Найзагадковіший у світі народ ці японці. Створили надсучасні технології й водночас зберегли середньовічні ритуали, працюють у хмарочосах мегаполісів і мешкають у будиночках із паперовими віконницями...
Не треба заглиблюватись у тонкощі синтоїзму чи буддизму — навіть у щоденному побуті японців мене вразила купа парадоксів. Напевно, коріння цього треба шукати якщо не в тисячолітній історії, то в історії кожної особистості, починаючи з малих років. Навіщо взагалі шукати? А наприклад, щоб наблизитися до розуміння, звідки в японців такий хист до життя і розвиток суспільства.
Дитячий рай
Безумовно, всі вони родом зі щасливого японського дитинства. Їхню країну можна назвати дитячим раєм, де немає заборонених плодів. Батьки тут дозволяють своїм чадам майже все, прагнуть не розлучатися з ними і навіть сплять часто разом. Раніше матусі всюди носили малечу за спиною, прив’язавши смугою тканини, тепер же відчайдушні велосипедистки роз'їжджають пожвавленими трасами з дітлахами у кошиках. Малих на сварять за провини, натомість багато їм пояснюють.
На мене японські діти справили враження дуже спокійних, навіть серйозних маленьких людей. За місяць перебування в Токіо не пригадаю жодного дитячого (та й маминого) крику.
Секрет такого підходу, напевно, в тому, що японці традиційно ставляться до дітей як до посланців богів. У малечі є свій покровитель — божество Дзідзо. На його фігурки вдягають яскраві дитячі капелюшки та слинявчики.
У давнину все життя японської дитини маркувалося регулярними ритуалами посвячення, під час яких змінювалось ім’я і, відповідно, статус. Немовля протягом семи днів узагалі не вважалося людиною — скоріше, чудесною міфічною істотою, що належала не батькам, а божествам Камі. Лише потім дитині давали перше ім’я та офіційно представляли родичам. Коли ж малюку виповнювався рік, він мав зробити свій перший серйозний вибір. Перед ним викладався серп, молоток, рахівниця та пензлик для каліграфії — і майбутній фахівець визначав, до чого лежить душа. Що вхопив рукою, те й його на все життя.
Трирічну дитину чекало ще інше ім’я, а разом із ним і право носити зачіску (маленьких дітей стригли коротко, «щоб хвороби не чіплялися за волосся»). Але справжнє «входження у світ» відбувалося в сім років. Тоді боги дарували дитині право на існування, а батьки — дорослий одяг: пояс для дівчат і шаровари з коротким кімоно — для хлопців. Діти включались у соціальне життя з його жорсткими правилами і заборонами. А вже через кілька років, під час підліткових ініціацій, їм надавалося право вступу до шлюбу. Нове, «справжнє» ім’я перетворювало дитину на повноцінного члена роду.
Після такого багатоетапного посвячення діти чудово вписуються в сувору японську суспільну субординацію. Вражає, що навіть дуже зухвалі на вигляд підлітки виявляються сором’язливими та чемними, коли до них звертаються старші.
Окрема історія — тутешні дитячі садки. Акцент у вихованні робиться на колективні ігри та змагання: змалку кожного привчають не вирізнятися серед інших. Акуратні зосереджені дітки і лагідні пильні виховательки — всі вбрані в однакові фартушки. Потім будуть однакові жовті панамки в молодших класах, сині костюмчики «сейлор» — у старших і чорні пари — решту життя.
Отак рік за роком формується одна з найважливіших рис японського характеру — так зване амае, що перекладається як «материнська любов», «плекання», і водночас — «залежність».
Каченята і лебеді
Ми з чоловіком провели місяць у студмістечку на околиці Токіо. Тодішні враження від спостережень за молоддю були підкріплені під час українсько-японської археологічної експедиції в Криму.
Перше, що впадає в око в молодому товаристві, — різниця між генераціями. Двадцятирічні схожі на підлітків: худорляві, вайлуваті, дуже сором’язливі. Вони оригінально вдягаються, хлопці фарбують волосся, дівчата віддають перевагу прикольним зачіскам. Усі страшенно сміхотливі, обожнюють вечірки з пивом і саке, що подекуди затягуються до ранку. Втім, їхні забави на диво простодушні та цнотливі. Блукаючи вечорами по парку в університетському містечку, я не зустріла жодної закоханої пари.
Після тридцяти років відбувається чарівне перетворення, яке помітив письменник Дзюн’ітіро Танідзакі: «Коли студенти, закінчивши навчання, повертаються додому, вони змінюються навіть зовні, стають біліші обличчям, повніють, ніби раптом стали ліпше харчуватися…». Справді, аспіранти і молоді викладачі вирізняються на тлі студентства статечністю, округлими обличчями і могутньою статурою. Вони виглядають впевнено і мужньо — хоча, якщо з ними заговорити, одразу проявляють психологічні комплекси. Якось на вечірці молодий чоловік попросив мене порозмовляти з ним російською мовою, але так знітився, що у нього заціпило пальці рук. Довелося мені демонстративно відвернутися. Він сьорбнув кілька чарочок саке, і через кілька хвилин ми з ним теревенили про те, де студенти купують одяг, і що на факультеті зовсім немає дівчат, і чим саке відрізняється від горілки... Спостерігаючи за нами, студенти весело реготали — доки я не зверталася до когось із них.
Японці дуже хвилюються, коли не знають точної відповіді на запитання чи забувають англійські слова, і на знак відчаю хапають себе за волосся. Тож я вирішила, що запитань «заради ввічливості» ліпше не ставити.
Взагалі нам здалося, що з віком японці змінюються на краще. Найбільш аристократично і вишукано виглядають старші люди. Зовні вони елегантні й сповнені самоповаги — а насправді не менш простодушні та сміхотливі, ніж молоді. Люди в Японії живуть довго і дуже активно. Юрби веселих пенсіонерів у панамках і з фотоапаратами — неодмінна ознака будь-якого туристичного центру.
Водорості й саке
У давнину в простих родинах шлюбна ініціатива належала жінкам. Заможна і гарна дівчина могла прийти до парубка і заявити йому: «Я твоя дружина». «Попелюшкам» же доводилося вдаватися до хитрощів — наприклад, найматися на роботу в дім свого обранця і причаровувати його хатніми талантами. В аристократичних родах наречених вибирали на сімейних радах за посередництва сватів. Лише у ХХ сторіччі на цю процедуру батьки почали запрошувати і самих потенційних наречених, а згодом і враховувати їхню думку. Остаточні шлюбні перемовини скріплювалися взаємними подарунками — це були сушені водорості та гроші у спеціальних конвертах, вигадливо пов’язаних яскравими мотузочками.
Зазвичай весілля справляється за синтоїстським звичаєм. Це дозволяється тут усіма християнськими церквами, навіть православною. Довга і пишна церемонія зводиться до того, що молоді тричі відпивають саке з трьох келихів різного розміру. На початку ритуалу наречені вбрані у національні шати — сліпучо-біле, гаптоване коштовними нитками кімоно молодої ефектно контрастує з чорно-білим строєм молодого. Ціна весільного вбрання зашкалює, тож нерідко його беруть напрокат. У другій частині обряду наречена постає у квітчастому кімоно, що символізує її повернення до повсякденного життя.
Ми спостерігали цілий парад весільних церемоній у головному синтоїстському святилищі Токіо — Мейджі-шрайні. Під стрекіт сотень туристських фотокамер учасники ритуалу на чолі зі священиком і двома служками повільно й урочисто проходили подвір’ям, зберігаючи кам’яну незворушність. Момент фотографування — ще один пафосний ритуал, у якому із задоволенням беруть участь молодята, фотографи і туристи.
Традиційно всі покоління родини живуть під одним дахом (за дорожнечі нерухомості цей звичай порушується рідко). В родині чоловіку належить беззаперечна влада, а разом із нею — й відповідальність за кожного члена сім’ї. На долю жінок припадає контроль над будинком, дітьми і… гаманцем. Отже, сумнозвісна безправність японської жінки, певно, відображає незбагненний для нас формальний бік гендерних відносин. Важко уявити, як можна не поступитися місцем матусі з дитинчам у рюкзаку — а в токійському метро таке буває часто. Я звернула увагу на молоде і, здається, закохане подружжя з немовлям, яке, балансуючи, тримала на руках юна дружина, в той час як чоловік, сидячи, лагідно і турботливо до них звертався. Тоді я подумала, що форма не завжди відповідає змісту, і нам, європейцям, ліпше не занурюватись у нетрі східного домострою.
Так само неоднозначним є уявлення про те, що вечорами жінка мусить сидіти вдома, тоді як чоловік майже зобов’язаний після роботи розважатися з друзями. Самі японки кажуть: «Ідеальний чоловік — той, якого немає вдома». Якщо ж судити з романів Ясунарі Кавабати, деякі чоловіки просто бояться повертатися додому…
На службі як удома
В основі стосунків між керівництвом і підлеглими — той-таки принцип амае. Начальник має ставитися до підлеглих, як до дітей, — вирішувати їхні проблеми, радити, допомагати, влаштовувати особисте життя. І сварити, звичайно. А вони, у свою чергу, мають бути поштивими, дисциплінованими, відданими і… геть позбавленими ініціативи.
Що таке амае, я відчула, працюючи з японськими студентами в Україні. Коли в когось із них виникала проблема, вся група мовчки дивилась на мене, мов на тимчасову маму, і ми з ним вирушали відправляти е-mail, шукати забуту флешку чи купувати капці. Чуття єдиної родини доведене до абсолюту: на будь-яку пропозицію в японця є стандартна відповідь: «Я мушу порадитися з колегами».
Закріплюють дружні відносини обов’язкові корпоративні вечірки та колективні ритуали «милування квітами» — ханамі. Бачила я таку вечірку: з півтора десятка клерків у чорному зайняли окремий зал у ресторані, чемно пореготали хвилин сорок і тихо зникли. Що стосується оспіваного поетами ханамі — це просто масові пікніки, які відрізняються від наших тим, що наїдки приносять у величезних картонних коробках, знімають взуття, сідають на килимки і не залишають після себе сміття.
Секрет японського характеру дуже просто пояснила моя подруга Юкі, яка вісім років тому стала француженкою. «Нас привчали жити в постійній готовності: миттю вишикуватись і бігти. Бо в будь-який момент на нас міг впасти сусідній будинок». Отак на формування головних рис японського характеру — дисциплінованості й підпорядкованості — вплинула постійна сейсмічна небезпека.
Другий важливий чинник — середньовічний кодекс самурая Бушидо, заснований на доктринах синтоїзму, дзен-буддизму і конфуціанства. Головними чеснотами воїна є вірність, справедливість і мужність. Кодекс регламентує жорстку субординацію і беззаперечне шанування лідера. Японці називають своє суспільство «вертикальним». Сувора ієрархія, яка склалася у ранньому середньовіччі, й нині чітко визначає статус і поведінку кожного. Соціальна група розчиняє людину в собі.
Японці — явні емпатики, вони здатні до співчуття, розуміння чужих потреб і бажань. Мене зворушило, що студенти знали, який саме чай мені треба заварити. Але я була збентежена, коли на вечірці один із друзів голосно вигукнув: «Наталя правильно їсть паличками!». Я зрозуміла, що з першого дня знаходилася під пильним контролем. Але ж під таким контролем японці знаходяться все життя!..
Кавайна революція
І все ж є, принаймні, дві категорії японців, які намагаються вирватися з жорстких рамок традицій. Це бездомні та представники молодіжних субкультур. Із першими все, здається, зрозуміло — вони кидають свої затишні, уквітчані домівки і переселяються у діловий центр Токіо, де влаштовуються просто посеред заповнених удень і вночі вулиць. Зовсім інша річ — молодь, яка тусується в районі Хараджуку, поблизу головного осередку національної культури Мейджі-парку.
Кого там тільки не зустрінеш! Ожилі персонажі аніме та манга, які називають свою тусівку кос-плей (костюмна гра). Епатажні, страшненькі японські рокери — це візуал-кей. Біло-рожеві лолі та чорні гот-лолі — лялькоподібні дівчатка, що охрестили себе на честь героїні Набокова. Але це, скоріше, Мальвіни, аніж Лоліти — вони не так еротичні, як інфантильні. Босодзоку — стиль банд мотоциклістів 90-х років. Пістряво-ошатні гангуро, намастившись коричневою тоналкою хочуть бути схожими на вихідців з Африки. Патріоти району Хараджуку, які й себе назвали на його честь, зміксували усі можливі стилі, та так вдало, що заради фотографій цієї субкультури було створено журнал «Фрутс». На відміну від європейських готів чи емо, японські неформали надзвичайно оптимістичні й доброзичливі. Найдужче вони полюбляють позувати перед туристами.
Найпопулярнішим стилем є кавай, який за останні десятиріччя став одним з аспектів японської культури. Спочатку так називали суперпопулярних у цій країні плюшевих звірят, а потім термін поширили на пухнастих тваринок, дітей та жінок. Поступово стиль кавай проник у всі шари суспільства, дістався навіть до урядових публікацій (як ілюстрація), підрозділів поліції (як їхні талісмани), великих компаній (як логотипи і торгові знаки). Найвідомішими представниками кавайної культури є символ банків — котик Манєку-неко, який правою лапкою привертає добробут, та кошеня Хелло-Кітті, яке щороку приносить компанії «Санріо» більше мільярда прибутку. Втім, за останній рік крихітка Кітті сміливо подолала тисячі кілометрів і вже успішно завойовує український ринок.
Отак за допомогою картатого одягу і численних аксесуарів японська молодь реагує на нав’язливу традиційність суспільства. Жорстка дисципліна і суворий дрес-код у задушливих офісах змінюється карнавальною вседозволеністю. Таке собі веселе порушення табу без порушення моралі. Замість вишуканого лаконізму мистецтва — убога розкіш вуличного маскараду. Інфантильний і легковажний стиль одягу демонструє відмову від «дорослішання». Дівчина, що застигає в образі ляльки, не хоче виконувати традиційну роль жінки в маскулінному суспільстві.
І ще одне — зачарованість молоді далекою і незбагненною європейською культурою. Макіяж нівелює азійські риси, волосся фарбується… Хоча ця костюмна гра є, скоріше, пародією на європейський одяг. Протиставлена витонченому національному смаку демонстрація кітчу займає дедалі більше місце в усіх сферах.
Напевно, всі ці вибрики — не від хорошого життя. Виходить, не так просто ведеться маленькому японцю в «просунутому» суспільстві.
2009
