Мені пощастило стати студентом у великому університетському місті. В аудиторіях, на вулицях і в парках траплялися молоді люди зі всіх країв світу. Особливо вражали африканці. Я їх раніше бачив тільки в кіно, тому дозволяв собі жарти в стилі провінційного гумориста:
- Збулися пророчі слова великого Кобзаря: «Чорніше чорної землі блукають люди»!
Та після італійського фільму «Сеньйор Робінзон» моє ставлення до темношкірих студентів дещо змінилося. Там така приваблива африканочка грає П’ятницю!.. Відтоді в мої мрії, сни та фантазії увійшла шоколадна дівчина, схожа на П’ятницю з фільму. На комсомольських зборах нас попереджали, що наша майбутня професія передбачає доступ до державних таємниць, тому нам наполегливо рекомендували не спілкуватися з іноземними студентами, особливо з африканських країн. Та все ж я придивлявся до негрів на вулицях і в парках, на спортивних майданчиках студмістечка, на танцях у гуртожитках, сподіваючись побачити свою П’ятницю. Але серед африканців весь час зустрічалися в основному хлопці, а дівчата якщо і траплялися то зовсім не схожі на дівчину моєї мрії.
Згодом я побачив, що навкруги стільки чудових наших дівчат. Особливо після того, як одружився.
Спливло чимало років і ось доля занесла мене на роботу в Африку. Летіли військово-транспортним літаком. Після приземлення заїхали в глухий куток летовища, де нас зустрів африканець середніх років, невисокого зросту, одягнений у військову форму, але без розпізнавальних знаків. При першій зустрічі вразив бездоганною російською мовою:
- Доброго дня. Як долетіли? Мене звати Джером. Я буду вас всюди супроводжувати, буду вашим перекладачем та куратором.
- Доброго здоров’я. Долетіли добре, хоча це не «Боїнг», звичайно.
Після того, як познайомилися, запитали Джерома:
- А де це ви так добре навчилися говорити російською?
- В Криму. Я там закінчував військове училище.
- А можна ми будемо називати вас Жориком?
- Можна. Мене так ще в училищі називали, так що я звик і не ображаюсь.
За кілька днів вирушили на маршрут. Разом з Жориком нам виділили робітників та солдатів з автоматами.
- Робітників ми просили, а вони навіщо?
- У нас тут не спокійно, так що будуть з нами весь час.
Робітники виявилися кмітливими хлопцями, дуже швидко зрозуміли, що від них вимагають і роботи пішли швидко, навіть весело. Єдине бентежило, що біля нас постійно крутився американський зоолог з місцевими єгерями. Коли ми вночі ставали на відпочинок, то американець розбивав свій табір поруч з нами.
- Чого він від нас хоче? – запитали ми якось Жорика.
- Нічого, просто поруч з нами безпечніше. Тож він і тримається так, щоб ми бачили його, а він нас.
В Африці я зрозумів, як почувалися темношкірі студенти у нас вдома. В столиці на нас майже не звертали уваги, а от коли ми заглибились у довічно незаймані краї, то на наше появлення реагувало все поселення як на надзвичайну дивовижу. В одному місці літня жінка ніяк не могла повірити, що ми не пофарбовані білою глиною, або якоюсь іншою фарбою. Попросила дозволу це перевірити. Ми погодилися. Тоді вона взяла жмут трави, намочила в воді і потерла всім руки, щоб змити фарбу. В іншому місці нас оточила зграйка негренят. Серед темношкірих дітей з чорним кучерявим волоссям був білий хлопчик з прямим світлим волоссям, наче вигорілий на сонці льон. Дітлахи показували пальцем то на нас, то на хлопчика і голосно реготали. А хлопчик не зводив з нас очей. В його погляді була цікавість, здивування і якась невимовна туга.
Роботи завершилися. Приїхали в столицю і в очікувані зворотного рейсу поселилися в готель. Помилися, причепурилися і спустилися в ресторан повечеряти. Дивлюся на офіціанток – такі привабливі африканочки! Мій погляд перехопив Жорик. Він теж був з нами за столом:
- Що – подобаються?
Ну я й розповів про «Сеньйора Робінзона», П’ятницю та про юнацьку фантазію.
- А знаєш, я допоможу тобі – оживився Жорик. – Моїй сестрі треба трошки підзаробити. Не вистачає грошей заплатити за житло. Бо якщо заплатиш за житло, то не буде чим годувати дітей. Вона не дорого бере.
- Хіба так можна?!
- А чому не можна? – втрутилися хлопці. – Ми ж дома нікому не скажемо. І чи ще випаде колись така нагода? Що ти втрачаєш? Кілька доларів. Якщо не вистачить, на таке діло добавимо.
Поки ми обговорювали ситуацію, Жорик зник і за деякий час з’явився з привабливою шоколадною жінкою. Саме такою, яка снилася ночами. Познайомив нас. Я запросив даму за стіл, пригостив. Поговорили про життя-буття. Від її звабливих поглядів, посмішок у мене почала закипати кров. А потім вона й каже:
- Let's go to your room .
Поки йшли, потяг до шоколадної потихеньку кудись зникав. Прийшли в номер, ще трошки випили. «Сестра» звабливо посміхається мені своєю білозубою усмішкою, а я сиджу та й думаю: «Що ж це ти робиш? Навіщо воно тобі? Ну була в дитинстві забаганка, а точніше дурість. Так ти ж уже дорослий дядько! Маєш люблячу дружину, донечок. Як ти після всього будеш дивитися їм в очі?» І тут мені згадалися очі того білявого хлопчика в глухому африканському селищі. Не доведи господи і після мене залишиться отаке біле вороненятко. Не зміг я. Дав грошей та й випроводив «сестричку» з номера.
Не спав усю ніч. На світанку, весь розбитий, вирішив піти випити кави. Вийшов у коридор, а з номера американця вислизнула «сестра» Жорика, кинула в мій бік швидкий погляд і зникла в нетрях готелю. Починалася субота.
