ПРИБИРАННЯ
Темрява оповила кімнату. Стемніло непомітно. Нещодавно було ясно в будинку і – враз темрява. Та це не лише тому, що Сонце продовжує свій шлях по небосхилу іншої півкулі землі, – світ змінився. За одну мить змінилося все.
Місячне сяйво пестило силует жінки, яка пронизливим поглядом дивилася у пітьму, ніби намагаючись розгледіти чи зрозуміти щось дуже складне і водночас дуже просте для усвідомлення. ЇЇ погляд. Палкий погляд. Пломенистий. Очі – з росою смутку і болю на віях. Вони звикли до темряви, могли вже багато чого розгледіти, та не розуміли, не вірили, що нічого не зміниш. Все знищено, скінчено.
Поруч ворухнулася тінь. Він. Стоїть, як завжди струнко і водночас граційно, з нахиленою трошки вбік головою.Такий сильний і незворушний, міцний…
Ні, не як завжди – натягнуто. Певно Він вже хоче йти. Так, піти назавжди. Він виконав свою місію…
Вона все так само дивилася у темряву, але перед Її очима панорамою пробігали спогади, а у свідомості, немов зіпсована пластинка, прокручувались Його слова:
– Ти ж знаєш, що я не можу інакше? Ти ж розумієш? Все це так несподівано. Я почуваюся поряд з нею сильним і бажаним, а головне – молодим…
“Господи, молодим”. І це їй говорить той, що ще кілька днів тому божився, що Її вік для нього не має ніякого значення. Гірка посмішка розбіглася променистими зморшками від очей. Звичайно, Вона ж старша. Та той, хто сказав, що в 35 сприймаєш все не так гостро, як у 18, безсоромно брехав або ж не пережив того, що щойно Вона.
Годинник монотонно вицокував останні секунди Її щастя. О, як хотілося їй жбурнути його, аби вирватися з цього полону приреченості, зупинити скажений біг часу хоча б на мить, а ліпше – повернути його назад. Ні, не хоче Вона повернення, інакше Їй знову прийдеться проходити через усе це. В Неї не зосталося сил.
Він підійшов і Їй здалося, ніби Він хоче торкнутися Її, обійняти, втішити. Але це тільки здалося. Вона пильно подивилася Йому у вічі. У ті очі, потонула під час першої зустрічі, а нині такі відчужені та порожні. Певно Він бажав приховати те, про що думав. Приховати від Неї?! Це ж з Нею Він спілкувався очима, це ж Вона розуміла кожен його погляд.
“Подивись на мене, – благала вона подумки. – Чому ти мовчиш?”
“Не знаю, що ще сказати”.
“Скажи, що пошуткував. Ні, що це лише страшний сон, кошмар, від якого я ще мить – і прокинуся”.
“Це не сон…”
“Навіщо ти це зі мною робиш?”
“Я хотів би, щоб все було інакше, але сталося, як сталося. Я без неї не уявляю життя”.
Вона опустила очі на Його вуста. І почула, ні прочитала, а, може, хотіла б прочитати слово “пробач”. Це слово якимось чином полегшило Її біль.
А тим часом Він стрімко вийшов із кімнати. Схаменулася Вона, коли тихо зачинилися двері.
По натягнутим струною нервам з неймовірною силою вдарила тиша. І ось час зупинився. Все завмерло…
Раптом Вона підвелася з колін. В Її голові бовваніла думка: “Мені потрібно прибрати. Такий безлад у кімнаті. Немає й натяку на порядок”. Вона автоматично застлала ліжко (і думки не оже бути про те, щоб відпочити), поскладала в алфавітному порядку відеокасети. Вона вкотре підмела підлогу. Зібравши сміття, вхопила відро та побігла на двір.
Свіже прохолодне повітря обмило Її розпашіле обличчя. Вона йшла, не звертаючи увагу на навколишній світ. В Неї була єдина мета, ціль. Їй життєво необхідно викинути сміття.
Вона виконала своє завдання – викинула на звалище свої мрії, бажання, шматочки свого розбитого життя.
