* текст - завдання письменницького марафону в одній із соцмереж.
" У минулому в мене було велике майбутнє" ( автора не знаю)
Спочатку я розкажу вам про щура.
А до чого тут щур?
Тваринок я любила завжди. Щуриків у моєму житті було кілька - усі зі своїми характерами (так-так!) та історіями.
Ось одна з історій.
Жив собі Щур. Жив у клітці, їв збалансований корм для гризунів, тарахкотів, як і належить щурам, дверцятками клітки, вчасно чистив шубку... І хоч гігієнічні процедури свідомий щур проводив регулярно, я таки вирішила його скупати.
Водички було набрано по-колінця щуру. Температура води була як у Середземному морі, під нога... пробачте, лапками був золотий пісочо... Брешу) - було емальоване дно ванної. В повітрі пахло кокосовим милом. Ну просто пляж Аль-Суфух, Дубай. Але Щур був не у захваті. Він завмер посеред усієї цієї розкоші. Мить, коли він акумулював усі свої сили для стрибка, тривала кілька секунд. Але я встигла роздивитися і просто фізично відчути як напружились маленькі м'язи. Усе щуряче тільце, увесь його потенціал - від кінчиків вус до кінчика хвоста, закумулювався у маленькому, волохатому і настовбурченому м'ячику. І м'ячик-Щур стрибнув. З ванної він вискочив просто на моє плече.
Якби я краще вчила математику, я б змогла вирахувати траекторію польоту, швидкість руху, силу опору повітря та силу, з якою відштовхнувся волохатий снаряд від дна... А так, я можу сказати лише, що зріст мій 1,68 м. І Щур здолав цю відстань на межі своїх фізичних властивостей, виборюючи собі життя і законне щуряче право бути непомитим і трошки смердючим.
А тепер зробимо різкий поворот і зазирнемо у той день, коли мені вперше довелося робити важливий вибір: вступати після дев'ятого класу кудись (художнє училище, наприклад) чи продовжувати бити байдики у школі. У ненависній школі.
Чому бити байдики? Навчання давалося мені без особливих труднощів. Чому у "ненависній"?
У 15-річному віці я повторила долю гидкого каченяти з точністю до навпаки: з гарнюсенького каченятка перетворилась на злюче, поприщене і закомплексоване лебедище. З повним набором підліткових трагікомедій.
До училища вступати - відваги не вистачило. Повертатись до школи? Хай мене покрасять, нізащо!!!
Бог - добрий чоловік, зглянувся над бентежною і вирішив усе за мене.
Того року в нашому місті оголосили про набір учнів до експериментального ліцею для обдарованих. І я вирішила спробувати. Документи подали за день до першого іспиту. Готуватись часу не було.
В день "Ікс" до ліцею потягнулися усі поціловані Богом у потилицю, п'яточку, дупку тощо дев'ятикласники з міста та області. В хвості черги крокувала я.
Іспит - твір з української мови. Тема - заяложена до пекучих сліз "Зоре моя вечірняя".
А тепер пригадайте щура у ванній.
В той день щуром була я.
Розуміючи, що твір - це мій єдиний шанс не повертатися до школи, я зібрала усі свої можливі і неможливі ресурси і - вистрибнула з ванної! Тобто - написала текст.
Що далі?
Вдома я до вечора спала, відновлюючись.
А тоді почалось...
Моїм батькам зателефонували і попросили прийти з доцьою.
Конфіденціальна бесіда з головою прийомної комісії мала приблизно такий зміст:
- Твір вашої дитини змусив зридатися всю прийомну комісію!
Це талант! Вона ПОВИННА вчитися у нас! А як у вас з історією України та з англійською (наступні два іспити)?
Не буду вдаватись в подробиці. Скажу коротко і зрозуміло: наступні два іспити я здавала перед приймальною комісією, маючи туз в рукаві - готові відповіді на усі запитання, вручені мені тією ж приймальною комісією...)
А тепер про письменство.
Мабуть, саме тоді я зрозуміла вперше, що СЛОВО - це універсальний інструмент.
І той, хто володіє словом - той в більшості випадків таки тримає Бога за бороду.
Слова - то мої улюблені іграшки. Мої друзі і мої вороги.Мої ліки і мої наркотики. Моя зброя і моє безслів'я інколи...
Сьогодні здатність писати дає мені те, чого мені завжди бракувало - впевненість у собі.
п.с щура я таки скупала.
п.п.с.вступний твір був про мою бабусю.
