І. 1906.
На початку року мешканців будинку з наядою побільшало. Іван Семенович привіз із Середино-Буди свою молодшу сестру, Єлизавету. До того вони дуже часто листувались, обидва брати чесно ділилися з рідними своїми прибутками. Утім, зустрічались усією родиною в останні роки досить рідко. І якби не трагедії, які сталися одна за одною, хтозна, можливо, так і не судилося б їм із сестрою об’єднатися.
Після того як молодші сини Семена Івановича Корнієнка закінчили гімназію у Середино Буді, їхні шляхи розійшлися. Старший, Серафім, мовчазний добродушний здоровань, вступив до Чугуєвського піхотного юнкерського училища. За декілька років він став офіцером і з того часу призвичаївся до кочового стилю життя. Афіноген, легкий і відкритий, з веселими карими очима, вступив до щойно відкритого Технологічного інституту в Харкові. Ця подія стала великою радістю для всіх Корнієнків, адже професія інженера, яку він мав отримати, була дуже поважною.
Поки брати навчалися, Ліза, тендітна, темнокоса, з великими сумними очима і вузькими напруженими вустами, залишалася жити на хуторі. Хоча вона була начитаною й допитливою дівчиною, їй довелося задовольнятися роллю компаньйонки для своєї двоюрідної сестри Таїсії – амбітної і дуже практичної панянки, яка розважливо і корисливо шукала собі партію. Очевидно, у такій складній і делікатній справі гарненька кузина не вважалась за помічницю. Природно, дядина приклала всі свої зусилля, щоб сирітка не стала гідною суперницею для її красуні-дочки. Вона вдягала її у зношені старомодні сукні, забороняла змінювати зачіску на більш модну, і, головне, привселюдно жартувала над бідною дівчиною, яка, на жаль, була зовсім позбавлена почуття гумору. Ліза не звикла скаржитись, а брати, як це властиво чоловікам, не звертали уваги на такі дріб’язки. До того ж, дівчина успадкувала миролюбний і добросердий характер батька, вона вважала справою свого життя служіння близьким людям.
Ліза дуже пишалась своїми братами. Афіногена, який виглядав мальовничо, як більшість студентів свого часу – у шароварах і крислатому чорному капелюсі, з картатим вовняним пледом на плечах, з тонкою бородою і довгим чорним волоссям – вважала справжнім красенем, і все чекала, що його полюбить красива й благородна дівчина. Вона мріяла стати найкращим другом і помічницею для цієї уявної панянки. Іншого майбутнього для себе не уявляла.
Ліза ніколи не ходила до школи. Але кілька стосів книжок, які дивом збереглися під час пожежі у батьківському будинку, вона прочитала і перечитала по декілька разів. Єдиною подругою для Лізи була Гафійка. Вона щасливо вийшла заміж за багатого хуторянина. Тепер розповніла й розквітла Агафія Микитівна навідувалась до колишньої господині, як до бідної родички. Дядина скреготала зубами, але приймала гостю з пошаною, а Ліза була щасливою погомоніти, згадати старі часи й поплакати разом із приятелькою.
Коли Іван та Максим навідались якось на хутір і побачили, яким стало життя їхньої улюбленої сестрички, вони жахнулися й хотіли не гаючись забрати її до Києва. Але вона рішуче їм відмовила, бо не уявляла собі життя вдалині від близьких їй людей. Тоді Корнієнки домовились між собою: свої заощадження вони витратять на те, щоб купити хоча б маленький, але власний будиночок для Лізи та Афіногена. Вони розраховували, що коли брат отримає диплом і розпочне працювати, він невдовзі буде спроможним справити більш достойне житло.
Однак цим надіям не судилося звершитись. Афіноген, який блискуче почав навчання, поступово все більше уваги приділяв суспільному життю. В нього з’явилося багато нових і незвичних знайомств, він захопився економікою та філософією, почав вивчати німецьку мову. Відтоді він віддавав перевагу скоріш гарячим дружнім суперечкам, аніж монотонним і примітивним, на його думку, лекціям.
На другий рік Афіноген навіть не поїхав до Інституту. Зате його життя в новому будинку стало насиченим і змістовним. Щодня до нього приходили люди, і Ліза гостинно приймала їх, беззаперечно і мовчазно підтримуючи стиль життя брата. Гості були різноманітні: похмурі, бідно вдягнені бліді пани з довгим немитим волоссям і недобрим блиском в очах; схожі на старушенцій жінки (насправді, зовсім молоді), недбало зачесані, в окулярах і з хрипкими голосами. Були й тендітні мережані панянки з бантами й жабо, навантажені стосами товстих книжок, студенти поважного віку, неголені анархісти з божевільними очима, благородні паничі у селянських свитках і солом’яних брилях і толстовці з довгими нечесаними бородами в несвіжому одязі.
Минали роки, Афіноген, який став підозріливим і недобрим , змінював одну роботу за іншою, причому кожна наступна була гірше попередньої. Змінювалися й візитери – тепер це були частіше брутальні підпилі робітники з мутними очима і несвіжим диханням чи заїжджі з далеких східних губерній вилицюваті артільники. Від їхніх розмов Лізі хотілося заховатися під ковдру, але вона так само люб’язно зустрічала та пригощала їх. Прибульці приносили й залишали якісь скрині та клумаки. Інші люди, подекуди геть лихого вигляду, забирали їх, сторожко позираючи на Лізу. Вона зовсім не розуміла, що відбувається та про що говорять усі ці гості, але знала – якщо це потрібно Афіногену, вона має любити всіх цих людей. І вона їх любила.
Коли ставало зовсім сутужно, Ліза жалілася Івану та Максиму, що Афіноген знову втратив роботу і впав у відчай. Брати надсилали все більше і більше грошей, Афіноген з великим задоволенням отримував їх і лише малу частину віддавав сестрі «на харчі». Ховаючи за пазуху товсту пачку банкнот, він хижо посміхався і тихцем буркотів: «Знали би ви, братики…».
Бурхливий початок нового століття затягнув Афіногена у згубну революційну вирву. Все рідше бував удома, все менше грошей віддавав Лізі, ще більш різким і безапеляційним ставав. Тепер вона ніколи не знала, куди він поїхав і коли повернеться, кого приведе до хати і з чим її залишить. Служити йому ставало все важче, Єлизавета зовсім змарніла в тривожних очікуваннях.
Одного дня Афіноген прийшов додому збудженим і полохливим. Незвично лагідно й запопадливо звернувся до Лізи, почав розповідати, що чекає на незвичного гостя. Він нібито священик – а насправді, свій, революційний. Захищає робочих від капіталістів, допомагає сиротам і забродам. Живе у Санкт Петербурзі, там його усі нині знають, чекають, що він навчить їх, як звільнитися від царського гніту.
— Нині це головна людина в імперії! Він наш месія! А візьмемо владу — виберемо його провідником! Сеструню, люба, сьогодні отець Георгій зробив мені честь і зголосився переночувати у нас. Будь уважною до нього, приймай добре. Ти запам’ятаєш цей день на все життя! — закінчивши свою палку промову, брат вибіг з дому.
Повернулись уже двоє. Гість був невеликим на зріст, худорлявим, вайлуватим, з довгим густим волоссям. Ліза вклонилася йому:
— Ласкаво просимо до столу!
— Дякую, панянко – відповів українською, міцно потиснув руку і заглянув в очі. Ліза мало не зомліла від погляду його чорних південних очей — лагідні й пристрасні, вони голубили її сирітську душу, пестили бліде обличчя, кликали за собою. Аби не впасти, прожогом кинулася до кухні. Серце билося як поранений птах, обличчя горіло в лихоманці, важкі ноги підтиналися.
Зібралася з силами, накрила стіл, поставила самовар і примостилася на дивані біля лампи – стала лагодити братову сорочку. Афіноген розповідав гостю про свої революційні справи – страйки, арешти, околодки, провокаторів і донощиків. Священик неуважно слухав його – а сам не відводив очей від зніченої дівчини. Руки Лізи не слухалися, боляче кололи голкою пальці, не було сили ані вийти, ані сховатися від цих вогняних очей.
Усю ніч Ліза не спала, розпашіле тіло не вміщалося у вузьке ліжко. Коли ж задрімала – привидівся їй Христос, який мав обличчя отця Георгія. Обійняв її ніжно, поцілував у чоло, потім взяв за руку і повів за собою. І вона пішла за ним, покірно й віддано, готова віддати життя лише за один його погляд.
Вранці гостей уже не було. Брат прихопив із собою золотий кулон, єдину пам’ятку, яка залишилась від матінки. Але Ліза не образилась – вона знала: це заради щастя людей.
З часом в уяві Лізи образ нічного гостя ставав все більш прекрасним і таємничим, часом вона починала сумніватися – чи не наснився їй цей богоподібний чоловік, адже в житті вона ніколи не зустрічала таких вродливців. Але розуміла лише одне: якщо станеться диво, і він знову завітає до її дому – кине все і поїде за ним.
Новий 1905 рік Єлизавета зустрічала на самоті. За 10 днів до неї приїхав один із соратників Афіногена і повідомив страшну новину. У Санкт -Петербургу сталася трагедія. Священик Георгій Гапон закликав робітників піти до царя й попросити покращити їхнє важке життя. Люди слухали його так, немов через нього до них звертався бог. Вони плакали й кричали від радості. Панотець сказав їм: «Якщо цар накаже у нас стріляти, значить, у нас немає царя!». Коли натовп чоловіків, жінок і дітей підійшов до палацу, жандарми почали стріляти й добивати людей прикладами. Там, у колотнечі, Афіногена проштрикнув штиком урядник. А священик знайшов сховище.Нині він уже за кордоном.
Чорне горе важенною брилою накрило Єлизавету. Життя не мало сенсу, в неї не залишилося для кого жити. Гулка порожнеча будинку відлунила у серці тупим нестерпним болем. Дні минали один за одним, і не було різниці між ними, тягучими й вигорілими.
Пройшов місяць, і стару біду затьмарила нова лиха звістка: Серафім, який поїхав добровольцем на російсько-японську війну, загинув у битві при Мукдені.
Тепер уже в Єлизавети не залишалось жодних підстав затримуватись у Середино Буді. Вона безвольно дозволила Івану перевезти себе до чужого для неї міста.
