Небо вже котрий день... місяць... рік... затягнуто зеленкувато-помаранчевими хмарами, з листя дерев поволі скрапує тягуча, наче шмарклі, помаранчева субстанція, її краплі з характерним звуком, схожим на чавкання слимака, на котрого ти ненавмисне наступив, падають вниз і розбиваються на дрібні друзки, що розлітаються увсебіч.
По вимощеній битим каменем дорозі мені назустріч їде на велосипеді пан Роман, він зараз працює доправителем піцци. Можна сказати - мій конкурент. За нагоди я йому завжди проколюю колеса на його ровері, а потім із задоволенням спостерігаю з-поза паркану, як він ремонтує колесо та гучно матюкається. Це таке смішне та веселе видовище!
Я ж ото працюю доправителем суші. Суші-роли, місо суп, тай таке інше, ну ви в курсі. Мені моя робота подобається, особливо після того, як я винайшов цікавий спосіб, чим можна замінити лосося на ролах. Ви не повірите, коли я вам розкрию цей секрет. Настільки все просто, що аж дивно, що ніхто не здогадався так чинити раніше за мене. Лосося я з'їдаю сам, а замість нього кладу на роли ту заміну, що я винайшов. Ні-ні, ніхто з клієнтів на мене ще не скаржився, гадаю, вони й досі ще не підозрюють, що вони відправляють до свого шлунку замість лосося!
- Хай! - привітався зі мною пан Роман, коли ми зрівнялися. При цьому чемно здійняв у привітанні свого капелюха, як це було заведено у старі добрі часи, тобто до того, як якийсь мудак перевернув оту фіговину. Нашо було перевертати? Нам же нормально жилося.Усього вистачало. От зустрів би його - то відразу убив би, не думаючи! Отак би взяв - і сокирою по голові цюк! І рука би не дрогнула, я вам відповідаю! Але що ж робити, кажуть, що він відразу копита і відкинув, ну ото як перевернув - то відразу і відкинув.
Може й не зовсім відразу. Може там минуло кілька секунд, упродовж яких перед ним промайнуло все його нікчемне, так, нікчемне життя. У таких лямбдарасів життя точняк має бути нікчемним, і так йому й потрібно, хоча, звісно, що краще б він залишився живим, а я б його зустрів - і сокирою по його нікчемній голові цюкнув! Хоч би якесь задоволення отримав від його смерті, а то він отак здох собі, навіть ніякої болі не відчувши, а нам від того тепер - що?
Я вже не можу дивитися на ті помаранчево-зелені хмари, мені здається, що я помаленьку тойво... Ну, дах у мене потихеньку-помаленьку їде. Чух-чух-чух! Це не потяг "Київ-Львів", це мій дах так їде. Та ще цей дощ, схожий на шмарклі, через який ми тепер всі носимо оці чорні капелюхи, ну як ото наче всі враз мормонами зробилися. Тепер уже мормона від немормона і не відрізнити, я, по-правді, до того, як оце все сталося, тих мормонів лише на картинках і споглядав, там ще писали, що вони якісь такі не такі, якісь вони неправильні і навіть небезпечні, але ж тоді це було неважливо, бо всі мормони носять отакі чорні капелюхи, і тому їх легко помітити і вжити відповідних засобів захисту. Наприклад - цюк по голові сокирою. Ну, про всяк випадок, бо мало що у того мормона в голові!
А ви думаєте, звідки у мене цей капелюх? Ну, в перші дні, коли це все трапилося, ніхто ще не знав, як захистися від тих помаранчево-зелених шмарклів. Я знайшов на стриху купу старих газет, робив з них пілотки і так виходив надвір. Але від тих шмарклів газета швидко розмокала, і на голові робилася така купа, як вороняче гніздо, тільки не чорне, а помаранчево-зелене. Ну, витримувала та газетна пілотка не більше години. Добре, що у мене на стриху було багато тих старих газет, я навіть декотрі прочитував, бо все одно спозаранку нема шо робити, всі замовлення суші йдуть надвечір. Вдень же люди працюють, шоб заробити якусь копійку на вечерю. Не будеш робив - не будеш мав, - так каже наш Верховний Тато з телевізора. Наш Верховний Тато файний, ніц за нього лихого сказати не можу. Певно, нікому то ся дуже не подобає, шо він кожної суботи забиває декого з нас, ну а шо має робити? Таке тяжке життя настало після того перевертаня, шо без того було би ще гірше! Ми би всі моментально віддали богу душу, всі разом, і то моментально! А так якось тримаємося, ждем, може прийдуть ліпші часи, і тих помаранчево-зелених хмар не стане, і ті шмарклі перестануть нам псувати життя!
Так от, вийшов я якось в тій газетній пілотці до склєпу, треба мі було купити хліба, і до хліба, і того, шо після хліба, і того, шо на хліб, ну ви розумієте. На півдорозі дивлюся і очам свої не вірю: назустріч їде на ровері -хто б ви думали? Мормон! Справжній такий мормон в такому от чорному капелюсі, як на тих картинках було намальовано! Добре, шо коли я виходив з дому, то не забув прихопити свою сокиру, і от тепер у мене є такий капелюх! Капелюх зроблений з такого матеріалу, шо від тих шмарклів не розмокає і не втрачає форму. Не знаю, з чого мормони роблять ті капелюхи, але мушу сказати, шо він мені навіть по розміру ідеально підійшов, і відтоді я його не знімаю, хіба шо вдома.
Певний час я боявся, що хтось інший з нашого закутку подумає на мене, шо я мормон, і забере в мене цей капелюх, перед тим цюкнвши мене ззаду по голові сокирою. Придурків тут у нас вистачає, тим більше, що якраз за пару тижнів до перевертання позакривали всі псіхдачі, а всіх дачників відпустили, як то кажуть, по домам. А вони ж такі активні та енергійні, як подумають на тебе, що ти мормон, то вже що б ти не говорив, як би там не відбріхувався, - а капелюх вони з тебе знімуть по-любому. По-любому, це я вам точно кажу.
Тому я пройшовся по сусідах і все їм розповів про тих мормонів, і пояснив, шо я - не мормон, а просто надбав собі такого мормонячого капелюха.
По декотрім часі дивлюся, аж то в одного сусіда, то в іншого теж поз'являлись такі ж чорні капелюхи. І тепер ми точно знаємо, що ми тут всі - не мормони, всі свої, і боятися нам нема чого. принаймні, вдень.
- Хай! - привітався я у відповідь з паном Романом.
- Вибач, поспішаю! Клієнт терміново чекає піццу, маю довезти, поки ще тепла! Іншим разом потеревенимо! - Пан Роман мені приязно усміхнувся і помчав далі.
Та і я теж не мав ані найменшого наміру зупинятися і теревенити з тим паном Романом, хоч він так завжди до мене приязно усміхається! А спробував би він до мене усміхнутися неприязно! Чи й взагалі не усміхнутися! Я б не подивився на те, що у мене один капелюх уже є! Зайвий запасний капелюх ніколи не буде зайвий, вибачте за тавтологію! Ми ж не знаєм, скільки ще ті помаранчево-зелені хмари будуть над нами висіти!
Нарешті я доїхав до замовника суші. Зелений паркан зі штахетів, звичайна калітка, пофарбована зеленою фарбою. Видно, що фарба дійсно була зеленою, хоч зараз по ній стікають помаранчево-зелені шмарклі, але з-під них точно зеленіє зелена фарба.
Я дзеленькнув у дзвоника. Раз, другий. За кілька хвилин з будинку вийшов під парасолькою огрядний чоловічок з куцою борідкою. Мабуть, професор якийсь. Такі куці борідки завжди носили раніше професори. Зараз - хіба вгадаєш. Будь-хто може собі запустити таку куцу борідку і всім говорити, що він, цей Будь Хто, є професором. Зараз професора від непрофесора відрізнити досить важко. Воно й раніше, мабуть, було нелегко, а зараз - то й взагалі неможливо. Хіба що щось таке запитати у нього?
- Добрий день! - ввічливо привітався я із замовником. - Це ж Ви, перепрошую, замовляли набір ролів номер дев'ятдесят п'ятий? На шість персон, прошу пана?
- Так, - буркнув бородань, - давай мерщій, бо я не можу терпіти запаху цих ПЗШ!
- Пробачте, що?- перепитав я, простягаючи йому свою ліву руку.
- Що-що, - передразнив замовник таким тоном, що я почав вже жалкувати, що не прихопив зі собою свою сокиру.
Він приклав свій зап'ясток до мого, клацнув пальцями правої руки, транзакція миттєво відбулася, і кошти капнули на мій транзитний рахунок.
- Перепрошую, що таке ви сказали про запах? Запах чого?- якомога чемніше запитав я, ну а як іще я мав його запитувати? Я ж свою сокиру залишив удома.
- Ну оцього пе-зе-ша, - затискаючи носовичком свого носа, він іншою рукою обвів навколо себе.
- Що таке "пезеша"?- перепитав я, віддаючи йому його замовлення.
- ПЗШ - це абревіатура від словосполучення "помаранчево-зелені шмарклі", хіба не зрозуміло?- з неприхованою огидою пояснив мені бородань. - Не можу терпіти це воніще! Арівідерчі, пане!
Він повернувся до мене спиною і не сказавши навіть нічого на прощання, поспішив сховатися у своєму будинкові. Клацнув замок. Ну що ж, мабуть він дійсно професор. Такі вумні слова знає! Пе-зе-ша! Подумаєш, сказав "пезеша" - і вже професор! Я ж таких слів можу навигадувати скільки завгодно!
Цього разу мене тішила думка, що цей такий недружній професор буде їсти роли, де замість лосося я поклав слимаків, витриманих у суміші помаранчево-зелених шмарклів з власною сечею. Ну, там співвідношення практично один до одного. Одну частину помаран... пезеша я змішую з однією частиною сечі, краще вранішньої, трішки підігріваю, додаю дрібку звичайної кухонної солі, гарно перемішую, чекаю, поки осяде піна і ота зелена густа маса, а зверху залишиться тільки приємного кольору така помаранчево-рожева майже неклейка рідина, яку я акуратно переливаю в окрему посудину. Потім в цю ж посудину кладу слимаків потрібного розміру, тільки всередині з них усю ту каку вичищаю, і витримую їх в цьому маринаді кілька діб. І все. Вони стають на вигляд і на смак - ну точно як отой лосось, що на ролах. Далі лиш справа техніки: лосося з ролів я забираю собі, заміть риби кладу на роли отих маринованих слимаків. Виходить дуже красиво, за рік, що я розношу ці суші з ролами, ще ніхто не скаржився. Навпаки, маю багато постійних клієнтів та клієнток, які спеціально замовляють як доправителя ролів саме мене, Миколу Мормона, або як я нещодавно переідентифікувався... дідько, поки те слово вимовиш!... як Мормикола.
Попрошу свого супервайзера, щоб коли від Професора знову надійде замовлення на роли, то щоб обов'язково розподілив його на мене. Я вже не буду такий дурний, поїду до нього лише прихопивши свою сокиру. Ну так, про всяк випадок звісно ж.
Слимаки з'явилися відразу, як небо затягнули оті помаранчево-зелені хмари. Цікаво, а я можу їх назвати Пе-Зе-Хма? Чи краще Пе-Зе-Ха? І я вже теж можу назватися професором! Треба тільки куцу професорську борідку відростити буде!
Так от, коли ці пезехи затягнули усе небо і почали крапати з них оці пезеші, то люди спочатку боялися вийти з дому на вулицю. Хоча, кажуть, дехто виходив, але вже назад не повертався. На початку ці пезеші були дуже агресивні, з чимось вони там в атмосфері взаємодіяли, і людина просто розчинялася в повітрі, залишалися одні кістки. Бр-р-р-р! Неможливо собі це уявити!
А потім оте, що в атмосфері було, закінчилося, і оті шмарклі вже ні з чим не змішувалися, і виходити надвір стало безпечно. Ну, тільки бажано, щоб в капелюсі. Бо ж мало там що.
І от коли люди після тих перших днів повиходили надвір, вони помітили, що всі усюди зайняті тими слимаками. Вони були всюди: на асфальті, на деревах, на автомобілях. Усюди. Коли на них наступаєш - вони чавкають і тріскають, чавкають і тріскають, чавкають і тріскають. Люди почали ходити спочатку з лопатами: розчистять перед собою метр від слимаків - і йдуть далі. Але ж хіба так кудись швидко дійдеш?- Отож бо й воно.
Згодом люди призвичаїлися до тих слимаків, звикли, що вони, ці слимаки, коли на них наступаєш, чавкають і тріскають, повзували собі на ноги чоботи з високими халявами - та й так стали ходити, і влітку, і взимку. Так-так, і взимку теж, але ж ви розумієте, що тепер зими у нас ніякої немає. Є тільки пезеха і пезеша, а снігу, морозів, бурульок на дахах - нема.
Цілий рік тримається майже одна й та ж температура, плюс-мінус. Не знаю, чи усюди таке, але у нас тут у Фастові все саме таке і є. А більш ніде ми й не буваємо. Раніше, до перевертаня, чи не щосуботи їздили в Київ, а зараз- нема потреби. Та й чим доїдеш?
Дякувати Богу, якимось чином нам привозять сякі-такі харчі: хліб, до хліба, те, що на хліб, і те, що після хліба. І мінералку "Миргородську". Колись привезли яблука, то це закінчилося кількома трупами під магазином. Добре, що якраз була субота, то їх відразу завантажили у гелікоптер і відвезли Верховному Татові. Після того нам більше яблука не привозять.
Замовлення від Професора надійшло за кілька днів. Я забрав на роздачі торбинку з його замовленням, заїхав додому перекласти маринованих слимаків замість лосося та захопити сокиру.
Дорогою до Професора зустрів пана Романа на ровері, привітався з ним, він мені хотів було щось розповісти, але я йому відповів, що іншим разом, бо зараз поспішаю. Махнув рукою йому на прощання та й поїхав далі.
Ось вже і будиночок Професора. Знайомий зелений паркан зі штахетів.Знайома вже зелена калітка. Я дзеленькнув у дзвоника. Професор не змусив мене довго чекати, вибіг з парасолькою, прикриваючи носовичком носа, клацнув чимось, калітка відчинилася.
- Прошу пана, - сказав Професор, - зайдіть всередину.
Ну, сокира зі мною, чом би й не зайти, - подумав я.- Замовлень у мене більше немає.
Зійшовши з ровера, я пройшов крізь калітку, разом з ровером. Професор чимось клацнув - калітка зачинилася.
- Не бійтеся за свій транспорт, він звідси нікуди не подінеться, - заспокоїв мене Професор.- Ходімте всередину.
- Моя сокира зі мною, чом би й не зайти всередину, - подумав я.- Всередині воно, мабуть, навіть спідручніше буде.
Ми зайшли всередину, Професор поклав пакунок з ролами на стіл, носовичком вже не користувався, то ж я міг його легко роздивитися. Але, окрім професорської борідки, носа та очей, ну і, звісно ж, вух, там не було на що особливо дивитися. Професор - як професор.
- Чаю? Кави? - запитав мене Професор.
- Що?- перепитав я. - Я вас не розумію, що ви сказали? Що таке "чаюкави"?
Професор лише усміхнувся і підсунув мені під ніс відкритий барвистий пакет з якимось коричневим порошком. Порошок цей огидно смердів. Це був найогидніший запах, який я коли-небудь відчував.
- Що це?- відсахнувшись, запитав я.
- Як це що? Це кава, натуральна мелена кава. Бразильська. Ви не любите бразильську каву? Вибачайте наразі, іншої не маю. Добре, що хоч бразильську вдалося дістати.
Поки я відходив від шоку, викликаного цим смердючим, неприємним запахом, я озирався навколо. Вочевидь ми сиділи на кухні. Чи в тім приміщенні, котре слугувало Професору кухнею. Окрім плити для приготування їжі, тут було багато чого незрозумілого і цікавого. Може й не дуже цікавого, але дуже незрозумілого. Наприклад, якась фіговина, схожа на дві скляні пляшки, між якими знаходилася якась коробка, обмотана брезентом. Вся ця конструкція була обіплетена якимись дротами. Я заднім місцем відчував, що від цієї фіговини виходить якась небезпека. Добре, що я прихопив зі собою сокиру!
- Друже, то ви каву будете чи ні?
У відповідь я скривив обличчя так, що зрозуміти, чи я буду каву, чи не буду я каву, швидше за все, було незрозуміло. І Професор з цього зробив такий висновок, який йому захотілося.
Від запаху смердючого коричневого порошку у мене всередині голови все попереверталося, плуталися думки і фрази, руки почали тремтіти, в обличчя вдарила кров, зі шлунку до горла стала підійматися блювота, ноги підкосилися. Якби я не сидів у кріслі, а стояв, то я би в цю мить впав і став легкою здобиччю хитрого Професора, котрий захотів мене отруїти. Але він не на того нарвався! Правою рукою, котра хоч і тремтіла, я все-таки зміг намацати за полою піджака держак від своєї сокири.
- Вам що, погано? Серце? Я дам вам валідол! - так сприйняв рух моєї правиці Професор.
Ага, авжеж, валідол. Який звалить мене додолу! Я ж не дурень якийсь, вмію розшифровувати назви речовин!
-Ні-і, не треба валідол, - прошепотів я і втратив свідомість.
Коли я прийшов до тями, то перше, на чому сконцентрувався мій погляд, була ота фіговина з дротами, про яку я писав раніше. Професор сидів коло мене і міряв мій пульс.
- Що зі мною?- запитав я.
- В принципі, нічого такого небезпечного не є. Тимчасова втрата свідомості, викликана нервовим перенапруженням. Ну і запах кави у вас, мабуть, викликав шок. Таке часто трапляється з тими, хто зловживає в їжу отими нашими... слимаками. Ви їх часто їсте, слимаків?
- Ні! Ви що, професоре! Ніколи! Як їх можна їсти? Оте-от, що чавкає і тріскає, коли на нього наступиш?
- Шановний, а що ж ви їсте тоді?
- Як це що? Те, що й усі. Хліб, та те, що до хліба, та те, що на хліб. Більше нічого. Ніяких слимаків!
- Угу. А як ви гадаєте, а з чого випікають отой хліб?
- Як це з чого? З борошна звісно.
- А борошно з чого роблять?
- Ну я не знаю. З якоїсь рослини. З вівса здається, чи з макарони. Я не знаю, я не ботанік. Шо ви на мене так дивитеся?
- Про пшеницю ви чули?
- Про пшеницю? Так, здається щось таке було. Дійсно, колись я чув за пшеницю. Ви хочете сказати, що хліб роблять з пшениці? Чи, перепрошую, спочатку борошно з пшениці, а вже потім хліб з цього борошна робиться, так?
- Так. Тільки це було колись. До перевертаня. А зараз пшениці вже ніде нема, а є зате слимаки. То як ви думаєте, з чого роблять те борошно?
- Ну, якщо нема пшениці, то, мабуть тоді із вівса? Чи з гречки? Шо ви на мене так знов дивитеся? Ви так на мене не дивіться, бо я сьогодня не просто так прийшов. Я з сокирою. До речі, а де моя сокира? Ви вкрали мою сокиру??
- Шановний, ваша сокира в надійному місці. Я її тимчасово у вас конфіскував, щоб ви лиха не наробили.
- Конфі...що? Ви думаєте, як такі заумні слова знаєте, то вам усе можна?
-То з чого борошно роблять зараз?- не звертаючи на мої погрози, повернувся до своїх запитань Професор.
- Я не знаю. Я ж вам сказав людською мовою: я - не бо-та-нік. Я розношу суші, роли, суп місо. Ось. Про ваше борошно - нічого не знаю. Я в тому вашому борошні не спеціаліст.
- Так от, шановний, щоб ви були в курсі, борошно зараз роблять зі слимаків.
- Зі слимаків? Як це - зі слимаків?
- А так. Пшениця під цим пезеха не росте, навіть не сходить. А слимаків - усюди повнісінько. От ми й придумали, як робити борошно зі слимаків.
- А те, що до хліба?
- Теж зі слимаків.
- А на хліб?
- Слимаки.
- А після хліба?
- Здогадайтеся самі, - усміхнувся Професор.
- Знаєте, пане Професор, ви мені нарозказували таких гадостей, шо якби зараз в руках у мене була сокира, то я би вас цюкнув, та й пішов би собі додому. Щоб я ото вам повірив, що хліб роблять зі слимаків, а особливо те, що на хліб? Я ж не ідіот? Якби хліб дійсно робили зі слимаків, то люди би його не купували! Це ж гидота!
- А що ж тоді ви б їли?
- Ну, я не знаю. Але точно що не слимаків. От, суші б їв. Роли б їв. Суп місо б їв.
- Угу, -скривився Професор, - а ви не здогадуєтеся, з чого роблять оті ваші суші?
- З чого-чого... я взагалі-то на кухні ніколи не працював, нас, доправителей, туди навіть не допускають.
- Бо гігієна? - запитав Професор.
- Так, бо гігієна. Так нам казали, а ви звідки знаєте? Ви що, теж були доправителем?
- Щоб ви розуміли, шановний, оті всі ваші роли, суші, - воно все зі слимаків.
- Як зі слимаків?
- А так. Якщо пшениця не росте, то ви думаєте, що рис буде рости?
- Ну, нам же компоненти наче з Японії привозять.
- Ну звісно, що з Японії. А в Японії їх роблять зі слимаків.
- Рис роблять зі слимаків?
- Так.
- І норі?
- Все зі слимаків.
- А імбир?
- Ну, імбир не зі слимаків.
- От бачите. А васабі?
- Ну і васабі не зі слимаків. Васабі там росте як бур'ян, його нічим вивести не можуть, навіть пезешою. А все решту - зі слимаків.
- Гей, професоре! Ну лосось - то це вже точно не зі слимаків!
- І лосось зі слимаків.
- Ні, професоре, я вам точно кажу: лосось - справжній, не зі слимаків!!!
- Як це не зі слимаків, коли я на спектрометрі зробив заміри- і бачу характерні для слимаків лінії у жовтій, зеленій та червоній областях спектру!
- Професоре, а хочете, я вам відкрию таємницю!
- Ну, коли ваша ласка, шановний. Відкривайте. Слухаю.
- Тільки обіцяйте, що моєму начальству нічого не розповісте!
- Обіцяю.
- Точно?
- Точніше не буває.
- І мене не цюкнете?
- За що вас цюкати, шановний?
- Ви просто пообіцяйте, що мене не цюкнете і не отруїте своєю кавою, що б я вам не розповів!
- Обіцяю.
- Професоре, покляніться найдорожчим!
- Клянуся найдорожчим!
- Професоре, якщо ви мені щось заподієте після вашої клятви, то Верховний Тато вас покличе до себе вже в оцю щонайближчу суботу!
- Та я ж поклявся! Кажіть уже! Не тягніть шукшу за хвіст!
- Так от, професоре. У вас на ролах слимаки, тому що я у вашому замовленні підмінив лосося на слимака!
- Молодий чоловіче, ви? Підмінили? Лосося? На? Слимака?
- Так, я підмінив лосося на слимака у вашому замовленні, і ви поклялися, що за це мені нічого лихого не заподієте! Ви ж поклялися?
- Молодий чоловіче, а навіщо ви це робили? І як? І куди ви дівали отого лосося, який підміняли на слимака?
- Як куди? Звісно, з'їдав. А куди ж його іще?
- Тобто, я правильно розумію? Ви знімали з рола японського лосося, який насправді зроблений з японського слимака, і заміняли його іншим, вітчизняним слимаком, а того першого, японського слимака з'їдали? І як воно вам? Японські слимаки смачніші?
У мене в шлунку почала затіватися нова революція.
- Чекайте, професоре, ви хочете сказати, що той лосось насправді не лосось, а слимак?
- Ну, молодий чоловіче, вам у логіці не відмовиш. Нарешті я бачу, що кава почала потроху діяти.
- Яка кава?
- Ну, коли ви ще перебували у напівсвідомості, я влив вам у горлянку сто грамів свіжозавареної бразильської кави. Вибачте, іншої поки що нема.
- Тобто, ви мене напоїли тією смердючою кавою?
- Ну, можна й так сказати.
- То напоїли чи ні?
- Напоїв. Але ж вона не смердюча.
- Ви, професоре, напоїли мене цієї смердючою... як ви там сказали - бразильською- кавою супроти моєї волі!
-Ну, можете подати на мене в суд.
- І ви хочете сказати, що отак от просто, попив цієї смердючої кави - і вона зняла інтоксикацію, викликану надмірним вживанням слимаків?
- Бачте, молодий чоловіче, ви вже приходите до тями, згадали термін "інтоксикація"....
- А ви не вийобуйтеся, професоре! Тобто, продовжуємо, ви хочете сказати, що оті "лососі" зроблені в Японії зі слимаків?
-Звісно. Я дослідив їх склад на спектрометрі.
- А мої "лососі" ви перевіряли?
- Не встиг. Але якщо це ваші, то я зацінив їх пікантний, особливий смак. Чому я вас і викликав повторно - мені вони дуже засмакували, краще за оригінал. Піду зараз перевірю їх на спектрометрі.
- Краще не потрібно, професоре.
- Чому?
- Ну, як вам сказати? Краще вам не знати, що там за технологія була застосована.
- Чому? Ваша технологія дуже вдала, як на мої смакові рецептори, то мені значно більше подобаються ваші оці "лососі" , ніж оті, що мені доправляв той доправитель, що був перед вами. Ми можемо її запатентувати, налагодити масове виробництво, це буде значною мірою заміщати наш імпорт, навіщо платит японцям, коли ми й самі можемо виготовляти продукцію, не гіршу, а навіть кращу за їхню. Налагодим експорт...
- Не налагодим.
- Не будьте таким песимістом, молодий чоловіче! Як це - не налагодим? Обов'язково налагодим! І Верховний Тато нам допоможе, коли дізнається про ваш винахід!
- Ну, хіба що Верховний Тато. Але й щодо нього я сумніваюся.
- Нє, ну, молодий чоловіче, ну як таке можна! Як можна сумніватися у Верховному Татові?
- Ну, як вам сказати.... Ну, навіть Верховний Тато стільки не надзюрить, щоб налагодити експорт.
- Як ви сказали? Не Надзю...? Це щось по японськи?
- Не напісяє, - я хотів сказати.
- Не напісяє?? Це як? Навіщо пісяти? Куди пісяти?
- Ну я для маринування слимаків під лосося використовував власну сечу.
- Сечу? Ви використовували сечу? Та як ви могли??? Це ж... Це ж яка гидота!!! Зрештою, це ж негігієнічно. І я оце їв, ви хочете сказати??? З вашою сечею?? Як ви могли? Це ж грубе порушення
всього на світі! Усіх СНІПІВ! Усіх ГОСТів і технічних умов! А раптом у вас Боткіна? Або Ковід?
- Ні, в мене немані ковіду, ні Боткіна. І сифілісу нема.
- Ну, це вже хоч щось! Знаєте, якби я не поклявся найдорожчим, я би просто тут на цьому місці вас вашою ж сокирою і цюкнув!
- Але ж ви поклялися!
- Так, поклявся. Зрештою, якщо добре поміркувати, то ще й не ясно, що більш огидне: ваша сеча чи оті трикляті слимаки!
- А я ще там сечу змішую з помаранчево-зеленими шмарклями!
- О, Господи! Сподіваюся, лайна туди не додаєте?
- Ні, не додаю. Там лайно потім саме утворюється за деякий час і осідає на дно. І ще я додаю дрібку солі.
- І дрібку солі, кажете?
- Так, і дрібку солі.
- Ну, то це ж в корені все змінює! Так би й казали! А то все про сечу, та про сечу. А про дрібку солі -
мовчите, не говорите. Хотіли приховати частину рецептури?
- Та ні, не хотів. Але я хочу запитати вас дещо, Професоре. Можна?
- То вже запитуйте, раз ми з вами майже поріднилися. Є брати по крові, а я оце ваш брат по сечі.
- Ота от фіговина, оті дві колби з купою дротів, це ж, якщо не помиляюся, нормальний елемент Вестона?
- Так.Це нормальний елемент Вестона.
- Ртутно-кадмій-амальгамний?
- Так, ртутно-кадмій-амальгамний нормальний елемент Вестона. Ви з ним колись працювали?
- Дайте мені ще отієї вашої гидкої бразильської кави, бо щось не можу пригадати.
Десь після третьої, а може після шостої порції кави я став пригадувати дещо. І ось що мені пригадалося.
Я був студентом-дипломником в одному з київських вузів. Вірніше, вже був зарахований до аспірантури, але ще не став повноцінним аспірантом: тривали літні канікули.Хоча ключ від лабораторії лежав у мене в кишені.
За кілька днів до початку нового навчального року мені знадобилося відвідати Київ у деяких особистих справах. Я сів на електропотяг "Фастів-Дарниця", зійшов на станції "Караваєві Дачі", підійнявся на радіоринок придбати деякі деталі і речовини.
Придбавши це все, а також іще дещо, вирішив це дещо відвезти в лабораторію, щоб не тягати це дещо сюди-туди. Все одно будемо його випивати першого вересня разом із науковим керівником, його замом, ще двома колегами-аспірантами і кількома студентами-дипломниками. Така у нас традиція на кафедрі.
Зайшовши в лабораторію, я виявив там Володьку, колегу-аспіранта. Він сидів за робочим столом і...плакав.
- Привіт! Що ти тут робиш?
- Привіт, Микольцю! Шо роблю? Бухаю.Бухаю сам-один з горя, як останній алкаш, і це не смішно. Це грустно. Це печально. Це трагічно.
- А шо таке трапилося? Оксана тебе покинула?
- Ні.
- А шо ж тоді?
- Вероніка.
- Шо Вероніка?
- Вероніка мене покинула!
- Чекай, ще місяць назад в тебе була Оксана, ніякої Вероніки не було!
- Колян, місяць назад у мене була і Оксана, і Вероніка! Вероніка у мене вже була ще до Оксани! І Галя!
- Чекай, Вероніка тебе кинула? Але ж Оксана залишилася? А шо за Галя?
- Ти нічо не понімаєш. Давай вип'єм, я тобі всьо нормально об'ясню. Шо там у тебе? Коньяк, віскарь?
- Коньяк. Ти ж знаєш, я віскарь не переношу.
- Скільки бутилок?
- Дванадцять.
- Дванадцять? Любиш Блока?
- Якого Блока? Вова, ти вже бухий. Обережно.
- Шо? Я бухий? Я не бухий. Я в пєчалі. Став сюда свої пузирі. Тільки осторожно. Не задінь вот еті важні прибори.
- А шо це таке?
- Як? Ти, блін, не знаєш, шо це таке?Ти аспірант, ілі хто? Ти інженєр, мать твою fuck, ти фізік! Ти должен всьо ето знать! Читай, шо тут написано!!
Я почав читати:
- Нормальний. Елемент. Вестона. О! Це якийсь нормальний елемент Вестона!!
- Да, ето, мать твою, нормальний елемент Вестона! Нор-маль-ний! Панімаш? Не ненормальний,як ета Вєроніка-скатіна, а нормальний! Дальше чітай! Ото, шо малєнькімі буквамі!
Я продовжив:
- Ртутно-кадмій-амальгамний з розчином сульфату кадмію.
- Ртутно! Панімаш? Ртутно-хуютно! А ми давай вип'єм!
Я відкоркував пляшку коньяку, і ми випили. Потім ще. У шафі з технічною документацією знайшлася велика пачка чіпсів "Люкс" і дві пачки затяжного печива "Марія". З одного боку одна пачка затяжного печива була трохи погризена мишами. Але вірменський коньяк всі ті бацили мав дезинфікувати.
- Ти панімаш, блін, яка ця Вєронічка курва? Бросіла мєня, вишвирнула, как нєнужную весчь!
- Чекай, а шо ж Оксана?
- Так а шо Оксана? Оксана ні прі чьом. Я Оксану бросіл, потому шо у мєня уже била Вєроніка. Я ж так нє могу одноврємєнно с двумя. Ти ж понімаш, ти ж мужик. Давай вип'єм!
Ми випили, потім ще і ще. Потім відкоркували другу пляшку вірменського коньяку.
- Ти понімаш, она мнє всьо врала.
- Галя?
- Какая Галя? А, Галя...Нє, Галя нє врала. Галя дура. Она сама всєму вєріт. Я єй скажу пригнуть - она пригнєт. Разбєжавшись, пригнєт со скали.... Отака моя Галя... довєрчівая. Так. Пєрєкур!
- Я не курю, - сказав я.
- Так і я не курю, -сказав Вова.- І не п'ю. Ми ж с тобой не пйом... так...баловаємся... Читай, шо там дальше.
- Гдє?
- Гдє-гдє... В Карагандє! Ілі... на вибор єсть єщьо одно мєсто. Но! Для етого нужна хотя би одна прєдставітєльніца прєкрасного пола! А єйо нєт!- Володя розвів руками. - Чітай давай.
- Шо чітать?
- Ну вот: ИНВ. точка. Чітай дальше.
Там був написаний інвентарний номер.
Я став читати:
- ІНВ . Знак номера. Такоє латінскоє ЕН с кружочкой.
- Нє с кружочкой! С кружочком!
- С кружопочкой!
- Чітай давай!
- Одін! Семь! Восєм! Сто двадцать трі! Опять восємь! І трі шестьоркі в конце!
- Вот ти сказал - с кружопочкой! Сказал?
- Ну?
- Шо "ну"? Скажи, сказал?
- Ну сказал.
- А зачєм ти так сказал?
- Просто. По пріколу.
- Нє по пріколу! А по Фрейду. Вот скажи, Колян, у тя баба єсть?
- Нема.
- Во! У Коляна, у друга моєго, баби нема. Воот. Вот потому Колян і дєлаєт оговорки по Фрейду. А Фрейд - ето что? Фрейд - ето сіла! Так вип'єм же за Фрейда!
Ми випили за Фрейда, потім за Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, потім за Галю, потім за всіх баб, потім за мір во всьом мірє, потім опять за Фрейда.З дванадцяти пляшок спиртного залишилося вісім з половиною.
- Так вот шо я тєбє прєдлагаю, друг ти мой Колян! Колянчик!! Дружбан!!Тобі баба нужна. Потому шо тобі вже пошті двадцать пять, а ти до сіх пор бєз баби. А ето шо? А ето нєрагулярний секс! А ето ну оооочєнь нєнормально! Ето грозіт заболєваніямі мочєполовой сістєми! Простатіт і всьо такоє! Пєрєкур! Чітай дальше! На чьом ми астанавілісь?
- На трьох шестьорках!
- На какіх на трьох шестьорках?
- Ну вот... Інвєнтарний номєр.... Кружопочка.... трі шестьоркі...
- Йоптіль! Ето плохой знак!
- Так вот чєго тєбя Галя бросіла!
- Нє Галя! Галя мєня нє бросала! І нє бросіт! Слушай, а давай я тєбє Галю продам, а?
- Как ето - "продам"?
- Брат, нє обращай поніманія! Я нємного пьян! Просто так отдам, бєзвоздмєздно, то ість даром.
- Зачєм мнє ета твоя Галя?
- Как зачєм? Ти нє понімаш.... У нєйо такая.... такая кружопочка!
- Постой, когда етот ненормальний елемент Вестона сюда установілі? - запитав я у Володі.
- А-а-а.. Єсть тітрадка прійома-пєрєдачі матєріальних ценностєй і основних срєдств. Щас...Гдє же ета тітрадка? А, вот, вооот она, тітрадка учьота! Ітак, смотрім... Нормальний елемент Вестона.. Шеснадцатово іюня. Вот.
- А коли тебе Вероніка кинула?
- Так вот же ш. Двадцатого августа.
- Скільки днів минуло від 16 червня?
- Шо за глупості? Какая нахєр разніца?
- Щитай давай.
- Ну... 66 днів.
- Ну, мені все понятно.
- Шо тобі понятно?
- Оцей блядський елемент Вестона все тобі зіпсував.
- Да ладно?!
- Я тобі говорю!
- Да, я пьян, я даже очєнь сільно пьян, но нє настолько, чтобі вєріть в ету твою чєпухуйню!
- А давай перевірим!
- А давай! Как?
- А давай його перевернем!
- В смислє?
- Ну, там інвенторний номер, в ньому три шістки. Якщо цей грьобаний елемент перевернути догори дригом, то три шістки перетворяться на три дев'ятки! І Галя до тебе повернеться!
- Блін! Какая Галя? Мєня Вєроніка бросіла! А Галя - ето єйо мамаша!
- Ніхрєна собі! Так ти шо, с мамашей Вєронікі шури-мури крутив?
- А чьо? Я прієхал к Вєронікє. Вєронікі нє било дома. А била мамаша. Галя. Цвєти політь прішла. Мамаша говоріт- вот тєбє чай, сіді жді, я в душ. Ну, пошла она в душ. Я чай випіл. Галя вишла із душа. В Вєронікіном халатікє. А Вєронікі нєт. А у мєня с етім халатіком тєсниє такіє ассоциациї. І єщьо духі у ейо как у Вєронікі. Да і сама Галя... Нікогда нє скажеш, шо бабє полтіннік. Максімум - сорокєт.
- І шо?
- А шо-шо... Галя ета... ух. Такоє витворяла...Ну, а тут входниє двєрі - клац. Входіт Вєроніка. С тортіком. Картіна Рєпіна, в обчєм. Драсьтє, я ваша тьотя, пріплилі і всьо такоє прочєє. Ну, ми посідєлі, тортік покушалі. Молча. Я ушол по-джентльменски, ну шоб оні вдвойом с мамашей разрулілі сітуацию. Прієхал сюда, пєрєночєвал на стульях. Потом звоню єй- нє бєрьот трубку. Прієхал в обєд шо-то покушать, а моі вєщі, ну там сумка, куртка зімняя, сапогі...На площадкє лєстнічной кучєй лєжат. И запіска.Запіска вот у мєня в карманє. В запіскє трі слова всєго. Ну ето єслі прєдлог "на" счітать словом...
- Мдааа...А Галя ж шо?
- Ну, так шо, я двє ілі трі ночі у нєйо пєрєкантовался. Баба, конєшно, огонь! Ну а потом прішла Вєроніка...Ну, ти понімаш...
- Мдаа... А Оксана?
- А шо Оксана? Живьот на сйомной хате, в постєли брєвно брєвном, готовіть не умєєт, максімум - мівіну вскіпятіт. Зате співає українських пісень дуже гарно. Солістка в інститутському хорі. Карочє... нє фонтан ета Оксана. Фігура нічє так, глаза красівиє, волоси длінниє, аж до попи. Но она етім распорядітся нє умєєт. І нє желаєт учіться. А Лєнін шо завєщал?
- Учіца-учіца-учіца!
- Во.. а она нє хочєт учіца! Так випьєм же за тєх, кто хочєт!
- І з квартирою в Києві!
- Будьмо!
Ми випили. Дійшли до такого стану, що нову пляшку вже відкорковувати не хотілося.
- Ну то що? Перевертаєм цей п'яний елемент Вестона вверх ногами - і лягаємо баїньки?
- Та давай! Але шеф там його кудись підключив, до якогось прибора.
- Нашо?
- ХЗ. Калібрує там шось. Якийсь воєнний прибор по хозтємі з міноборони.
- А-а-а, а ми обережно. Дивись, щоб проводки не повідривалися.
- Чекай, там ще шось написано.
- Шо там іше написано?
- НЕ ПЕРЕВОРАЧИВАТЬ!
- Та я їх в рот...в. Шо значить - не переворачивать? А три шістки - ето шо, нормально?Мене жінка з дому вигнала, вєщі на площадку виставила, позоріщє, перед сусідами опозорила! Ето нормально? Давай переворачіваєм, ніхто не побачить, а як Вєроніка мене назад впустить, ми його вернем обратно!
Ми акуратно перевернули догори дригом нормальний елемент Вестона (ртутно-кадмій-амальгамний з розчином сульфату кадмію), котрий виробляє стабільну напругу 1,018638 вольт для калібрування приладів, і полягали спати на стільцях.
Наранок, коли я прокинувся, а прокинувся я чомусь у Фастові, небо було затягнуте помаранчево-зеленими хмарами, з них накрапав помаранчево-зелений туман, котрий, конденсуючись на листях дерев, перетворювався на помаранчево-зелені шмарклі, а під ногами повсюди повзали огидні слимаки, котрі чавкають, якщо на них наступити ногою.
