В середу вранці трапилася мені на сторінках соцмереж пісня Стасік, "Колискова для ворога". Я була заворожена, упіймана за серце і слухала її нон-стопом у навушниках всенький день, впадаючи в якийсь болючий транс.
А в четвер, вночі, о 3.40 почалася війна.
Що було в моєму житті на той момент?
Квитки на літак до Барселони на наступні вихідні. І - о, яка іронія долі!)) - примірник свіженького московського міжнародного журналу "Юность", де гостро пахла типографською фарбою
підбірка моїх російськомовних віршів... Так, я тоді писала двома мовами, не надто переймаючись нюансами...
Пісня та виявилась пророчою.
Перший тиждень був схожий на божевільний апокаліптичний сон. Мені пощастило - якщо можна так сказати - і моє місто знаходиться дуже далеко від зони бойових дій. Та за кілька днів воно вже тріщало по швах. Бо потік переляканих, сірих, травмованих людей ставав усе більший.
А потім, одного весняного вечора, перед ворітьми нашої школи-інтернату опинився натовп дітей. Вісімдесят юних душ - вихованці одного із зруйнованих в Луганській області закладів для дітей з особливими потребами.
Супроводжуючі просто подзвонили у дзвінок, дочекалися доки відчинять ворота і... Зникли у темряві комендантської години.
Натовп голодних дітей, які дві доби їхали потягом в режимі "одна полиця на двох", залишилися стояти перед воротами. Без жодного дорослого. В одного з юнаків у руках була папка з медичними документами.
Ось так наша школа стала тимчасовим місцем проживання для "луганских" - як вони себе називали.
Я не хочу нікого ображати. Тим паче - провокувати дискусії чи чвари. Фіксую лише очевидне: наші "найскладніші" учні були на фоні "луганских" божими янголятками. І я не про хвороби чи інші особливості.
Я про менталітет та моделі поведінки. Складалося враження, що до нас евакуювали дитячу "зону". З усіма "понятіями", дитячим тюремним жаргоном і недитячою жорстокістю, що була звичним явищем навіть серед найменшеньких. Якщо сварки - то аж до бійки, якщо бійка - то до крові, якщо до крові - то до зламаних носів і вивихнутих щелеп... Більша половина гостей віком від дев'яти до шістнадцяти були затятими курцями. Цигарки були універсальною валютою. Приступи епілепсії та психопатії чергувалися з веселими акціями вандалізму: зламати "на спор" двері, напхати в унітаз ганчірок, влучити черевиком у лампочку... Звісно, усі "луганские" розмовляли виключно російською мовою - поступово ми вчили їх української.
Уся наша команда педагогів, медиків, кухарів та технічного персоналу щодня стояли на барикадах хоча б умовного порядку. Вчителі-чоловіки жили у школі цілодобово, неодноразово рятуючи переляканих нянечок та прибиральниць, які падали з ніг.
Усе це на фоні тривог, новин, і кількох "прильотів" - до нас таки долітало з десяток разів. На фоні епілептичних припадків, істерик, приступів та загострень у наших гостей. За здоров'я і нормальне життя яких ми героїчно намагалися боротись.
Чи були світлі моменти?
Так! Попри все, діти - завжди діти...
І кожному з них катастрофічно не вистачало тепла. Звичайного людського тепла. В кожному з вовченят ховалося беззахисне, перелякане і покинуте людське маля.
За місяць ця зграя вже не здавалася такою загрозливою.
А потім настав день, коли до шкільного двору заїхали два величезні автобуси. Наших гостей, наших вже трішки не таких "луганских", волонтерська організація відправляла далі - далі від небезпек, за кордон, у європейську сонячну країну.
Що вразило?
Що боляче різануло і досі іноді зринає в моїй пам'яті? Єва, 16 років.Із Луганська. Сирота - батьків звів у могилки алкоголь.
Дівчина неймовірної вроди. В епоху Відродження Рафаель захоплено малював би її портрети, в часи Середньовіччя її вважали б відьмою, а у 2022 році російські недолюди гвалтувати б її ,аж доки б не викинули як ганчірку.
Якби не вчасна евакуація.
- А все-таки Россия мне нравится больше - сказала вона мені перед від'їздом.
- Чому?
- Там как-то порядка больше - сказала Єва.
Автобус зачинив дверцята і повіз її - її та ще сімдесят дев'ять душ - у безпеку. Подалі від війни.
