Жалібно кличе ворона
Квіти на дереві білі
В Токіо дощ
Вирощувати квіти і гуляти у садках полюбляють повсюди. Але існує лише одна країна, де садівництво перетворилося на одне з найважливіших національних мистецтв. То ж не дивно, що навіть гербом цієї прекрасної країни є квітка.
Джунглі в Університеті
Наша місячна поїздка до Токіо розпочалася довгою дорогою з аеропорту Наріта і кількагодинною метушнею у сумбурно-постіндустріально-бюрократичному центрі. Коли ж ми (мій чоловік Олександр і я) нарешті потрапили до Університету Метрополітен, зрозуміли, як мало виглядати омріяне Маяковським місто-сад. Власне, милування квітами почалося одразу після виходу з метро на станції Мінамі-Осава. Дорога до Університету проходить крізь аутлет-парк, виконаний у стилі провансальського селища, з ляльковими рожевими будиночками, арочками, башточками, балкончиками, фресками та таке інше. Так от, якраз посеред цього іграшкового парадизу була влаштована сезонна виставка квітів. Веселі композиції з використанням іграшок, кераміки і ще чогось, суто японського, суперничали в оригінальності, а біля них клопоталися скромні елегантні господині з маленькими ножицями. Серед розмаїтості квітів я була здивована побачити чорнобривці - екзот для Японії. Але головні дива чекали на нас попереду - в університетському кампусі.
Кожного дня, курсуючи між лабораторією і готелем, ми знайомилися з новими ботанічними видами. Наш візит прийшовся на дощову пору кінця травня і початку червня, тому нам не судилося побачити квіти сакури, натомість ми досхочу намилувались азаліями. Кущі із соковито-лиловими квітами, які за повір’ям гарантують японцям сімейний добробут, заполонили усі вільні простори - на подвір’ях, і на вулицях, і, особливо, на розділових смугах пожвавлених трас.
Слід сказати, що в Японії дуже економно відносяться до земельних наділів, будь-яку гористу місцевість використовують максимально. Місто, подібне до Токіо, являє собою водночас три або навіть чотири яруси. Де б ви не стояли, завжди здається, що під вами або над вами є життя. Так і студентське містечко має декілька «поверхів», сполучених між собою сходами, зручними пандусами і містками. А на всіх його рівнях розсаджені невідомі мені дерева, так що де б ми не знаходились, великі білі квіти з чотирьох лапатих пелюсток завжди були на рівні очей.
Якось ми зайшли під арку одного з корпусів, виконаного у похмуро-помпезному стилі «Мейджі». І раптом опинилися на березі ставка, де гордо лежали на воді ясно-рожеві лотоси і снували вгодовані червоні коропи - неодмінна ознака будь-якого японського парку. Завдяки своїй зухвалій звичці випинатися з води, вони набули слави символу чоловічої сили.
А навколо ставку невидимі, як ніндзя, садівники відтворили усі можливі стилі японського садівництва. Тамтешня флора фантастично красива і геть незнайома, з казковими квітами і листям неймовірних кольорів. Павутиння тоненьких гілок на тлі сірого дощового неба виглядало неправдоподібно ажурним, пташки співали невідомих пісень. Ворони кричали не нахабно, а жалібно і трохи моторошно, мов японські привиди. Рідними здалися мені лише жаби - ці героїні незліченних поезій співають злагодженими хорами свої ритмічні кантати не гірше, ніж на київських озерах.
Круті стежки з бетонними перилами, що імітують дерев’яні колоди, вели до гущі молодого бамбукового лісу. Якось я наважилася спуститися у самісінькі «джунглі». Внизу виявився дбайливо «забутий» ставок. А ще нижче, біля шосе, заховалися два крихітні храми, буддійський і сінтоїстський, ошатні, мов карпатські каплички. Почав накрапати дощ, і я вирішила якнайшвидше піднятися додому. Вузенька стежка стрімко привела мене до краю лісу - і раптом так само рішуче опустила до підніжжя, де знову почала підйом. Дощ припустив не на жарт, і я довірливо кинулась угору - але там на мене знову чекав спуск. Обурена такою підступністю, я почала дряпатися просто крізь кущі, ризикуючи зустріти зелену отруйну змію, про яку попереджали таблички у парку, і в готелі, і навіть у власному номері. На мій подив, я щасливо вийшла з лісу якраз біля готельних дверей.
Зелена каліграфія
Японське садівництво розвивалось паралельно іншим мистецтвам - живопису, поезії та каліграфії, і створювалось за їхніми законами. У каліграфії відомі стилі сін - тобто повний спосіб написання, гйо - спрощений і со - скоропис, зведений до найпростіших знаків. За цією схемою змінювались і сади - від пишного розмаїття видів і кольорів до лаконічної монохромної «недомовленості».
Японська культура виникла на основі китайської. Наприкінці першого тисячоліття нашої ери з материка прийшла на острови традиція штучно відтворювати фрагменти ландшафтів, зберігаючи їхню первісну природність. Прибульці з Китаю закладали сади у відповідності з філософією Дао, ключовими принципами якої були природна простота і невимушеність, а символом - вода, що тече.
В епоху Хейян (8-12 сторіччя) сади були напрочуд гарними - в них співіснували фруктові дерева - оспівані в поезії сливи і вишні; розкішні кущі - пишна азалія та цнотлива гліцинія; і, звичайно, хрестоматійні іриси і геральдичні хризантеми. Все це різнобарв’я пишалося на тлі статечних сосен та стрімкого бамбуку, які символізували довголіття і стійкість. Старі і спотворені дерева не вважалися за ганж - адже, одне з положень Дао закликає любити не тільки прекрасне: «Велика досконалість схожа на недосконалість».
Рослини чергувалися, відкриваючи перед відвідувачем один божественний краєвид за іншим. Гості могли милуватися садом протягом року, від весільного буяння сакури до жовто-червоної пишноти осінніх кленів. У літню спеку можна було заховатися у затінку хвойних і бамбукових гаїв, і освіжитися дзюрчанням струмка.
Сад являв собою модель всесвіту, його обов’язковими елементами були горбки і струмок, а посередині красувався ставок з острівцем. Райські кущі, які немов репрезентували усе різноманіття японської природи, мали свій відповідник у живописі - яскраво-розкішний і життєрадісний стиль ямато-е.
Дзен-сади
Але все змінюється з плином часу. У 12 сторіччі до Японії прийшла філософія дзен. На відміну від традиційного буддизму, що закликав відмовлятися від бажань, як джерела страждань, дзен рекомендував відкидати лише нездійсненні бажання, які, власне, і спричиняють тривогу і неспокій. Просвітлення (саторі) не вимагає відмови від радощів життя. З філософією дзен пов’язані дві найважливіші якості, які відрізняють японців від інших мешканців планети - фантастична працелюбність і почуття прекрасного. Ніхто у світі не може отримувати таку естетичну насолоду від усього, що робить. Ніде більше милування природою не набуло статусу культу.
У 14-16 сторіччях сади перетворилися на обов’язковий елемент храмових комплексів. Власне, сама назва саду ніва первинно означала сакральний простір - місцезнаходження духів. Колись на таких огороджених майданчиках зводилися амбари - перші поганські святилища, які потім перетворилися на синтоїстські храми - тут їх називають «шрайни».
А у середині ІІ тисячоріччя сади, що належали дзен-монастирям, змінили свій вигляд у відповідності з новітніми естетичними нормами. Сад, що перетворився на місце медитації, отримав філософсько-парадоксальну назву «каре сан-суй» - «сухий струмок».
На зміну пишній декоративності прийшов сповнений глибокого символізму лаконізм. Різнобарв’я квітів змінила монохромність трав і моху, а жваві струмки тепер імітували кам’яні глиби і біла галька. Один з постулатів даосизму свідчить: «Дао є порожнім, але в застосуванні невичерпним. О найглибше! Воно здається праотцем усіх речей ». Порожнеча - недомовленість - один із найважливіших принципів японського середньовічного мистецтва. Спокійну красу сухих садів можна порівняти з витончено-імлистими пейзажами на свитках, легко виписаних півтонами чорної туші. А також з лаконічними тривіршами хокку, в яких були закодовані найбагатші відтінки почуттів.
Вершиною філософсько-садівничої думки дзен-монахів, і, водночас, найбільшим розчаруванням для європейців, є так звані «сади каміння». Їхньою появою японці зобов’язані знову ж таки китайцям, які колись мріяли про острови безсмертя, - буддійський «рай». Саме у пошуках цих міфічних островів вони й потрапили до Японії. А оскільки раю не знайшли, відтворили свою мрію підручними засобами. І з’явилися 15 кам’яних «островів», оточених «морськими хвилями», із дбайливо розчесаного граблями білого гравію. Один із секретів такого «саду» полягає в тому, що де б ви не знаходились, ви зможете бачити лише 14 каменів, один завжди ховається за іншими. Візерунки на гравії і форма каміння залежать від сюжету, зашифрованому у композит
Чай під бамбуком
З буддизмом пов’язаний ще один різновид садів - «чайні».
У 12 сторіччі монастирський звичай готувати зелений чай для Будди запозичили самураї, і запровадили пишні і дорогі чайні церемонії. А у 17 сторіччі до влади прийшов клас «нових японців», які протиставили аристократичним розкошуванням принципи вабі і сабі - «вишукана бідність» і «сум самотності», тобто простота і лаконізм. Чайні церемонії тепер мали сприяти «відчуженості від суєти». Невдовзі це дійство, під назвою тядо, або тяною, стало мистецтвом і набуло рангу «до», чи то «дао» китайською, - «шляху до осяяння». Навколо павільйону для чайних церемоній - простої хатинки, збудованої з нарочито природних матеріалів - розкинувся сад тяніва. Обов’язковими елементами такого саду є стежка, вимощена пласким камінням, кам’яні ємкості для обмивань цукубаї і кам’яні ліхтарі торо - ще один символ японської культури. Вони нагадують про стародавні курильниці, які стояли перед китайськими храмами.
Найбільш популярними є ліхтарі юкімі-торо, назва яких походить від слово юкі - сніг. Білий пухнастий сніг - явище для японців надзвичайне, існує навіть різновид мистецтва: юкімі - милування снігом. Заради цієї церемонії над ліхтарем зробили великий плаский дах, на якому сніг не танув, щоб неповторний момент милування тягнувся якомога довше.
Нам пощастило скуштувати зеленого чаю у дзен-буддистському монастирі Хокакуджі. Чайний павільйон розташований у так званому «бамбуковому храмі», що являє собою 2000 велетенських бамбуків сорту «мосо». Їхні могутні стовбури вкриті сріблястим нальотом, що створює враження якогось містичного світла. Повітря під бамбуками незвичайно, як для Японії, чисте і свіже, що викликає відчуття особливої свободи і піднесеності. По периметру прокладені стежки і містки з дерев’яних дощечок, повсюди розставлені ліхтарі і статуї божеств. Піала ретельно збитого віничком ароматного чаю, сріблясто-зеленим кольором подібного до навколишнього бамбуку, випита під дзюрчання водоспаду, дозволяє будь-якій людині на хвильку уявити, що таке саторі.
Домашнє ханамі
Досі йшлося про великі сади і парки. Але японці ними не обмежуються. У кожному мікрорайоні має бути обов’язкова «зелена , зона» - чи то чепурна клумба, чи то справжні хащі. Не кажучи вже про присадибні ділянки. Якщо в господаря є хоча б пару метрів подвір’я, він обов’язково облаштує на ньому садочок. Високих парканів немає, тож квітами можуть милуватися і сусіди, і перехожі. Для таких міні-садків ще у ранньому середньовіччя була придумана назва - цубо, що означає площу 3,3 кв. м., або «глечик». У традиційних будинках цубо нерідко вписуються в інтер’єр, відокремлені від житлових приміщень паперовими перегородками фусума. У таких домашніх садочках вирощують бамбук, який освіжає повітря під час задушливої літньої спеки.
Але для японців квітів не буває забагато. Тому неодмінним прикметою кожного японського дому є токонома - спеціальна ніша, де зберігається сімейна реліквія, і неодмінно стоїть глечик із квітами. З’явилася така традиція у 15 сторіччі. Тоді виникло японське мистецтво під назвою кадо - уміння заквітчувати токонома. У тому ж таки 15 сторіччі буддійський священник з Кіото заснував першу школу створення букетів - ікебани. Ікебану складають три елементи - живі квіти, ваза та кендзан - устрій для зв’язування композиції. Втім, українські жінки добре обізнані у цьому дуже позитивному мистецтві.
Про японські сади можна писати нескінченно. Але й найдовша розповідь буде неповною, якщо м не згадаємо про бонсай - напевно, найбільш японське з японських мистецтв. Вирощування карликових деревець у вазах походить з Китаю. До Японії цей звичай прийшов у період Камакура (1185-1333), а основні його стилі сформувалися у 17 сторіччі. Хоч як би химерно не виглядали рослини-ліліпути, насправді, японці дуже гуманно відносяться до них, формуючи розмір лише за допомогою фахової підрізки. А крону вигадливо деформують з допомогою мідного та алюмінієвого дроту. Велике значення має розмір посудини, який забезпечує повноцінний розвиток кореневої системи. Зазвичай, бонсай буває вічнозеленим і листопадовим. До першого типу відносяться хвойні деревця - криптомерії, ялівець, кедр, сосни. А дерева, які приносять радість господарям своїм осіннім забарвленням - це, звичайно, улюблені японцями клени, гінгко, буки, дуби та ясени.
Ясунарі Кавабата якось написав, що Японія - це великий бонсай. Напевно, він був правий.
Віночок для Фуджі-сан
Наприкінці нашої подорожі я довідалася, що в Японії ростуть не лише екзотичні рослини. Наші друзі Йоші та Таканорі запросили нас на прощу до славнозвісної гори Фуджі. Найкраще її можна побачити з курортного містечка Фуджі-Йошіда, відомого своїми гарячими джерелами, що розкинулося на мальовничих берегах гірського озера Кавагочі. Зізнаюся, нам не пощастило - чи то погода була несприятливою, чи ми чимось прогнівили примхливу Фуджі-сан, але красуня своє личко нам так і не відкрила. Цілісінький день ми кружляли навколо озера фіолетовими лагідними стежками, зробленими зі стружки, залитої якоюсь екологічною смолою. Спостерігали працю рибалок на човні, що не покладали рук навіть у неділю. Милувались дзеркальними геометричними фігурами рисових полів, з ніжно-зеленими галочками паростків. Хитро вистриженими чепурними кущами різних відтінків і бамбуковими нетрями. Повсюди зустрічалися малесенькі буддійські чи синтоїстські храми та святилища. Це могла бути біла мотузочка між двома деревами на краю лісу, або невеличкий, розміром із вулик «шрайн» прямо на чиємусь городі. Піднявшись на горбок, ми побачили схований між деревами храм саке. Веселі японські боги дуже поважали цей напій.
На свій подив я помітила, що рослинність на берегах Кавагочі майже не відрізняється від нашої - такі ж самі реп’яхи, кульбабки і будяки. Раптом прогулянка нагадала мені сімейний виїзд до гідропарку. Захотілося сплести вінок і заспівати «Ти ж мене підманула». Вперше я відчула ностальгію за батьківщиною - до неї залишалося аж дві доби.
