чула про це?
Майя була в навушниках, зосереджено працювала, тому не чула питання. Вона сьогодні не прийшла б, аби не віддала свій ноутбук програмістам на профілактику, щоб почистили від вірусів. Крізь навушники ледь чутно жіночий голос сопрано.
- Ой, - відмахнулася Галя і знову заговорила тихіше: - Кого я питаю? Їй же життя не цікаве.
- Отож, - підтримала Валя. – Вже двадцять п’ять, а хлопця немає.
- Та вона сама не підпускає нікого, - підтримала тему Соня. – Он, Гриша було підкотив та по яйцях коліном отримав, тепер як бачить Майку, не знає куди подітися, пост кидає.
- Та ще той жених, - скривилася Валя. – Само із себе нічого не варте, за плечами не закінчене ПТУ, але через те, що на ремінець почепив газовий балончик та іграшковий пістолет, тепер тримає себе за мачо.
Навпроти Майї сиділа її подруга Юля, яка зайшла до офісу аби скачати на флешку свій архів. Вона зіжмакала аркуш, зліпивши паперову кульку і кинула в Маю, коли та відволіклася, Юля показала знаками зняти навушники. Тепер із навушників ледь чутно пісню:
« Навколо мене крутяться вільні анархісти,
Я вже не знаю, що їм розповісти». (пісня Klavdia Petrivna «Імператори»).
Тепер Юля показала на кисть де мав би бути годинник, але його не було.
- Збирайся, нам вже час на волонтерку.
Майя взяла себе за ліву кисть де теж мав би бути годинник, але там була чорна фенька вишита червоними свастичними символами.
Майя з Юлею пішли до волонтерського центру, де останнім часом бували частіше ніж на роботі. Там вони сортували пожертвувані речі, розділяючи що знадобиться військовим, а що -біженцям. Формували продуктові посилки.
- Я за час самоізоляції аж засумувала за нашим зміїним кублом, - казала дорогою Юля. – Та вже через десять хвилин попустило. Впевнена зараз нам кості миють.
- Абстрагуйся, - порадила Майя.
- До речі, поки ти в навушниках панк-рок слухала, вони з вагітності якоїсь Лєри на твій особистий фронт перейшли. Мені теж цікаво, що нікого на горизонті?
Майя зітхнула і розвела руками.
- Найкращі зараз на фронті і не на моєму особистому. Ті, що залишилися на кшталт Гриші, ловеласи недороблені.
- Усе з тобою ясно. Значить твій принц зараз десь на війні. А знаєш, є шанс на удачу. Після завтра від центру комплектації на трьох автобусах вирушать призовники добровольці. Підкреслюю – добровольці!
- Звідки ж про таке знаєш?
- Можна сказати інсайдерська інформація, - з лукавинкою відповіла Юля. – Зі мною намагається близько дружити капітан із територіальної оборони.
***
У спортивному залі, колишньої школи, призовники отримували військове майно. Арсен відразу переоблачився в однострій. Частину цивільного одягу, який може знадобитися у військовому житті склав до рюкзака, інше, як: кросівки, коричнева шкіряна куртка, нещодавно куплена в Антверпені, чорні джинси, придбані в Парижі, усе пішло до благодійного складу.
Поруч нього на спортзальну лавочку присів хлопець блондин у якого на однострої вже був іменний бейджик «Циган», Арсен зрозумів, що перед ним ветеран антитерористичної операції.
- Треба дещо підкупити, - мовив «Циган» критично дивлячись у свій відкритий рюкзак, зазирнув і у Арсенієвий наплічник. – Тобі теж дечого бракує.
- Що саме?
- Перш за все потрібен запас ліків, у першу чергу – антибіотики, всілякі жарознижуючі, знеболювальні, протипоносні, бинти. Коротше треба сісти і прикинути що до чого.
- Видно досвід, - зазначив Арсен.
- Є таке, - погодився «Циган». – Я у чотирнадцятому у цю кляту школу пішов. Рік повоював отримав поранення, та таке що довелося у Німеччині лікуватися, а як тільки більш-менш очунявся залишився у Європі працювати, а згодом до Аляски перебрався до кращого життя.
- А сам звідки?
- Поруч область, із Чернігівщини. Коли отримав звістку, русня вже прасувала артою моє селище. А я саме у відпустці в Маямі, то ж ноги в руки і сюди.
- Значить негайно складаємо список і сьогодні ж до аптеки.
- Треба через командира відділення діяти. Бо скуповуватися піде хтось із молодших офіцерів. Ми вже люди обмежені, - «Циган» простягнув руку. – Давай, хоч познайомимся. Я – Ліандр, можна просто «Циган».
- Арсен, поки що, - потиснув руку у відповідь. – Ліандер? Ніколи не чув цього імені.
- Воно циганське.
Арсен не став задавати навідні питання, вирішив згодом роз’ясниться чому блакитноокий блондин має якесь відношення до ромського племені.
- А ти що ж, - «Циган», ніби упереджуючи питання про своє походження, змінив тему: - Сім’я є? Дружина? Діти? Може дівчина?
- Немає нікого. Мій біологічний батько начебто колумбієць, із матір’ю замутив будучи студентом в Україні, від нього мені у спадок лише прізвище дісталося, мати вже давно померла.
- А свою сім’ю що ж? Не хлопчик же сімнадцятирічний.
- Останні п’ять років працюю в Парижі, а постійно мешкаю в Бельгії.
- І що ж ти, за ці роки якусь француженку чи нідерландку не охмурив? Париж, ніби то місто кохання.
- Та якось не на часі все було, - зітхнув Арсен. – Там якось зациклено: робота – дім – робота – знову дім. На вихідних відсипаюсь, а коли не спиться, опановую французьку і нідерландську. Нещодавно дійсно замислився над цим питанням, почав придивлятися до наших дівчат, а тут… Теж як дізнався, відразу сюди приїхав.
***
Майя з Юлею працювали у волонтерському центрі, в складському приміщенні сортирували різні речі: шкарпетки до шкарпеток, старі светри в окрему купку, їх потім розпустять на нитки, щоби майстрині потім зв’яжуть ті ж шкарпетки і светри, чи шарфи.
- Чесно кажучи, Маєчко, мені до вподоби тут колупатися ніж в офісі із нашим дружнім жіночим кублом обговорювати хто від кого завагітнів.
- А я вже багато років мрію про осіннє море, щоб у таку пору на море поїхати.
- Це у жовтні на море?
- Осінню, саме осінню і ніякої іншої пори, коли людей майже немає.
- Для мене море – це спека, - категорично зазначила Юля. – Це багато красенів, перспектива курортного роману.
- До речі, Юлю, о котрій буде завтра відправка хлопців? – Майя змінила тему, яка мала перспективу розвитку, принаймні Юля вже налаштувалася поговорити про красивих хлопців і позгадувати курортні романи.
- Завтра, приблизно об одинадцятій. А що? Зачепила тема?
- Хочу сходити. Є задумка для статті. Заодно проведу воїнів, про себе побажаю кожному повернутися живим-здоровим до матері, до дружини, або до нареченої.
***
На стадіоні колишньої школи стояло чотири автобуси готові до підправки призовників до центрів підготовки. Проводжаючи теж тут були. У суцільному гамі чутно різну музику, що лунала із смарт-колонок.
У епіцентрі цього звукового гармидері нудьгував Арсен. Він стояв біля головного автобуса, єдиний хто очікував скорішої відправки. Глянув на годинник, ще п’ятнадцять хвилин. То ж пішов побродити, придивлявся для місць для сидіння чи не залишив хто якось журналу чи книжки, бо скільки затягнеться дорога невідомо, а треба щось почитати.
У поле зору потрапила дівчина, що стояла за огорожею, саме там, де позавчора батьки Толика вгамовували його паніку.
Шо далі Арсена спонукало, він не міг для себе пояснити у подальшому.
Рішуче підійшов до огорожі.
- Перепрошую за зухвалість. Ви когось конкретно проводжаєте?
- Ніякої конкретики, - відповіла Майя дещо спантеличена, про себе припускаючи, що підпала під якусь військову заборону.
- Маєте нареченого? – послудувало наступне питання від якого таки віяло зухвалістю.
- Нареченого немає… - Майя намагалася зосередитися і здогадатися до чого ці розпити.
- Я теж один і мене ніхто не проводжає, - сказав без тіні скорботи над своєю долею. – Погодьтеся, отрадніше жити, особливо на війні, із думкою, що хтось очікує, сумує за тобою.
- Цілком погоджуюся.
- Тоді візьміть, - Арсен дістав із внутрішньої кишені біле потерте часом срібне колечко із зовнішнім написом «Спаси і збережи», простягнув Майї. – Колечко церковне, а я не релігійна людина, однак це єдина пам’ять, що залишилася від моєї матері, яку я давно втратив. То даю його вам зі сподіванням, що саме ви мене чекатимете і коли повернуся ми станемо подружжям.
Майя спокійно взяла колечко, зовні не виказуючи ніяких емоцій, хоча у даний момент перебуала у повній прострації, діяла наче в тумані, наділа на безіменний палець правиці. Сама зняла з кисті феньку і пов’язала на правиці Арсена.
У цю мить звідкись із натовпу гучно заграла пісня «Дощ змиє всі сліди». (пісня Klavdia Petrivna).
- Розумію, усе швидкоплинно, але конструкція життя складається саме із таких пазлів, - замислено мовив Арсен, не зводячи погляду із нареченої.
Він поцілував її руку з колечком:
- Я неодмінно повернуся, раз ви чекаєте на мене. Я тепер можу хизуватися перед бойовими побратимами, що у мене є наречена.
Арсен зник у натовпі, а Майя стояла у вируючих емоціях, намагаючись зосередитися і оцінити ситуацію.
Що це було? Чийсь недолугий пранк? Але згадавши його очі у яких окрім відвертості, холоду читалися ще рішучість, наївність і навіть любов. Ці поєднання підтверджували один незаперечний факт – за півхвилини вона стала нареченою.
***
Арсен сидів у стандартному військовому кабінеті ще совєцьких часів. За товстим старезним столом сидів по один бік капітан Коцур, по другий Арсен. У Коцура на шевроні позивний «Цикорій», який вивчав справу Арсена.
«За останні п’ять років стільки всього змінилося, - думав Арсен. – А тут ще совкові меблі, навіть навчальні плакати тих часів. Чому тут час зупинився?».
- Це тому, що усе тимчасове, - ніби вгадав думки Арсена Коцур. – Вже збудовані нові корпуси, а ці приміщення підуть під склад. То ви як, сюди за покликом серця, чи через тенета ТЦК ускочили?
- Сам. Із Франції приїхав.
- Родина є?
- Донедавна бабуся була, та позаторік поховав.
Коцур журливо покивав головою.
- А особисте? Жінка чи дівчина?
- Тепер вже є.
- Як це тепер?
- Три з половиною години тому познайомився, саме на виїзді із бази збору.
- І відразу твоєю дівчиною стала?
- Ми дали один одному обітницю, - Арсен показав на кисті феньку.
- Що ж, молодці, - Коцур почувався трохи спантеличеним, тепер намагався розгледіти чи не глузує із нього призовних. – І як же її ім’я?
- От, цього не встиг спитати. Як і вона не знає. Просто кохання між нами настільки швидко вигулькнуло, що не до цього було.
- Гарна історія, - Коцур узявся гортати сторінки особистої справи призовника, намагаючись пригадати чи бачив довідку від психіатра. – Якщо надумаєте цю історію продати кінематографістам, то сексу у ній бракує. Добре, то ваші особисті таргани. Який собі візьмете позивний?
Арсен смикнув плечами і зробив гримасу.
- Маєте яке вуличне прізвисько? Як пацани на районі називали?
- Арсен Герейра.
- Гм… - Коцур замислився, уважно вдивляючись в Арсена і примружив око, оцінюючи його. – Добре, будете «Шелбі».
- Чому? – поцікавився Арсен.
- Бачили серіал «Гострі козирки»? (“Peaky Blinders»? – британський серіал 2013 р.) Ви дуже на головного персонажа Томі Шелбі схожий. Такий же нерухомий моторошний погляд. Я ось навпроти сиджу і мені страшно. А ще враження, що ви ніколи не посміхаєтеся. Які корисні навички маєте? Може військову спеціальність?
- За фахом я художник-дизайнер, спеціальність здобув у Парижі.
- Дуже вчасний навичок для нашого центру. Сьогодні на складі візьмете дві банки фарби і пофарбуєте паркан. А може ви на шефа-повара вивчилися? Яку мішленівську зірочку здобули?
- А цей навичок передбачає, я так розумію, чистку півтони картоплі. Я оцінив ваше почуття гумору, - без емоційно мовив Арсен. – Мені дуже смішно.
- А навіть не посміхнулися. Ну, то й грець із ним, - махнув Коцур. – Вже зрозуміло, що ви людина складна. Впевнений що станете знахідкою для психолога.
***
Арсен зайшов до кабінету психолога. На відміну від коцурівського, тут, незважаючи на утлість, не було відчуття близького апокаліпсису. На підвіконні рясно стояли горщики із квітами, вони ж висять на стінах, які обклеєні блакитними шпалерами. По всьому кабінеті репродукції відомих авангардистів, сюрреалістів, кубістів.
Психологиня – молода дівчина років 28-ми, худорлява брюнетка в окулярах. На нагрудному погоні відзнака старшого лейтенанта, а на бейджику ім’я – Марта.
Вона знаком запросила Арсена сісти навпроти.
Марта, перед тим, як відкрити його досьє, ковзнула по Арсену поглядом. Він же на неї так і не глянув, сів на половинку стільця, наче старанний учень початкових класів, випрямив спину, поклавши долоні на коліна і почав задумливо дивитися у вікно.
- Ви пишете вірші? – спитала Марта замість того, щоби привітатися.
- Ні, - твердо відповів Арсен. – Навіть не читаю.
- А як взагалі ставитеся до поезії?
- До поезії ніяк. Я ж відповів, що не читаю. А от до тих, хто створює її з повагою.
- Чому?
- За вміння лаконічно заримувати певну текстову конструкцію. Гадаю такі люди безцінні в царині шифрування і дешифрування. Я б їх прямо тут виявляв би і вербував. Сподіваюся ви саме для цього мені задаєте подібні питання.
- Ми не представилися, - наче оговталася психологиня. – Моє ім’я…
- Марта, - перебив Арсен постукуючи себе над грудями, вказуючи на місце де у Марти бейджик. – Про мене ви вже прочитали. Можете мене називати «Шелбі», так буде правильно. Мирське ім’я я залишив поза військом.
- Бачу, ви доброволець. Мешкали у мирній Європі. Можете розказати про мотивації?
- Мотивації дуже пафосні. Щоб мені банальщину не озвучувати, зафіксуйте що забажаєте.
Марта за цю коротку бесіду так і не визначилася, що це: вираз агресії, може він глузує, чи взагалі залицяється. Цей «Шелбі» висловлюється так монотонно, що неможливо розпізнати емоції. Мова тіла теж мовчить. Він так і не змінив позу, як сидів у поставі щклдяра-відмінника, так і не змінив її.
- Можливо ваша історія здалася б мені оригінальною, - парирувала Марта.
- Мій архетип, або пізнання несвідомого, самобутністю не відзначається, так, я підпав впливу над індивідуальним поривам, які не зовсім узгоджуються із моїми внутрішніми псевдо теологічними переконаннями, що не можна причинити смерті собі подібному.
- Бачу, ви вивчали Юнга.
- Гучно сказано – «вивчав». Просто випадково підчитав дещо.
- Не зрозуміло, як це «підчитав»?
- До приятеля якось зайшов і треба було почекати його в прихожій. А там же на шафці для взуття лежала стара пошарпана книжка, вона у них трюмо підпирала. Я й прочитав з десяток сторінок. Це і був Юнг.
- І вас не зачепило? Невже не було потім бажання детальніше ознайомитися.
- Потім нагоди не трапилося. Як така буде, то неодмінно, ще щось прочитаю.
- Я мала на увазі бібліотеку. У подібних закладах можна багато чого знайти.
- Не ходжу по таких місцях, - різко відповів Арсен, і хоч прозвучало без емоцій, але Марті здалося, що про бібліотеку він говорить ніби про публічний дім.
- Давайте, пройдемо деякі тести. Ви ж не проти?
Арсен нічого не відповів лише на знак згоди ледь схилив голову і опустив вії.
- Уявіть ситуацію, вимкнувся інтернет на невизначений час. Настільки б ви почувалися некомфортно? Можливо це викликало б у вас панічну атаку?
- Мені не проблемно змоделювати подібну ситуацію, хоча моя робота не має прив’язки до «павутини».
- А як щодо електроенергії, - не вгамовувалася психологиня. – Чи маєте якусь межу у її відсутності?
- Я так розумію ви намагаєтеся змоделювати складну апокаліптичну ситуацію? Однозначної відповіді не очікуйте. Скоріш за все на мою фантазію. Якби я повівся? Хер його знає як.
- Щоб ви взяли з собою у човен із трьох речей: карта, компас, рибацькі снасті, радіомаяк, стакан, окуляри, поліетиленову скатертину.
- Ви знову намагаєтеся приклеїти апокаліпсис. Але я знаю що це завдання на логіку. Якось доводилося розбирати приватний будинок і я наткнувся на відповідні тести. У цьому тесті питання щоб зловити на неуважності. Відкрите море, що можна взяти, тільки найнеобхідніші речі карту, компас та радіомаяк. Однак на ділі це непотріб: карти і компас це безглуздя без навігаційних систем, радіомаяк без підживлення туди ж – на смітник. Поліетиленова скатертина для збору води, рибацькі приналежності для здобудку їжі, а окуляри – щоб розпалити багаття, вірогідно із сміття якого багато в морі.
Психологиня була дещо збентежена, але стримала емоції, бо викладачі попереджали про те, що піддослідні виявляться теж досвідченими.
- Ви намагаєтеся підвести до питання інформаційного, сенсорного та інтелектуального голоду, - Арсен увійшов в раж, що траплялося мало. – Знаєте, у сектах саєнтологів майбутніх адептів навмисне вводять у ці стани цих голодів. Потім цими людьми легше керувати. Під час сенсорного та голосових голодів трапляються галюцинації, їх вчасно підмінюють необхідною інформацією. До речі, робота психологів.
- Бажаєте надалі працювати із психологом? – строго спитала Марта.
- Хіба я маю вибір?
У Марти цієї миті виникла ідея написати наукову роботу і об’єктом дослідження має стати Арсен.
***
Підрозділ, до якого зачислений Арсен, вранці займався теоретичним ознайомленням зі стрілецькою зброєю. Вісім столів із зразками стояли у сосновому лісі, неподалік стрільбища, звідки лунали постріли, там практично займалися інші підрозділи.
Арсен вивчав кулемет, хоча по його рухах, як він вправлявся з деталями, видно, що насправді згадував, як влаштований скоростріл Калашникова.
- Ловко ти із залізяччям вправляєшся, - зазначив Циган, який на сусідньому столі за схемою намагався розібрати американську гвинтівку М-16. – Небісь в армійці надрочився.
- Там, - погодився Арсен. – Я був призваний до інженерних військ, але доріг так і не довелося побудувати. Постійно на полкових і штабних змаганнях наче мавпочка розбирав-збирав автомат із зав’язаними очима, був чемпіоном, ніхто так і не зміг мене на швидкість обійти.
Циган вдивився у шеврон Арсена.
- Значить, Шелбі. Позивний сам обрав? – Циган на мить про щось замислився, щось його зацікавило більше ніж історія про позивний. – На штабних змаганнях? Ти при штабі служив?
- Писарем призначили через лепський почерк. А «Шелбі» Цикорій нарік. Якогось актора чи персонажа нагадую, деталей не зрозумів.
- Це точно, у мене в голові когось ти мені нагадуєш. Треба у Цикорія спитати кого саме, бо мучатимуся доки не згадається. У тебе ж буває таке, якась елементарщина застрягне в думках, згадати не можеш і хоч стріляйся не пригадаєш?
- Я чув, що в арсеналі є «дегтярі». Не знаєш у кого спитати?
Циган на мить спантеличився, бо очікував отримати іншу відповідь, та через не суттєве запитання, швидко переключився.
- Нахріна тобі та археологія? Ти б ще про піщаль чи карамультук згадав.
- Цікаво просто. Ролики бачив, що на фронті і такі трапляються. А я про цей агрегат якось бачив старий плакат у бомбосховищі.
- У начальника полігону поспитай може щось підкаже. Є така товстезна московська книжка там детально про стрілецьку зброю. Не читав?
- Не траплялася така… Останнім часом тільки рекламні буклети потрапляли на очі.
- Чому буклети? Навіщо буклети?
- Я читаю виключно те, що дає мені Всесвіт, - побачивши на обличчі Цигана незрозумілість, Арсен пояснив: - Мій принцип читати тільки те, що випадком трапиться під руку. Це може бути що завгодно: рекламний проспект, релігійний буклет, медичний довідник, посібник для агронома. Тобто, читаю тільки те, що посилає Всесвіт, бо вірю у те, що мені трапляється те, що найближчим часом стане в нагоді.
- То виходить щось художнє не читаєш?
- Я не завжди був ідейним. Колись читав.
- Ну ти монстр. Я колись захоплювався детективами. У теперішньому ритмі життя доки нічого не читається. Якщо Бог дасть омріяну життєву ситуацію, бажаю років на три десь у домашніх умовах залягти перед тєліком і, як говориться, плювати у стелю.
(далі буде)
