Рід Габораків – давній гуцульський рід, що колись ще в старі часи переселився на Ґорґани (що історично та етнографічно є Бойківщиною), але пам’ятає про своє гуцульське походження. Згідно легенд назва роду походить від гори Габор. Що то за гора – не зовсім зрозуміло, бо такої гори на Гуцульщині немає. Мадярський історик Дежер Домокош Фекете (1823 – 1896) писав, що рід Габораків угорського походження, але самі Габораки це дружно заперечують і що є справді сумнівним. На Закарпатті справді є рід Ґабор, але його не слід плутати з гуцульськими Габораками. В Угорщині справді є прізвище і рід Ґабор, але сумнівно, що ці Ґабори мають хоч якесь відношення до гуцульських Габораків. Щодо гори Габор, то Габораки говорять, що так колись називалась гора Зміїнська біля Замагори, і там були колись їхні споконвічні землі аж до гори Скупова до того, як вони під тиском князів карпів, а потім і князів білих хорватів змушені були переселитись на Ґорґани. Це виглядає на легенду, але легендам гуцули вірять. Після переселення Габораки володіли землями біля нинішніх сіл Рафайлова та Осмолода та біля перевалів Великі і Малі Рогози, та в районі гори Буштул, коли ще ті місця були цілковито дикими. Згідно легенд на горі Зміїнська Велика стояв і замок Габораків, що звався в старі часи Замок Білого Оленя. Але оскільки той дерев’яний замок чи то укріплена гуцульська ґражда (згідно легенди) був спалений ще в VIII столітті, коли ним володів зовсім інший рід горян, дослідити це немає ніякої можливості. Символами роду Габораків є квітуча гілка тирличу синього і білий олень. Гасло роду: «Ми нічого не забуваємо». Основні кольори вишиванок – чорний, синій та сріблястий. Нинішнім ватажком роду є Далило Габорак, що донедавна проживав у Рафайловій, але нині живе в Торонто, Канада. Але його не визнає Рада Гуцульських Ватажків, а його право на цю посаду досі розглядає Суд Ведмедя – ось уже 25 років і все ніяк остаточне рішення не ухвалено. Це пов’язано з суперечками ще XIV століття між різними гілками роду Габораків щодо права володіти титулом ватажка роду. Справа доволі темна, враховуючи те, що багато гілок роду Габораків згасли або загинули в колотнечах, що переживав край.
Про походження роду Габораків є наступна легенда. У верхів’ях Черемошу в часи правління легендарного князя племені карпів Світодана І Гостра Стріла (65 - 34 рр. до н.е.) з’явився величезний чорний ведмідь, що почав нападати на села, нищити худобу, руйнувати хати і навіть полювати на людей. Довго ніхто не міг здолати того ведмедя, дарма збирались цілі ватаги сміливців. Але ось прийшов звідкись на Гриняви хлопець сили незвичайної на ймення Зореслав і сказав, що самотужки здолає того ведмедя в бою. Ніхто йому не повірив, всі тільки сміялися з нього. Але він вдяг на себе шкіру білого оленя, озброївся списом та ножем і влаштував засідку на того ведмедя. І здолав його в двобої. За це князь нагородив його землями на горі, що тоді звалася Габор, де і оселився той юнак, збудувавши осідок чи то замок. А від його нащадків і пішов рід, що взяв собі імено від назви гори. А оскільки захищала в бою Зореслава шкіра оленя, то і знаком роду став білий олень. І замок свій ватажки роду назвали Замком Білого Оленя. Габораки з давніх давен варили трунок з синього тирличу, який давав їм незвичайну силу, тому і синій тирлич став другим знаком роду. Про подальшу долю Зореслава Габорака є ще одна легенда. Буцімто він не помер, а коли дожив до першої сивини, то перетворився на білого оленя, що досі ходить Карпатами. І коваль Вогнесил підкував того оленя срібними підковами. І хто побачить того оленя або хоча б почує дзвін його срібних підків, того чекає щастя і довголіття. І тоді, мовляв, в Карпати прийде довгоочікувана воля, коли срібні підкови того білого оленя зітруться і стануть тоншими за вухо кота, і побачить його син мельника, у якого на лівій руці шість пальців. Та легенда була складена наприкінці XVIII століття, коли багатьом людям в Карпатах здавалось, що на жадану волю марно чекати і не здобути її барткою та крісом.
Пізніше, коли Габораки переселились на Ґорґани, їхні землі, гору і Замок Білолого Оленя захопив рід Байбараків. Сталося це набагато пізніше – десь в часи правління князя білих хорватів Любомира ІІ Самотнього (615 - 618) (якого історики теж дружно вважають особою легендарною). Символом роду Байбараків була змія, тому і гору назвали Зміїнська Велика.
Перекази роду Габораків доволі уривчасті. Про їх ватажків ми більше дізнаємося з переказів інших гуцульських родів, при тому саме від тих, з якими Габораки ворогували. Тому навряд чи ті перекази і легенди відображають істину чи хоча б якісь реальні події. Взагалі, Габораки ворогували з більшістю гуцульських родів. Тільки з родами Смеречуків та Вівчаруків у Габораків була тривала спілка і побратимство. Більше того, у них були конфлікти і ворожнеча з князями, що правили Карпатами – і з князями карпів, і з князями бастарнів, і потім з князями білих хорватів. Недарма багатьох ватажків роду Габораків неодноразово в VII – IX століттях оголошували людьми поза законом і persona non grata. Але притулком ватажків Габораків були Ґорґани – край на той час дикий і малодоступний. Та й ватажки Габораків мали чимало сховок серед дрімучих хащів і скелястих гір тодішніх Ґорґан. Тому то ми не знаходимо згадок про рід Габораків ні в «Книзі Чорного Сонця» в якій ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів, що запанував над Карпатами, ні в «Книзі Білої Вівці» про ворожнечу і війни між карпатськими гірськими родами в VIII столітті.
Про те, як рід Габораків переселився на Ґорґани існує ще одна легенда – називається «Вигнання роду Габораків», яку варто було б навести повністю. Вибачаюсь за таку довгу цитату. Без цього ніяк. У легенді згадується князь карпів Світозар ІІІ Сторож (177 - 184) про якого існує ще низка легенд і казок.
«Ось як відбулось вигнання роду Габораків з Гриняв на Ґорґани, ось як загинув князь Світозар Сторож.
Як втратив своє око князь Карпат Світозар Сторож, що колись помахом руки зупинив Місяць? А ось як. Жив тоді в Карпатах жорстокий чоловік з роду Габораків на ім’я Ведан, якого ще називали Гострий Спис або Ведан Месник, бо завжди пам’ятав він кривди, і здійснював він помсту, якщо когось з його роду ображали, вбивали чи кривдили безпричинно. Не зупинявся він доти, доки не здійснював відплату.
Трапилось так, що Колодар – син князя Світозара Сторожа звабив дочку свого зведеного брата Ладомиру, дочку Злата, сина Стояна. У той час вершив помсту Ведан за ображеного родича біля гори Чорний Діл. Пішов до нього Злат і сказав:
- Ведане! Син Світозара надто близький мені по крові!
- Йди собі геть, - відповів той, - бо не підніметься в мене рука на Колодара, перш ніж не завершу тої справи, заради якої я прийшов сюди.
І ось зранку, здійснивши помсту за честь своїх родичів, пішов Ведан втомлений та голодний до жінки, що на самотині літувала в колибі і готувала їжу пастухам.
- Питва та їжі мені, жінко, - сказав він, - бо нестерпно мордують мене спрага та голод.
- Не важче було тобі, аніж тим, для кого я готую цю їжу, - відповіла жінка.
Бо не до душі були їй вчинки Ведана.
- Погано чиниш ти, руйнуючи Карпати, міняючи свою честь на ситий обід, - відповіла вона, - як на мене, краще вже тобі викрасти самотню жінку, аніж вершити помсту за брата.
Охопив тоді гнів Ведана, миттєво він з’їв вісім хлібів, потім схопив він двома руками чашу, так що жінка не змогла стримати його. Почала вона лаяти Ведана і називати його найгіршими словами, а той жбурнув у неї чашу і влучила вона жінці в скроню, і тут же впала жінка мертвою. Гнів охопив Ведана, і пішов він геть з тих місць. Пішов він до гори Ґрегіт, де в той час стояв замок князя карпів. Спис був у нього на плечі, вітер ворушив його пасма, так що всі вони переплутались. Нарешті підійшов він до князівського замку Черленого Сонця.
- Бачу я, - сказав воїн охоронець, - мужа з сірою чуприною з великим списом на плечі. Здається мені, що в гніві він йде сюди.
- Це Ведан з роду Габораків, - сказав князь Світозар Сторож, - нехай потурбуються про нього.
А йшов тоді разом з Веданом його приймак Найден, син Карпа Затятого, що син Яромира Дужого з роду князівського. Заручником проти руки князя Світозара Сторожа був він у домі роду Габораків. У садибі Ведана жив він, щоб не чіпав їх князь.
Тут зайшов Ведан до Світозара в князівські покої. Колодар вирішив, що слід бути обережним і став між Веданом та стіною.
- Чого прийшов ти сюди, юначе? – спитав Ведан і кинув у нього списа, так що простромив його спис наскрізь і застряг в дерев’яній стіні.
Коли ж висмикнув Ведан свого списа, влучила скалка зі стіни прямо в око князю Світозару Сторожу, так що розкололося око на дві половини. Древком же списа влучив Ведан в голову одному слузі, що опинився в нього за спиною, Семибору, синові Братимира, і вбив його ненароком. Так в одну мить загинули Колодар, Семибор, та розлетілось надвоє око князя Світозара Сторожа. Не зуміли кметі затримати Ведана, дійшов він до свого дому, по дорозі вбивши дев’ять героїв - людей князя, що побігли за ним навздогін. Не покинув Ведана його приймак Найден, і перестав він з того часу бути заручником.
З того часу не заходив більше Світозар Сторож в князівські палати, не сідав на князівський трон, не одягав на голову князівську корону, бо не личить це князю-каліці. Поселився він на берегах Черемошу, в місцевості, що зветься нині Розтоки. І через рік прийшла до нього смерть, але перед тим ще воював він з родом Габораків та їхніми союзниками у семи битвах та переміг їх, бо сильнішими виявились князівські воїни. Хоч і славним був рід Габораків – нащадки Зореслава Білого Оленя, але мусили їх кинути Гриняви і помандрувати далеко на захід Сонця. На горі Габор прощались жінки роду Габораків з Гринявами, прощались на віки вічні з ними, своїми краями та землями, і лили там сльози. Заспівала тоді дружина Ведана таку пісню:
Уклін тобі гори Гриняви,
Уклін тобі гора Габор,
Уклін і славному Чорному Черемошу,
Що багатий на пстругів,
Горе шматує серце моє,
Журба за Святом Осені,
Ось що трапилось від смерті Колодара,
Та розбитого ока Світозара Сторожа,
Смерті слуги від списа,
Загибелі дев’яти героїв,
Прощання з людними Гринявами,
З білошкірим Світозаром Сторожем,
Землю Чивчин та Черемошу, що на сході, покинемо,
Понадруємо в Ґорґани далекі,
За собою лишивши справу криваву.
Остання ж битва між князівськими людьми та людьми року Габораків відбулася в долині ріки Ардзялужа.
- Воістину важка і затята ця битва, - сказав тоді Світозар Сторож, і нехай тепер ця долина навіки віків назветься Долиною Мужності.
І помандрували тоді Габораки через долину Прута, через гори Довга і Плоска, на землі де нині Рафайлова. Але напали на них бастарни, щоб забрати в них ті землі, які вважали вони своїми. Але потім уклали Габораки з бастарнами спілку, взяли тоді Габораки на виховання сина князя бастарнів Вседана Залізна Рука – Снозіра Хороброго. І обіцяні їм були за це землі Рафайлової, та біля ріки Молода, та біля гори Буштул, щоб могли вони там поселитися. Годували ж Габораки князівського сина м’ясом зубрів, щоб змужнів швидше княжич і змогли вони швидше отримати у володіння ці землі.
Потім воювали Габораки з даками та гетами та іншими народами, що ворохобили тоді Карпати, доки не знайшли загибель кращі їх воїни. Багато битв переможних звершили тоді Ведан та Найден. І поліг тоді Ведан у волоських землях у битві з синами повелителя даків-волохів, що хотіли помститись йому за смерть Колодара, за око Світозара Сторожа, бо родичалися вони з князем.
І помандрували тоді Габораки в долину річки Лімниця і оселилися в місцині, яку назвали Дарів, бо ніби дар Неба отримали вони цю землю і гори. І тоді заспівав Найден, що став ватажком роду Габораків таку пісню:
Нехай лишимось ми тут, шляхетний Ведане,
Пішли ми з Гриняв, славних гір,
Пророцтво давно колись було мені,
Що прийдемо сюди.
Світозар Сторож, син Кметя Невгамовного
Здобутками славний князь,
З Гриняв багатолюдних прогнав нас,
На Ґорґани відправив знедоленими,
Розлучив нас навіки з Чивчинами,
Серед гір кам’яних жити нам,
Де вітер холодний господарем,
Збудуємо тут житло своє!
- Полював я тут колись на кудлатих зубрів, - сказав Найден, - отож лишимось тут!
Найден, син Карпа Затятого, сина Яромира Дужого з роду князівського, від якого виник рід Гутників Рафайловських, був зачатий таємно з Волелюбою з роду Боруків, без згоди батьків дівчини, без шлюбу, без згоди волхвів, у час заборонений для шлюбів, коли Карпа Затятого оголосили ватажком роду Карп’юків. Від того стався в Карпатах того року неврожай та моровиця на худобу.
- Зло ватажка вчинив я, - сказав тоді Карпо Затятий, - здійснив блуд. Чи станеться щось ще лихе після цього?
- Так, - відповіли йому волхви, - народяться два сини, Найден та Гордогост і будуть вони ворогувати і багато біди принесуть Карпатам.
І народились у Волелюби два сини близнюки, які билися між собою ще в утробі материнській.
- Спаліть їх, сказали тоді волхви, - щоб не впало прокляття на землю нашу.
- Віддайте мені Найдена, - сказав тоді один волхв, що був тоді з ними в князівському замку, - щоб виростив та виховав я його за межами Карпат, і не трапиться тоді нещастя з цими краями.
Тоді віддали йому Найдена, і волхв з одною старою жінкою відвіз його в долину Дністра, а потім склав таку пісню:
Найдене шляхетний, твоєю була по праву
Над Карпатами влада з великою славою,
Від Карпа Затятого, що піснями майстерний,
Від Яромира Дужого, від Стаха Месника,
Так будь же сміливим і хоробрим,
Найдене, володіючи всіма Карпатами,
Хоч і був ти приречений на вогнище,
Славні будуть твої нащадки,
Не буде числа їм,
Стара, візьми на руки онука князів,
Що стане хоробрим в битвах,
Князя майбутнього,
Час перемоги його буде славний,
Кожен ліс, кожна долина,
Кожне поле і кожна гора,
Кожен муж, що рожденний в його шляхетному домі,
Все судилось йому бути підвладним.
Біломира звали ту стару, і була в них біла корова з червоними вухами. Кожен ранок вони мили Найдена на спині цієї корови. Але день в день через рік кинулась та корова в Дністер і перетворилась на скелю, бо перейшло на неї прокляття хлопчика. Корова Біломири назвали тоді люди ту скелю, а місцину ту біля Дністра назвали Біломиром.
Потім повезли того хлопчика в Карпати.
- Візьми онука свого, Живосило, - сказала Біломира дочці Груня Пророка.
- О, Біломира, доки буде він живий, не полюблю я онука!
Відповіла на це Біломира піснею:
Хоче це тобі не до вподоби,
Все таки буде він з тобою,
Син твоєї дочки,
Скажу тобі, що взявши його,
Не пізнаєш ти горя,
О, князівно!
Справу велику Карпо Затятий здійснив
Від шляхетної народивши синів,
Лише добро буде від того всім горянам.
І був це той самий Найден, що вирушив разом з Габораками з Гриняв на Ґорґани. Лишились вони там, а потім мандрували з місця на місце шукаючи де краще було б жити від правління князя Світозара Сторожа аж до часів правління князя білих хорватів Боєслава Сильна Рука, сина Хорвата Дванадцяти Битв. І сказали тоді волхви Габоракам, що вовіки не знайти їм прихистку, якщо не візьмуть вони на виховання дочку князя бастарнів Вседана Залізна Рука. Тоді то вони і взяли до себе Творимиру, інакше Божедару. І годували її м’ясом диких турів, щоб скоріше виросла Творимира, дочка Вседана Залізна Рука.
- Зупинимось тут! – сказав Найден, коли дійшли Габораки до гори Кепута.
- Лишайся, якщо хочеш, - відповіли Габораки, - а ми підемо далі в глибини гір.
Так і було зроблено. Вирушили Габораки далі і дійшли до Мармаросів, до гори Фаркау. Володів тоді типи землями Непобор Зачини Ворота, син Собімира Срібного з роду Шорбанів.
- Віддайте мені за дружину Творимиру, вашу вихованку, - сказав він, а як викуп за неї отримаєте ви землі на Мармаросах і дозволено вам буде відвоювати собі ще землі на південь у волохів.
У тоді віддали вони йому дівчину, а самі рушили в похід далі на південь, але воістину випало їм лихе, бо з усіх боків нападали на них вороги. Були вони тоді наче олені серед зграї мисливських хортів. З усіх боків нападали на них, і не було і дня, щоб не довелося їм битися, але щоразу виходили вони переможцями. Дарувала в ті часи Творимира золото і срібло кожному воїну та кметю, що кинули свої землі, щоб допомогли вони роду Габораків. Але одного разу прорік поразку Габоракам Діл, син Крика, сліпий жрець волохів. Була в нього гонорова дочка, що дуже любила господарювати. Одного разу прийшла вона до Творимири, як і бувало це раніше, і віддала її Творимира заміж за воїна з роду Габораків.
- Не до добра оце сватання, - сказала Творимира, - бо батько твій ворог нашим людям.
- Тут уже нічим не можу я зарадити, - відповіла дівчина.
- Іди ж тоді до свого батька, - сказала Творимира, - і спробуй надурити його. Може тоді лишать вони нас в спокої. Воістину велику отримаєш за це нагороду.
- Добре, - відповіла дівчина.
Пішла вона тоді назад, до батька свого Діла.
- Звідки прийшла ти, дочко моя? – спитав він.
- Від князя Непобора Зачини Ворота, що княжить на Мармаросах, - відповіла дівчина.
- Чи вірно те, що ти була в нечестивої Творимири? – спитав батько.
- Вірно, відповіла дівчина.
- Добре це! – сказав їй ворожбит.
- Принесла я тобі припасів, - сказала дівчина, - хутро та мед отримала я, доглядаючи за людьми.
- Не прийму цього я, - відповів волхв.
- Я розпалю для тебе вогонь, - сказала дівчина, - а ти допоки скуштуй меду, щоб заслужила я на прощення твоє.
І тоді випив волхв Діл чашу меду до денця, а потім повідав їй всі свої таємниці.
- Недобрий той рій, що прилетів до нас, люди роду Габораків, - сказав він, - але то марнота, бо завтра підуть вони. Пророчу тобі, що завтра на Мармаросах буде спалений той жмуток шерсті, що в мене в постолах. Будуть вони в той час на захід від гори Печаль і помітять дим від нього. Поженуть тоді вони на захід безрогу червону корову, і заб’ють її одним своїм криком. Потім зникнуть вони і ніколи більше не повернуться в ці краї.
- Добре ж, - сказала дівчина, - а тепер спи, якщо в тебе є бажання таке.
Тут заснув він, а дівчина вийняла жмуток шерсті в нього з постолів і ще до світанку прийшла до князя Непобора Зачини Ворота. Взяла Творимира пучок шерсті і пішла на південь до табору роду Габораків.
- Нехай спалять цей жмуток шерсті і приведуть до нас безрогу червону корову, - сказала вона.
Але ніде не могли відшукати таку корову.
- Добре, - сказав тоді волхв роду Габораків, - я сам піду на південний схід перекинувшись на корову і буду вбитий за звільнення моїх нащадків на вічні часи.
Так і зробили. Волхв чарами перекинувся на корову і погнали її на південний схід. І стояли тоді даки-волохи біля гори Печаль.
- Що задумали сьогодні Габораки? – спитав Діл.
- Запалили вони вогонь і погнали корову з північного заходу, - відповів слуга.
- Недобре це, - сказав ворожбит Діл, - скажи, чи як і раніше є в моїх постолах жмуток шерсті?
- Немає його там, - відповів слуга.
- Воістину це нещастя, – сказав Діл, нехай наші люди не вбивають ту корову!
Тоді пропустили вони цю корову через свої лави, але позаду від них вбили цю корову конюхи.
- Що там за крик? – запитав тоді Діл.
- То конюхи вбили корову, - відповів слуга.
- Горе! – крикнув волхв. – Тягніть сюди мою колісницю! З Ґорґан вразили Дакію! Тепер не буде нам спокою до самої гори Родна.
Так і трапилось. З північного заходу Габораки погнали волохів і перемогли. Тікали тоді волохи, наче олені від людей зі знаком оленя на щиті. З того часу навіки пустили Габораків волохи на Мармароси.
Ось так втратив своє око князь Світозар Сторож. І ось чому гуцульський рід Габораків поселився на Ґорґанах та Мармаросах.»
Важко сказати, наскільки правдивою є ця легенда і як саме тут відобразились реальні історичні події. Але так чи інакше Габораки панували в Ґорґанах, на Свидовці та Мармаросах в IV – VI століттях: на цих територіях знаходять петрогліфи зі схематичним зображенням оленя – знаку роду Габораків. І край їхньому пануванню поклали зовсім не війни і не орди авар, як це писав польський історик Збігнев Кашуба (1823 – 1904). Знелюднила їхні гори моровиця – так звана юстиніанова чума, що прийшла в Карпати в 543 році. Наскільки страшною була ця катастрофа судити важко – бракує джерел. Але так чи інакше після VI століття про Габораків на Мармаросах та Свидовці вже не чути, а Ґорґани здичавіли і справді стали ведмежим кутком Карпат. Проте, Габораки продовжували володіти землями біли нинішньої Рафайлової в верхів’ях Бистриці Надвірнянської та в районі нинішньої Осмолоди – в долинах річок Лімниця та Молода.
У часи аварських війн в Карпатах (558 – 796) про рід Гарбораків чути мало, може тому, що Ґорґани мало цікавили як аварів та і білих хорватів, були свого роду неприступною і непрохідною пущею. Але серед воєвод князя білих хорватів Світозара ІІ Тура (720 - 733) знаходимо ім’я Божедара Габорака, що відзначився в поході на авар 729 року, розбивши їх військо в долині Тиси недалеко від гирла річки Боржави. Рід Габораків, хоча й побіжно, згадується в хроніках Феофілакта Сімокатти, Менандра Протектора та Фредегара. Є свідчення (хоча і досить туманні) в гуцульських переказах та легендах про життя Габораків на Ґорґанах до прийняття гуцулами християнства. Судячи по всьому в Габораків були на Горганах три сакральні місцини – гора Буштул, озеро Росохан та болото Мшана. Розказують, що на горі Буштул були в Габораків «священні камені», напевне, менгіри чи дольмени, де волхви влаштовували поклоніння Сонцю. На озері Росохан було капище, де вони приносили богам жертви, подейкують навіть людські, Стрибогу – божеству поганського пантеону, яке вони особливо шанували. Про болото Мшана відомо, що там у 1378 році Габораки заховали мечі своїх ватажків після того, як влада гуцульських родів в Карпатах занепала, і ніхто не хотів, щоб мечі, як реліквії звитяги горян, дісталися чужинцям. У Габораків, на відміну від інших гуцульських родів, був такий звичай – меч, як символ влади ватажка роду, не передавався з покоління в покоління, а виковувався новий, а меч покійного ватажка зберігався в таємному сховку. Болото Мшана сфагнове, льодовикове, у його нутрі нічого не псується, тому ті мечі, певно, так і лежать серед торфу не зотлілі. Можна було б і відшукати, але кому то нині потрібно…
Старої віри Габораки тримались затято, прийняттю християнству противились. До 1273 роки вони відкрито сповідували поганство, а після того року ще довгий час таємно. Про останнього волхва Габораків писав якийсь анонім з Богородчан навіть в 1689 році, нібито він приносив треби на капищі на горі Молода, але це більше нагадує вигадку ренесансного романтика – писаря, що начитався Овідія. Про «Габораків-язичників» писав в свій час літописець Скиту Манявського Данило Схимник (1421 – 1499). Може тому серед Габораків було в Середні віки так багато єретиків. Подейкують навіть, що відомий угорський єретик Матяш Конт Мадар, який вчив про те, що Бог сотворив людей з нудьги, бо хотів спогляданням людських драм заповнити свою вічність і за це був засуджений до автодафе, і спалений на вогнищі посеред площі в Пожоні в 1357 році, був не хто інший як Петро Габорак. Зберіглось кілька сторінок протоколів судових засідань інквізиції в Мукачево, де судили у 1451 році «небезпечного єретика, чаклуна, чорнокнижника та баламута» Федора (Теодоріуса) Габорака, що проповідував вчення про перевтілення та Бога, що є всесвітнім розумом, а людські душі як часточки цього вселенського розуму. Про його долю нічого не відомо, подейкують, що він втік із в’язниці в ніч перед стратою. Принаймні, камеру його на світанку знайшли порожньою, а охоронці запевняли, що він перетворився на чорного крука і вилетів крізь заґратоване вікно.
Серед Габораків було чимало опришків. Так у 1690 – 1715 роках Карпатами водив загони повстанців Сидір Габорак-Неборак (так його називали у краї, так він і лишився в піснях та казках). Кажуть, що був у нього сховок серед дрімучого лісу біля гори Попадя - справжній замок, а найбільш голосним його вчинком був напад на королівського збирача податків в Солотвино в 1703 році. Про нього ще розказують, що коли він брав до рук свічку, то вона сама по собі запалювалась, а коли він грав на сопілці, то вівці починали танцювати. Носив він одяг чорного кольору і срібний ніж на лезі якого був напис «Життя – то круговерть».
Габораки першими в Карпатах почали варити горілку і тримати шинки. Ще в 1487 році Данило Габорак заснував в Надвірній винокурню і тримав шинок, а горілка була в нього така знаменита, що навіть король Богемії Владислав ІІ Ягеллончик (1456 – 1516) замовляв до свого королівського двору горілку тільки в нього.
Серед Габораків були відомі трембітарі, теслі та бондарі. Данило Габорак (1781 – 1862) в свій час змайстрував найбільшу в історії трембіту довжиною десять метрів, яка, де речі, була робочим інструментам і голосила до пастухів на чорних полонинах Братківської та Ведмежої. Роман Габорак (1801 – 1872) змайстрував найбільшу в Карпатах діжку діаметром три метри, яку планували застосувати для накопичення води на полонині, але потім махнули на ту ідею рукою і вона стояла собі біля Рафайлової на полонині Вовкуни, доки не розсохлася і не розвалилась нанівець. Цікаво, що цю діжку використав в якості житла місцевий відлюдник і філософ Петро Столиба (1852 – 1911) – навряд чи він навіть чув про Діогена та і кініком за світоглядом не був. Він більше нагадував гуцульського Дідро, і мислив він в контексті пантеїзму та нескінченної самодостатньої субстанції, що сотворила сама себе. Тут він більше нагадував по світогляду Бенедикта Спінозу, якого навряд чи колись читав. Просто ті самі ідеї часом приходять в голову абсолютно різним людям в різний час і в різних краях незалежно. Так влаштована людина.
Божевільне ХХ століття було особливо нещадним до роду Габораків. Під час Першої світової війни чимало Габораків потрапило до лав австро-угорської армії і не повернулось додому. Тут найбільш відомою є доля Василя Габорака (1872 – 1918). Він був професійним військовим – вивчився на офіцера у Відні, дослужився до полковника, командував 73-м піхотним полком на італійському фронті і загинув 3 квітня 1918 року під час боїв під Тренто. У Січових Стрільцях був Назар Габорак (1893 – 1915), воював під командою сотника Михайла Волошина, боронив від москалів карпатські перевали, загинув у бою біля села Воля. Микола Габорак (1890 – 1919) був мобілізований в перші дні війни. Воював у складі 32-го артилерійського дивізіону австро-угорської армії, брав участь у Самбірській битві, під час Листопадового Зриву був у Львові у перших загонах армії УГА, потім потрапив до армії УНР і пропав без вісти в «чотирикутнику смерті» в 1919 році. Зумів пережити цю ворохобню війни тільки Лев Габорак (1881 – 1936) з Пасічної, що біля Надвірної. Він отримав юридичну освіту в Кракові і в цивілю працював адвокатом. На війні отримав офіцерський чин надпоручника, командував взводом саперів в боях на Буковині в 1915 - 1917 роках, у листопаді 1918 року невідомо як опинився в Києві в армії Петлюри, дослужився до полковника, у 1920 році боронив від більшовицької навали Львів. Після війни працював адвокатом в місті Калуш, був одним із засновників і активістів УНДО, написав спогади «Стежками війни» та збірник віршів «Нектар полонин», які опублікував у Празі в 1931 році під псевдонімом Антей Горивітер, помер від пневмонії в тернопільському шпиталі.
У міжвоєнні роки серед Габораків були і відомі контрабандисти (кому ж знати гори як не їм). Йосип Габорак (1895 – 1946) забутими стежками Ґорґанах переправляв через польсько-чехословацький кордон не тільки годинники, цигарки, черевики, але і зброю для боївок ОУН. З 1942 року він був в УПА в сотні Рема, що діяла в районі гори Грофа. Загинув у боях з карателями біля гори Магура.
Репресії 1946 – 1953 років страшною косою викосили майже весь рід Габораків, всіх людей з цього роду, що жили в районі Осмолоди відправили до Сибіру, де за ними пропав і слід. Відомо тільки про Степана Габорака (1907 – 1953), що брав участь в Норильському повстанні в’язнів ГУЛАГу і загинув при його придушенні.
До Канади Габораки почали їхати ще 1888 році, коли про еміграцію в Карпатах тільки почали говорити. Оселялись в усіх провінціях, навіть на Північно-Західних територіях та на Юконі, хоча найбільше в Торонто. Один із них – Роман Габорак (1870 – 1955) оселився навіть на берегах Великого Ведмежого озера, все життя там рибалив і то вдало. Інший Роман Габорак (1889 – 1961) поселився на Ньюфаундленді, де теж рибалив, тільки в Атлантиці, став відомий як знавець і поціновувач тріски (Gadus morhua) і готував найкращий в Канаді лабардан. Ще якийсь Павло Габорак (роки життя невідомі) опинився ще в 1893 році в провінції Юкон на Клондайку в часи золотої лихоманки. Казали, що він знайшов золоту жилу і потім смітив грошима у Ванкувері, потім купив ранчо в Альберті, але десь поїхав з тих місць в 1910 році і що з ним було потім – невідомо. Ще один Габорак, емігрант в Канаду – Адам Габорак (1892 – 1916) був мобілізований до Британської армії під час Першої світової війни, був в Канадському експедиційному корпусі, брав участь в битві на Соммі і загинув під час чергової шаленої атаки піхоти, що полягла під німецькими кулеметами 2 березня 1916 року. Саме про них Редьярд Кіплінг написав вірш «Канадцям». Нині рід Габораків - єдиний рід гуцулів ватажок якого живе в Канаді, і не визнаний Радою Гуцульських Ватажків і Судом Ведмедя (з різних причин), але місце ватажка роду вважається вакантним і рід має право на свій родовий знак.
Історія триває і кращі сторінки історії роду Габораків ще будуть написані. Я впевнений. Я оптиміст.
