«Що ти шукаєш? Того, що ти шукаєш, нема ні на цій горі, ні в тому селищі. Ходімо зі мною. Ходімо зі мною. Чому ти вагаєшся? Бережи себе…»
Рюноске Акутаґава, «Сусаноо»
Ніщо повне нічого
Перша мить спокою обернулась відбитком його останньої миті.
Тиск. Нероздільна вага.
Зародок руху породжує пітьму тієї сторони. Поділ породжує поділи.
Відтинки смаків, звуків, запахів, обрисів, барв…
Найглибша темрява ледве загорнута в нетривку сутність та оманливо спрямована в далечінь.
Виринути й зануритися.
Лязкаючий шепіт новопосталої границі й тепло-темна круговерть під нею. Темно-крижана — над.
Незворотність стає обмеженістю. Обмеженість займає певне місце.
Хвилі.
Легше за воду і важче за бурю.
Скільки їх, скільки їх!?
(Несуть, підхоплюють, скидають)
Краще піддатися, а ще краще, занурившись на тиху глибину, зникнути.
(Скільки їх!)
Великі й темні, роз'ятрені вітром, зашмагані дощем.
Безліч...
Линути у безкрайності — все одно, що відкинути рух. Буря перед очима, а за спиною — вже не розгледіти. Дві сторони — прочутого й невідомого — зумовлюють дещо третє. Зупинитися, коли все навкруги вирує, значить ствердити це.
Океан постає із темряви. Штормовий хмарний присмерк. Несталий шум вітру й хвиль і гірко-солоний, вогкий запах, що його поки не відділити від бризок, смаку й дотику.
Та кінчики пальців вже торкнулися в'язкого, повного води піску. Долоні втягує, а спина знаходить текучу піщинками опору.
Хвилі, тільки-но запаморочливі, раз у раз накочують слабшими. Плин збурених течією піщинок поступово стає під руками незначним і скоро невідчутним. Кріпне холод повітря. Краплі й бризки дрібнішають, допоки дощ, а за ним і запашна гірко-солона мряка не гамуються зовсім.
Попереду тільки присмерк. Хиткий супокій за спиною. Нехай будь-яке відчуття зникне тепер у піску. Нехай темрява вирветься з-під ребер і, невагома, розвіється в повітрі. Нехай крихта суходолу стане замість хвиль гамівним прихистком, мертвим у самому джерелі думок.
Хвилі вже відступили. Між тепло-темним вмістилищем океану та небесним його темно-холодним відбитком — тонка біла стрічка.
***
Темрява обернулась вразливою прозорістю. Небо ясне, однак поверхня ледь вгамованих вод поки ще темна.
Два вогняних птахи тримаються на ній серед далей. Великі й граційні, з витонченими шиями та довгим багряно-золотим пір'ям.
Ще один птах випливає з-поза обрію. Перших два б'ю крильми та перетворюються на морських дів. Юних, жвавих, світлосяйних. Птах продовжує линути. Діви весело кружляють навколо нього, беручись час від часу за руки і ледь-ледь торкаючись покірливих хвиль. Птах підпливає близько. Тепер це царівна. Вона дивиться вперед і зводить руки. Корона мушель у розплетеному волоссі. Царівна висока і струнка, вбрана у ясні шати нареченої. Сутність її — світло. Шкіра її — полум'я. Думка її — сонце.
***
Сонце вгорі. Океан синій і позбавлений блискоту. Пісок яскравий, сипучий, сухий. Те, що не так давно воліло цілком поєднатися з ним, тепер стверджує свою окремість і прагне підвестися. Повітря прозоре, але добре відчутне. Треба не втрачати пильності, аби дихати рівно та тамувати спокій, ставши тепер відмінним від вод.
Образ царівни просочує новизну існування, як світло — повітря.
Проте не змушує, не призводить.
Відчуття захоплює та відступає. Плавкий спогад і невідповідність. Однак знання самої думки вже народилося. Хвилі раз у раз підштовхують на берег волокнистий плід.
Весь піщаний острівець можна виміряти, на перший погляд, кількома кроками. Перебувати на ньому — майже те саме, що не покидати плескоту хвиль. Це заспокоює та вдовольняє.
З плоду струменять зелені паростки. Чіпляються за пісок і потроху підтягують плід на сушу. Маленька пальма вистрілює розлогим листям.
***
Миті та ночі. Миті та дні. Неподільні, однакові. Міцна, кільчаста й немов надто тонка для своєї висоти пальма підтримує тіло в непорушності. Вкорінений непорушністю острівець має тепер чіткі межі. Погляд занурений в океан і океан занурений у погляд. Час наче кліпання ока. Нічого не було. Нічого немає. Нічого не буде.
Нова буря суне з-над тихої далечі. День темнішає. Вітер робиться пружним, мов товща неба, що його породила. Листя рвучко шурхотить. Рух за рухом. Хмарне видиво клекоче із гонором молодого божества. Наближення темної його границі змушує миті ставати відмінними. Виникнувши з їхньої відмінності, очікування вкорочує спокій.
Незбагненні, далекі й поодинокі. Вони пливуть, сховані за гребенями хвиль. Спочатку їх важко розгледіти, та незабаром вони вже повсюди.
Хвилі перекочують через острівець. Вітер плавно, проте із натугою розгойдує пальму. Всюди серед хвиль видніється по непевній кінцівці чи по великому подвійному оку. Повз острівець минають видовжені й жовто-сірі тіла. Перше з них незабаром винесе на пісок. Час між певністю і подією не вартий поки нічого.
Зм'якле, воно виборсується з мілководдя. Плазує незграбно, але стрімко, підтягуючи себе довгими гнучкими мацаками. Більше дюжини їх росте з-під гладенької, безкостої, однак міцної голови-тулуба. Шкіра на ній багряніє. Наливаються переливчастим кольором темно-сині й пурпурові кільця.
Різкий чіпкий рух, що ним мацаки охоплюють пальму. чорний загострений дзьобище з'являється в суцвітті променистих кінцівок. Ссальця гострих гачків. Гіркавий запах нутрощів. Він надто неприємний і безхитрісний, аби віщувати позбавлення, аби повернути спокою єдність.
Стримати.
Вивернути.
Розірвати зсередини, встромивши руки в холодну драглисту плоть.
Буря води й неба втрачає відтепер владу першості, поступаючись нагальному.
Чудовиськ вже не злічити.
Хвилі й дощові потоки зносять в океан гірку зелену кров. Пісок перетворився на ковзке пахтливе багно і не вбирає більше жодної краплі. Смерть одних приваблює наступних. Смерть провокує смерті.
Темрява бурі. Темрява плоті.
Дзьоби, жовна та щелепи. Набряклі ссальця, плавці з отруєними шипами та зазубрені перерозвинені клешні. Товсті тіла й тіла прогонисті, роздуті й сплюснуті, барвисті й прозорі. Мертві очі вкриті бляклою плівкою. Піску вже нема. Тільки скуйовджена верхівка пальми вказує на центр острова.
Але й така реальність прагне до рівноваги. Праця тіла поступово робиться непомітною. Рух немов розчинення.
Зі світлом в далечині буря досягає кінця.
Останні, вони зісковзують геть по слизькій плоті. Чиста поверхня вод. Хвилі дрібні й нетерплячі. Океан просвітлів. Відбиває сталість сірих напівсутінок.
Доторк спини до стовбура обертається в ньому легеньким коливанням. З верхівки пальми сиплються достиглі зелено-жовті плоди. Вони відскакують від тіл і вільно котяться всюди навколо. Один тріскає й лежить неподалік. Розділення його потребує слабкого натиску. І лишень втамувавши викликану просоленою гіркотою спрагу — сон.
***
Риф колючий і нерівний. Строкаті рибки тікають з-під ніг. Вирують. Кишать. Ховаються між м'якими білими та жовтогарячими коралами. Вода прозора, мов сонячне світло. Серед вигону зірок переступають з голки на голку фіолетові їжаки. Обабіч причаїлися зарослими черепашками устриці. Знаходячи, їх доводиться або одразу відкривати й проковтувати, або жбурляти ген на самий берег.
У рифі безліч нір. Їхні мешканці непривітні, слизькі, кусючі й отруйні, проте не можуть завдати навіть слабкого болю. Закріплений навколо шиї прутик ледь вмістив упійманих і нанизаних на нього риб.
Плескіт. Блискучий косяк вистрибує, прагнучи відірватись від дивної хвилі. За мить безпорадно й налякано тріпоче навкруг — хапай скільки встигнеш. Білі й гострозубі щелепи у воді. Мисливець.
Вчепившись у хвіст із довгим плавцем, щосили крутнувшись, закинути, мов ту устрицю, на самий пісок узбережжя. Тепер впольованого досить.
Острів став надто великим, аби осягнути його з рифу одним поглядом. Густі, тінисті нетрі. Суцільне сплетіння трави й чагарнику, дерев і ліан.
Звична чистота узбережжя притлумлює хаос барвистого рифу. Довга й розмірена трапеза врівноважує.
Жіноча постать виникає на піску, мов приплив хвилі.
— Прийми мою шану та вислухай.
Біля рифу чекає колісниця. Дві велетенські, кольору індиго риби-вітрильники ледь погойдують у воді сріблястими хвостами. Корона чудернацьких мушель відливає зсередини біло-блакитним перламутром. Дорогоцінні шати коралів, перлин та золота. Цариця підводного краю, владарка багатих течій та життєдайних вод.
— Скоро моїй коханій донці, світлосяйній царівні, належатиме стати до шлюбу. Минув для неї час дитячих забавок і наївних утіх. За сонце яснішою стала її краса, за ніч таємничішою — мудрість. Мине ще час, і стрімка скеля здійметься над океаном. Царівна зійде на неї і чекатиме там нареченого. Безліч парубків, що не спиняють над безоднями герцю, воліло б побратися зі своєю царівною, та ні один не наважиться. Бо прилине до скелі Безіменний. І хто б з моїх підданих не виступив проти нього, жодному не встояти, хай би на чолі свого війська був то сам підводний володар. Бо як меншому не подужати більше, так частині не перевершити ціле.
Стулки устриці напрочуд міцно зчеплені, та все ж піддаються. Блищать на сонці сіруватим слизом, майже невідчутним на смак.
— Тільки ти стоїш від Безіменного по іншу сторону. Благаю, врятуй від нього мою дочку. За це чоловік не пожалкує й половини підводного царства. Переможи Безіменного, назви царівну своєю і отримаєш скарб, якого не судилося жодному моєму підданцю.
Загострена стулка зіскоблює з кістяка жадані залишки. Холодна, пружно-гіркувата акуляча плоть.
— Коли ж виступити проти Безіменного ти відмовишся, царівну візьме той, кому не відомий початок. Звівши її до небуття, він погубить і мене з володарем, і наших підданців, і наші володіння. І на що б ти з тих пір не посягав, все знаходитимеш мертвим.
Поглинати — майже те саме, що збудити всередині пітьму і облишити в пітьмі усе, що постало. Поглинати — майже те саме, що сповнюватись початкової єдності.
— Не картай дарма материнського серця.
Тепло відблисків на далеких хвилях. Висохлий на сонці акулячий кістяк.
— Повідай, що вирішив.
Супокій довгий та неподільний. Важкість на теплому піску.
— Будь же ти проклятий у своїй гордині.
***
Одним неподільним рухом гасне та сяє небо. Піщинка за піщинкою острів проростає в океан. На білому піску чорний велетенський камінь. Впадаючи в око, він непокоїть. Його не підняти, не обхопити, не перекинути. Спина налягає. Ноги впираються і, переступаючи, в'язнуть. Раз у раз. Напруження, що не призводить до легкості, вимушене зійти нанівець.
Зворотний бік острова яскравіє чистою, початковою простотою. Недоторканий чужинцем-каменем берег. Далекий і просторий океан. Те, що зосталося на іншій стороні, завжди слабке й несуттєве.
Чорний велетенський камінь виникає з-за межі дерев. Чорний велетенський камінь дістається середини берега. Чорний велетенський камінь затуляє океан непроглядною тінню. Не підняти, не обхопити, не зрушити. Не втекти.
Поверхня каменю гладка, але вкрита безліччю отворів. Від них пахтить свіжою тванню. Отвори досить великі як для долонь і стоп. Зверху на камені плаский зручний майданчик.
Новий виступ додається до його тіні.
Океан виглядає згори майже таким як і з берега...
Але камінь рухається. Хрускіт поламаних гілок, зім'ятих кущів, викорчуваних дерев. Велетень повільно повзе серед лісу. Чотири зморшкуваті, вкриті кам'яними щитками лапи-ноги. Голий, негнучкий хвіст. Сплюснута голова без шиї. Скам'янілий лоб. Однак всі кінцівки готові миттєво зникнути у панцері, тільки-но відчують небезпеку. Тварина грізна і невтомна, мов самий час.
Високі, змережані ліанами пальми затуляють будь-який проблиск океану, його суцільності. Навкруги тільки посічена мінливою тінню зелень.
Небеса. Легка, світла блакить, надто прозора й однорідна, аби сперечатись із могутністю вод. Однак супротив, який не призводить до спокою, незрівнянно марніший.
***
Кам'яний панцир і небо. Рух і прозоре небуття. Блакитна порожнеча закріплює початкову пітьму у матерії кісток. Стерті час і навколишнє. Ясність без повноти.
Запальна жвавість. Шалене дріботіння крилець породжує моторний подмух повітря. Тут і там, далі й ближче. Шкіру пронизує тонісінький дзьобик. Довгий, охочий до крові язичок нахабно хазяйнує всередині. Сповіщає болем про кожний свій виверт.
Черговий змах нічого не досягнув. Маленька зелененька пташечка занадто обачна, в'юнка та спритна, аби попастися. Гнати її марно. Рано чи пізно вона ховається в одній з порожнин кам'яного панцира.
Хащі сплетених гілок, улоговини між рядами каменів, вологе розкидисте листя. Острів достатньо великий, аби знаходити нові й нові схованки, але занадто малий, аби довго в них перебувати. Близький тріск раз у раз перериває споглядання. Невтомна, повільна й неповоротка. Велетенська чорна черепаха. Укуси ненажерливої колібрі даремні й болючі. Раз у раз, підчатована, птаха вислизає з рук і змушує тікати до іншого сховку.
Тиша та небесний супокій замулюються гидким очікуванням. Тріск і біль переростають небесну чистоту. Тріск і біль затьмарюють її сильніше за листя дерев. Те ж, що поза ними, знову й знову сповнюється їхнім відлунням. Час набуває нестерпної ваги. Втекти від утечі більше неможливо. Океан — тільки спалах блискучого кольору.
Піщана коса завертає тонке пасмо до бентежної сині вод. Набігаючи, хвилі пестять її віддалений краєчок. Розжарений пісок стає значно гарячішим, як покрити ним усе тіло.
***
Вогонь здіймається догори. Налиті силою м'язи. Схилені голови за зімкнутими плечима. Розчепірені пальці. Напружені стовбури ніг. Двоє борються.
Борців та полум'я вибито у колі щита. Окрім нього, ватаг держить гострий тризубець. Люди, мов лісові паростки, стали позаду близько один до одного. Ватаг вказує їм.
Тризубець увіткнуто в землю. Корчують. Орють. Сіють. Жнуть. Молотять. Товчуть. Місять. Випікають. Щит прибито під стріхою. Зводять доми, ладнають кошари, викопують колодязі, ставлять загорожі. Хліб, небо та кров. Врожай складено біля тризубця й постаті богині. Схований до могили щит. Курган зведений до місяця. Коромисла й жорна, сходи й вівтарі. Наступники в тіарах і обладунках. Мечі й сувої, плуги й колиски, колісниці й усипальниці...
Епізоди послідовно вишикувані на стіні кімнати. Дівчинка грає на килимку з маленькою черепашкою. Дівчинка складає замки з кубиків. Дівчинка малює. Розчісує волосся. Росте. Дорослішає. Спить.
Лискучо-пурпурова спіраль вміщує все життя дівчинки, продовжуючи її долю до свого нескінченного центру. На кінчику коси лежить велетенська мушля.
На відміну від черепахи, її вдається підчепити й відірвати від піску.
— Чекай-чекай-чекай! Коли хочеш позбутися черепахи й колібрі, то дай мені спокій і я дещо тобі розповім.
***
Врешті землю таки вдається почути. Прикладене вухо все чіткіше вловлює настирливе гудіння. Високі, вологі й густі нетрі лісу. Прихований серед них темний хід.
До печери злетілися смугасті, волохаті й опасисті господарі. Ніч покрила острів. Гудіння стало тишею.
Всередині пітьма.
Поснулі й приховані в пітьмі хазяї на мить скидаються вигадкою, а їхній дім — пусткою. Та шлях уже перетнуто. Не камінь, не земля й не коріння. Шматок акулячої щелепи легко заглиблюється у невидиму перепону. Ріже, ковзаючи. В'язка й духмяна рідина повільно витікає назовні.
Коротке дзижчання. Роботу доводиться квапити. Повторюється, починає рух десь під невидимою стелею. Руки спішно проникають у розріз і, тиснучи зсередини, виламують значний шмат слизької духмяної стінки.
Рідина затоплює підлогу, заважаючи втечі. Господарі прокинулися та безладно носяться навкруги. Моторошно гудять біля самих вух. Кидаються навздогін біля виходу.
Серед темряви й нетрів юрма бачить не краще за злодюжку, який її обікрав. Стук ударів і пронизливе дзижчання. Одна за одною бджоли натраплять на стовбури або застрягають у гілках. Проте більшість сліпо переслідує до рятівних вод океану.
***
Успіх додає сили, зацікавленості й квапності.
Палиця дзвінко свище, ледь-ледь не чіпляючи зелених пір'їн. Колібрі так і не знаходить миті для укусу й, заслабла, ховається в отворі черепашачого панцира.
Видобутий в темряві шматок бджолиного воску гарно нагрівся від сонця й піску. Так само щільний, але податливий, віск легко заліплює отвір, у який сховалася пташка. Проте далі справа марудніша.
Черепаха лежить неподалік високої пальми. Вона непорушна, однак їй неможливо зашкодити. Втягнувши кінцівки у панцир, тварина обернулась невразливою брилою.
День і ніч. Акулячий череп справно викидає з-під черепахи кучугури піску. Шмат загрозливої пилки-щелепи завжди напоготові. Пісок прагне осипатися назад, тож яму доводиться весь час робити ширшою. Робота відволікає чи не дужче за докучливу пташку. Робота — немов поступка прокляттю ображеної цариці, однак винагорода за неї варта заглиблення. Все проходить. Ніч і день.
Велетенська чорна черепаха внизу. Врешті-решт пісок починає її покривати і скоро лежить згори рівним, однаковим шаром.
Океан значно відступив. Висока пальма оточена відтепер джунглями. Купа важезних каменюк височіє для певності поряд.
Сумнів зник під товщею вільної насолоди. Першопосталий океан...
***
Тепло простоти, зручності та повернення. Тепла і темна ніч. Безтурботність. Приплив оновленої втіхи постає разом із вранішніми сутінками.
Неочікуваний. Гучний. Жахаючий.
Грім.
Небо хмарне, сіре. Тьмяний океан. Хвилі тихі, майже нечутні. Холодна й чужа темрява джунглів.
Дещо нестерпне неподалік, але неможливо побачити. Поруч і збоку, проте повсякчас в іншому місці. Нестала тінь відкинута страхітливим нічим.
Підступає у спокої. Захоплює у нерухомості.
Дрібний мінливий дощ. Біг лісом притлумлює жахіття. Від берега до берега. Жодної безпечної місцини. Навіть спроба зупинки стає джерелом нестерпного. Примушує знову до руху.
Води непроглядні, важкі. Риф, дно й сама товща поглинуті темрявою. Хвилі зросли та закручуються на вершечках у зеленаву піну. Суворі, виштовхують назад до берега.
Ліс. Темний. Сирий. Розсіяна тінню тривога. Дощ продовжує переривчасто накрапати. Квапна праця рук. Камені відкинуто. Землю, яка була нещодавно піском, розрито. Ані черепахи, ані панциру, ані знаку.
Блискавка.
Нещадно гучна і сліпуча.
Тремтіння кісток. Схованка ями та тіла.
Місце удару палає вогнем. Вогонь відштовхує та лякає, немов ще одна розпачлива границя.
Ані спокою, ані рятунку, ані розмаю, ані можливості. Неминучість.
Манівець піщаної коси стає шляхом, допоки не обривається у хвилях. Мушля занурена до вогкого піску. Товсті краплі на пурпуровому.
— Як це подолати?
— Зайди у вогонь, і воно вгамується.
— Я не чинитиму так. Я не втримаю.
— Тоді облиш і живи як тепер.
***
Проблиски полум'я майорять крізь ліани. Вогонь здіймається вище за рівень очей. Те, що за ним, приховано.
Гілки шепочуть. Листям мандрують краплі й струмочки. Ліс спонукає дітися геть.
На галявині між вогнищем і нетрями. Обертається перепоною. Прутка тінь. Нестримна сила.
Давить. Поступово перевершує супротив всіх м'язів. Підіймає і кидає об землю.
Чудовисько.
Дужче за решту буття. Тьмяне, як тьмяність дощу, землі та лісу. Волохате. М'язисте. Нездоланне. Знову кидає, ледь не розідравши на шмаття.
Край вогню зовсім поруч. Не лишається іншого рятунку, окрім увійти. Золотий тризубець сяє у полум'ї. Підхоплена зброя дає слабку надію захиститись.
Однак чудовисько вже розтануло серед кущів.
Дощ скінчився. Небо світло-сіре. Темна скеля здіймається навпроти піщаної коси. Висока й прямовиста. Маленький кошлатий дідок сидить попід пурпуровою мушлею. Прочищає вуха від піску.
— Нехай постале зникне у водах.
— Коли зброю піднято, майбутнього вже не відвернеш.
***
Кам'яний шлях неквапно підіймається з хвиль. Хвилі перекочують через нього дедалі рідше. Він поглинув косу й прямує до скелі. Достатній, аби побачити та зрозуміти.
Царівна зійшла. Чекає на верхівці у світлих шатах. Безіменний стереже її.
Білі щитки з райдужним відливом видовжуються за потилицею. Сліпучо біла, щільна луска зі шпичаками. Білий видовжений писок. Маленькі ніздрі над пащею. Білий двосторонній плавець на кінці хвоста. Кольорові очі, немов сповнені водночас двох рідин, що не здатні змішатися, — синьої та багряної. Коричневі перехрестя зіниць.
Змій. Величезний, більший за скелю. Оповившись, він майже поховав її у своїх кільцях. Витягує голову вперед.
Біг додає сили, ваги та різкості. Блискавка влучає у простягнутий золотий тризубець і відскакує змієві до писку. Тризубець запалюється вогнем.
***
Належне набуває втілення. Луску посічено тризубцем, попалено блискавицями, залито синьою та багряною кров'ю. Вбитий змій непорушно лежить серед хвиль.
Царівна, що постала у вогні й світлі, тепер ніжна й смуглява. Нести її — мов плекатися в долі й радості.
Узбережжя сягає за горизонт. Ліс подекуди рідшає. Змінюється на галявини й луки. Гірський кряж постає неподалік. Повноводі річки линуть у зарослих долинах.
У хвилі занурюється кам'яна путь. У хвилях губляться рештки переможеного змія. Океан охоплює острів точно так, як острів охоплює океан. Їхню рівність неможливо спростувати поглядом.
Земля. У священному гаю все готове до святкування. На весілля збираються високоповажні гості. Підводний володар і його владарка. Істоти та піддані. Діви й парубки.
Кожен підносить весільний дар.
Сон до дійсності. Правду до вигадки. Розум до нерозважливості. Спрагу до вдоволення. Горе до радості. Страх до впевненості. Смерть до народження. Рух до спокою.
Щит до тризубця.
В небесах засяяли найперші зірки.
Після святкування молодята подалися до гір. Там чоловік убив страшного тигра-людожера, а його жінка врятувала поневолених у тигрячому лігві людей, що стали їм за перший народ. Коли люди розчистили землю й облаштувались, царівна відкрила їм таємницю народження та землеробства. Люди розмножилися, і їхні діти почали жити по різних краях. Там вони пізнали нових богів і володарів…
…В 1949 році нової ери владу над континентальним Китаєм захопила Комуністична партія. В 1958-1960 роках вона проводила політику "Великого стрибка", що полягала зокрема в колективізації й примусовій індустріалізації та призвела до масштабного голоду та втрати близько третини ВВП. В 1966 Комуністична партія розпочала боротьбу з ревізіонізмом під назвою "Велика пролетарська культурна революція". За наступні десять років внаслідок діяльності Комуністичної партії та її прибічників було знищено незліченну кількість культурних пам'яток, а також вбито, пограбовано, зґвалтовано та відправлено до концтаборів десятки мільйонів китайців. В 1978 після смерті Мао та деяких політичних перипетій владу над партією здобули «міцні старигані», на чолі з Ден Сяопіном. Населенню та великим іноземним компаніям( а згодом і місцевим напівдержавним) були поступово надані обмежені економічні свободи. Наступні чотири декади перетворили континентальний Китай на майстерню всього світу.
Вантажник Чен народився у 1983 році в місті Мяньяні, що в провінції Сичуань. Відучившись у місцевій школі, він чотири роки служив у прикордонних військах. Після демобілізації працював на заводі електроприладів. Чен змалку полюбляв маотай, китайські шахи та бої цвіркунів. Серед колег був відомий товстими руками, що пахтіли ферментованою квасолею. Саме ними він завантажив у залізничний вагон коробку з планшетом, за допомогою якого було написано оригінальну версію цього оповідання.
А оскільки ти, ймовірно, читаєш його онлайн, то подякуй за це Houdini, TCP/IP і в будь-якому разі Готфріду Вільгельму Лейбніцу, що він описав двійкову систему числення, коли отримав від знайомих єзуїтів примірник Ї цзіну або Книги Змін. Однак, швидше за все, ти проминула цей текст похапцем, проігнорувавши від десяти до дев'яноста відсотків його речень, себто від трьохсот сімдесяти до трьох тисяч трьохсот сімдесяти слів, або ж, навпаки, пройшлася ним уважно і не випустила жодної крапки з кожної триєдиної трикрапки, або ж прочитала деякі речення по кілька разів, так і не вловивши їхнього змісту, або ж, почавши за правилами, себто із першої частини, продовжила прямо тут. Тому зараз ти, певно, вважаєш мене за пришелепуватого графомана, чи просто терпляче нудишся, діставшись довгоочікуваного кінця, чи, можливо, в дечому вже здогадуєшся, чого йому надано саме такий вигляд, або напиши свої версії: ________________________________.
Я ж можу лишень запевнити, що, обробляючи цей текст на комп'ютері за допомогою старої, білої-жовтої клавіатури з іншого китайського заводу, виправив слова: «піщінку», «гостий» та ін. Я пив підігріту воду, переживав кожну дрібницю та був усюди, де побувала ти.
Риють. Стукотять. Мурують. Коптять. Шиють. Штампують. Ллють. Ріжуть. Їдять. Викидають. Грають. Пишуть. Байдикують. Сходяться. Шаленіють. Вбивають. Паруються. Переглядають. Фарбують. Охороняють. Їздять. Ховають. Густий ліс. Берег світлий і чистий. Розлога синь. Я й ми неначе шир погляду. Я й ми неначе цупкість піску, довгий плин хвилі, пристань ковзкого неба. Чубата верхівка повна зелених плодів. Висока тонка пальма і довга її тонка тінь на білому. Неначе океан, чий відбиток схований в ньому самому.
Бути, не знаючи буття. Лишатися, переходячи межі. Містячись, містити.
Товща води вкриває синьо-прозорою оболонкою барви звичних і небачених істот, ліси тропічних водоростей, бездонні печери пітьми, очі пекельної магми, кільця білого-блискучого змія-чудовиська, безіменність ненароджених у думці світів.
Повертатися, аби не передбачати імен.
Постале. Зарозуміла, перечитана безліч разів історія. Арсенал безладних інструментів, що ними намагаються вгамувати їх же самих.
Годувальниця й мачуха.
Та коли його тиск послаблює екзистенційну хватку,
Коли карколомний переступ по камінцях симульованих цінностей стає на смак, мов солома, поцуплена в буриданового віслюка,
Здогад глибини.
Знати, аби облишити.
Точка відліку й розмита дещиця непроявленого.
Дійсність
«The psyche reaches so far beyond the boundary line of consciousness that the latter could be easily compared to an island in the ocean...»
Carl Jung, «Psychology and Religion»
«Психіка сягає так далеко за межі свідомості, що останню можна легко порівняти з островом в океані…»
Карл Юнг, «Психологія та релігія»
