«Це було необхідно? Саме зараз? Навіщо примчала сюди?»
Відповіді нема. Аля відчуває, як відбиваються тривожні думки-питання в скронях, в ритмі прискореного пульсу.
Ось він — рідний дім. Важлива і болюча частина минулого, що абияк вирізана з життя тупими ножицями долі.
Віконниці закриті, щильно забиті каламутною сірістю та іржавими цвяхами. В саду трава, що дико розрослася, шипить незадоволено, чіпляється до ніг, волочиться брудними клаптями.
У дворі темно і сиро. Навіть вуличне повітря віддає затхлістю.
Яблуня розкрила кістляві руки, розвісила листя промоклими косами — в них заплутався вітер і декілька пожухлих плодів.
Алі холодно, але не страшно. Вона знає кожен сантиметр цього місця — невеличкого осередка німої вулиці.
Дитинство вже давно тут не живе, вивітрилася молодість, зрілість розтеклася по щілинах і зморшках дерев'яних дошок підлоги і мовчазних дверей. Немає навіть залишків живого минулого. Мох приховує знайому різьблену поверхню, укрив три сходинки ґанку.
Ліхтарі сліпі. Зірки дрімають в одній частині неба. Над будинком звила павутину волога темрява. Хочеться рвати її руками, обіймати стіни — вони запам'яталися яскраво-білими, а тепер зелено-сірі, розбавлені брудом темряви. От би постукати щосили у броню дощок, які захищають сліпі вікна. Дозватися б з темряви уривки спогадів. І наридатися, захлинаючись дощем, що почався бесшумно. А раптом відгукнеться щось? Чи хтось? Скрипом, стогоном стін, що осідають. Криком сполоханого птаха. Може ворухнеться темнооким звірятком густа темрява...
— Хто тут?
Слабкий промінь старого ліхтарика розрізав темряву.
— Це я… Аля… Майстренко. Жила тут колись..
— Алю… Це ж треба… А я баба Ніна.
— Я вас пам’ятаю.
Пам‘ять вимальовує стареньку з рожевими щоками і в хустці з китицями. Її будинок — поряд. Колись часто заходили в гості, а зараз — умовний охоронець сусідського будинку-примари.
— Чого серед ночі тут?
— Ми тут поряд зупинились в райцентрі… Проїздом… І я вирішила подивитись… на будинок… Он моя автівка. Там, на пагорбку…
— Це ж треба… Зовсім сама…
— Мій син і чоловік сплять в готелі… Та і нема чого їм сюди…
— Пішли до мене… Швиденько. Диви, яка мряка… Якби знаттє, то я б підготувалася… Печеню зробила б… Ходи, ходи… Зараз чай поставлю, смаженю заколочу…
— Та ви не хвилюйтесь. Я не голодна..
— Та як так…
Баба Ніна йде попереду, впевнено мне чунями змоклу траву. Їі ліхтар дрижить, і здається, що якась блідо-жовта істота гасає по кущах і деревах.
Аля знає, що в будинку сусідки досі затишно і тепло. Там пахне м‘ятою, застояним медом і вареною картоплею.
Все так, як і двадцять років тому, коли і Алін будинок ще був живим…
