Батьки у довгостроковому відрядженні, а я живу один у батьківській квартирі, бо вступив до інституту. 23 лютого* – день радянської армії, який тоді було заведено відзначати як день чоловіків. На заняттях домовилися – де і коли будемо відзначати, хто що купує. Увечері прибігаю в гуртожиток, а там окрім наших хлопців зграйка дівчат-хімічок. У них у групі в середньому по три-чотири хлопці, а в нас дівчат ще менше.
За столом виникла тема – чи буде ввечері по телебаченню урочистий концерт? У нас в групі кожний п’ятий відслужив у армії та ще й дехто учасник подій в Чехословаччині . Вся увага на них. І тут я відчуваю, що настав момент привернути увагу до себе і вставити свої п’ять копійок:
- Та що там дивитися?! На початку оперні арії виконають невідомі народні артисти, в середині естрадні номери, а наприкінці величезний зведений хор в супроводі симфонічного оркестру виконає «Слава партії, хвала». Краще розповім веселу бувальщину, яка трапилася нещодавно зі мною. Блукав якось містом і опинився біля Палацу спорту. А там на рекламному щиті афіша: «Хор і оркестр під керуванням Джеймса Ласта». Я ще подумав який дурень буде цілий концерт слухати хор, і де набереться стільки дурнів, щоб заповнити палац спорту та ще й не один день. Заради сміху запитав у касі чи є ще квитки. «Трошки є» - відповідає касирка. На другий день Микола, який побував на цьому концерті, з палаючими очима розповідав, що і як там відбувалося. Виявилося, що цей оркестр виконував найкращі популярні мелодії з усього світу в гарній оркестровій обробці. Мелодії були такі запальні, що люди танцювали в проходах. Відразу після занять кидаюсь до кас, а там відповідають по-французьки: «Вже нема».
- А що ж тут смішного? – обурилася одна з дівчат, – тут плакати треба!
- А це ж чому? – вже обурююсь я.
- Та тому, що студент столичного вузу, а темний, як колгоспна земля.
- Чому це я темний? Просто не люблю оперу, а тим більше хор.
- Як можна любити чи не любити те, чого не знаєш?
- Чому це я не знаю?
- Ти хоча б одну оперу в театрі слухав?
Аргумент як то кажуть невідпорний. Я задумався, але ж не можна допустити, щоб у суперечці перемогла дівчина:
- Ти думаєш, що якщо я в театрі послухаю оперу, то зміню свою думку?
- Впевнена!
- Давай поспорим. Я йду в театр на оперу, і якщо мені не сподобається – ти потім купляєш квитки на два естрадних концерти.
- Так ти ж можеш і збрехати, мовляв ходив і не сподобалося.
- Так пішли разом.
- Згодна! Тільки якщо сподобається, ти потім купляєш квитки на два класичних концерти.
Досить скоро забув про це парі, але мені нагадав про нього мій однокурсник:
- Неля сказала, щоб ти купив квитки на «Ріголетто», бажано не в партер.
- Яка Неля?
- Ну та, з якою ти уклав парі!
- Тю, а я навіть ім’я її не взнав.
Найперше мене вразила сама атмосфера театру. Люди одягнуті по іншому і поводилися зовсім не так, як на великих естрадних концертах. Все було статечно та урочисто. Квитки я купив найдорожчі із тих, що не в партері. В ложі опинилися тільки ми вдвох. Неля зсунула стільці поближче і стала пояснювати, що відбувається на сцені. Говорила так, неначе тримала іспит перед вимогливим викладачем. Я ще подумав – чому ж вона так хвилюється? Невже для неї так важливо виграти це парі? Поступово дійство на сцені захопило мене і я перестав про це думати.
Йшли від метро до гуртожитку через парк. Сніг давно вже зійшов, але асфальт все-одно мокрий. Де-не-де зеленіла трава, та дерева в темряві стояли ще сірі. Я ще під враженням побаченого і почутого, від похмурого вигляду парку був не в гуморі, а от дівчина, мабуть уже відчула весну, була грайливою. Я крадькома поглядав на годинника і думав, що якщо ми будемо рухатися таким вибриком, то я спізнюся на останню електричку в метро. Неля пішла по бордюру, похитнулася і я інстинктивно, щоб вона не впала, схопив її за плечі. Крізь благеньке пальто відчув, як вона вся тремтить.
- Та ти ж змерзла! Пішли швидше.
Дівчина зиркнула на мене так, наче я плюнув їй у борщ і пішла швидко й рішуче. Я ледве встигав за нею. Назад до метро майже біг, але на останню електричку таки встиг. Наступні рази, після балету та концерту симфонічного оркестру ми проходили через парк без пригод і я спокійно встигав на останню електричку.
Травень. В садах і парках «сміються плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», а ми пішли в філармонію на камерний концерт Мусліма Магомаєва** .
На сцені рояль і журнальний столик. Артист інколи сідав за рояль, співав, та більшість часу проводив за журнальним столиком і розповідав. Мені запали в душу його слова про співаків та пісні: «Деякі співаки за допомогою пісні показують красу свого голосу, інші за допомогою голосу показують красу пісні». Я згадав оперу. Там співали славетні українські співаки Анатолій Солов’яненко та Дмитро Гнатюк. Я з задоволенням слухав неймовірний тенор Солов’яненка, а ось коли співав Гнатюк… Його голос заповнював весь зал, заповзав в душу, творив дива. А коли він співав разом із вмираючою донькою, я захлюпав носом. А що творив своїм голосом Магомаєв! Я купив квитки такі, що мені довелося сидіти за колоною. Коли співак перебував за журнальним столиком, його було добре видно. А от коли він пересідав за рояль, то мені доводилося нахилятися впритул до дівчини. Вона слухала, затамувавши подих. По тому, як на тонкій шиї пульсувала жилка, я розумів – як колотиться її серце. Здавалося, що ще трошки і вона зомліє. Я ще думав, якщо це станеться, то чи вистачить в мене сили винести її на свіже повітря. Вона хоч і тендітна, та все ж не маленька дитина.
А ще співак відповідав на запитання. Записки із запитаннями йшли нескінченним потоком. Виступ затягнувся.
- Ти ж не встигнеш назад на останню електричку, може поїхали до тебе – несміливо запропонувала Неля на платформі метро.
Я оторопів. Оце так пропозиція! Неля ж знала, що я живу один в батьківській хаті. І ось тепер пропонує піти до мене, знаючи, що крім нас там більше нікого не буде. І що далі? Юнацький максималізм: «якщо красти – то мільйон, якщо кохати – то королеву». А тут явно не королева, дівчина як дівчина, нічого особливого.
- Якось доберуся. Поїхали до гуртожитку.
На останню електричку таки не встиг. Ніч казкова, ловити таксі не хотілося. Під спів солов’їв, пішов додому пішки через усе місто. Прийшов разом з першими променями сонця. Нелю після того більше не бачив.
* В 1968 році радянські війська подавили «Празьку весну» - рух лібералізації в Чехословаччині.
**Найпопулярніший оперний та естрадний співак того часу.
