В минулому сторіччі для вступу до вищого навчального закладу треба було складати вступні іспити. Деякі абітурієнти, що відслужили в армії, приходили на іспити у військовій формі. Мабуть вважали, що екзаменатори будуть ставитись до таких хлопців трошки поблажливіше. Павло вчинив інакше. Він приходив на іспити як і всі – в простому цивільному одязі, але для світлин, що треба було здавати разом з документами, знявся у військовій формі. Дивиться викладач на фото в екзаменаційному листі – бравий старшина чи то єврей, чи то кримський татарин, а може й кавказець, і не розуміє – хто ж там зображений? Дивиться на хлопця – якби не європейські риси обличчя, то можна подумати, що перед ним циган. Смаглява шкіра, чорне хвилясте волосся, темні, майже чорні очі. Прочитає прізвище і посміхнеться – перед ним український козак-степовик.
Чи то завдяки цим маленьким хитрощам, чи то завдяки відповідній підготовці Павло таки вступив до геологічного факультету київського університету. Деканат призначив старост, партком комсоргів, а Павло став неформальним лідером – організовував заходи, які не схвалювали ні деканат, ні комсомол. Спроби впадати за однокурсницями були невдалими. Як тільки якась дівчина відповідала на залицяння, її тут же смикали:
- Ти що сказилася? Він же бандит!
Так було доти, поки весь курс не поїхав у Крим на практику. Студенти жили в палатках за суворим розпорядком. Ті, хто не служив в армії, ремствували, а Павло був як на курорті. Його не лякав ранній підйом, вранішні та вечірні лінійки. Разом, маленькою бригадою, зранку ходили маршрутами по горам та долинам, збирали геологічні зразки. Після обіду обробляли матеріали в спеціальних кімнатах, які в геологів називаються камералками, оформлювали документацію. Потім йшов на стадіон грати в футбол або волейбол. А коли темніло, ходив з дівчатами збирати світлячків.
Як співалося в одній пісеньці з старого радянського фільму «До чого ж місцевий клімат впливовий на кохання». Вплинув він і на Павла – закохався хлопець по самі вуха в дівчину, яку раніше не помічав. Та й вона роздивилася, що ніякий він не бандит, а веселий, з дещо специфічним гумором, компанійський хлопець.
Закінчилася практика, студенти роз’їхалися на канікули. Дівчина в свої краї, а Павло в рідні степи. Взимку шкіра на обличчі хлопця була білою, як у всіх. Та варто було блиснуть весняному сонечку, як Павло ставав схожим на людину, яка щойно повернулася з південного морського курорту. А що вже говорити після того, як майже пів літа провів у Криму.
У Києві настав той казковий час, коли старого й малого невідома сила тягнула в парки, особливо закоханих. Найближчий до студентського містечка парк – виставка передового досвіду, так званий ВиПерДос. Саме тоді, коли закохані блукали чарівними алеями виставки, туди приїхала делегація з того самого села, з якого була дівчина. Була в тій делегації і сусідка дівчини в селі.
В селах вечорами, коли вже маже все перероблено, а спати ще зарано, збираються жіночки на лавочці поговорити про те про се. На цей раз сусідка розповідала про поїздку в Київ. А в кінці так єхидно каже:
- Бачила, Маріє, твою Оксану в Києві.
- Де?
- Та гуляла по виставці під ручку з арабом!
Приходить Павло на заняття, а коханої немає. Питає у подруг, що трапилось, чи не захворіла бува.
- Та ні – кажуть дівчата. – Просто вранці в гуртожитку з’явилася мати і забрала Оксану додому.
- Як? Чому? Що сказала?
- Я тебе сюди навчатися послала, а не з арабами тягаця!
Вирішив Павло рятувати кохану. Пішов у деканат, узнав адресу батьків дівчини. Купив київський торт, квиток на поїзд та й поїхав у п’ятницю. Розраховував до понеділка повернутися, щоб не пропускати заняття.
Поки хлопець ішов по селу, йому здавалося, що за ним спостерігають з кожного вікна. І з кожним кроком танула сміливість та зухвалість. Підходить до потрібного двору, а на вороттях стоїть кремезний дядько. У Павла в голові боролися дві думки – пройти мимо чи повернути назад. Все таки, зібравши останні сили, підійшов до воріт. Із голови вилетіли всі слова, які придумував всю ніч в вагоні, а потім додумував в автобусі.
- Павло? – суворо питає дядько. В крайньому разі так здалося хлопцю.
- Еге – ледь видавив із себе звук.
- Ну здоров – протягнув величезну долоню, міцно і доброзичливо потис руку. – Та який же ти араб, коли ти москаль!
- А чому це я москаль? – від обурення відразу ожив хлопець.
- Та ви там, за Збручем, всі давно омоскалились. Ладно, пішли до хати. Нічого стирчати на вулиці, туманить людей.
Заходять до хати, а там сидять Павлові батьки.
- А ви як тут опинилися? – питає Павло, коли все трошки втихомирилось.
- Вчора мати не знаходили собі місця. Каже: «З Пашею щось не ладне. Дзвони в гуртожиток». Ну я й подзвонив. До телефону підійшов хлопчина, що живе разом з тобою. От він усе й розповів. Ну ми з ранку на літак, взяли таксі й до села. А в селі знайти сватів вже не складно.
- То ви вже й посватали?
- А чого воловодиться? Повертайтесь до Києва, подавайте заяву і через три місяці зіграємо свайбу.
Як сказав батько так і сталося. Тільки до Пала прилипло прізвисько «Араб». Його й досі так називають студентські друзі, хоча й минуло чимало часу. Регулярно їх збирає Павло. Приходять сивочолі діди – професори, академіки, провідні фахівці галузі – та й обов’язково згадують цю придибенцію.
