ІІІ
Поштові марки, улюблену дитячу забаву, юні Корнієнки забули назавжди, як тільки в домі з’явився фотографічний апарат. Іван Семенович виписав його з каталогу для себе, але так і не знайшов часу ознайомитись з його конструкцією. То ж передав устрій Андрію та Антону, і тепер неділями уся родина збиралася навколо маленького столу у темній комірці й слідкувала за дивом проявлення знайомих облич, домашніх тварин, вуличних собак, метеликів та усілякої дрібноти. Процесом керувала Зоя Іванівна, до якої тулилися малюки, що витягали шиї та висолоплювали язички, аби краще бачити дійство.
Інтерес до фотографічного дива не виявила лише Олена, яка увесь вільний від побачень час присвячувала своїй пристрасті – філателії. До величенької зібраної дітьми колекції Іван Семенович підкидав марки, які надходили з листування та приносили йому підлеглі та орендарі. Часто разом з дочкою ходили на пошту або в спеціальний магазин купувати нові екземпляри, а потім довго розглядали їх з лупою й обережно приклеювали тоненькими паперовими смужками до сторінок великих альбомів у грубих шкіряних обкладинках.
Якось у поштовому відділенні Олена побачила, як її рудий сусіда отримав посилку із-за кордону. Він нетерпляче зірвав товстий жовтий папір і став жадібно розглядати великий альбом. Олена заглянула йому через плече і мало не закричала від здивування: хлопець тримав у руках філателістичний каталог Цумштейна. Кілька днів тому батько розповів їй, що у Швейцарії випустили альбом, в якому зібрані усі європейські марки. І ось вона його бачить – в чужих руках.
Довго думала, як звернутися до сусіда, адже вони й досі не були знайомі. Але, зустрівши його по-дитячому радісний погляд, вирішила просто попросити його показати їй каталог.
—Слухай, це в тебе справжній Цумштейн?
—Так! Батько виписав для мене з Берна. Хочеш подивитися? – з готовністю простягнув хлопець бажаний альбом.
—Та чому б і не подивитися заради інтересу – кволо промовила Олена і знехотя взяла каталог до рук. — А що, ти давно марки збираєш? І багато в тебе?
—Не дуже багато, вісім клясерів. Батько збирав колись, та нині мені віддав, бо у нього часу нема, він професор, з роботи пізно повертається, та ще й до лекцій треба готуватися.
—Чого, чого вісім? – й без того опуклі очі Олени зовсім вилізли з орбіт.
—Клясерів. Це такі альбоми із спеціальними кишеньками. Марки не треба до них приклеювати.
—Покажеш?
—Та чому б ні. Заходь до нас. У мене ще грамофонні платівки є! І Крушельницька, і Карузо. І Патті! А ще в мене є автограф Мишуги. Він мені руку потиснув після концерту! Отакий здоровезний дядько! – сяючи від щастя торохкотів хлопець.
Слово по слову, молоді люди зазнайомились і виявили, що їм є про що порозмовляти. Нові приятелі проговорили, перебиваючи одне одного, кілька годин, і домовились, що в неділю Олена завітає до дому Володимира оглянути його колекції. Уперше в плеканої панянки з’явився друг, якого вона могла слухати нескінченно.
Все змінилося в житті Олени Корнієнко. Тепер вона проводила свої вечори так: спочатку, як і повелося, гуляла, тримаючи під руки двох своїх давніх кавалерів. Потім церемонно прощалася з ними, і тоді з тіні дерев виходив Володимир. Вони сідали на лаву на безлюдній алеї, й говорили про все на світі аж до темряви.
