«Гейдріх» і невисокий, худорлявий літній чоловік поволі брели алеєю парку. Охорона рухалась на значній відстані, щоб не чути розмови.
- Геннадію, я уважно прочитав і детально вивчив досьє, котре ти мені дав, - літній чоловік говорив тихо і, навіть, трохи лагідно, - Однак, давай ти охарактеризуєш об’єкт зі своєї сторони, а потім подивимось, що ми впустили.
«Гейдріх» на мить замислився, навіть крок його став повільнішим. Не те щоб він не був готовий до такого повороту, просто збирався з думками, як студент перед викладачем. І це, в деякій мірі, відповідало дійсності.
- Людина, безумовно, не дурна. Досить начитана, має нормально треновану пам'ять, але в деяких ситуаціях не вистачає спостережливості. Іноді може бути досить оперативним і винахідливим, іноді гальмує. Думаю це із-за відсутності навиків. Завжди в чудовій формі, достатній, але не більше. Наївний, це характеризували раніше, зараз, я би не сказав. В минулому – дебошир і хуліган, знову ж таки, зараз цього не помітно.
- Знаєш чому? – питання перебило хід роздумів.
- Воля, - Геннадій задумливо потер чоло, - Він зараз живе неначе чогось чекає.
- І це також, - співбесідник зупинився, ігноруючи візаві його погляд уважно вивчав продовження алеї, - Його кар’єра в лоївках, що тебе в ній зацікавило.
Підказка спочатку немов спонукала Геннадія до якихось слів, однак він зробив ковток повітря і знизавши плечима похитав головою.
- Погано, мій юний друже, погано. При плануванні операції – не існує дрібниць. – зайве говорити, що сказано це було тоном наставника, - Подумай.
- Я би не сказав, що його ріст був дуже швидким. Крім того, це все відбувалось коли «організація» вже конала.
- Це так, але чому Устим став так довіряти йому. Я думаю ти не вважаєш Устима наївним. Суперечок між ними було більше ніж достатньо щоб незлюбити одне одного. Крім того, один з твоїх інформаторів говорить, що цей польовий командир вважав «об’єкт» авантюристом. А це не ті люди яким довіряють.
- Відданість?! - нагадування прописних істин трохи образило «Гейдріха».
- Це несерйозно, - наставник сумно посміхнувся, - Ти знаєш відповідь, але чомусь намагаєшся вгадати не те. Як можна зрадити там де вони перебували? Здатись в полон? А потім спостерігати як вдячний ворог наріже ременів з твоєї власної шкіри. Вони були по за всіма існуючими законами і вижити могли тільки разом. Відданість тут ні до чого – прості закони самозбереження.
Геннадій мовчав.
- Він вчиться. Кажеш начитаний. А багато ти знаєш тридцятилітніх чоловіків з, лише, середньою шкільною освітою, котрі читають Сунь-цзи, Макіавелі, Цезаря?
Тепер вже посміхнувся «Гейдріх».
- Тепер вже знаю одного.
- От так от. Йому почали довіряти після того як помітили, що людина вчиться і може примінити свої нові знання на практиці. В нього є проблема і він намагається її вирішити. Не завжди алгоритм вирішення проблеми правильний, але він є. Не вистачає знань намагається знайти джерело, а воно, як відомо, в книжках. В промахах винуватить себе і шукає уроки в поразках. Не помиляється той – хто нічого не робить, - співрозмовник говорив більш серйозно і лагідність в його голосі кудись зникла, - Навіть дивуюсь як ти цього не помітив раніше.
- Так, а це було на поверхні, - Геннадій відійшов кілька кроків, - А вам не здається, що його самооцінка, дещо занижена?
- Дурниці. Це камуфляж, маскування, - наставник подивився в бік застиглих охоронців, - По типу вважайте мене дурнем, адже більшість людей реагує на слова.
Затихши вони продовжили свій шлях по алеї.
Погода видалась похмурою. Сірі хмари нависли так низько, що, здавалось, чіпляються за гілля дерев. Несильний вітер проносився по верху з зло віщим воєм.
- Мені не потрібні деталі, але як ти збираєшся використати цього хлопця? – нарешті промовив наставник.
- Тут в загальних рисах і не поясниш, - «Гейдріх» промовив задумливо, - Як ви гадаєте, він здатен розкусити серйозну гру?
- Він дуже задля цього постарається. А зможе розкусити, чи ні, залежить від тебе. Адже ти сам кажеш, що він живе неначе чогось чекає. Однак, мені здається, він потиху працює. Щось робить. Тихо, непомітно, але це так.
- Останнім часом хлопець сильно активізувався.
- Тоді чекай рішучого кроку. Схоже на все його підготовка закінчилась.
Геннадій зупинився, трохи замислився, хитнув головою, немов з чимось погоджується.
- Я розповім вам про операцію. Може щось підкажете. Часу обмаль. І шеф підштовхує.
Обличчя наставника повеселішало.
- Ти заплутався? Мені починає здаватись, що я дарма вважав тебе своїм кращим учнем.
- Просто вагаюсь.
- А розумієш, що даєш мені козир проти себе?
Питання було задане прямо в лоб і здорово збентежило «Гейдріха».
- Але ви поза грою, - Геннадій сам відчув як глупо виглядає.
А глузлива посмішка знову освітила губи літнього співрозмовника.
- Ех ти! Ловець душ! А ще когось вважаєш наївним. Занадто довго змагався з аматорами. Навики втрачаєш. Погано. Дуже погано.
Після цієї фрази учень взагалі відчув себе школярем. Розумів, що виправдовуватись глупо. Забути таке, що люди такого складу не бувають поза грою – гра в їх крові. Однак, вже більше впевнився в тому, що поради наставника не будуть зайвими, проти козиря…. «Гейдріх» посміхнувся, є більший козир.
Мені часто бувало страшно. Боявся темряви, боявся болю, боявся бути побитим, висміяним і, врешті решт, боявся зробити щось не правильно. Завжди прямуючи шляхом спротиву, вишибав клин клином. Темрява, тоді вночі сам в ліс, на цвинтар де давлячи паніку у зародку, вчився перемагати свій страх. Біль, побиття – вв’язувався в без сенсові і криваві потасовки де разом з кров’ю страх виходив з мене. Щодо останніх фобій, разом з віком і досвідом – вони суттєво зменшувались, однак не зникали зовсім. Ситуації складались так, що досвід старих помилок допомагав не завжди. Безумовно, я чув летючу фразу Бісмарка про дурних, які вчаться на своїх помилках, але всі, без виключення, котрі часто талдичили мені цю фразу, так часто повторювали свої ж власні помилки, що було аж смішно. Особливо коли звертав на це їх увагу. Послухали б ви їх виправдання.
Але повернемось до дійсності.
Я впевнено, але тільки зовні, прямував коридором до кабінету «Гейдріха». Черговий раз прокручуючи в голові всі свої фрази, завчену міміку, варіанти відповідей і запитань. Знаю, процентів дев’яносто всіх домашніх заготовок відпадуть самі по собі в процесі розмови. Знаю, я не вмію прораховувати людей, та і чи вміє це хтось взагалі? Не знаю, чи витримаю я до кінця так досконально продуманий і відпрацьований план. Знову боюсь втворити дурницю із-за якої все зійде нанівець, а права на помилку… я не маю. Однак, це вже було, жереб кинуто і немов переходячи Рубікон відчинив двері кабінету.
- Дозвольте?
Цього разу «Гейдріх» сидів дивлячись в монітор комп’ютера.
- Заходь, - він не був здивований і не відірвав погляду від екрану.
«Він мене прорахував»- десь в підсвідомості почав пробиватись росток паніки. Давлячи його я вимучив посмішку на обличчі.
Присів на стілець. Обдумувати нічого. Придумана і відрепетована перша фраза варіанти відповідей і мої реакції на них. Як там говорив Наполеон: «Головне в бій вв’язатись», хай буде так, тим більше, що він частіше вигравав.
- Вам не здається, що наш покер занадто затягнувся? – слова домашньої заготовки.
Дивлячись в обличчя свого прямого начальника я намагався побачити якісь зміни. Їх не було. «Він мене прорахував», - більш впевнено, але вже без паніки сигналізувала підсвідомість. І на цей раз сигнал лунав як вирок. Ну що ж. Тим краще.
- Невже мій блеф розкрито? – Геннадій відірвав погляд від монітора і подивився мені в очі, довго, прискіпливо. На його обличчі з’явилась посмішка.
- Може не зовсім, - пора імпровізувати, в моєму розмовнику не було такої відповіді. «Олух!- облаяв себе, - Звичайна відповідь, що була на поверхні», - Але як на рахунок відкрити карти?
- Може краще піднімемо ще трохи ставки? – картярські терміни в його виконанні звучали так. Немов ми дійсно знаходимось за гральним столом, - Якщо ти вже так впевнений в своїй комбінації.
«Не знаєте що сказати – говоріть по-французьки» - ця фраза виринувши з глибин моєї пам’яті, чомусь, додала мені впевненості. Він блефує! Факт! Всі ознаки блефу! Відвертий погляд, впевненні двозначні фрази, провокації для того щоб першим хід зробив суперник.
- Ні, - знову починаю підключати домашні заготовки, - Ми і так затратили багато часу, а його залишається все менше і менше. І в мене і у ВАС, - на останньому звуку фрази я зробив особливий наголос.
- Добре, - посмішки на його обличчі вже не було, - Починай, такий закон. Хто пропонує – той робить перший крок.
- Я в курсі, - дай Бог, щоб мої слова прозвучали так само впевнено, як я їх почув.
З внутрішньої кишені пальто я дістав конверт.
- З моменту мого влаштування до вас, - вивчений текст потрібно було прочитати за всіма правилами Станіславського, не пробубніти, а зіграти роль, так, немов це остання роль в моєму житті, - Я помітив інтерес незнайомих людей до моєї персони. Я не тішив себе наївними ілюзіями, що до власної значущості в «конторі», тому зацікавився цим фактом. І от, - пачка знімків і передана через стіл в руки «Гейдріха».
Він зацікавлено взявся їх розглядати, залишивши мене на одинці зі своїми думками.
- Я так розумію, це лише перша карта з тих, що ти маєш в своїх руках? – мені здалось, що його голос звучав трохи розгублено.
- Так, - я перестав нервувати, дивний стан спокою, я відверто дивлюсь в зміїні, небезпечні очі, і навіть єхидно посміхаюсь, не переграти б, - Ви не пізнаєте цих людей?
На даних знімках були зображенні люди «Гейдріха» в момент стеження за мною. Хлопці Рустама постарались як могли.
- Дивне питання, - він таки стурбований, - Але це лише перша карта комбінації, і я не бачу в ній небезпечних ознак. Продовжуй.
- Якши, - я дістав з конверта три посвідчення і знову передав йому, - Це ваші люди, - як констатація факту, - В чому мене підозрюють, що була задіяна ціла бригада спостереження?
Генна дій уважно роздивився кожне посвідчення. Спостерігаючи за ним я прибрав конверт з очей даючи зрозуміти, що всі карти я розкрив.
- Ти тільки но залишив без роботи трьох чоловік, - промовив мій прямий начальник проігнорувавши попереднє запитання.
- Чому це повинно мене турбувати?
Він знову перевів погляд на монітор, взяв зі столу ручку і крутячи її між пальцями почав говорити:
- Так, це мої люди. Так, вони діяли за моїм наказом. Це не значить, що я тобі не довіряю, але в обставинах, що склались, я повинен мати якомога більше інформації про людину, котра постійно знаходиться біля шефа.
Він сказав багато і не сказав нічого. Як я і передбачав. Його важко буде загнати в кут підловивши на брехні.
- Прослуховування телефону і квартири, - я витягнув із кишені два жучки і поклав їх на стіл перед собою, - Ви повністю порушили мою приватність.
- Бувають часи, коли приватність певних людей не береться в розрахунок, - знову пуста фраза.
- Добре, - іграшки набридли, - Або я отримую вичерпну відповідь, або покидаю це приміщення назовсім.
Він здивовано і зацікавлено подивився на мене.
- По-перше, - я почав, - Я твердо впевнений, що «замовника» шефа не існує в природі і ця тема була вигадана для мене або для того, хто прийшов би на моє місце. Смерть Григорія Олексійовича не вигідна ні одній із існуючих серйозних сторін. Це я знаю, - остання фраза перебила німий погляд його очей, - По-друге, ви ніяк не відреагували на мої застереження, це так, доповнення до першого. По-третє слідкуючи за своєю роботою я помітив, що абсолютно не вписуюсь в існуючу схему охорони, і під мене її ніхто не підганяє. Тепер висновок я не потрібен, і найнятий на короткий термін. І останнє, - з уже знайомого йому конверту я дістав ще декілька фотографій, - Якщо «прослушка» і стеження, це прості засоби застереження, то навіщо тоді вихід маестро на рекогносцировку.
З цими словами щойно витягнуті з конверта фото лягли на стіл перед «ясні» очі «Гейдріха». Там був зазнятий він під час догляду моєї квартири. Хлопці Рустама, просто молодці.
Я почекав, поки він розгляне фото.
- І останнє, для якої такої «рекламної» акції мене хотіли використати в «темну», що було потрібно таке детальне вивчення, наближення до «особи» і серія інших махінацій на які я не маю доказів тому не використовую як аргументи.
Він підвівся і рушив до вікна. Неначе для того, щоб сховати вираз свого обличчя. Вдалось, однак вся постать говорила про те, що він здивований, неприємно здивований, можна, навіть, сказати – пригнічений. Це так? Чи він грає роль?
- Ти правий, - донеслось від вікна, голос мені також здався пригніченим, - Цю акцію до якої тебе готували і заради якої так детально вивчали, можна назвати «рекламною».
