Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51214
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51737, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.222.64.76')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза повість

Рід Вервег

© Артур Сіренко, 04-01-2024
Оповідаючи про історію давніх гуцульських родин, що споконвіку жили в Карпатах, неможливо оминути рід, що здавна звався Вервега. Цей рід завжди, навіть в найтемніші часи вважався одним із найшляхетніших і найавторитетніших гуцульських родів. Недарма саме ватажки цього роду в різні часи – і в XIV – XVII століттях, і в новітні часи, починаючи з 1825 року очолювали Раду Гуцульських Ватажків. Крім цього, Вервеги тривалий час були суддями, а то і головували в Суді Ведмедя – вищому суді, що розбирав найважливіші питання буття і взаємин різних родів горян на основі традиційних звичаєвих законів. Зрештою, найдавніший голова Суду Ведмедя про якого нам відомо, це Силан Вервега, що мав більший авторитет в Карпатах, аніж самі князі карпів, бастарнів і білих хорватів і очолював Суд Ведмедя більше півстоліття: у 763 – 815 роках. І нині в Суді Ведмедя головує з 1992 року Микола Вервега. У давні часи рід Вервег володів землями біля Косова, Кутів і мав замок на горі Кліфи – один із найбільш потужних і неприступних замків в Карпатах в епоху раннього середньовіччя. Символами роду здавна були ведмідь і гілка буку. Основний колір вишиванок – жовтий (золотистий). Гасло роду: «Так хотів Бог». Гуцульський рід Вервег не слід плутати з бойківським родом Вервег, що має зовсім інше походження і який володів землями біля нинішніх сіл Ясень та Липовиця, що в Західних Ґорґанах. Про бойківських Вервег слід розказати окремо.

Авторитет роду Вервега в Карпатах пояснюється в першу чергу тим, що ватажки цього роду неодноразово володіли троном і короною князів білих хорватів. Про своє походження Вервеги розповідають наступне. Князь білих хорватів Непобор Довгий Меч, що жив десь у V столітті до н. е. (якого всі історики вважають особою легендарною, і про якого розповіді явно носять казкових характер) мав чотирьох синів: Світослава, Далібора, Хвалимира та наймолодшого Вервегу. І від цього Вервеги і пішов рід Вервег. Саме слово «Вервега» гуцули пояснюють як «затятий», хоча, насправді, на давньослов’янській мові воно означало «бадьорий».

Ще у ІІІ – VI століттях про Вервег було чути як про суддів, законників, жерців (волохів), вісників, пророків, музик та поетів. Згідно легенди, «Книгу Чорного Сонця» уклав Синьооок Вервега, і саме він як суддя і жрець Дажбога приймав ватажків гуцульських родів, що складали присягу на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), що запанував над Карпатами, і ватажки креслили свої родові знаки у тій книзі. Саме цим і пояснюють той факт, що знаку роду Вервег (стилізованого зображення ведмедя)  у «Книзі Чорного Сонця» немає – вони були родаками князя Боєслава.

Рід князів білих хорватів неодноразово уривався, і тоді на трон та корону претендували ватажки бічних гілок князівського роду і часто верх у тих суперечках брали саме Вервеги. Так, згідно давніх переказів, у 372 році троном білих хорватів заволодів   Всевид І Великий Камінь (372 - 399), що належав саме до роду Вервег. Про нього та його синів розповідають дві легенди. Вони настільки своєрідні, що варто навести їх повністю, у тому вигляді, в якому вони до нас дійшли. Історичність подій, викладена в цих легендах більш ніж сумнівна. Крім того, що багато подій, описаних там явно казкові і вигадані, у багатьох гуцульських легендах ті самі події приписуються зовсім іншим персонажам. І різні гуцульські роди розказують ті самі легенди (щоправда, в різних варіантах) які стосуються саме їх предків або ті самі події розказуються абсолютно інакше – розбіжності суттєві, іноді різні перекази чи легенди одна одну заперечують. У легендах та переказах роду Вервег крім князя Всевида І Великий Камінь згадуються князі білих хорватів Боєслав ІІ Кметь (399 - 410) та Добромисл ІІ Бескид (410 - 431), оповідається там про боротьбу за владу та війни між різними карпатськими племенами, хоча ці князі згадуються в римських та готських хроніках (зокрема, згадуються в «Історії готів» Кассіодора та «Гетиці» Йордана) більше як супротивники готів, гетів та гунів. Можливо, не всі легенди і перекази до нас дійшли, може саме ці події вважалися тодішніми оповідачами найважливішими. Перша легенда зветься «Смерть князя Боєслава Кметя». Ось вона:

«Прийняв одного разу владу над Карпатами шляхетний і шанований всіма князь Всевид Великий Камінь з роду Вервег, син Поляна Вервеги. При собі мав він дружину, Милодару, дочку Семирада, князя уличів. І принесла вона князю Всевиду чотирьох синів: Боримира, Тригоста, Стояна та Острозора. І був у нього ще один син – Недан – наймолодший, син служниці Квітослави. Одного разу побачила княгиня Милорада сон, наче перетворились четверо її синів в чотирьох хижаків: Боримир в лева, Тригост у вовка, Стоян у ведмедя, а Острозор в собаку. І почали вони сваритись і гризтися між собою. І спочатку вовк здолав лева, але потім лев скорив всіх, і підкорились вони йому без ненависті і непослуху.

Розказала Милорада про цей сон Ладолюбу, волхву, що приносив треби Сварогу на капищі на горі Горде.
- Воістину, - промовив він, - стане Боримир з нащадками своїми наче ярий всеруйнуючий лев, наче могутня зброя проти зла ворогів. Відіб’ють вони будь-який напад. Буде Тригост і його нащадки наче вовки битв. Нападе він на Боримира, але потім Боримир піде війною на нього. Розбрат та ворожнеча буде між ними, і буде переходити князівська влада від нащадків одного до нащадків іншого. І все ж переможуть нащадки Боримира, і дістанеться князівська влада лише його синам. І стане Стоян гірським ведмедем і зажадає володінь братів своїх, і земель їхніх, і стад їхніх, і влади їхньої. А від Острозора не лишиться нічого, окрім знедоленого обтяженого даниною, і ніхто не дізнається про нащадків його.

Незабаром помер князь Всевид Великий Камінь. Почали тоді сперечатися п’ятеро синів за його спадок – Недан в самотині супроти чотирьох синів Милоради. Коли побачила Милорада, що не бути князем над усіма Карпатами її улюбленому синові Боромиру, то вирішила чародійством примусити білих хорватів віддати владу її брату – Боєславу Кметю, сину Далібора Хороброго, а Боримира відправити до полян на береги Дніпра вчитися мистецтву володіння зброєю, щоб став він великим воїном і відвоював собі Карпати.

Вирушив Боромир на дніпрові кручі і став вчитися воювати в князя полян Світояра Сильна Рука, сина Вогнедара, доки не став він майстром меча і всілякої військової справи. Коли завершив Боромир навчання, то по завершенню семи років повернувся він в Карпати, став він тоді мужем міцним і сильним руками, звитягою дев’ятьох і володінням зброєю рівною обома руками. У той час лишався князем білих хорватів та усіх Карпат Боєслав Кметь, а Милорада журилась, що не став князем Боромир. А тим часом вирушив Боєслав Кметь в князівське полюддя збирати данину з підвладних земель. Ось яким був шлях князя білих хорватів: з князівського замку, що стояв в ті часи на горі Ґрегіт, рушив він на Горгани, а потім на Бескиди в землі бастарнів, а потім в долину Дністра і по Дністру йшов аж до земель тиверців. А тим часом сини Милоради почали між собою сварку, почали між собою війну та грабунок і розділили між собою землі білих хорватів на три частини. Дізнався про це Боєслав Кметь, вирушив назад в Карпати, зібрав військо по Дністру, щоб прогнати синів Милоради зі своїх володінь. Виступив він в похід і зупинився табором там де Черемош впадає в Прут. Тоді задумала Милорада наступне: вирішила вона влаштувати бенкет для брата свого в місцині, що назвали потім Чортория на березі Черемошу, запросити на той бенкет Боєслава Кметя, наче і не воював він тоді з її синами, а там дати йому отрути, щоб зробився князем білих хорватів Боромир.

Вирушила вона тоді до князя Боєслава, щоб ніби то помирити зі своїми синами, а потім повела його на бенкет. Коли ж поставили перед ними чаші з вином хмільним, піднесла Милорада брату своєму золоту чашу з отрутою.
- Не торкнуся я чаші сієї, - сказав Боєслав Кметь, - якщо не вип’єш ти з цієї чаші першою.
Відпила тоді з тої чаші Милорада, а за нею випив те вино і Боєслав. І трапилась так, що померла в туж ніч Милорада, в ніч Свята Середини Осені – Свята Черлених Кленів. Це і є смерть Милоради-чаклунки. Тому-то і називають люди без роду і племені Свято Середини Осені святом Милоради-чаклунки, бо була вона направду могутньою чаклункою та відьмою, доки жила у плоті. Так повелося в Карпатах, що з того часу люди без роду і племені і дочки ворожбиток звертаються до неї в ніч Середини Осені, коли Місяць оповні.

А тим часом вирушив Боєслав Кметь в Карпати до князівського замку на горі Ґрегіт, але не доїхав до нього, а помер у місцині, що зветься нині Уторопи. Приїхали туди і батько Боєслава, старий князь Далібор Хоробрий, якому на той час було вже дев’яносто літ, і мати Боєслава Ладислава Білокоса і його годувальниця і почали оплакувати загиблого. Там і померли вони всі троє, про що і співали потім горяни:

Маленька гора біля Уторопів, де ти?
Так співали нам сивочолі волхви:
Насипали могилу князю Боєславу Кметю,
Поросла та гора чебрецем та королицею
Небо ронить  сльози свої
За князем великим, незборимим воїном.

Але не принесло Милораді очікуваного ні зрада свого брата, ні прийнята нею смерть, бо не став князем Боромир, а отримав князівську владу над усіма Карпатами Недан, син князя та служниці Квітослави. І нарекли його білі хорвати, коли одягли йому на голову срібну корону білих хорватів Добромислом Бескидом, бо добро він замислив вчинити горянам, бо стояв як Бескид боронячи край. Але повстав проти нього Боромир, почав руйнувати та палити, забирав усюди в Карпатах заручників та данину. Потім помандрував Боромир у землі тиверців і захопив владу над ними, а Тригост захопив землі на Бескидах в долині річки Стрий і збудував собі замок Круг-Городище. Але Боромир невдоволений був, що брат не визнав його владу і захотів заснувати осібне князівство, пішов на нього походом. Зійшлися в битві Боромир та Тригост в долині річки Турянка, де переміг Боромир Тригоста та сина його Непобора. Врятувався Непобор втечею, а Тригост потрапив в полон до князя Добромисла Бескида. Але потім почалась війна між Боромиром та Непобором. Стояв Боромир табором у верхів’ях Дністра, де впадає в нього ріка Млинівка, а Непобор йшов на нього з військом з гір. Прийшов до Боромира його волхв Добривод, і спитав його князь, чим завершиться битва з Непобором. І напророчив волхв, що отримає Непобор перемогу, і захопить всі землі Бескид та всі землі тиверців. Потім привели до Боримира його синів, і тоді благословив Боромир їх і оголосив після себе князем старшого на ім’я Милодар. А всього в Боромира було двадцять чотири сини, про що і співали горяни:

Боромир, син Всевида
Сини його міцні як скелі
Славне військо – щит до щита,
Не темні, синьоокі, чисті душею
Двадцять чотири в Боромира сини.

Потім благословив Боромир найменшого сина Вербана і прорік, що його нащадкам судилася влада князівська. І прийшов Непобор оружний туди, де стояв Боромир зі своїм невеликим військом, і почався між ними жорстокий бій. Переміг Непобор і погнав залишки війська Боромира в гори та ліси дрімучі аж до гори Кам’яний Копець. Там поліг Боромир від меча Гарнослава, сина Вогнедара, але той і сам поліг від руки Земислава, сина Боромира. Там і поховали Боромира – на вершині тієї гори.

Добромисл Бескид випустив Тригоста з поруба, де тримав його і дав йому владу над тиверцями і наказав збирати з них для нього данину. І пішов він походом на тиверців і взяв з собою брата свого Стояна. Тиверці ж попросили очолити їх військо сина князя Боєслава Кметя Сонцелика і попросили помочі в готів. Воістину, славним воїном був Тригост, героєм меча, а мудрість його гасила чвари та усобиці, вирішувала суперечки про землі. Був він лицем шляхетний, а його волосся були такої довжини, що сягали плечей. Тому і називали його Тригост Патлатий.

Почали битися з ним тиверці з готами між ріками Дністер та Прут, і завдав тоді важку рану Трогосту готський воїн Вандаларіх. Але розбиті були вороги Тригоста, рятувалися втечею, а Тригост зібрав данину і привіз її князю білих хорватів Добромислу Бескиду. Коли ж приїхав Тригост в Карпати, помер він від своєї рани біля гори Лебедин. Там і вирили йому могилу, і звершили тризну, вибили знак його роду на кам’яні брилі, і волохи звершили біля того каменя требу. І в цей час пролетіли над горою лебеді, а волхви побачивши їх вигукнули: «Ох!» І сказав тоді один волхв: «Нехай ця гора довіку зветься Лебедин, а земля навколо зветься землею Ох!»

Але Стоян потрапив в полон до Сонцелика, сина Боєслава Кметя, що із залишком свого війська пішов в землі підвладні готам. Але не хотіли терпіти цього тиверці, бо хотіли, щоб ходив він в походи на чужі краї і поширив би на них владу князя тиверців. Тому завдали вони Стояну жорстокої рани від якої він і помер. Почалась тоді війна між білими хорватами, тиверцями, готами, даками. І кожен воював за себе і всіх інших бачив ворогами. А землі на схід і північ від Дністра захопив силою Снага Гора, тому і звуться ті землі «Жорстока Земля Снаги Червона Рука». А над усіма Карпатами запанував Добромисл Бескид і ніхто не зміг його здолати. Ось яка оповідка про смерть Боєслава Кметя, сина Далібора Хороброго, Милоради, дочки Семирада, та трьох синів князя Всевида Великого Каменя - Боримира, Тригоста та Стояна».

Друга гуцульська легенда, що оповідає про рід Вервег називається «Сини Всевида Великого Каменя». Вона носить більш казковий характер, менше історичних алюзій і стосується тих самих подій, що і в попередній легенді (наведу цю легенду повністю, знову вибачаюсь перед читачами за таку велику цитату, але воно того варте:

«Володів колись Карпатами великий і славний князь Всевид Великий Камінь родом Вервега. П’ятеро синів було в нього – Боромир, Тригост, Стоян, Острозор та Недан. І була матір’ю Боромира, Тригоста, Стояна, Острозора Милорада, дочка князя Семирада, а матір’ю Недана – Квітослава, що була роду шляхетного, але була в замку князя за служницю. Зненавиділа княгиня Недана, бо не від неї, а від Квітослави зачав князь Всевид сина. Багато злого терпіла Квітослава від княгині, так, що мусила сама носити воду до князівського замку, як роблять то невільники. Примушувала Милорада працювати Квітославу навіть в той час, коли носила вона Недана, щоб помер хлопчик в утробі її.

Нарешті прийшов час їй народити, але і тут не було їй спокою. І ось на полонині біля гори Ґрегіт народила вона хлопчика, але не посміла підняти його з землі і лишила як здобич для птахів. І не наважився ніхто з горян забрати його звідти від страху перед Милорадаю, бо велика була в неї чаклунська та відьомська сила її, і великим був жах горян. А тим часом йшов тою полониною співак та музика Водограй і побачив дитя та птахів навколо. Підняв Водограй дитя, притиснув його до грудей, і тоді відкрилось йому все, чому судилося бути. І тоді сказав тоді він:

- Вітаю тебе, юний госте, наречу тебе Неданом, бо ніхто не дав його нам, сам я знайшов його і порятував, будеш ти князем усіх Карпат Добромислом Бескидом. Прийде час і зафарбуєш ти меч свій ворогів кров’ю. Розчистиш долини, не будеш брати заручників, бо й так без заручників підкоряться тобі всі, переможеш всіх ворогів у битвах. Високий князь замку гори Ґрегіт, ватажок всіх військ білих хорватів. Двадцять та ще один рік володіти тобі Карпатами і навіки даруєш ти владу нащадкам своїм. Бо славний початок і славний кінець могутнього князя, доки не загине він в битві від руки ворога.

Взяв з собою Водограй немовля та виховав його, з того часу ні один співак, ні один музика не наближалися до гори Ґрегіт, доки не стало хлопчику стільки років, щоб міг він княжити. Тоді і принесли його в князівський замок на гори Ґрегіт. Зустрілась їм тоді Квітослава, що носила воду.
- Залиш це, - сказав їй тоді Недан.
- Не смію я із-за княгині, - відповіла та.
- Не буде мати моя служницею, - сказав Недан, - мати князя усіх Карпат.
Тоді повів він її з собою в князівський замок і одягнув у плаття шите золотими нитками. Охопив тоді гнів княгиню Милораду із-за такої неслави. Але говорили всі горяни, що має стати князем білих хорватів Недан після батька свого. Сказала тоді Милорада князю Всевиду Великий Камінь:
- Вирішуй, хто з твоїх синів повинен стати князем!
- Не мені про то судити, нехай це розсудить волхв Дажбога Дарибог, - відповів князь.
Тоді покликали вони Дарибога, що був ковалем і жив біля гори Ґрегіт. Знали його як мудрого волхва, ворожбита та провидця. І підпалив він кузню, коли зайшли туди брати – сини князя Всевида Великий Камінь.  
Першим вийшов з палаючої кузні Недан і виніс звідти ковадло.
- Судилося йому навіки бути могутнім ковадлом в Карпатах, всіх переможе він, стане князем усіх Карпат! – сказав волхв.
Потім вийшов з кузні Боромир, тримаючи в руках молот.  
- Буде Боромир героєм і славним воїном! – мовив волхв.
Потім вийшов з кузні Тригост і тримав в руках відра та ковальські міхи.
- Краса і розум будуть завжди з Тригостом, - прорік волхв.
Потім вийшов з кузні Стоян з мечами в руках, які кувалися в цій кузні.
- Месником стане Стоян, буде вершити він помсту за братів своїх! – прорік волхв.
Нарешті з’явився Острозор з оберемком сухого хмизу та тисовою гілкою серед хмизу.
- Висохне Острозор! – сказав волхв.
Так і сталося, бо недобрі були нащадки Острозора, не рахуючи одного Колодара Комонника. Тому і говорять в Карпатах: «Тисова гілка серед оберемку хмизу».
Так співали про це в Карпатах:

П’ятеро синів Всевида Великий Камінь,
Недан – могутнє ковадло,
Боромир – молот на полі бою,
Тригост – подих вітру,
Стоян – спис піднятий для помсти,
Острозор – висохла гілка.

Здалося це Милораді ганьбою та безчестям.
- Зобразіть, ніби сваритесь між собою, - сказала вона синам своїм, - і тоді прийде Недан рознімати вас, а ви вб’єте його.
І почали брати сваритись.
- Піду розніму їх, - сказав Недан.
- Ні, - відповів йому Водограй, - нехай будуть спокійними сини Милоради.
З тих пір так і кажуть в Карпатах: «Спокійні були сини Милоради».
Тоді сказала Милорада, що не виконає таке рішення. І відправила вона всіх синів князя до Дарибога, щоб отримали від нього брати зброю. І пішли вони до коваля, але найкращу зброю вклав коваль в руки Недадана, іншу віддав братам його.
- Тепер ідіть на полювання і випробуйте це! – сказав коваль.
Пішли вони на полювання, і трапилось так, що заблукали вони, і ніде не могли знайти стежки. Коли втомились вони блукати, запалили брати ватру, приготували їжу, їли доки не наситились. Але потім захотіли вони пити, бо не могли вгамувати спрагу після їжі.
- Нехай один із нас піде пошукає води, - сказали вони.
- Я піду, - відповів Острозор.
Пішов він і знайшов джерело, яке стерегла стара страшна відьма. З голови до ніг кожний суглоб був у неї чорніший за вугілля. Наче хвіст дикого коня росло в неї сіре розтріпане волосся на тім’ї. Зелену гілку дубу гризли її зелені зуби, що росли в неї в роті від вуха до вуха.  Чорні очі були в неї і довгий зігнутий ніс. Стегна криві були в неї і вивернуті. Величезними були коліна в неї, а нігті були зеленого кольору. Жахливим був вигляд її.
- Ти охороняєш це джерело? – запитав Острозор.
- Воістину так, - відповіла стара.
- Чи можна мені зачерпнути трохи води? – запитав юнак.
- Дозволю тобі, - відповіла стара, - якщо поцілуєш мене.  
- Ні! – відповів Острозор.
- Тоді не отримаєш ти води, - відповіла стара.
- Слово моє, - відповів юнак, - краще загинути мені від спраги, аніж я поцілую тебе!
Повернувся він то того місця, де чекали брати його, і сказав їм, що не знайшов води. Тоді пішов Стоян і знайшов те саме джерело. І він теж не захотів цілувати стару і повернувся до ватри ні з чим. Потім пішов старший з братів Бромир, побачив джерело, теж не захотів цілувати стару і повернувся з порожнім казанком. Потім пішов Тригост, побачив джерело та стару відьму і попросив води.
- Дам я тобі води, - відповіла стара, якщо поцілуєш мене.
- І не один раз поцілував би я тебе за це, але… - відповів Тригост.
- Бути тобі в князівському замку на горі Ґрегіт, - сказала стара.
Так воно і сталося, бо двоє з нащадків Тригоста володіли Карпатами – Любомир Самотній та Світозар Залізний, а з нащадків Боромира, Стояна, Острозора – ніхто. І повернувся Тригост назад без води. Тоді пішов шукати воду Недан і побачив те саме джерело.
- Дай мені води, жінко! – сказав він.
- Добре, - відповіла вона, - але спочатку поцілуй мене.
- Я поцілую тебе і ляжу з тобою вночі, - відповів їй Недан.
Потім він заплющив очі і поцілував стару. А коли розплющив очі, то побачив замість старої молоду дівчину, прекраснішої за яку не знайти на всьому світі білому. Білим, наче сніг було її тіло, м’якими були руки її, пальці довгі й тонкі. Сандалі були в неї зі світлої бронзи між її м’якими білосніжними ногами і землею. Був на ній плащ пурпуровий зі срібними застібками. Наче перли сяяли в неї зуби, прекрасними були її великі очі, червоні, наче горобина, уста.
- Неможливо відірвати від тебе погляду, дівчино! – вигукнув Недан.
- Воістину так, - відповіла вона.
- Хто ти? – спитав юнак.
- Я сама Влада, - відповіла вона і заспівала:

Княже могутній, володарю Ґреготу,
Володарю усіх Карпат,
Пре велике благо тобі повідаю,
Принесеш ти Карпатам волю і перемогу
Над ворогами всіма.

- Іди тепер до своїх братів, - сказала дівчина, і візьми з собою воду. Віднині буде в тебе влада над Карпатами і в нащадків твоїх. І будуть твої нащадки князями уличів та дулібів, древлян та тиверців. Якою ти побачив мене раніше, жахливою та потворною, дикою та звірячою, така от влада і є, бо часто дістається вона війною та битвами, але для князів праведних стає вона прекрасною та доброю. Не дай води братам своїм, доки не піднесуть вони тобі дари – не визнають тебе старшим серед них і не визнають твоє право піднімати зброю на лікоть вище за них.
- Так і зроблю, - відповів Надан.
Потім попрощався він з дівчиною, приніс води братам, але не дав їм води напитись, доки не пообіцяли вони йому все, що він просив. Звелів присягнутись, що вовіки не стануть вони оружно проти нього і нащадків його.

Потім пішли вони в князівський замок на гору Ґрегіт. Біля замку підняли вони зброю свою, але вище від іншої була на цілий лікоть героя зброя Недана. Сів Недан на ложе серед братів своїх, і почав князь розпитувати їх. Розповів йому Недан, як ходили вони по воду, знайшли джерело та жінку і яке було пророцтво її.
- Чому не розповідає про це Боромир, старший з вас? – запитала Милорада.
- В обмін за воду віддали ми Недану старшість і владу над собою, - відповіли брати.
- Навіки віддали це, бо віднині він і нащадки його будуть володіти Карпатами, - сказав Дарибог.
Так воно і сталося, бо ніхто не володів Карпатами і короною білих хорватів довше, аніж нащадки Недана. Двадцять шість нащадків Недана були князями Карпат».  
  
Ось такі дві легенди збереглися про князів білих хорватів з роду Вервег. У якихось інших історичних джерелах підтвердження цього немає. Більше того, багато гуцульських родів приписують належність того чи іншого князя білих хорватів IV – X століть саме до їх роду, а не до роду Вервега. Прояснити це питання неможливо, хоча б тому що гуцульські роди родичалися, і родовідні древа заплутані і суперечливі. Крім того, відомо, що починаючи з 568 року ватажки роду Вервега сиділи в замку Ведмежий кіготь на горі Кліфи, мали власну династію ватажків роду, що не співпадала з династією князів білих хорватів, і якими були взаємини цих князів з ватажками роду Вервега – незрозуміло. Про князів білих хорватів Всевида І Великий Камінь (372 - 399), Боєслава ІІ Кметя (399 - 410), Добромисла ІІ Бескида (410 - 431) та його сина Всевида ІІ Мовчазного (431 - 449), належність яких до роду Вервега всіма гуцулами вважається незаперечною, відомо з римських та візантійських джерел, що вони успішно воювали з готами і завдяки їх блискучим перемогам влада готів не поширилась на землі білих хорватів, дулібів та тиверців. Зокрема, в «Хроніці» («Chronicon») Марцелліна Коміта в розділі, що описує правління римських імператорів Флавія Феодосія та Флавія Гонорія Августа згадується про одного з «ватажків варварів»: «…dux barbarorum, qui dictus est Magnus Lapis, qui Omnia Uidet, pugnauit cum Gothis et eiecit eos de montibus Sarmaticis…» («…ватажок варварів, якого називали Великий Камінь, що Все Бачить, воював з готами і прогнав їх з гір сарматських…»). Щодо гунів – тут про карпатських князів мовчать як гуцульські легенди так і римсько-візантійські хроніки. Можливо, просто гуни оминули Карпати і не вважали за потрібне завойовувати той важкодоступний край, коли ласою метою були для них багаті землі Римських імперій – Західної та Східної.

В епоху аварських війн найбільш відомим ватажком роду Вервег був Радован Велике Поле – полководець князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 - 819). Судячи по всьому він був не просто правою рукою князя, а ще й видатним дипломатом свого часу. Він уклав спілку білих хорватів з каганом болгар Крумом Страшним (802 – 814 роки правління). Сумісно вони почали війну з Аварським каганатом у 805 році – болгари з півдня, а білі хорвати з півночі і повністю каганат знищили – авари (обри) зникли з історичної арени.  

Замок ватажків Вервег на горі Кліфи, що звався Ведмежий Кіготь вистояв і під час нескінченних сутичок різних родів горян, і під час нападів печенігів на Карпати. Оборона замку під час набігу печенігів на Карпати в 951 році стала легендою, а загони печенігів, що взяли замок в облогу були оточені і розбиті в Карпатах в місцині, що і досі зветься Печеніги. Оборону замку тоді тримав ватажок роду Вервега Зборислав Затятий, що був найбільш відданим боярином князю білих хорватів  Мирославу ІІ Золотий Меч (948 - 967).

Прийняття християнства родом Вервег у 999 році мало вирішальне значення для християнізації Карпат – ватажки роду Вервег були довгий час суддями Суду Ведмедя і користувались серед різних родів гуцулів авторитетом. Можливо тому в наступні віки серед людей роду Вервега було багато церковних діячів. Так, при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла (1130 – 1187) був священик і проповідник Теодор (в миру Роман Вервега) (пом. у 1186 році), а серед берладників знаний отець Прокопій (в миру Іван Вервега), що збудував в Берладі церкву святого Петра 1178 році.

У грамотах князя Юрія II Болеслава Тройденовича (1298 – 1340) згадується якийсь Вишеслав Вервега, якому князь доручив «…боронити кордон в Карпатах та князівську дорогу від розбійників та лиходіїв» і який мав осідок десь на березі Черемошу, можливо десь біля нинішніх Кут. У 1436 році отець Мефодій (в миру Данило Вервега) вершив службу божу в церкві Святого Михаїла в Косові, яка потім згоріла під час великої пожежі Косова 1498 року. Його власноручні записи збереглися в церковній книзі, яка зберігалась в архіві Перемишля і пропала під час Першої світової війни. Автором «Повісті про Манявський скит» (історичної хроніки цього монастиря 1398 – 1479 років) був монах Ієрофант Схимник (в миру Теодозій Вервега). Ця книга не зберегляся, але про неї згадує в своїх записах Ян Радзивіл Бородатий (1474 - 1522) - син Миколая Старого, великий маршалок литовський.

Серед опришків теж були свої священики, яким опришки сповідалися. Так у загонах опришка Івана Печеника (друга половина XVII століття) був священик Ігнатій Вервега з Космача, що зброю опришків освятив і «благословив їх у боротьбі за віру і правду», як писав сучасник – анонімний писар з Коломиї. Розказують, що наприкінці свого життя цей Ігнатій Вервега сказав, що йде назавжди від людей, зайшов до печери Проклята Прірва на Чивчинах і більше його і не бачили, а в ту печеру боялися люди навіть зазирнути – ходили чутки, що всі хто в ту печеру заходить, назавжди пропадає і не вертається. Сталося це ніби то в 1699 році.

Серед Вервег були і відомі гутники-склодуви. Одним із найвідоміших був Прокопій Вервега (1701 – 1790), що мав гуту в Косові, а потім в Коломиї. Його скляні вироби цінувались навіть у королівському дворі в Стокгольмі. Король Швеції Адольф Фредрік І особисто замовив йому виготовити кришталеві келихи для бенкетів. Розказують про Прокопія Вервегу таке. Одного разу один молодий панич Штефан Замойський купив у нього кришталеву чашу тонкої роботи і любив довго споглядати її. Одного разу під час такого споглядання Штефан загадково зник і з’явився так само несподівано через десять років і запевняв, що всі ці роки він перебував в чаші, і що там є цілий загадковий світ з містами і селами, замками і храмами. І що там він одружився, володів землями, був покликаний тамтешнім королем на війну, мало не загинув – у ту мить як його наздогнала ворожа куля він знову опинився в оцьому світі в своєму домі.

У ХІХ столітті знаним в Карпатах був ґазда Федір Вервега (1791 – 1888), що мав чималі стада овець і випасав їх на Чивчинах. Він же був у той час ватажком роду Вервег і мав обійстя в Косові, Космачі та в Буркуті, які потім передав своїм дітям та племінникам. Він запевняв, що в нього збереглися реліквії князів білих хорватів: золотий перстень, срібна корона з синім діамантом, меч з написом на ньому невідомою мовою. Ці реліквії начебто бачив студент краківського університету Олександр Рігенштоф, що гостював у Федора Вервеги у 1873 році і мав з ним якісь комерційні справи. Федір Вервега запевняв, що ці реліквії  він заховає, коли відчує наближення смерті, бо нема кому їх передати – нащадки не оцінять і продадуть, чого робити категорично не можна. Коли він помирав, то сини запитали його на смертному ложі: «А скарби де?» А він відповів: «Заховав так, що не знайде ніхто довіку, аж поки не прийде їхній час».

У новітні часи відомо про Степана Вервегу (1892 – 1938), що був у Січових Стрільцях під час Першої світової війни. Був поранений в бою біля містечка Козова у 1916 році, перебував у шпиталі у Львові, у 1917 році знову у війську, у 1918 році брав участь у Листопадовому зриві, воював у лавах УГА, з 1919 року в армії УНР, брав участь в боях під Києвом та Житомиром, у 1920 році був у Станіславі, потім знову на фронті – боронив Львів від більшовиків в серпні 1920 року в лавах Третьої Залізної дивізії під командою генерал-хорунжого О. Удовиченка. Після війни опинився у Празі, де перебивався випадковими заробітками, у 1929 році повернувся в Косів. В останні роки життя захопився містикою. Помер читаючи апокриф (Євангелію від Фоми) – не витримало серце. Жителі Косова кажуть, що його забрав тоді Бог, бо бачили вони тоді над його хатою крилатого ангела вбраного в біле та золоте.

В лавах повстанців був сотник Петро Вервега з Ворохти (псевдо «Сіроманець») – воював з 1942 року, діяв в Чорному лісі, загинув в бою 14 серпня 1946 року. Список репресованих людей з роду Вервег величезний. Згадаю тільки про Данила Вервегу з Космача (1913 – 1982). Він був заарештований в липні 1946 року, засуджений по статті «Антирадянська пропаганда» в Коломиї на десять років таборів. Здійснив втечу з табору в Забайкаллі в 1948 році, зумів якось дістатися додому, потім нелегально перетнути кордон (не один), горами та лісами дійшов аж до Австрії в американську зону окупації. Потім виїхав до Аргентини, працював електриком Буенос-Айресі, потім в телефонній компанії «Cóndor plateado» майстром. Наприкінці життя придбав невелике ранчо, де жив на самотині і спілкувався тільки з гаучо, грав вечорами на гітарі емоційні мелодії мілонги споглядаючи вечірню заграву.

У 1891 – 1898 роках багато Вервег емігрувало до Бразилії, переважно вони осідали в естадо Парана. Серед Вервег, що жили там і живуть, найбільш відомим став Володимир Вервега (1910 – 1994), що успішно вирощував каву на своїй фермі і навіть вивів новий сорт кави «Розалінда», що вважається і донині одним із найбільш вишуканих і запашних сортів кави південної Бразилії. Цей сорт кави особливо цінував президент Бразилії Жуан Баптіста ді Олівейра Фігейреду (João Baptista de Oliveira Figueiredo) (1918 — 1999). Володимир Вервега опікувався виданням «Українська газета» та притулком для сиріт «Каса де пахарітос» («Casa de pajaritos»), зайнявся дослідженням павуків Бразилії, опублікував роботу в журналі «Naturalista brasileiro» по систематиці павуків родини Anyphaenidae під псевдонімом Рамірес Санчо Вердадейро (Ramírez Sancho Verdadeiro).

Історія триває (як це не дивно) і про рід Вервег ще буде написано чимало історій і складено буде багато нових легенд. Я впевнений.          

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Я так розумію, що деякі згадані люди цілком реальні?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© козак Голота, 11-01-2024

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 10-01-2024

Дуже цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© koka cherkaskij, 07-01-2024
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9645140171051 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …